Річка Стікс, притока Дніпра

72 перегляда

…не можна сказати, що все почалось так. Краще сказати – все продовжилось так.


Серпень 2020


Верхнє світло Ігор, як завжди, не вмикає, хоча в приміщенні вже майже ні чорта не видно. Куце помаранчеве світло підфарбовує лише найближчий до вікон простір. Плювати, Ігор прекрасно орієнтується. Ось двері, ось сходи на другий поверх. Стіл із вимкненим телевізором, який і вмикати-то вже не хочеться більше ніколи. А ось настільна лампа. Її ввімкнути можна, вона розповсюджує приємне м’яке світло і, на відміну від телевізора, не шкодить психічному здоров’ю. Ігор вмикає лампу. Обертається. Прямо перед ним стоїть Ден, який одразу ж б’є Ігоря в обличчя. Ігор відлітає назад. Хороший удар собі поставив, виродок, тільки і встигає подумати він перед тим як гепнутись головою об стінку. Тепер без черепно-мозкової точно не обійтись. Ігоря підхоплюють і скручують два інших хлопця, перекачаних бійця. В голові не вкладається, як люди можуть носити на собі таку гору м’яса і не падати під її вагою. Голоси їх Ігорю не знайомі. Отже, Ден завів нових дружків.

Вони тримають Ігоря під руки, відтаскують на середину приміщення. Ден підходить і починає з силою бити його в живіт і в обличчя.

– Це ж треба бути такою сукою! – кричить він, – Такою сукою! Я йому по-дружньому допомогти хотів, твою мать, а він така сука! Ааа!

Ігорю прилітає черговий удар в щелепу і кілька ударів в живіт. Словом, забагато фізичного насилля за один день. На якусь хвилину Ден заспокоюється. Від гніву важко дихає. Два хлопця продовжують тримати дезорієнтованого Ігоря.

– Навіть моя колишня, і то не така сука, – злобно каже Ден.

Один з бійців видає короткий і дурнуватий регіт. Ден переводить на нього злий погляд.

– Що блять смішного, Рома?

– Ну, твоя колишня була та ще сука, – весело підтакує йому Рома.

Ден нічого не відповідає, тільки люто дивиться на перекачаного і дурного здорованя Рому. Переводить погляд на Ігоря. З його розсіченої брови, розбитих губ і носа крапає кров, як з протікаючого крану. На підлозі вже зібралась чималенька пляма. Ден знову починає гамселити Ігоря, супроводжуючи свої удари вигуками і брудною лайкою.

Зрозумівши, що Ігор вже настільки знесилений від побоїв, що не може чинити жодного опору, Ден дає знак і хлопці синхронно відпускають його. Ігор гепається на підлогу, як мішок з переламаними кістками. Не спромігшись навіть звестися на коліна, напівмертвий Ігор починає відповзати від них, хоча це більше інстинктивні рухи. Ясне діло, йому не втекти. Це кінець.

– Слухай уважно, мій колишній друже, – оголошує Ден, – У тебе три дні на те, щоб повернути нам тридцять кусків. А щоб у тебе була додаткова мотивація, ми тобі пальчик відріжемо. Поки що один.

Ден обертається до Роми.

– Зганяй в тачку, принеси секатор.

– Кого? – щиро цікавиться Рома.

– Блять! Ножиці це такі великі, секатор називаються!

Рома збігає сходами вниз. Залишаючи за собою кривавий слід, Ігор продовжує повільно повзти у куток, де на спинці крісла висить його пальто. Дена тим часом пробиває на сентиментальність. Світло настільної лампи таємниче підсвічує його знизу. Його голос звучить вже не так озлоблено.

– Так, я знаю, ти це через бабу зробив, тобі потрібні були гроші. Але у нас у всіх є особисті проблеми! У мене матір була хвора, сука ти кінчена, і нам потрібні були гроші на операцію!

Ден спирається на край стола і пригнічено опускає голову вниз.

– Більше не потрібні. Операцію зробити не встигли і мама померла.

Ден шморгає носом.

– Співчуваю, – каже боєць, який залишився в приміщенні.

– Що?

– Співчуваю.

– А, дякую, – розгублено бурмотить Ден. Коротко схлипує, дивлячись у підлогу.

Боєць підходить до вікна і дивиться вниз, на те, як Рома риється у відкритому багажнику зеленої шевроле. Поки Ден пригнічено тупить у підлогу, а його товариш у вікно, Ігор підповзає до крісла і…

Ні, не так. Почнемо не з Ігоря, а з Іри.


Отже, жовтень 2017


«Вчора у галереї сучасного мистецтва Girschin Gallery відбулося відкриття виставки під назвою «Будь моєю хворобою». Молоді художники критично осмислюють феномен «задоволення», який став негласною, але панівною філософією останніх півстоліття і його тісний зв’язок з економічною моделлю суспільства споживання. Цей усталений порядок речей автори трактують як «епідемію задоволення», яку люди приймають з ентузіазмом, насолоджуючись можливістю вбудувати себе в систему поверхневих цінностей суспільства споживання і, таким чином, добровільно вбиваючи свою істинну ідентичність. Але оскільки цінності і стандарти життя у «суспільстві задоволення» були сформовані у розвинутих західних країнах з високим рівнем благополуччя, то наш український індивід, що живе у корумпованій і бідній країні, постійно стикається з неспроможністю відповідати цим критеріям, що в свою чергу породжує колективний «невроз задоволення». Твори художників різноманітні, не завжди однозначні і часто епатажні. Від радикально-посередніх малюнків Марії Бутенко до цілеспрямовано-нерозбірливих відеоінсталяцій Зураба Каланхідзе. Виставка митців багатошарова і побудована на вільній грі асоціацій та інтертекстуальних зв’язків, що припускає активне залучення глядача у семантичний аналіз неочевидних наративів і процес дешифрування прихованих смислів. Нам випала нагода поговорити з кураторкою виставки Мією Ковальських. Наводимо повний текст інтерв’ю...»


Весь час, поки ви читаєте це, гудить фен. Іра сушить волосся, проглядаючи один з багатопрофільних порталів про культуру і мистецтво. Колись вона навіть опублікувала статтю на цьому порталі. Правда, тоді, п’ять років тому, він ще тільки зароджувався і представляв собою невелику групу у фейсбуці, у якої було не більше двохсот підписників. Як зараз пам’ятає, це було невелике теоретичне есе про те, що ті художні прийоми, які вважалися недоліками у мистецтві попереднього періоду, часто ставали перевагами у мистецтві періоду наступного. Може, написати ще якесь есе і відправити їм? Чи пам’ятають вони Іру взагалі? Адже вони тепер великі шишки, он який сайт відгрохали. Іра вимикає фен і тут же стає чутно, що хтось сильно стукає у двері. Вона поспішно відволікається від екрану. Стукіт припиняється. Іра встає і направляється до дверей. Коли вона вже практично підходить до них, в двері знову починають гатити, на цей раз ще сильніше.

– Подруга! Е! Подруга! Я знаю що ти там! – голос сусіда явно нетверезий.

Іра відскакує від дверей і, заклякнувши, стоїть посеред коридору. Це вам не портал про культуру і мистецтво, це, мать її, реальність!

– Тобі що, цукру шкода?! Подруга! – продовжує кричати сусід.

Іра все так же в заціпенінні стоїть посеред коридору. Босими ногами відчуває, яка холодна підлога.

– Жадібна ти, – говорить сусід сумно і тихо.

Деякий час триває тиша. Вона розтягується, мов гума. Іра поступово приходить в себе. Раптом сусід починає з новою силою гатити в двері, штовхати їх. Штовхає так, що штукатурка навколо дверей осипається.

– Відкривай, сука! – пропонує він їй.

Іра стоїть посеред коридору з ножем в руці. Вона вже встигла збігати за ним на кухню. Чорт його знає, на що вона готова. Все-таки досвід роботи з колючо-ріжучою зброєю у неї є, і невідомо, хто в цій ситуації страшніший – п’яний агресивний мужик чи перелякана дівчина…

Ні. Знову не те. Важко окреслити початок історії, в якій – як і в будь-якій історії, – немає ні початку ні кінця. Хоча… здається, я знайшов компромісне рішення. Зробимо таким чином…


ЧАСТИНА 1-1


2016, вересень-грудень


1


У лікаря чудовий настрій. Він прокинувся, прийняв душ, поснідав разом зі своєю красунею-дружиною. Її однієї вже достатньо, щоб настрій був чудовим з самого ранку. Потім вони попрощались і він побіг на метро добиратися до роботи. На вигляд йому років тридцять, не більше. На виході з метро випив ще стаканчик кави. Пішки пройшовся до лікарні, як звичайно. Навіть те падло, яке наступило йому на ногу у вагоні і не вибачилось, не зіпсувало йому настрій. По-літньому тепло, хоч зараз і вересень. В останні років десять пори року зсунулись, вересень став останнім місяцем літа, а березень – останнім місяцем зими, ловить себе на думці лікар. Прийшов у лікарню, і ось тепер у нього стандартний розслабляючий ритуал. Щось на кшталт ранкової медитації. Він обходить палати своїх підопічних. По-радянському фарбований коридор – білий верх, темно-синій низ. Шахова підлога. Бадьорий аромат хлорки і ще якихось хімікатів. Лікар неквапливо заглядає у кожну палату на своєму шляху, бажає туди доброго ранку, вислуховує лаконічні звіти про самопочуття, робить якісь позначки у своєму журналі.

Він настільки розслаблений і його настрій настільки добрий, що йому здається, ніби в цих палатах не хворі і страждаючі люди, а такі ж щасливі і боєздатні, як він сам. Лікар впевнений, що все в цьому світі гармонійно і прекрасно. Навіть у хворих і страждаючих, по-своєму. Лікар навіть насвистує якусь мелодію. Здається, це щось із Red Hot Chili Peppers. Лікар і сам не пам’ятає, просто мелодія раптово винирнула в його голові і він вирішив тихо наспівувати її мелодійним бурмотінням. Настрій добрий. Ранок сонячний. Чому б і ні. Ще кілька палат по коридору. Пара хвилин. Прибиральниця протягує швабру по підлозі, стираючи пилюку і бруд. Вони німо вітаються, злегка кланяючись і підіймаючи праву руку до голови, ніби віддають одне одному честь. Ось він безтурботно відкриває двері у чергову, нічим не примітну палату, на автоматі бажає доброго ранку і готується черкнути ще один формальний рядок у журналі. Та його пісенька миттю припиняється. Вираз обличчя теж міняється. Він такий, що стає зрозуміло: в цій палаті щось змінилось. Щось серйозно змінилось. Стоячи з опущеним журналом і відвислою щелепою, він ще кілька секунд ошаліло витріщається в палату. Повертає голову і починає кричати.

– Михайло Сергійович! Михайло Сергійович!

Медсестра на посту – симпатична дівчинка років двадцяти двох з кислотним синім волоссям. Вона жує гумку і з нудьгуючим виглядом тицяє пальцем у смартфон. Кулею до неї підлітає молодий лікар.

– Де Михайло Сергійович?! – метушиться він, і його схвильованість ненавмисно передається і медсестричці.

– Він на нараді, – сполохано відповідає вона.

– А тобі личить синій, – з раптовою посмішкою говорить лікар, ніби прийшов сюди просто для того, щоб зробити їй комплімент.

– Правда? – кокетливо посміхається медсестра, – Дякую.

Все-таки треба буде нею зайнятися, думає лікар, не зважаючи на красуню-дружину. Тут же міняється в обличчі і знову збуджено кричить.

– Михайло Сергійович! – кричить він, ніби його зараз будуть бити і тільки Михайло Сергійович, як головний авторитет, може за нього вступитися, – Дзвони йому! Викликай на четвертий поверх! Бігом! Бігом!

Геть розгублена медсестра виймає гумку з рота і приліплює під кришку столу. Починає набирати номер на стаціонарному телефоні.

– Та що трапилось? – питає лікаря мимохіть. А в того аж очі горять.

– Наша спляча красуня прокинулась.


Достатньо одного погляду на Михайла Сергійовича, щоб зрозуміти, що в цій лікарні він працює все життя. Вона для нього рідніша за дім. Взагалі-то так і є, бо за останні сорок років він тричі міняв місце проживання, але жодного разу – місце роботи. На вигляд йому років під сімдесят, чисто поголені червоні щоки, зачіска трохи акуратніша, ніж у Ейнштейна. Невисокий але кремезний, він чимось нагадує радянського актора Євгенія Леонова, вже у віці. По обидва боки від нього стоять, як інтерни зі своїм наставником, молодий лікар і жіночка-лікар, років п’ятдесяти. Їх погляди сходяться в одній точці, і точка ця – Іра. Років двадцять п’ять, довге і світле русяве волосся, розгублені очі кольору міцно завареної кави. Недолуга краса, вона сидить на ліжку у лікарняній робі, що ховає тендітну фігуру. Біля ліжка крапельниця, якийсь апарат з дротами і трубками і ще бозна-яке медичне причандалля. В палаті тепло і сонячно. Кволий вітерець ліниво погойдує занавіски. У Іри таке обличчя, ніби їй снився довгий і приємний сон, ніби їй снилася її мрія, але ось прийшли ці білі халати і висмикнули її у реальність. А білі халати стоять і пильно вдивляються у неї, наче вона не людина, а якась книжка, яку вони читають. Причому книжка про щось тривожне, судячи по їх очам.

– Ви, головне, не нервуйтесь, ваш організм ще дуже ослаблений, – каже старий лікар протяжним басом.

Миті було достатньо, щоб Іра згадала, чому їй не треба нервуватися.

– Де Данило? – питає напруженим голосом, ледь вимовляючи кожне слово, настільки важко їй це дається, – Де хлопець, який розбився разом зі мною? Він теж в лікарні, правильно?

Лікарі розгублено мовчать, впустивши погляди вниз. Настає така тиша, що стає чутно, як молодий лікар стискає пальцями ручку, як старий лікар втягує повітря волохатими ніздрями, а жінка-лікар потирає свій білий рукав.


Іра на ногах, хитається, тримається за спинку ліжка. Спантеличено кліпає очима на палату. Під пильним спостереженням лікарів шкутильгає до дзеркала, що висить на стіні в овальній рамі. Довго розглядає своє відображення, ніби бачить його вперше.

– Ірина, поверніться до ліжка, вам поки що не можна багато рухатись, – каже Михайло Сергійович.

В палату входить синьоволоса медсестра. Пожовуючи гумку, вона прискіпливо розглядає Іру, як якусь екзотичну птаху в зоопарку.

– Ну що, де родичі? – нервово питає у неї молодий лікар.

– Та їдуть, – відповідає безтурботно, – Мама і тато.

Почувши медсестру, Іра схвильовано повертається до лікарів.

– А Даня? Де Данило? Де мій хлопець?

Лікарі ніяково мовчать, кидаючи одне на одного важкі погляди. Молодий лікар шикає на медсестру.

– Який зараз рік? – тихо і повільно, ледь ворушачи губами, промовляє Іра.

– Ірино… – Михайло Сергійович обережно вибирає кожне слово, та вибір тут не дуже великий, – Сьогодні двадцяте вересня дві тисячі шістнадцятого року… мені дуже шкода, але ваш молодий чоловік… він не пережив ту аварію…

Спляча красуня. Іра дивиться на лікарів, на медсестру, на палату. На власні руки. Все одразу якось зблідло, знебарвилось і перетворилось на чорно-білу фотографію з розпливчатими фігурами посередині. Іра не кричить, навіть не говорить нічого. Вона ніби в одну мить опинилась десь безкінечно далеко. Її обличчя абсолютно спокійне.

– Ви краще присядьте, – каже Михайло Сергійович.

Іра тримається на ногах ще кілька секунд і падає повз підставлений до неї медсестрою стілець.


2


Чавунне небо застигло вгорі, мов болото. З нього сірими голками сипле неприємний мілкий дощ. Скоро дощ набере силу і сформує ще одне болото, тут, на землі. І будуть два болота – на землі і на небі, – дивитися одне на одного немигаючими дерев’яними поглядами, як два алкоголіка. Іра кричить так, ніби її вбивають, хоча поруч тільки її вітчим і мама, які, ясно, вбивати її навіть не планують, а навпаки, бажають їй лише добра. Мама інтелігентна, зі світлим русявим волоссям, повнувата але все ще красива жінка. Дивлячись на неї, можна виразно уявити, якою буде Іра в сорок вісім. Вітчим у Іри теж інтелігентний. Високий, в окулярах. Все ще стрункий у свої роки – здається, він ровесник своєї дружини, – з коротким сідуватим волоссям і короткою бородою. Вітчим і мама понуро схилили голови. Мама тримає у руці недоречно яскраву парасольку. Батьки ніби відчувають якусь страшну провину за собою і своїм мовчанням просять пробачення у Іри. А Іра пробачення не приймає і продовжує волати щодуху, її крик гострий і холодний, і розноситься у всі кутки цієї території. У всі кутки кладовища. Єдиний з усіх, хто переживає позитивні емоції – Лавриненко Данило Олександрович, 12.10.1986 – 24.07.2013. Його срібне обличчя якісно вирізьблене на чорній плиті, з посмішкою і сяючими очима. Очевидно, фотографія, яка була взята за основу для надгробного портрету, була знята у хвилини, коли Данило дійсно переживав позитивні емоції. Відтепер, на цій клятій плиті, Данило буде переживати ці емоції вічно.

Іра риє руками землю біля пам’ятнику. У неї вже конкретна істерика. Ще трохи і вона почне цю землю їсти, ліпити з неї грудки і кидатися ними в оточуючих. Данило продовжує посміхатися з гранітної плити. Він дивиться прямо на Іру. Тепер у нього в погляді проскакує навіть якась доброзичлива цікавість. Відтягти Іру від пам’ятника важко, але батькам зрештою вдається. Ще важче її заспокоїти. Чи хоча б трохи прикрутити гучність.

– Іра… Іра… цим його не повернеш, – тихо каже вітчим. Хоча яку силу мають ці слова? Вони відскакують від Іриної істерики як м’яч від стіни. 

Іра виривається, падає на коліна у бруд біля пам’ятника і запускає свою пісню з новою силою. Дощ стало посилюється, під ногами вже встигла заваритися нормальна багнюка, а шум води додає у звукову доріжку теплого шурхотіння, ніби ми слухаємо тишу після пісні на заїждженій грамплатівці з 60-х років.

Іра дивиться у простір перед собою, нічого не бачачи і ні на чому не фокусуючись, як сліпі. Вона продовжує схлипувати, але вже за інерцією, і рідкі сльози скочуються з її очей теж за інерцією. Вона сидить прямо у багнюці. Підіймає руку, тре свою щоку, скроню, лоб. Іншою рукою торкається свого підборіддя, ніби перевіряючи, чи на місці її обличчя. Так як ще кілька хвилин тому вона цими руками рила тунель в напрямку Данила, її обличчя все у бруді. Занепокоєна мати схиляється до неї і вологою серветкою витирає грязюку з її обличчя. Іра не пручається. Батьки вже не намагаються підняти її і відірвати від могили. Їм достатньо того, що вона вже не кричить і не перепахує долонями землю. Метрів за двадцять від них, біля скромної, занедбаної могилки сидить сивий мужик років шістдесяти, більшість з яких він, судячи з зовнішності, пропиячив, та і решту життя планує провести так же. Для таких похід на цвинтар – чудова нагода випити. І чим більше на цвинтарі тих, чию пам’ять можна вшанувати, тим краще. Можливо, він сидить біля могили взагалі незнайомої йому людини. Він скляними, як ґудзики, очима дивиться на сцену, що розігрується недалеко від нього, хиляє чарку і занюхує рукавом.


Колись, багато років тому, по Іриній кімнаті були розкидані ляльки, кольорові олівці та підручники для молодших класів. Пізніше на стінах з’явились постери з улюбленими музичними виконавцями і зірками великого екрану, а ляльки зникли. Ще пізніше зникли постери з білозубими знаменитостями, зате на столі, біля книжок з університетських предметів, з’явилася акуратна ваза для квітів від Іриних прихильників. А ще пізніше з кімнати зникла Іра. І ось вона знову тут. З мішками під очима, лежить на розкладеному дивані, купається у каламутному сірому світлі з великого вікна. Вона не може поскаржитись на відсутність комфорту і погані житлові умови. В кімнаті дорогий ремонт і якісні меблі. До її послуг шафа для одягу з величезним дзеркалом, в якому вміщується відбиток всієї кімнати. На привідкритій дверці шафи висить вже непотрібне в цей сезон літнє плаття. Тумбочка з плазмовим телевізором, стіл з ноутбуком. Настільна лампа чомусь увімкнена, хоча ще навіть не почало темніти. На стіні у рамці висить картина Хоппера «Опівнічники». Точніше, її копія. Вихоплена з темряви вітрина нічного кафе з кількома самотніми фігурами в ньому скопійована достатньо талановито. У Іри беззаперечно був хист до живопису. На перших курсах вона навіть час від часу викладала малювання в художній студії для дітей. Іра дивиться на екран телевізора перед нею. Кімнату затоплює звук випусків новин. Голоси дикторів та репортерів живі і бадьорі. Жінки і чоловіки, виголошують інформацію вони так, що ясно – вони вже звикли. Для них це щось буденне і саме собою зрозуміле. Нічого незвичного. Так було завжди.


– Незважаючи на режим тиші, бойовики шістнадцять разів відкривали вогонь по позиціях українських військових, зокрема на маріупольському і донецькому напрямках. Один український захисник загинув, ще двоє отримали поранення…

– Групу екс-«беркутівців», яку звинувачують у вбивстві майже п’ятдесяти активістів Майдану, залишили під вартою…

– Підвищення тарифів на комунальні послуги призведе до певного пришвидшення інфляції в останні місяці цього року. Але інфляція буде залишатися у прогнозованих межах…

– Зараз тут, у пункті пропуску «Ягодин», стоять в черзі більше трьох сотень автівок. Всього ж у чергах на кордоні з Польщею застрягли майже тисяча двісті машин…

– На гарячому затримали лейтенанта поліції, який збував наркотичні речовини…

– Велетенський кабачок виростила фермерка з Кіровоградщини. Овоч завдовжки майже півметра і вагою майже сім кілограмів не на жарт збентежив господиню…

Очі Іри набряклі і пусті. Ліміт емоцій на даний час вичерпано, батарея життєвої енергії розряджена. Вона не в змозі нічого обдумувати, не може ні на що реагувати. Вона просто вбирає в себе інформацію, накопичує її, ті крихітні фрагменти величезної мозаїки усього того, що вона проспала за три роки. Складати цю мозаїку докупи вона буде пізніше. Єдине, що їй зрозуміло вже зараз – життя змінилось, змінилось для всіх. І так як раніше, вже ніколи не буде.


А от на кухні нічого не зникло, нічого не додалося. Все лишилось на своїх місцях, як і було. Газова плита, мікрохвильовка, холодильник. Стіл і стільці. Металева раковина з брудним посудом.

– Головне, що ти жива.

– Це не моє життя. Це чиєсь інше. Чуже. У мене моє забрали, а підсунули чиєсь чуже.

Мама помішує щось у каструлі на повільному вогні. Іра не бачить, але за запахом зрозуміло – щось із овочів та м’яса. Мама набрала кілька кілограмів і помітно постаріла, думає Іра, плюс цей жахливий старечий халат з квіточками автоматично додає їй у скарбничку кілька років. На якусь секунду Іра переводить думку на себе і уявляє, як вона сама постаріла. Не подорослішала, а саме постаріла, причому років на двадцять п’ять, догнавши таким чином свою маму. Від цієї хворобливої думки Іру пересмикує, як від електричного струму. Вона помішує чай маленькою сірою ложечкою.

– Іра, чай вже холодний, – обертається до неї мама, – Ти його вже пів години мішаєш. Я тобі новий наллю.

Мама забирає в Іри чашку і за хвилину повертає її з новим, гарячим чаєм. Іра дивиться в стіл. Стара скатертина. Ну як стара, не те що б по віку, а, в сенсі, з минулого життя. Іра навіть пам’ятає той день, років п’ять назад, коли мама купила цю скатертину і вперше накрила нею стіл. І Іра ось так же сиділа з чаєм і водила пальцями по візерункам без будь-якої цілі. І випадково зачепила чашку. Чай розлився на скатертину і застиг там плямою кольору хакі. На якусь мить Ірі хочеться перекинути свою чашку і розлити чай на скатертину, точно так, як того разу, п’ять років тому. Але її руки не рухаються, і єдине, що вона може – слідкувати поглядом за орнаментом і продовжувати тихо стукати ложечкою по внутрішнім стінкам чашки.

– Ірочка, ми з татом дуже занепокоєні твоїм станом, – обережно говорить мама, – Ми з ним порадились, і вирішили, що тобі не завадило б походити до психолога. Як ти на це дивишся? Ірочка...

– Він мені не тато.


3


Нічого, будемо вважати, що я просто повернулася з довгої відпустки, думає Іра, вступаючи до знайомих білих коридорів галереї. В інтер’єрі нічого не змінилось. Це хороший знак. Безумовно, Гіршин буде приголомшений і радий її бачити. Вони поговорять про різне. Порадіють за Іру, посумують за Данилом, пообговорюють культурні і політичні тенденції останніх трьох років. Якщо Гіршин сам не скаже, то Іра сором’язливо натякне йому, що вона після своєї довгої вакації не проти нарешті-таки влаштуватись до нього на роботу. Вона вже отямилася, в хорошій формі, сповнена енергії та ентузіазму. Ну та Гіршин напевно сам натякне Ірі, спитає, чи не зайняла вона місце у когось із його нечисленних конкурентів. Мила дівчинка на рецепції, шатенка з каре, доброзичливо посміхається.

– Гіршин помер, – каже вона, продовжуючи посміхатись, як і до цього. Тільки посмішка тепер міняє тональність, із сонячної перетворюється в якусь недолугу і збентежену. Іра розгублено стоїть перед нею у своїй розстібнутій сірій куртці, сама стає сірою і розстібнутою. Стоїть і деякий час ловить розуміння того, що сказала дівчинка-посмішка.

– Давно? – нарешті видавлює Іра кудись в стіл.

– Більше року тому, – відповідає дівчина недоречно бадьоро.

Стійка між Ірою та дівчинкою сірого кольору, її ДСП-шна поверхня приємна на дотик і на ній лежать якісь кольорові буклетики. Напевно, стосовно майбутньої виставки. У те, що там в буклетах написано, Іра не заглиблюється.

– А ви давно тут працюєте? – тихо питає вона.

– Приблизно півтора роки, – відповідає дівчинка задумливо. Її безперебійна посмішка вкотре міняє тональність, стає підозрілою і тривожною. Дівчинка починає здогадуватись, що перед нею не зовсім пересічний відвідувач.

– А у вас тут є така дівчина на ім’я Мія? – не здається Іра, продовжуючи тягнути нитку з клубка.


– Мія Володимирівна, так.

– А яку посаду вона займає?

– Мія Володимирівна наш головний куратор.

В глибині довгого, як колодязь, коридору швидко проходить висока і струнка жіноча тінь. Іра помічає її боковим зором і автоматично повертає голову у відповідний бік. Рецепціоністка зі стурбованою посмішкою наперед відповідає на ще не задане питання.

– Але боюсь, що вона не зможе вас зараз прийняти… вона готується до відкриття виставки…

Але Іра уже швидким кроком долає коридор, одночасно гукаючи до Мії, щоб та її зачекала.


Як і суспільний простір галереї, кабінет Гіршина лишився незмінним. Той же інтер’єр інтелектуала початку ХХ століття. Зникли тільки його особисті фотографії зі стін. Мія, теперішня хазяйка кабінету, струнка ровесниця Іри, з волоссям прямим, довгим і настільки глибоко чорним, що в ньому, здається, зникає світло, сидить за масивним столом, відкинувшись на спинку крісла. Сидить в цьому кріслі вона вже давненько, і всім своїм виглядом дає зрозуміти, що сидіти в ньому їй подобається. Про зміну її статусу в цих стінах говорить вже хоча б її одяг – елегантний брючний костюм чорного кольору. Коли Мія гасала по галереї, розносячи каву Гіршину і його гостям, вона одягалась простіше. У напіввідчинених дверях кабінету промайнула дівчина, одягнута як Мія колись.

– Аліна, принеси нам кави, будь-ласка, – ввічливо наказує Мія. Остаточно розслабившись, вона розвалюється в кріслі і підпалює витончену сигаретку. Тонкий дим від неї починає креслити у повітрі вертикальні каракулі. Іра сидить, як звикла у цьому кабінеті, з прямою спиною, поклавши руки на коліна і трохи подавшись вперед. Школярка слухає викладача. Вся в увазі. Бадьоро дивиться на Мію. Слідкує за тим, як вона затягується і випускає з легень дим. А Мія дивиться на маленьку статуетку-нецке на столі, що зображує якесь пузате і лисе японське божество.

– Але ці твори будуть скоріше таким собі фоновим шумом, – продовжує вона невимушено, – Головним на відкритті буде перформанс Майї Фонтана. Знаєш цю художницю?

– Емм…

– Ти не можеш її знати, – різко видає Мія, встромивши в Іру погляд, – Вона стала відкриттям минулого року на бієнале… бельгійська художниця… пам’ятаєш скандальний перформанс Марини Абрамович, коли вона просто стояла посеред галереї, а глядачам було дозволено робити з її тілом все що заманеться? Перформанс Майї Фонтана буде ніби дзеркальним відображенням перформансу Абрамович. Заходячи у приміщення, глядачі тим самим будуть приймати умови гри, де художниці буде дозволено робити з самими глядачами все що вона захоче, а глядачі не матимуть права зробити їй щось у відповідь, або покинути приміщення без її дозволу, вони повинні будуть просто стояти і терпіти, не зважаючи на те, що глядачів буде купа, а художниця – одна… хрупка, тендітна жінка…

– Це… достатньо прозора… соціальна критика, – відповідає Іра, обдумуючи, як же обережно підвести Мію до питання щодо працевлаштування її, Іри, у галереї.

– Мені подобається феміністичний наратив цього проекту, – говорить Мія, продовжуючи робити вигляд, що не розуміє, нащо Іра прийшла.

Ігри у спілкування продовжуються ще деякий час, поки Мії не набридає. Нарешті, вона гасить в попільничці свою третю за рахунком сигаретку і без попередження міняє тему.

– Вибач… у нас поки що нічого немає, – відкидується на спинку крісла, – Для спеціаліста такого рівня.

Більше за все Мії зараз личила б зміїна посмішка якогось кіношного злодія жіночої статі. Але такої посмішки на її обличчі немає. Просто нейтральна фізіономія людини, яка чесно говорить про стан справ. Іра збентежено дивиться на Мію.

– Та я насправді дуже слабкий спеціаліст, – виправдовується Іра, – Можна сказати, взагалі не спеціаліст.

– Ну-ну! Не займайся самоприниженням… статті в наукових і популярних виданнях, інтерв’ю з художниками… і це ще до формального закінчення навчання…

Нарешті, ось вона. Саркастична посмішка починає вимальовуватись на обличчі Мії у всій красі.

– Ну не візьму ж я тебе прибиральницею, – продовжує хазяйка кабінету.

В цю секунду Іра ніби провалюється кудись далеко. Раптово забуває, де вона знаходиться. Забуває, нащо вона тут. Вона провалюється на три роки назад. Перед нею виразно виникає той загублений у часі день, коли вона розглядала чорно-білу фотографію з молодим Гіршиним на стіні. Ту фотографію, на якій всі, окрім Гіршина, померли. Ще до того, як помер сам Гіршин. Вона ніби знову бачить його біля вікна з руками за спиною. Бачить його у своєму кріслі, він крутить у пальцях античну монетку. Спогади зносить вітром реальності так же миттєво, як вони виникли, і перед Ірою знову обличчя Мії.

– Хоча вакансія є, прибиральниці нам завжди потрібні, – свердлить її Мія своєю зловтішною посмішкою.

Іра вперше відмічає, що у Мії обличчя саме по собі зловтішне, його риси, навіть без всякої посмішки. Зловтішне, коли вона вітається зі своїми підлеглими. Коли обговорює організацію нової виставки. Коли говорить своєму молодому чоловіку «я тебе кохаю».

– Ти можеш спробувати себе в інших галереях, – каже Мія, раптово сховавши посмішку.

Іра нахиляється ще трохи вперед. Вся напружена, в очікуванні рекомендацій. Зараз вирішується її доля, як-ніяк. Сумно, що її вирішує Мія.


– Але мені тут сорока на хвості принесла, що, – підсумовує Мія, з насолодою дивлячись в сторону, – Здається, ніде зараз не потрібні спеціалісти такого рівня… в останні роки їх стільки розвелось, що всі місця вже зайняті… а ось прибиральниць не вистачає… може, ще кави?

Кави більше не хочеться. Її, в принципі, не хотілося з самого початку.


4


Занурені в дешевий барвник хмари на тлі фіолетової завіси неба відбиваються у нечисленних калюжах – залишках дощу. Він тривав всю першу половину дня, але під вечір сонце таки виплило з туману і наповнило повітря приємним теплом. Перехожих обдає ніжним вітерцем з легким домішком запахів бензину і помиїв. Вірогідно, це один з останніх теплих вечорів 2016 року. Іра спускається по ритмічно пульсуючій, як джазова мелодія, вулиці. Вона спустошена і дивиться на всіх з недовірою. Їй здається, що всі налаштовані проти неї. Що всі зустрічні дивляться на неї з презирством і насмішкою, хоча насправді нікому до неї немає діла. Немає діла таксистам, немає діла офісним працівникам і вуличним продавцям кави, що нудьгують біля своїх мобільних кав’ярень, теж немає діла. Немає діла до Іри і пикам з білбордів, що висять над тротуарами, як величезні вікна в якусь абсурдну і паскудну альтернативну реальність, пропонуючи свої товари і послуги. На одному з білбордів – знайомий образ. Товстий лисий мужик в піджаку. Коли у травні 2013-го Іра з Данилом спускались цією ж вулицею, він віщав з величезної дошки: «Скажем нет американско-европейскому порабощению! За дружбу с Россией! За Таможенный союз!». По різні боки від нього, Іра пам’ятає, стирчали прапори Росії та України, а десь позаду на тлі – закреслені, мов шкідники, прапори ЄС та США. Тепер же, у 2016-му, цей мужик на білборді ще товстіший і ще лисіший. Прифотошоплений на фоні жовто-блакитного прапору і пафосно маршируючих військових. «Слава захисникам України!», вважає мужик тепер. Такий напис, у будь-якому випадку. А під захисниками України заховався трохи меншим шрифтом – «Народний депутат Вадим Ропало».

Напевно, Іра – найповільніший пішохід на цій холонучій у сутінках вулиці. Зануривши руки в кишені своєї куртки, згорблена, вона тягнеться, як примара у світі живих. Примарам, як відомо, поспішати нема куди. От Іра і не спішить. А оточуючі носяться з місця на місце. Повз проїжджає патрульна машина. Якась нова, з написом «поліція» замість «міліція». І форма у поліцейських інша, Іра все ніяк не може звикнути і плутає їх з акторами із західних серіалів. Проходить дівчина зі шнауцером на повідку. Якісь школярі. Бородатий хлопець з тунелями у вухах хтиво коситься, проходячи назустріч. Одна за одною починають ліниво спалахувати вітрини. Танцюючі повз них живі люди відкидають на тротуар ламані тіні.

Біля чергового скла Іра раптово застигає, як біля екрану. Ніби там показують якесь кіно. Це дійсно так. Кіно дуже близьке і дороге Ірі. За мотивами її власного життя. Темні стіни, матове жовто-зелене світло. Столики з білими скатертинами. Дійові особи – добре одягнені леді і джентльмени, що вечеряють, спілкуються, слухають живу музику. В цьому ресторані за столиком біля вікна колись травневим вечором сиділи і закохано погойдували головами Іра і Данило. Зараз за їх столиком сидить інша пара. Ірі вони видаються акторами, що розігрують ту саму сцену з її життя, що мала місце три роки тому. Хлопець розказав якийсь жарт, дівчина сміється. Потім випадково помічає Іру і сміх припиняється. Іра цілком могла би видатися їй однією з тих вуличних психів, які водяться в цих місцях, які прилипають до вітрини і, вирячивши круглі очі, починають облизувати язиком скло. Дівчина щось тривожно повідомляє хлопцю. Звукоізоляція тут хороша, і про що вони говорять, Іра навіть не здогадується. Та це і не важливо. Це кіно – німе і без інтертитрів. Хлопець теж звертає на Іру увагу. Вдивляється у лице, даремно намагаючись впізнати. Не впізнавши, ділиться зі своєю подругою якимись міркуваннями. Кидають на Іру ще по одному обережному погляду. Потім хлопець щось каже і дівчина, не втримавшись, знову починає дзвінко сміятись. Її сміх підхоплює і хлопець. Іра-примара продовжує стояти і тупо дивитись у вікно ресторану, а повз неї шумить, огортаючи її з усіх боків, потік живих людей. Хоча як знати, може і серед них немало примар.


5


Більш непристосованим приміщенням для класу малювання був би, певно, лише глухий підвал без вікон. Мабуть, існують і такі класи малювання суворого режиму, але повернемося до нашого. По-перше, вікна виходять на північну сторону і простір знаходиться в приємній і густій тіні навіть у сонячний день. По-друге, якийсь геній колись понасаджав дерев прямо перед вікнами. Додамо сюди хмарне, сіре як попіл небо, яке не пропускає на землю жодного променя. Така погода тримається вже з півтора тижні. Доводиться вдень вмикати все наявне світло, щоб діти могли бачити, що вони малюють. Очі у них псуються будь здоров. Великі прямокутні лампи під стелею дзижчать, як рій москітів. Іра ходить поміж рядами похилих парт. Дітлахи років по п’ять-шість. Дошкільнята. Малюють на задану тему «моя родина». Іра намагається проявляти цікавість до того, що накреслюють діти, це її робота, все-таки. Але вигляд у неї доволі сонний. Гіпсові шматки тіл, глечики, пластмасові фрукти і різнобарвні скатертини, нікому не потрібні зараз, валяються на парті в кутку, як купа сміття. На стіні, такі ж безтурботні, як розвішаний на мотузках у дворі одяг, висять дитячі акварельні натюрморти, пейзажі і портрети. Чудовий час у цих маленьких людей зараз, і вони цього, звичайно, не розуміють. Жодних проблем, неоплачених рахунків, хвороб, втрат. Сиди, вмочуй пензлик у фарбу і води по паперу. Для дорослих це вже дороге задоволення. Іра пригальмовує біля дівчинки з довгою рудою косою, в окулярах і з дуже серйозним обличчям.


– Лєрочка, це твій тато?

– Так, – відповідає серйозним, як її обличчя, тоном.

– А що він тримає в руці?

– У нього в руці відеокамера.

– Твій тато кінорежисер?

– Ні. Він просто купив відеокамеру.

Іра курсує між партами далі. Зауважує, що у дітей із фантазією все гаразд. У деяких навіть занадто. Вона зупиняється біля хлопчика, упакованого, ніби дитина аристократів. У білосніжній сорочці, чорній жилетці, з краваткою-метеликом і манірною зачіскою. Іра задумливо розглядає його малюнок.

– Діма, а… а що ти малюєш? – питає невпевнено.

– Це моя сім’я, – відповідає Діма з радісною посмішкою.

– А… а що з ними?

– Я їх вбиваю, – продовжує хлопчик бадьоро.

– А… – з розумінням киває Іра. Ніяково тикає пальцем у листок. Хлопчик продовжує доброзичливо пояснювати.

– Тата я зарізав ножем. Маму задушив.

– А це що?

– Це сестру б’є струмом.


Пані років шістдесяти, желеподібної тілобудови, заповнює розкидані перед нею листи.

– Ой! Ой! Я тебе прошу, – каже вона, і бідний стілець скрипить під її вагою і під кожним її словом, – Ніби ніхто не знав, що вони живуть разом… він же ж з дружиною своєю вже розвівся.

– Знову? – перепитує інша жінка, усохла блондинка років сорока з витягнутим кінським обличчям. Вона ніби спить, зрідка прокидаючись, щоб задати якесь питання.

Дзвінко регоче жінка років сорока п’яти, власниця екстримально короткого волосся, майже лиса. Вона сидить на старому радянському дивані і тримає обома руками чашку з чаєм – вірогідно, гріється від неї, поки чай ще гарячий. Її участь у бесіді викладацького штату обмежується в основному гигиканням на репліки інших.

– Це яка вже в нього за рахунком жінка? Третя була?

– Четверта.

– Та ну.

Ідіотський сміх лисої.

– Танька була б тут, розказала б тобі більше.

Таньки тут нема, розповідати що там було далі нема кому, і на пару наступних хвилин у вчительській запановує неоковирна тиша. Іра підіймає голову вгору і помічає жахливу чорну плісняву у верхньому кутку. Приміщення сире і холодне. Жіночка років під п’ятдесят, з фарбованим рудим каре, розвалилася у старому кріслі. Колупає нігтем підлокітник. Нігті в неї отруйного помаранчевого кольору.

– Як вона там, до речі? – беруться знову за Таньку, – Як її декрет? Як малий?

– Малий? Ой, хворіє часто… слабенький… постійно по лікарям. А це ж мама рідна… кожному на лапу поклади…

– Ага… зараз по лікарям – не як раніше. Полтинник поклала і спокійна. Зараз як сотні нема, як мінімум, то до лікаря можеш і не суватись. А звідки ці гроші брати? Комуналку заплатила, в магазин сходила – і все. Зарплати нема.

– Денег нет, но вы держитесь, – вперше лиса видає повноцінну репліку, а не сміх. Хоча промовляє вона це теж сміючись.

Желеподібна, закінчивши заповнювати листи, відкриває пластикову коробочку з обідом і приймається агресивно його знищувати. Видовище це не для слабких нервами. Міцна і товста, як набитий чимось під зав’язку мішок, жінка років шістдесяти з пластикової пляшки з обрізаною шийкою поливає сумний фікус. Вона тут по господарчій частині – підмітає, витирає пилюку, поливає фікус. Ніхто їй за це не доплачує, тому всі задоволені.

– До Польщі тулити треба, – каже вона приречено, – Там тобі хоч гроші платити будуть… але з іншої сторони, там і пахати треба… в мене подруга поїхала, викладала фізику в університеті, між іншим… кандидат наук… працює там на заводі, обробляє рибу… живуть вони в гуртожитку, по п’ятнадцять людей в кімнаті... підйом о п’ятій ранку, працюєш дванадцять годин на добу, як робот… обідня перерва п’ятнадцять хвилин… в туалет сходити треба у керівника відпрошуватись… чаї там ганяти точно не дадуть… Іріша, ви беріть цукерки, печиво, не соромтесь!

Це було сказано раптово і гучно, і всі викладачки, як хижі птахи, витріщились на Іру. Заскочена зненацька, вона давиться чаєм, аж закашлюється.

– Дякую, Тамара Олександрівна, – негативно хитає головою, – Я просто чай…

Господи, про що говорять ці жінки, думає Іра. Одна з них викладає живопис і графіку, інша історію мистецтва, ще одна – скульптуру. А за текстом не відрізнити від баб, що торгують біляшами на ринку. У їх базіканні нема жодного сенсу, думає Іра, стараючись не видати свої думки. Але на неї вже ніхто не дивиться. Прийшла, новенька, тихо веде свої уроки у малюків, посьорбує чайок у кутку біля вікна. Старожили тримаються з нею доброзичливо, але і увагою не перенасичують. Чай Іра уже допила і сидить тепер з порожньою чашкою, яка чим далі, стає все холоднішою. Вулиця за вікном пливе у сірому, рваному тумані, ніби затоплена каламутним паводком.

– А що вони з нашим містом зробили, – ділиться своїми зловісними думками поливачка фікуса, – Місто було чисте, спокійне, люди добрі… а зараз як тільки приходиш, телевізор вмикаєш – постійно то щось замінували, то вбили когось прямо в центрі… люди збожеволіли… на вулицю вийти страшно… всюди бомжі ці та цигани… шушара вся ця понаїхала… не було такого… а ми-то думали, що ми погано жили...


– Дівчата, – вичекавши театральну паузу, влазять у дискусію отруйні нігті, – Все це буде продовжуватись, поки ми перебуваємо в ері Риб. Це ера насилля, ненависті і руйнування… коли настане ера Водолія… ну що ти на мене так дивишся, Тамара?

– Ооо, зараз почнеться, – роздається ідіотське гигикання лисої.


6


Свист вітру, що продуває всіх і все наскрізь. Наприклад, Іру в її синьому пальто. Вітер такої сили, що квіти танцюють у своїх вазах, а вінки скачуть, як собаки на ланцюгах. Продавщиця втягнула голову в плечі. Навіть більша на кілька розмірів дута куртка її не рятує. Дмухає в долоні і розтирає їх, щоб хоч якось зігрітись. Іра одна, інших відвідувачів вона не спостерігає. Нікому більше не прийшло в голову провідувати своїх на цвинтарі в таку погоду. Іра купує у жінки хризантеми і проходить через арку.

Квіти лежать на могилі бордовими плямами. З того часу, як Іра прийшла до тями після трирічної сплячки, це її друга зустріч з Данилом. Вони дивляться одне на одного, як колишні закохані, що розійшлися без скандалів та образ, лишившись друзями. Двовимірний Данило з пам’ятника зі своєю простягнутою в безкінечність посмішкою. І тривимірна Іра зі своїм м’яким сумом. Задумлива, ніби хоче поговорити, позгадувати минуле, пообговорювати спільних знайомих, свої дрібні побутові проблеми і радощі, але не знає з чого почати і тому мовчить. Налітає різкий порив вітру, хризантеми здуває і розносить по землі. Поки вони остаточно не відправились у подорож, Іра кидається їх збирати.

Квіти знову лежать на могилі. Тепер вони притиснуті шматком цегли. Іра, безпорадна тінь у синьому пальто, з капюшоном на голові, кволо простує крізь це тихе місце. Народ відпочиває тут самий різний. На одних могилах розкішні пам’ятники і фігурні огорожі. Інші являють собою просто насип з дерев’яним хрестом і прибитою табличкою. Отже, на пам’ятник ще збирають. Будемо сподіватись. Починається окремо огороджена ділянка з могилами військових. Біля кожної могили на штормовому вітру патетично розвиваються національні прапори, іноді вже достатньо подерті і знебарвлені. Іра понуро ступає вздовж цього моря прапорів, а воно справді величезне, розтягнуте у просторі і часі. У часі, бо продовжує поповнюватись. І скільки там прапорів стирчить, і вицвілих, і зовсім свіжих, страшно навіть рахувати. Сіро-синє небо тече вгорі, як крижана, північна річка зі шматками льоду. Іра ступає по землі і не чує своїх кроків. Не чує нічого, окрім гудіння вітру. А прапори все хитаються і все ніяк не закінчуються.

Впевнившись, що єдиний відвідувач пішов, продавщиця знімає цеглину і забирає хризантеми з Данилової могили. Вона ставить квіти назад у пластикову вазу, і ось вони знову трясуться на крижаному вітру і чекають на свого нового покупця. А стражниця царства навіки поснувших втомлено кривиться, сідає на розкладний стілець під парканом і повертається до свого діла – дмухати теплим повітрям у долоні.


Метро, втім, місце не менш самотнє, тільки самотність ця набагато дивніша через величезну кількість людей, що ланцюгами топчуться одне за одним в цих набряклих щурячих норах. Люди, яких ескалатор везе вгору, вилупились на тих, хто їде вниз. Іра серед тих, хто вниз. Збоку пропливають, як краєвиди у вікні трамваю, рекламні вивіски. На одній – красиво сервірований стіл, тарілка з борщем, галушки, салат, ще бозна-яка жратва. Підпис «Якщо вдома смачніше, ми повернемо гроші» і логотип однієї з мереж закладів швидкого харчування. На другій рекламі – п’ятеро медійних персонажів, топчуться по напису «З 4 листопада. Щосуботи о 19.00». Ще нижче назва програми і логотип одного з телеканалів. Наступний прямокутник – напис на білому фоні «Якщо ви втратили зв’язок з вашими рідними або друзями на окупованих територіях. Гаряча лінія…» і номер телефону. Дівчинка у короткій спідниці, з рожевим волоссям і в окулярах, тримаючи в руці якісь папери, сміється прямо в об’єктив. Вона пропонує тобі записатись на курси англійської. Для наполегливості додає – «Не будь як LOSER! Зроби це вже TODAY!»

Людські істоти нерухомо наближаються і віддаляються, одне за одним, виникають нізвідки і зникають ніде. В якийсь момент Іра розуміє, що витріщається на них. Деякі теж витріщаються у відповідь. Іра відвертається і винувато дивиться у потилицю чоловіка, що стоїть попереду. На вивіски вона не звертає жодної уваги.


Здається, відвідувачі ресторанчика встигли вже разів зо два повністю змінитися, а Іра все ще мучить свій салат, як у сповільненій кінозйомці. Апетиту у неї жодного. Звучить фонова, в міру життєствердна попса. Подібну музичку люблять пускати у фільмах жахів перед тими моментами, у яких відбудеться, ну, знаєте, щось жахливе. Але нічого не відбувається. Просто офіціант, хлопчик років вісімнадцяти, ставить перед Ірою її апельсиновий сік.

– Один сік, – посміхається він, – Ти ж тепер одна.

Іра переводить на нього спантеличений погляд.

– Перепрошую?

– Ваш сік, – посміхається хлопець, тепер і сам трохи збентежений, – Бажаєте щось ще?

Зрозумівши, що їй це почулось, Іра негативно хитає головою і без ентузіазму повертається за свій салат. Вона жує і загубленим поглядом дивиться на порожній стілець, що стоїть з протилежного боку її столика.


День сірий і мутний, як стояча вода. Одне краще – тут, всередині міста, вітер помітно слабше, ніж там. Там, в сенсі, на кладовищі. Жвава вулиця. Галасливий ринок. Люди підходять до прилавків, прицінюються, невдоволено фиркають, відходять, потім знову повертаються, бо хоча б щось купити все одно треба. Інтерактивна ілюстрація економічного стану країни і психологічного стану колективної душі населення. Якась жінка розговорилася з продавщицею у молочному відділі, вірогідно знайомою, і тепер гальмує чергу чоловік з п’ятнадцяти. Припиняти базікання з продавщицею вона і не думає. Молода дівчина з косичками, схожа на китаянку, роздає рекламні буклети біля входу в ринок. Буклети не беруть, не зважаючи навіть на позитивний настрій і усміхнене лице дівчинки.


Повз Іру, стрибаючи, пролітає підліток у камуфляжних штанах. Біля горлянки підземного переходу сидить бомж у камуфляжній куртці і трясе пластиковим стаканчиком, відлякуючи перехожих. Іра взагалі помітила, що камуфляжу у публічному просторі помітно побільшало, причому в першу чергу на людях, які до бойових дій не мають жодного відношення. Галас ринку і вулиці доповнюється шумом автомобілів і брязканням трамваїв. Люди квапливо проходять повз камуфляжного бомжа, стараючись не дивитись на нього, і зникають у переході. Посеред тротуару стоїть старенька бабуся, закутана у якесь лахміття, і з розгубленим виглядом озирається по сторонам, ніби її щойно телепортували у мегаполіс із села, причому середньовічного. Люди, не звертаючи на неї уваги, проходять повз зі своїми яскравими сумками і пакетами, обтікаючи її, як вода обтікає камінь.

– Допоможіть мені, – шепоче бабуся, – Я помираю… а ви всі ще живі... ви проходите повз… нікому до мене немає діла…

Іра у своєму синьому пальто стоїть і заціпеніло дивиться на це одкровення.

– Я одна… я зовсім одна, – продовжує стара голосом молодої дівчини, голосом до болю знайомим. Іриним голосом, – Данило загинув… вдома мене чекає тільки кіт… кого я обманюю, у мене навіть кота немає… треба завести…

Якого чорта. Іра стоїть і ніби тисячі ножів, голок чи будь-яких інших гострих предметів встромлюються в її душу по всій площині. Вона ніби чує далеку телефонну розмову із самою собою. Звучить дико. І страшно. Так починає звучати, коли їде дах. Ірі лячно від цієї думки і вона миттю приводить себе до тями. Глибоко вдихає. Тре рукою скроню. Повертає себе в реальність, але серце все гатить і гатить, як оскаженілий водоспад розбиває воду об скелі. В реальності все простіше – бабуся просто питає у перехожих, як дістатись до метро, яке, до речі, знаходиться буквально у неї під носом. Достатньо просто відкрити очі. Але старенька, схоже, з молодості відкривати очі не звикла. Біля неї стоїть ввічлива дівчинка-китаянка з рекламками і детально пояснює жахливо ламаною українською – спуститесь у перехід, вийдете, пройдете метрів тридцять і справа вхід у павільйон. Спасибі, доця, дякує їй бабуся, киваючи, як буде «спасибі» по-китайськи? Я не знаю, мило посміхається дівчинка, я в’єтнамка. Дівчинка прощається зі старенькою і бажає їй не загубитись по дорозі до метро. Іра ще деякий час розгублено стоїть посеред тротуару, недалеко від підземного переходу. До неї підходить дівчинка і, посміхаючись, вручає їй яскравий і непотрібний рекламний буклет.


7


Ваза з пластмасовими яблуками в черговий раз стали необхідними об’єктами і зі смітника в кутку перенеслися в самий центр класу, на білу скатертину, що хвилями спадає зі столу. За розставленими півколом партами діти намагаються вхопити основні об’єми натюрморту і перенести їх на папір. День на диво сонячний, такий яскравий, що навіть незважаючи на дерева, що ростуть впритул до вікон, як зачинені віконниці, у клас потрапляє достатньо світла, щоб можна було не вмикати лампи. Іра мовчки виникає то тут, то там, ніде не затримуючись і нічого не вимагаючи, лише хворобливо заглядаючи в дитячі малюнки. Там ваза з пластмасовими яблуками на скатертині, без сюрпризів. Окрім хлопчика Діми, який малював жахіття про свою сім’ю. Біля його малюнку Іра затримується довше. Ще б пак! На аркуші маленького Діми сяє професійно виконаний реалістичний портрет усміхненого Данила. Прямісінько такий, як на надгробку. Блискучий малюнок. Іра втрачає свідомість і падає на підлогу.


У прозорій тиші Іриної кімнати чутно лише звук телевізора. Сама Іра сидить на дивані, втиснувшись у м’яку спинку і обхопивши коліна руками. Вона застигла, як мармурова статуя, та і колір лиця у неї подібний до цього матеріалу, значно подібніший, ніж до нормального кольору людської шкіри. Настільна лампа стоїть даремно ввімкнутою посеред сонячного дня, незрозуміло навіщо. Ірі видніше.

– Проросійські бойовики знову гатили з забороненої зброї, найсильніше позиції ЗСУ обстрілюються в районі Мар’їнки, Водяного та Широкиного…

 – Міжнародний валютний фонд ще не визначився з термінами надання чергового траншу…

Перед Ірою одине за одним шикуються уламки реальності, білий шум епохи, якою її малюють диктори і репортери.

– Посеред білого дня зловмисники підрізали авто, витягнули чоловіка з машини і, погрожуючи вогнепальною зброєю, відібрали сумку, в якій було більше сорока тисяч доларів – гроші за щойно продану квартиру…

Довго спостерігаючи за Ірою, ви, звичайно, помітите, що жоден м’яз на її обличчі не рухається. Здається, вона навіть не моргає.

– Іра, ти ніхто, – повідомляє голос телеведучої, – Ти нікому не потрібна. Данило зник. Помер Гіршин. Зникло твоє майбутнє. Ти тепер пусте місце… надаємо слово нашому кореспонденту з місця події.

– Наша голубка хотіла хорошим життям пожити? – звучить голос кореспондента, божевільного, якого Іра з Данилом зустріли колись на вулиці, – Ха! Подивіться на неї тепер! Ха! Подивіться усі!

І ви також помітите, що ящик насправді вимкнений. Іра дивиться в порожнє чорне вікно його екрану і бачить тьмяний, ніби фотонегатив, відбиток свого обличчя. Обличчя, на якому не рухається жоден м’яз. Вона сидить в повній, непролазній тиші.


8


Спорожніле шкільне подвір’я занурилося в темряву – і вже давненько. Сніг миготить жовтим світлом, відбитим від нечисленних ліхтарів, і хрумтить під ногами так, ніби йдеш не по снігу, а по щебню. Сніжинки повільно опускаються на землю, мілкі і блискучі. Іра, обгорнута цілком по погоді, в пальто, червоному шарфі і сірій шапці, наближується до вихопленого з пітьми ганку школи, що була побудована за типовим проектом років сорок тому. 


Напівтемний вестибюль школи без того бедламу, що вирує тут вранці, виглядає дивно, навіть лякаюче. Пара працюючих ламп кволо підсвічують темну тишу, в якій будь-який звук віддається металевим відлунням. Не знайти жодної людини, окрім охоронця, хлопця років двадцяти, що сидить за столом під стінкою, у найсвітлішому місці цього простору, і вбиває нудьгу за якоюсь грою на смартфоні. Цілком можливо, що це нещодавній учень цієї школи, і, як можна зробити висновок, не найуспішніший. Він приділив Ірі увагу, доброзичливо пояснив щось, вказавши рукою на широкі сходи. Іра піднялась нагору і щезла в напрямку актової зали.

Тут також темно і холодно. З освітленням тут ще краще – у велетенському темному приміщенні горить лише одна лампа, що нависає над простором між сценою і сидіннями. Під нею, як купка окультистів на спіритичному сеансі, сидять п’ятеро людей, які на перший погляд здаються абсолютно однаковими. Занурені у свої смартфони, нерухомі і всіма на світі покинуті. Їх різнокольорові куртки і пальто розташувались перед ними, як глядачі, на сидіннях першого ряду. Побачивши Іру, жіночка в центрі пожвавлюється. Вірогідно, психолог тут саме вона. Років сорока, струнка і взагалі добре виглядаюча, з довгою плетеною косою на бік. На колінах в неї лежить великий зошит. Ще Іра могла би помітити свого знайомого – письменника, автора ще ненаписаних на той момент романів, п’єс та кіносценаріїв, що був на вечірці у її однокласника Віктора в 2013-му. Та Іра його не впізнає, як і він її – не до цього тут. Іра поспіхом, на ходу, знімає шапку і розстібає пальто. Всі направляють свої погляди на неї.

– Добрий вечір, – вітається Іра метушливо.

Всі відповідають їй депресивним ехом. Вона кладе свої речі на одне з сидінь першого ряду.

– Я дуже вибачаюся за запізнення, я... – продовжує виправдовуватись Іра.

– Нічого страшного, – доброзичливо перебиває її психолог, – Все гаразд. Зрештою, ми зібрались тут, щоб підтримати одне одного, а не дорікати за запізнення.

Всі кивають головами у суїцидальній підтримці.

– За запізнення майже на годину, – уточнює психолог, все так же доброзичливо посміхаючись.

Всі присутні діляться своїми історіями. Психолог уважно слухає і щось занотовує до свого зошита. Слово тримає худа і бліда жінка років сорока з довгим білявим волоссям і витягнутим обличчям. Всі слухають її у жалісливому напруженні.

– І про те, що людину викрали ящери, – продовжує вона повіряти свої секрети, – Можна здогадатися тільки по одній зовнішній ознаці… ну, окрім поведінки… після того, як її повертають на Землю, у неї очі такого, злегка жовтуватого відтінку, розумієте?

Жінка розповідає щиро. Вона вірить у свої слова.

– Він дуже змінився, – прямує далі, – І тільки потім, читаючи деякі матеріали в інтернеті, я зрозуміла, що це був уже не мій чоловік… це був ящір. І він пішов від мене до іншої жінки… до студентки… теж ящірки, гадаю…

Зауваживши напруження всіх оточуючих, жінка після кількасекундної паузи починає сумно посміхатись.

– Але ж ви мені все одно не повірите, – думає вона вголос, – Не треба мені було цього розповідати.

– Ну чому ж, – говорить психолог із чемною серйозністю.

– Бо я не можу це довести!!! – істерично верещить постраждала від ящерів жінка. Всі ніяково мовчать.

– Ммм… давайте зупинимось на конкретних фактах, – пропонує психолог, – Отже, від вас пішов чоловік.

Черга письменника. Одягнений у зелену клітчасту сорочку, колись позитивний хлопець, любитель студенток філологічного факультету, нині він спустошений і вичавлений, як труп. Те, що перед нами жива людина, зрозуміло тільки з того факту, що труп не може страждати. Він говорить тихо, але надривно, з ледь стримуваним розпачем.

– Спершу я був просто в депресії, а потім почав пити… я фактично перетворився на алкоголіка… і пив я півроку…

Психолог слухає, заглиблена у роздуми. Світло, що падає на неї зверху, надає їй більшої значущості. На всіх інших воно теж падає, але значущою виглядає лише психолог. Завдяки одному тільки освітленню важливою персоною не станеш. Вона глибокодумно записує щось у своєму зошиті. Якщо у нього зазирнути, ми побачимо, як вона малює якийсь абстрактний орнамент. Таке малюють під час довгих і нудних телефонних розмов.

– Ти пишеш, пишеш для людей, – продовжує надсадно страждати письменник, – А потім приходить усвідомлення того, що твої тексти ніхто навіть не читає…

– А ви читаєте тексти інших? – питає психолог. Письменник розгублено дивиться на неї. Такого повороту він явно не чекав.

– Що?

– Ну, ви самі читаєте тексти своїх колег?

– Так вони ж бездарі! – верещить труп письменника.

І знову про освітлення. В цих матових, сепієвих відтінках електричного сяйва Іра видається дуже красивою, не зважаючи на всю випромінювану нею меланхолію. Якщо заткнути вуха і просто дивитись, як ворушаться її губи, то видасться, ніби Іра просто читає сумний вірш.

– І мій наречений загинув у тій аварії, а я пролежала в комі три роки… я прокинулась іншою людиною в іншій країні… я все проспала… революцію… війну… власне життя…

Вона говорить тихо і спокійно, але її оповідь відривчаста, видно, що їй важко ділитися своєю історією. Хоча, до її честі, вона видається найбільш адекватною з усіх проблемних, що зібрались тут.


– Мене не взяли на роботу, яку я дуже хотіла, – переходить вона раптово на більш жвавий, навіть позитивний тон, ніби розповідаючи щось побутове і звичайне, з легкою сумною усмішкою, – Потім я влаштувалась викладачем у художню школу, але через деякий час мене накрила депресія, про яку я розповідала на самому початку. Я пролежала кілька днів, майже не вставала і нічого не їла. А потім майже місяць не виходила з квартири. З художньої школи мене звільнили.

Всі сидять, відкидуючи на підлогу чорнильні тіні. Всі слухають у важкій тиші і нестерпній самотності, щиро намагаються зрозуміти одне одного, але кожному заважають власні травми і упередження. Окрім психолога. Їй не заважає нічого, це її робота.

– Моя проблема мабуть в тому, – продовжує Іра, – Що я… я не можу прийняти того, що моє життя так круто змінилось, що зник мій коханий чоловік і мої перспективи… і мені все… все весь час нагадує про нього… навіть це синє пальто… мені його подарував Данило…

Хлопчина років вісімнадцяти, дико худий і сутулий, вдягнутий в жахливий старомодний светр, не в той, які носять сучасні стиляги, а у реально старомодний. В окулярах, з неохайним немитим волоссям. Сидить і боязко зиркає на всіх, як забите цуценя. А всі дивляться на нього. Він схожий на якогось другорядного персонажа з фрікових коміксів, настільки жалюгідного, що замість жалості він вже починає викликати роздратування. До того ж він мовчить вже секунд двадцять, намагаючись зібратись з думками і духом, і від того дратує всіх ще більше.

– А потім вона розсміялася мені в обличчя, – тремтливим голосом він нарешті вичавлює з себе продовження розповіді, – І пішла… а я лишився стояти з квітами…

І далі знову двадцять секунд тиші. Чутно, як за стінами вже біситься справжня завірюха і сніг носиться густим вихором у чорній пустоті. У хлопчика на очах проступають сльози. Він почуває себе настільки ніяково, що ця ніяковість передається і іншим. Тим, хто поруч, тим, хто про це читає і, чорт забирай, навіть тому, хто про це пише. Але всі ми не подаємо вигляду і продовжуємо з удаваною співчутливістю слухати нещасного підлітка. Всі окрім чоловіка у червоному худі з закоченими рукавами. Середнього зросту і спортивної статури, з неголеним тиждень обличчям і трохи азіатськими рисами. На вигляд йому ледь за тридцять. Впродовж всього монологу він дивився на хлопчину з наростаючим презирством.

– Мене не люблять, – продовжує схлипувати хлопчик, – І тому я сам себе не люблю. У мене до себе тільки ненависть. Відраза. Огида. Презирство. Я нікчемний. Я чмо.

Починає плакати.

– Я ніщо! – починає істерично верещати, пускаючи слину з рота, – Я пусте місце! Я нуль! Нуль! Повний нуль! Я ненавиджу себе! Ненавиджу! Ааа! Я хочу вбити себе!

Малий вихоплює з кишені розкладний ніж. Всі, включно з очманілою психологинею, відскакують від нього врізнобіч, як кеглі, що розлітаються від шару. Поки малий намагається розкласти ніж, чоловік у червоному худі різко підривається, кидається і точним рухом вириває в нього зброю.

Ледь прийшовши до тями, перелякана психологиня кидається заспокоювати невдалого самогубця. Чоловік складає ніж і ховає собі до кишені. Він стоїть у центрі, прямо під лампою. Його презирству до всіх оточуючих немає краю.

– Та ви послухайте себе! – каже гучно і нервово, – Послухайте, мать вашу, що ви говорите всі! Та ви просто купка жалюгідних істеричок! Дівчата його не люблять! Нещасний ти наш! А в цього тексти не читають! Невизнаний, мать його, геній!

Після хлопчика і письменника повертається до Іри.

– У вас так, ситуація серйозніша, – його голос стає спокійнішим, – У вас близька людина загинула і ви були в комі… але зараз ви тут, ходите по цій землі, ви молода і здорова, і у вас все життя ще попереду!

З іронією повертається до сорокалітньої білявки.

– Інопланетяни-ящери, тут без коментарів, – нервово сміється.

Розгублені неврастеніки не знають, що їм відчувати в цій ситуації і поперемінно витріщаються то на чоловіка, то на малого, який уже взяв себе в руки, коли така справа, то на психолога.

– Короче, дорогі ви мої скиглії, – підсумовує чоловік у червоному худі, – Раджу вам сходити у групу підтримки ракових хворих в термінальній стадії, і послухати, про що говорять вони. Їх вже геть не парить те, що їх дівчата не люблять, чи те, що вони роботу мрії не змогли отримати… в мене все…

Він накидає на себе куртку і нервово полишає приміщення, грюкнувши дверима. Всі сидять нерухомо, мовчки витріщившись на двері, але ясно, що все, що відбулось тут за останню хвилину, викликало у них всередині справжній переполох. Ніби їм і так мало стресу в житті.

– Що ж, – невпевнено порушує тишу психолог, – Поаплодуємо Богдану за таку промову… хоча його тут вже немає…

Вона сама починає кволо і несміливо аплодувати. Її в цьому ніхто не підтримує і після кількох жалюгідних плескань вона припиняє. За стінами на повну потужність працює прекрасна зимова завірюха.


ЧАСТИНА 1-2


2017, червень


9


На годиннику нема ще навіть одинадцятої, і літня спека – а в червні 17-го вона стоїть геть нестерпна, – ще не встигла спалити все навкруги і асфальт все ще зберігає залишки нічної прохолоди. На першому поверсі дореволюційного будинку, огорнутого у вицвілий зелений колір і давно потребуючого капремонту, розташувалося дешеве кафе, в якому працює Маша. До сих пір. Вона, забавна худорлява білявка, давно позбавилась брекетів і чолки, але разом з ними втратила і якусь невловиму частинку інфантильної дівчачої чарівності. В інтер’єрі ж не змінилось геть нічого, ніби час тут поставили на паузу ще чотири роки тому, а насправді набагато-набагато раніше. У видовженому приміщенні тягнеться все той же ланцюг столиків під великими вікнами, і через прохід – ряд столиків навпроти. За стійкою бармен протирає келихи, хлопець років двадцяти двох у жовтій футболці. Слухає музику у великих навушниках. Що там у нього грає, по його обличчю визначити абсолютно неможливо. Це може бути як Шуберт, так і Napalm Death. Людей небагато, вони дзенькають виделками об тарілки, стукотять зубами, тихо бесідують або тихо думають, якщо бесідувати нема з ким. Маша смокче чупа-чупс і уважно дивиться на Іру. Вони сидять в глибині зали, за столиком біля вікна. Іра затягується сигаретою і випускає нечітку хмарку диму у насичений сонячним світлом простір.

– І цей чувак сказав нам, – ділиться вона своїм зимовим досвідом, – Що у нас всіх ще є шанс, а у онкохворих вже нема. І вийшов так театрально, грюкнув дверима. Оскар за кращий епізод.

– Ну, він був грубий, але правий. Якщо ти лишилась жива, це не просто так. На все Божа воля. Отже, у Бога є на тебе плани.

– Ну, це суперечливе питання…

Обидві м’яко посміхаються.

– Довго ти туди ходила? – питає Маша.

– З грудня. Психолог сказала мені, що всі депресії – від негативного мислення. Мені треба перебудувати своє мислення з негативного на позитивне. Концентрувати увагу тільки на позитивних речах…

Іра набиває легені димом, переводить задумливий погляд у вікно, в сторону якого і випускає дим.

– Це ж практично неможлива задача, мать його, – закінчує вона думку.

Маша знизує плечами.

– Я повністю зав’язала дивитись новини. Замість них читаю всякі позитивні і мотивуючі статті, щось таке, що допомагає повірити, що у світі все-таки існують добро і справедливість.

Іра хапає свій смартфон, стукає пальцем по екрану.

– Ось наприклад. Вранці прочитала в стрічці у фб. Людяна і зворушлива історія про сліпого кота, якого хотіли приспати, бо ніхто не хотів забирати його з притулку, і як одна дівчинка забрала його і вилікувала.

– Це ж прекрасно, – щиро посміхається Маша.

– Ага… це повертає віру в доброту людської натури… але і тут не обійшлось без западла! Коли кота вилікували і до нього повернувся зір, він тупо втік. Отак от.

Маша зітхає. Розводить руками. Іра гасить недопалок у попільничці і розганяє долонею залишки диму.

– Ну, в будь-якому випадку, тобі допомогла ця терапія, – підбадьорює її Маша, посміхаючись, – Ти чудово виглядаєш.

– Напевно, дякую, – відповідає Іра взаємною посмішкою. Обертається навколо, оглядаючи кафе.

– Знаєш, – продовжує задумливо, – Навколо мене все так помінялось за ці роки… все зовсім інше. Я зараз і я чотири роки тому – невже це одна і та ж людина? От у тебе, наприклад, геть нічого не змінилось.

Усміхнена Маша лише на якусь пару секунд винувато впускає погляд вниз, і тут же підіймає його назад до Іри, але видно, що ці слова її зачепили. Маша і сама знає, що в її житті нічого не міняється, тобто, буквально, тупо нічого не відбувається, і думки про це завжди вводять її у смуток.

– Я маю на увазі, – поспішає виправдатись Іра, – В хорошому сенсі. Ти для мене як частинка мого втраченого минулого життя…

На хвилину вони замовкають. Ледь чутне шурхотіння кондиціонеру. Повз вікно проїздить машина. За столиком навпроти товстий, кудрявий чоловік взбадьорює себе кавою і сигаретами. Дивиться на смартфоні якесь аніме про дівчат-підлітків у середній школі.

– А ти взагалі як? – реанімує розмову Іра, – Все ще переписуєшся зі своїм…

– Зеком? – сміється Маша.

– Ммм… приятелем.

– Ну, він вийшов і переїхав до мене жити, – розповідає Маша з чупа-чупсом у роті, – А через тиждень обікрав мою квартиру. Я подала на нього в поліцію і він повернувся додому в тюрму.

Дівчата сміються.

– А де твоя напарниця Лєра?

– Яка саме? – сміється Маша, – Їх тут стільки змінилось, Лєри, Даші, Наташі… тільки Маша незмінна і незамінна. Тиждень тому ще одна звільнилась, шеф буде шукати нову.

– З наших однокласників нікого не бачила? – рухає розмову Іра.

– Була на останній зустрічі випускників, але народу так мало було… чоловік вісім. Почали згадувати минуле. Олег і Саня набили одне одному морди.

– Чому?


– Почали згадувати минуле… Віті не було, він поїхав кудись у Європу, казали, нібито знову в якийсь університет, в своєму дусі, вічний студент… Ігоря теж не було, але він іноді заходить сюди випити кави, останній рік працює десь поруч… каже, що тут найкраща кава, яку він знає… звідки йому ця дурня в голову прийшла, гадки не маю… іноді перекидуємося з ним парою слів… У 14-му він був пропав з виду десь на рік, а потім знову з’явився… я-то не розпитую ні про що, це не моє діло…

Обличчя Іри робиться сумним, а очі пригніченими, як зів’ялі квіти.

– Він сильно змінився, коли повернувся, – продовжує Маша, – Геть змінився. Він і так був не дуже життєрадісним, а зараз зовсім загублений... я намагалась говорити з ним про Бога, але там, – Маша розчаровано стучить собі кулачком по голові, – Там нема з ким про це говорити... поки що... не хоче слухати... от і бродить загублений... як тінь бродить…

На цих словах за спиною у Маші скрипять вхідні двері і в кафе заходить черговий відвідувач, який – спостерігайте, – зараз почне робити все, про що так журливо розповідає Маша.

– Іноді заходить сюди, бере каву на барі, – описує Маша всі дії відвідувача, якого не бачить, але якого добре бачить Іра, – Ну подобається вона йому тут, що поробиш… сідає за столик біля вікна…

– І мовчки сидить, дивлячись в чашку, – збентежено продовжує за Машу Іра, – Не роблячи жодного ковтка…

– Так, – здивовано дивиться Маша на Іру.

А Іра дивиться через Машине плече на столик біля дверей, за яким дійсно сидить Ігор. Його складені на столі руки освітлені сонцем, а обличчя лишається у кольоровій тіні. Принаймні, зовнішньо, він зовсім не змінився з 2013-го. Зростом вище середнього, з темним волоссям і тижневою щетиною, різкими і мужніми, але одночасно якимись приреченими рисами обличчя. Навіть одягнений ніби так же, як і чотири роки тому – чорна футболка і сірі джинси. Маша збиралась ще щось сказати, але помітивши дивний погляд Іри повз свою голову, обернулася, попутно зачепивши рукою свою чашку, яка впала і ефектно, як снаряд, вибухнула на кахлевій підлозі. На звук розбитого посуду ніхто і голову не підіймає. Окрім Ігоря. Він бачить Іру. Вони дивляться одне на одного обережно, ніби намагаючись не сполохати одне одного. Маша збирає з підлоги крупні уламки чашки. Нарешті Ігор встає і підходить до столика дівчат.

– О, привіт, Ігор, – метушливо вітається Маша, – А ми як раз про тебе говорили.

– Привіт Маша, – вітається Ігор, дивлячись на Іру. Іра мовчить.

– Ну, я пішла, – зникає Маша з уламками чашки, – Я тут типу працюю, все-таки…

Маша квапливо йде. Ігор сідає на її стілець. Деякий час вони з Ірою продовжують просто дивитись одне на одного. Поступово починають розгублено посміхатись, як близькі люди, які не бачились роками. А вони й справді не бачились. Дивляться навіть з якоюсь радістю і довірою.

– Привіт, Іра, – промовляє Ігор нарешті.

– Привіт, Ігор, – промовляє Іра, підводиться і швидко йде геть.

Продовжуючи за інерцією посміхатись, Ігор лишається безцільно дивитись в ту точку простору, де ще кілька секунд тому сиділа Іра. Потім бере – не пропадати ж добру, – покинуту нею чашку кави і робить ковток. Зрештою, за цим він сюди і йшов з самого початку.


10


Іра стоїть посеред своєї кімнати в піжамній кофті і трусиках. На піжамі у неї мультяшні ведмежата, розмножені у десятки копій. Починає натягувати піжамні штани. Помічає, що у дверях ніяково застиг вітчим. Коли він встиг відкрити двері, думає Іра, і чи довго тут стирчить? Вона прискорюється зі своїми штанами і сідає за комп’ютер. Демонстративно робить вигляд, що не помічає вітчима, причому старається, щоб він цю демонстративність помітив. Рожеве сяйво сонця, що повільно вимикається прямо в ці хвилини, проникає у кімнату через розкрите навстіж вікно з відсунутою занавіскою. Воно змішується з електричним блиском світла від лампи. Вітчим стоїть у Іри над головою.

– Чим займаєшся? – ніяково питає він.

– Сиджу.

– Ясно.

З руками за спиною він повільно підходить до розпахнутого вікна. Оглядає вечірній пейзаж за його межами, поки там ще зберігається видимість. Внизу, у дворі, умиротворена нудьга.

– Мені здається, чи тут смердить сигаретним димом? – принюхується він.

– Здається.

Вітчим знизує плечами.

– Іра… ми тут з мамою…. короче… вирішили зробити тобі невеликий подарунок… ось…

Він кладе на стіл 7-й айфон.

Іра кидає байдужий погляд на пристрій і повертає увагу назад до екрану комп’ютера. Вітчим опускається на стілець біля неї. Деякий час займається тим, що розглядає свої пальці.

– Спасибі, але мене влаштовує той, який мені подарував Данило, – каже Іра, не відриваючись від екрану.

– Це новіша модель. Тут камера краща.

Іра підводиться, хапає подарунок і з усього маху жбурляє його у голий прямокутник вікна. Айфон важчий за повітря, тому літає він недовго. А ще він набагато ламкіший за асфальт. Приземляється перед бабусями на лавці під під’їздом, розлетівшись на труски. Вітчиму цей акт оптимізму не додає. Він зітхає, кладе ногу на ногу, сконфужено потирає долоні. До його честі, не починає закатувати скандал. Ніяково дивиться у підлогу.


– Іра, я розумію, що ти хотіла, щоб твоє життя складалось ідеально, як ти задумувала, але, як казав Ганді, ідеал – це така штука, яка завжди віддаляється як тільки ми намагаємося наблизитися до нього… ні, не так… його цінність, цінність ідеалу, якраз і полягає в тому, що він завжди віддаляється коли ми наближаємося до нього… якось так він казав… точно не пам’ятаю…

– Просто, – цідить Іра, як змія, не відводячи очей від екрану, – Вийди. З моєї. Кімнати.

Сказано це було тоном, не залишаючим вітчиму нічого, окрім як дотриматися цієї інструкції. Він встає і виходить з розгубленим і розчарованим виглядом. Що ж, він принаймні спробував.

За вікном застигла густа чорна фарба. Запах сигаретного диму повністю вивітрився, вікно прикрите прозорою шторою. Іра заспокоїлась, сидить, все так же втупившись в екран. Там тривимірна візуалізація вулиць у google maps. Якесь старе середньовічне європейське містечко, можливо німецьке чи голландське. Рухається вулицею повз високі фахверкові будинки, чия доля розтягнулася на сотні років. Застиглі у своїх рухах люди, припарковані машини, фігурні ліхтарі і бруківка. Іра уявляє, як вона ступає по цій бруківці. Довкола шум, якась музика, балаканина погано зрозумілою їй іноземною мовою. Все-таки приголомшлива штука цей google maps. Найбільш прямолінійна з усіх літописів епохи. Пройдуть десятиліття, а всі вулиці світу залишаться такими, якими їх зняли на панорамах для цього проекту. І багато поколінь наших нащадків зможуть у найдрібніших подробицях побачити, як ми, ідіоти, жили на початку ХХІ століття. У Іри дзвонить телефон. Той самий, яким вона цілком задоволена. Непідписаний набір цифр.

– Алло, – каже вона обережно.

А за секунду її ніби з ланцюга зриває. Роздратована, майже кричить в трубку слова, з яких так часто починаються красиві романтичні стосунки.

– Якого біса?! Звідки в тебе мій номер?


11


Взагалі-то Іра не вирізнялась особливим злопам’ятством, але на цей раз пригадала Ігорю все. Тим більше, що він сам був ініціатором зустрічі. Вони стоять на площі одне навпроти одного. Під ногами поблякла плитка. Довкола вигадливі, переважно старі будівлі. Повз проносяться сторонні люди, що не мають до оповіді жодного стосунку.

– Хріновий ти час вибрав, щоб повернутися у моє життя, – дратівливо починає Іра на площі. Починає свій монолог, який триватиме наступну годину на різних театральних майданчиках. Ігоря це абсолютно не бентежить. Він здогадувався, що десь так воно і буде. Він стриманий і доброзичливий. Вони ніби розігрують п’єсу, і обидва знають, яка сцена далі і яка репліка буде наступною. Персонаж, якого грає Ігор, в основному мовчазно слухає. 

– О, а ти напевно думав я зрадію. Кинуся обійматися і цілуватися, – продовжує вона вже на іншій вулиці, якою вони знервовано прогулюються. Машини чавлять бруківку і посилають одне одного до біса сигнальними гудками.

– Я казала тобі це після школи і зараз кажу, – продовжує вона дратівливо вже у декораціях якогось недорогого кафе, потягуючи яблучний сік. Повз пропливає офіціантка на високих підборах.

– І не треба мені нагадувати, що ми зустрічались в одинадцятому класі! – розлючено гарчить вона вже в парку, в тіні високих дерев, – Не перебільшуй! Це тривало всього лише кілька тижнів. Ну добре, місяців.

Вони повільно виходять на оглядовий майданчик, за яким – Дніпро і якесь багатоповерхове, страхітливо-радянське місто, яке чомусь вважається частиною Києва. Проходять повз неоковирну альтанку, зупиняються біля парапету.

– Я ніколи з тобою не буду! – злобно пищить Іра.

Ігор мовчить.

– Питаєш, чому?!

Ігор нічого не питає. Іра дивиться йому в очі з подивом і розгубленістю, ніби забула текст свого персонажа. На цьому міні-вистава «Іра і Ігор» починає кульгати, сюжетна лінія відхиляється кудись геть не в ту сторону.

– А ти чого такий спокійний? – здивовано питає Іра.

Вона суттєво знижує рівень сарказму і злоби у своєму тоні.

– Добре, щось я розійшлась, – каже, – Тріснув би мені по морді, як у старі добрі часи, чи що…

– Пробач мене, – чи не вперше за зустріч Ігор відкриває рот, дивлячись кудись в сторону, – Я вже багато разів це казав, але кожного разу я кажу це щиро.

Поки Ігор це каже, Іра витягає з сумочки пачку сигарет і закурює. Ігор переводить погляд на неї.

– З яких пір ти куриш?

– Не твоє діло, – відказує вона мляво.

Ігор знизує плечами. Закурює і сам.

– Я тебе ще тоді пробачила. Якби не пробачила, віднесла би заяву в міліцію… та це не значить, що я на тебе не зла! Але знаєш, в моєму житті трапилось таке лайно, у порівнянні з яким усе інше – дрібниці.

– Я знаю, що з тобою трапилось, – сумно киває Ігор, – Мені дуже шкода.

– Та невже? – саркастично кривиться Іра.

Деякий час вони мовчать. Іра злобно посміхається, з викликом дивиться Ігорю в очі, чекаючи, що він скаже.

– Слухай, у мене немає на тебе жодних планів, – промовляє Ігор, затягується сигаретою і випускає дим в бік ріки.


– Чого тоді витягнув мене? – дратується Іра.

– Чого витягнув? Чесно сказати, я і сам не знаю. Напевно, мені нічим зайнятися у вихідний… ну і… мабуть, закінчити всю цю історію між нами. Відпустити все, так би мовити… я не хочу, щоб між нами була якась напруга чи ненависть. Хочу, щоб ми лишились друзями.

– Ти зараз наче відшив мене, – Іра починає реготати. Такого вона дійсно не чекала.

– Так і є, – говорить Ігор і теж починає сміятись.

Заспокоївшись, вони деякий час задумливо дивляться на ландшафт, що відкривається зі схилу. Позаду них альтанку окупує з десяток туристів, які, втім, довго тут не затримуються і шурують парком далі.

– Я дещо приніс, – каже Ігор, не дивлячись на неї.

Він витягає з кишені стару, вже достатньо стерту маленьку фотографію, зроблену у фотоавтоматі, і передає Ірі. На ній Іра і Ігор, усміхнені шістнадцятилітні підлітки, трохи дурнуватим поглядом дивляться в об’єктив. Таким поглядом дивляться ті, хто знімається у автоматі перший раз. Іра мовчки тримає фото. Листя зворушливо шелестить над їх головами, нашіптуючи спогади.

– О ні, – каже Іра, – Це удар нижче поясу.

– Я думав, тобі буде приємно, – розчаровується Ігор.

– Мені приємно, – повертається до нього Іра, розчулено усміхаючись, – Це і є удар нижче поясу.

Обидва починають сміятися. Іра з ностальгією хитає головою.

– Я думала, ця фотка вже давно втрачена, – додає вона мрійливо.

Вони дивляться одне на одного, але за кілька секунд відводять погляд, якось знітившись, навіть злякавшись. Закурюють ще по одній сигареті. Над ними нависають зелені ошмаття дерев, затоплюючи їх тонкою тінню. Вони стоять і багатозначно вглядаються у моторошну спальну забудову лівого берега. Добре, що зараз літо, каже Ігор ні з того ні з сього. Дуже дивна фраза, ніби взята і всунута сюди з якоїсь іншої розмови інших людей, ловить себе на думці Іра. Та в той же час з Ігорем важко не погодитись. І правда, добре, що зараз літо. Вони продовжують витріщатися на лівий берег. А звідти, стоячи на балконі якої-небудь шістнадцятиповерхівки, на них, можливо, так само витріщаються інші хлопець і дівчина.

– Ти змінився, – зупиняє тишу Іра.

– Все змінилось. Окрім Машиного кафе, мабуть.

– О, так! – сміється вона, – Там якась просторово-часова діра.

Обидва сміються і, напевно, вперше за всю зустріч щиро і приязно дивляться одне одному в очі. Тепер Ірі зрозуміло, що Ігор і справді не мав якихось планів на цю зустріч. Це не спроба влаштувати з нею побачення, не спроба склеїти заново хворобливі і далекі, як остання планета Сонячної системи, стосунки. І він дійсно хотів просто ще раз вибачитись перед нею, і може ще щось, може й сам не знає що, але не те, чого чоловіки зазвичай хочуть від жінок. Може йому реально просто нема чим зайнятись у вихідний. Іру це навіть якось зачепило і розчарувало. Надто вона звикла, що Ігор повинен її хотіти, і відвикнути від цього ось так от швидко не виходить. Можливо, цими емоціями і продиктовані наступні її слова, які вона промовляє у далекий синьо-зелений обрій.

– Не дзвони мені більше.

На цьому п’єса закінчується, спадає щільна завіса. Овацій немає, аплодувати нема кому та і нащо. Це була п’єса не для глядачів а для самих дійових осіб.


12


Мурахи трудяться всередині мурашника і їх робота віддзеркалюється від стін приміщення глухим ехом. Ставлять коробки на коробки, інші коробки прибирають. Словом, грають в тетріс. Майже всі одягнені в темно-сині комбінезони. Той, хто не в комбінезоні – не вантажник, і виглядає чужаком у цьому ангарі, що переповнений чоловіками, які заробляють на свій хліб(або що вони там споживають) цією важкою фізичною працею. Проїжджає компактний жовтий навантажувач. Кілька комбінезонів розвантажують підігнану в самий склад вантажівку. Серед них і Ігор. Вантажник, що стоїть у кузові, передає йому велику коробку. Ігор підхоплює її і несе до інших коробок, що збираються у прямокутну, витягнуту у вертикальному напрямку архітектурну споруду.

У складі прохолодно, хоча на вулиці стоїть тридцятиградусна спека. На ящиках сидять п’ятеро вантажників – всі як один у гарних синіх комбінезонах. Всі як один курять – включно з Ігорем, он він, крайній зліва. Зазвичай під час перекурів у цьому кутку можна почути відверті історії про чиюсь подружку, обговорення футбольного матчу чи планів з’їздити на рибалку на озеро кудись в області. Але не зараз. Дивний хлопець – дарма що теж в комбінезоні, – на кілька років старший за Ігоря, з вражаючими татуюваннями, що тягнуться від шиї до зап’ясть обох рук, з сережкою у вусі, довгим волоссям, зав’язаним у хвіст, з довгою козлячою борідкою і вусами, веде довгий і незвичний, як і він сам для такого місця монолог. Голос у нього яскравий і резонуючий. Всі мовчки слухають його, дивлячись у підлогу.

– Ми всі, як наркомани, сидимо на голці споживання. Колись люди обходились без всіх цих речей, які ми тягаємо тут – без телевізорів, холодильників, комп’ютерів, мікрохвильовок, пральних машин. Вони всі не потрібні людям для виживання. Ти кажеш, що твій син хоче на день народження останню модель айфона. А я кажу, що він не айфон хоче, він хоче відповідати стандартам тієї системи суспільства, в якій айфон вважається цінністю. Розумієш? Суспільство споживання – це не просто матеріальний феномен, це феномен культурний, феномен психологічний, який змінює свідомість кожного індивіда і спотворює його під себе. І ось ти вже носишся по магазинам як вжалений, і купляєш смартфони, брендовий одяг та екологічно чисті продукти, обставляєш свою квартиру по каталогу якоїсь розкрученої меблевої фірми, тому що твоя, спотворена культурою споживання свідомість каже тобі, що тільки маючи ці речі, ти можеш відповідати суспільству, бути частиною суспільства. А якщо не будеш купляти товари – суспільство викине тебе за борт. Залишишся вигнанцем за його межами. І зарплатню вони нам обіцяють підвищити не просто так. Читай: вони обіцяють підвищити нашу покупну спроможність. Щоб ми ще більше часу проводили в торгівельних центрах, купляли ще більше речей, які нам нахрін не потрібні і ще більше калічили нашу свідомість установками суспільства споживання.


Закінчивши доповідь, татуйований вантажник докурює, встає і йде у своїх дивних справах. Коли він відходить достатньо далеко, роти потроху починають відкриватися і у інших вантажників.

– Теж мені розумник. Про яку покупну спроможність він несе? Мені на комуналку не вистачає.

– Ні, цей новенький тут довго не протримається…

– Звідки він взагалі взявся?

– А ви бачили на якій тачці він розсікає? П’ята беха! Стоїть на парковці, синя така, вся сяє. З графіті на боку.

– Ніхєра собі. Я думав це когось із менеджерів.

– Хєра з два хтось із менеджерів може собі дозволити такі колеса.

– Я вже кілька разів бачив, як він знімав себе на телефон і щось розповідав у камеру.

– Я, до речі, теж!

– Не протримається він тут довго, кажу вам…

– Ні, мужики. Якась тут хєрня. Не довіряю я йому. Дуже підозрілий тип. Від такого треба триматись подалі. Правильно, Ігорьок?

Здоровий вусатий дядько років сорока бадьоро штовхає в бік Ігоря, який весь цей час мовчки курив і у панельній дискусії участі не брав. Угу, кивком погоджується Ігор.


13


Дуже дивний тип. Від такого дійсно треба триматись подалі, думає Ігор, стріляючи з пістолета по пустим пивним банкам на закинутій промзоні. Робить кілька ковтків з банки, в якій пиво ще є. Коли пиво скінчиться і в ній, вона змінить свою вщент продірявлену попередницю на ящику у двадцяти метрах від Ігоря. Зброя, як і машина, не має простоювати даремно, такої думки був Ігор і частенько у свої плаваючі вихідні їздив у тир. Свій власний. Зброєю Ігор зацікавився ще будучи підлітком, у ті старі пошкрябані часи, коли він мріяв вступити на службу у французький іноземний легіон. Ще в класі шостому він став завсідником тиру. Пізніше записався на спортивну стрільбу і навіть кілька разів їздив на змагання. Кидай все це діло, казав його батько, тоді вже кашляючи кривавим кашлем. Батько Ігоря свого часу сам відстріляв немало і знав, про що каже. Ігор батька не послухав, а став потроху вчити французьку. Встиг вивчити приблизно слів двадцять. Потім була армія, куди Ігор цілеспрямовано пішов після школи, щоб навчитися стріляти ще професійніше. Але там на нього чекало розчарування. В основному він підмітав двір, копав ями, бігав по «пальне» для офіцерів і займався іншими подібними речами, критично важливими для зміцнення обороноздатності країни.

Він стоїть під пекучим білим сонцем і витягує руку з пістолетом у напрямку цілі. Зараз існують тільки він і ціль. Він може простояти так чорт зна скільки часу. Він отримує задоволення від самого процесу прицілювання. Але якщо вже перед тобою ціль, то рано чи пізно доводиться натискати на курок. В цьому і весь сенс. І Ігор натискає на курок, щоб потім знову встановити збиту банку назад на ящик, відійти на вихідну позицію і знову довго цілитися. І банка знову дзвінко відлітає до дідька. І так поки не закінчиться пиво і ліміт набоїв на сьогодні. Тільки так можна розслабитися після того безпросвітного лайна, яким є його робочі дні. А більшість днів у житті Ігоря – робочі.

Промзона не була промзоною у повному сенсі. Ця територія була навіть не огороджена. Її захистом від зовнішнього світу була її віддаленість. До найближчої дороги – кільцевої, – було більше кілометра, до найближчих житлових будинків ще вдвічі більше. Поліція ніколи тут не патрулювала, а якщо хтось і проходив десь віддалік, то не звертав уваги на те відлуння, що доносилось звідси. Сонце, як рвані занавіски, закрили брудні світло-сірі хмари. Далеко на обрії, у блакитній димці, здіймалися будівельні крани і скелети житлових висоток, які ці крани будували. Не було чутно нічого, окрім легенького шурхотіння вітру. Що тут було взагалі? Скидається, що якийсь завод, але його давним-давно розорили. Ніби налетів жахливий ураган і відніс все до країни, де дороги з жовтої цегли і все таке. Залишив тільки пару зруйнованих цехів, у яких можна сховатись, якщо сонце буде пекти надміру сильно, і безкінечні фундаменти зі стирчащою з них іржавою арматурою. Схоже, його навіть не встигли добудувати. Тут ніхто не ходить. Ні бездомні, ні волоцюги. Ігор прекрасно це знає і тому облаштував свій персональний тир саме тут.

Закінчивши вправлятися і знищивши все пиво, Ігор поклав пістолет у пошкрябану бляшану коробку, до вітказу натовчену набоями. Він завбачливо не тримав зброї вдома. Одного разу, вже після смерті батька, до нього приходили менти і влаштовували обшук. Коли він запитав у них про ордер, як бачив у американських фільмах, йому заїхали у діафрагму, даючи зрозуміти, що американська і українська реальність трохи різні. Хто наслав ментів, він так і не дізнався. Як і не дізнався, що конкретно вони шукали – зброю чи наркотики, які він того року збував широкому колу клієнтів. Звісно, йти у відділок скаржитися на міліцейське свавілля він не став – з його діяльністю ця ініціатива обернулася би проти нього самого. Його зброя завжди зберігалася у незмінній бляшаній коробці на цьому забутому всіма богами і людьми цвинтарі залізобетонних конструкцій. Він кладе коробку до ями, зверху кладе дерев’яну дошку. На дошку насовує величезний камінь, який повністю ховає під собою натяки на цю Ігореву таємницю, так що вона стає абсолютно непомітною. Дивний все-таки цей новий вантажник, думає Ігор наостанок. Треба й справді триматись від нього подалі.


14



Небо – ультрамаринова долина, повна зірок. Долина ідеальної прямокутної форми. Так вона виглядає, якщо дивитись із темряви кімнати через навстіж розчинене вікно. Судячи з того, як Іра рівно і умиротворено дихає, сниться їй щось хороше. З того часу як вона вийшла з коми, сон був для неї ледь не єдиним станом, у якому їй було по-справжньому легко. Якщо не рахувати сильнодіючі заспокійливі. Зрештою, у сні може наснитися, що нічого довкола не трапилось і не змінилось, що ніхто не зникав і не помирав, і багато інших речей можуть наснитися з тих, які наяву вже безповоротно обірвались і ніколи більше не відновляться. Іра робить глибокий вдих і видих. Вітчим дивиться на Іру, як загіпнотизований. Він сидить тут поруч вже давненько. Може, хотів розповісти їй на ніч якусь історію з життя Ганді, але запізнився і застав Іру вже сплячою. Іра сонно розплющує очі. Розуміє, що не одна. Їх погляди зустрічаються у безмежній темряві Іриної кімнати.

Лунає страшний і довгий, як сигналізація, крик. Вікна у спавшому будинку по черзі запалюються. Ввімкнене світло розповсюджується з поверху на поверх, як стрімка пожежа. Крик і досі стоїть у просторі. Це чоловічий крик. Мама застигла в одвірку, як воскова фігура. На її обличчі, в свою чергу, застигла маска жаху, теж ніби воскова. В кімнаті ввімкнене світло, напруга і метушня. Мама і сказати нічого толком не може, тільки витріщається на кров, що гатить з ноги її чоловіка, і на червону калюжу, яка вже розповзлася під ним. А він валяється в цій калюжі і волає від болю, тримаючись за уражене стегно, з якого ще хвилину тому стирчали ножиці. Мама ще встигла застати той момент, коли він витягав ножиці з ноги. А Іра їх всадила йому, чорт забирай, глибоко – і звідки в ній стільки сили? Втім, адреналін, що виділяється в моменти сильного страху, творить дива. І цього адреналіну, тобто страху, в Ірі ще повно. Її руки тремтять так, що вона зараз не втримала би і чашку з чаєм. Та навіть в такому стані вона безладно збирає якісь речі. Речі постійно падають з її рук, вона підбирає їх і пхає в кишені своєї піжами. Зім’яті гроші, телефон, пачка цигарок. Дихання її швидке і нервове. Іра з силою відштовхує воскову фігуру мами і виривається в коридор. Метушливо зав’язує шнурки на своїх червоних кедах. Вітчим вже не кричить, а просто постогнує. Мама все ще не може говорити і виражає свої думки різними відтінками жаху на обличчі. Короче, атмосфера стоїть веселіше нема куди. Те що треба о другій ночі.

Кілька кілометрів відділяють цю веселуху від тихої кімнати, в якій спить нічого не підозрюючий Ігор. У нього сон теж давно перетворився на одне з небагатьох занять, у яких він може сховатися від розчарувань своєї реальності. Він теж рівно і умиротворено дихає, ніби йому сниться, що він – це не він, а якась інша людина, що лежить на теплому піску на острові посеред океану спокою і слухає заколисуюче шарудіння хвиль. Хвилі починають ставати все більш і більш шумними, починають грати якоюсь знайомою набридливою мелодією і нарешті їх шум перетворюється у дзвінок телефону. Ігор відкриває очі. Блакитне небо обертається чорною стелею кімнати. Термоядерне світло екрану у нічній темряві ледь не випалює очі. Телефонує Іра. Це ще що за новини. Вона стоїть посеред вулиці в центрі. На фоні її слів чутно, як повз проїжджають нечисленні машини. У неї зуб на зуб не попадає, це зрозуміло по голосу і нервовому диханню.

– Короче, – каже вона, – Тут така справа… я стою посеред міста в піжамі. І мені дико холодно. Мені потрібна твоя адреса.

– Нащо, – сонно, але цілком законно цікавиться Ігор. На що чує роздратований ледь не крик.

– Щоб таксист знав куди мене везти!

І звук чергової проїжджаючої повз автівки.

Штукатурка на стелі і шпалери старі, роз’їдені часом і вкриті шрамами. У кімнаті стоїть якась затхлість, хай не сильна, але помітна. Світло тускле і жовте, час від часу миготить, як у фільмах жахів. Іра навіть уваги не звертає на всю описану вище обстановку. Помітила тільки старі шпалери і те, що вона сидить на матраці. Бо більше нема на чому. Ні дивану, ні ліжка. Хіба що стілець. Але на стільці сидить Ігор з очима по п’ять копійок і чекає від Іри хоч якихось пояснень.

– Правило номер один, – Іра притуляється спиною до стінки, – Жодних питань. Правило номер два – торкнешся мене, встромлю тобі ніж в ногу. Де у тебе тут ножі?

– На кухні в шухляді, – відповідає Ігор, а сам дивиться на її піжаму. Вся у мультяшних ведмедиках. Він ні чорта не розуміє що коїться.

– Правило номер три, – Іра міняє тон з похмурого на жалісливий, – Зроби будь-ласка чай. Я так змерзла.

Ігор перериває всі ящики на кухні – він не пам’ятає, коли взагалі востаннє пив чай. В одній з шухляд знаходить пачку невідомого року випуску з кількома пакетиками. Кип’ятить воду у металевій каструльці. За чаєм Іра зігріється, заспокоється і нарешті пояснить весь цей балаган. Він наливає чаю і собі. З вдома чашками повертається у кімнату. Іра спить, скрутившись калачиком на матраці під стінкою. Одну руку затиснула між стегнами, іншу сховала під подушку. Розтріпане волосся і піжама з ведмедиками. Злегка привідкритий рот. Зовсім як дитина. Ігор накриває її клітчастим пледом. Допивши свій чай на самоті, він вимикає світло і лягає поруч – валетом, щоб вона не бентежилась, якщо прокинеться раніше. Все-таки вона знає, де в нього ножі. Хоча зараз її обличчя спокійне. Вона дивиться другий за цю ніч сон, і він, напевно, не менш приємний за перший. Очі Ігоря відкриті. І будуть відкриті до самого ранку.


15



Як безкінечно можна дивитися на полум’я свічки, або на те, як дощ вкриває кільцями поверхні калюж, так і на стелю кімнати можна дивитися вічно, коли ти розплющуєш очі вранці і довго не можеш зібратися з думками. У сухому і яскравому світлі стеля являє себе у всій красі. Облуплена, вся в старих підтьоках, бруді, з павутиною в кутку. Іра лежить на старому матраці, витріщаючись на цю саму стелю. У кімнаті вона одна. Синій клітчастий плед зім’ятий і частково лежить на підлозі. Іра гадки не має, котра зараз година. Відчуває тільки сильну огиду від стелі, від кімнати загалом. І сильний голод. Підводиться на лікті. Поруч з матрацом – табурет. З обличчя Іри поступово зникають емоції пасивної відрази. На табуреті – тарілка з круасаном, чашка з ложечкою, банка з розчинною кавою, цукор, вершки. Іра ще не заливала окропом каву, не торкалася круасана, але вже в курсі, що це буде один з найкращих сніданків за останній час. Спуск вниз по піраміді Маслоу. Первинна потреба у сніданку геть стирає всі плутані думки і емоції відрази, що роїлися в голові ще хвилину тому.

Все в тій же піжамі й кедах, з чашкою кави в руці і у незрівнянно кращому настрої Іра виходить зі страшного і старезного під’їзду. Відходить метрів на десять, обертається, щоб роздивитись сам будинок і багатозначно свистить. Запиває своє враження кавою. Двір дуже зелений, старий і вітхий. Щось подібне можна побачити у серії фільмів про те, що собою будуть представляти наші міста через пару десятиліть після краху людської цивілізації. Так це місце виглядає вже зараз! Але тут є життя. У дворі чисто, вірогідно, тут регулярно прибирають. Висить одяг на мотузках, натягнутих між деревами. Акуратно розсаджені квіточки. Іра сідає на нехитру дерев’яну лавку. Поряд – душевний твір ЖЕК-арту: зроблені з автомобільних покришок, по-наївному розмальовані два лебеді, будемо сподіватися, різної статі, які вигнули свої шиї одне до одного у формі серця. Сонце пробивається крізь листя і обрушується на землю яскравими точками. З дерев доносяться безхитрісні мелодії птахів. Кава справді пішла Ірі на користь. Їй навіть стає якось по-хворобливому забавно від ситуації, в яку вона вляпалась. Вона закурює. Продовжує розглядати будинок. Це паскудний, занедбаний до археологічного стану напівбарак, двоповерховий, з одним під’їздом. Дуже вітхий, з однією величезною тріщиною і ще кількома тріщинами поменше. Такі апартаменти нашвидкоруч збирали у перші післявоєнні роки, прямо посеред ледь охоловших руїн, часто силами полонених німців, щоб хоч десь поселити тих, хто лишився живий. З під’їзду виходить повна жінка років шістдесяти, у брудному халаті, з мискою в руках. Вони з Ірою вітаються, киваючи одна одній головами. Жінка починає розвішувати білизну на мотузках. В кишені Іриної піжами дзвонить телефон.

– Так Маша?

– Привіт Іра. Ти мені дзвонила вночі, у мене телефон був відключений. У тебе щось трапилось?

– Та ні, все гаразд, – відповідає Іра, розглядаючи двоповерхову руїну, – Випадково натиснула.

– Емм… у мене тридцять п’ять пропущених від тебе…

– Справді? 

Обидві спантеличено мовчать. Жінка у халаті повертається назад і зникає в темряві під’їзду, лишивши білизну звисати з мотузок. Маша перериває ніякову паузу.

– Емм… ну добре… якщо що, дзвони…

– Окей, Маш, давай.

Іра кладе слухавку. Деякий час сидить, допиваючи каву і споглядаючи розвішаний одяг. Задумливо дивиться на будинок. Вона обмірковує. Як тільки вона наважиться, через кілька хвилин, вона це зробить. Докурить сигарету, набере Машу і спитає, чи вільне ще місце офіціантки у її кафе. Але це буде через кілька хвилин. А поки що вона все ще обмірковує, курить, слухає спів птахів і насолоджується постапокаліптичним затишком старого подвір’я.


16


Рибки плавають на чорному тлі. Жовті, помаранчеві, яскраво-зелені, однотонні і смугасті. Вони заспокоюють нерви і дають сили рухатись по життю далі. Ігор може дивитись на них годинами. Він стоїть біля величезного, широкого монітору, що коштує у кілька разів більше за його зарплатню і дивиться на скрінсейвер з рибками. Не відводячи очей, продовжує жувати пончик зі згущенкою. Відкушує ще шматок. У торгівельному залі гамірно. Потенційні покупці кружляють між рядами, витріщаючись на телевізори і холодильники. Ці пристрої, ніби товари першої необхідності, користуються у громадян особливим попитом. За залишковим принципом купляють електрочайники, фени, пральні машинки і іншу техніку, яка нічого не показує і погано придатна для зберігання їжі.

– Якого біса ти робиш у торговому залі, – роздратований голос менеджера руйнує дзен-ефект, який так ретельно вибудовували рибки.

Ігор обертається на голос. Іван Давиденко, менеджер з продажу, запевнює бейджик на білій сорочці. На вигляд на пару років молодший, білявий, майже альбінос, борода в нього росте поганенько і якось шматками, щоб приховати це він завжди чисто голиться. Вони з Ігорем не те що б дуже знайомі, але знають одне одного.

– У мене перерва, – каже Ігор з набитим ротом.

Повз проходить, вибираючи собі монітор, солідна, добре одягнута літня пара. Вигляд у них надзвичайно інтелігентний, можна було б сказати, що це якісь університетські професори. Якби ми знаходились в якійсь із розвинутих західних країн. Наші професори одягаються трохи скромніше. Менеджер Іван відходить вбік, пропускаючи людей, тягне за собою Ігоря.


– Я розумію, – каже Іван, – Але працівникам у торговому залі заборонено їсти і витріщатись на рибок.

Він вимикає монітор і рибки навіки зникають в чорній площині екрану.

Ігор підіймається ескалатором на другий поверх. Обходить його, доїдаючи пончик. Роздивляється бутіки і кав’ярні, книгарні і магазини ювелірних виробів. Підіймається на третій. За прозорим склом – одяг, іграшки, музичні інструменти, столики ресторану, знову одяг, покупці і продавці-консультанти, відвідувачі і офіціанти. Торгівельний центр дійсно величезний, тут можна життя прожити, були б тільки гроші. Іноді на перерві Ігор йде випити чашку кави у Машиному старому кафе, що знаходиться за пару кварталів звідси, а іноді виходить, от як зараз, зі свого супермаркету побутової техніки і гуляє по усіх поверхах цього несамовитого магазину як по ботанічному саду. Зоомагазин, відділення банку, цифрова техніка, годинники, іграшки, шмотки. Ігор зупиняється. Шмотки, іграшки, годинники. Він застигає перед склом цього магазину, схожого на крихітний музей декоративно-ужиткового мистецтва. Елегантно вбрана дівчина-консультант, охоронець у чорній формі, кілька відвідувачів. Один з них – трохи повнуватий військовий, років сорока п’яти, у парадній формі, з великою бородавкою на підборідді. Ігор не зводить очей з бородавки. Кидає погляд на погони. Дві зірки. Отже, уже підполковник. Останній раз коли Ігор його бачив, він був майором. Ігор доїдає крайній шматок пончику, витирає руку об комбінезон. Заходить до крамниці. Підполковник зайнятий розгляданням виблискуючих золотом і сріблом годинників під товстим склом. Паралельно розмовляє по телефону.

– Так, солоденька, думаю, бежевий, – каже він, розглядаючи Raymond за сорок тисяч, – Ага. Самий нейтральний колір.

Ігор стає біля підполковника, зчепивши руки за спиною. Військовий кидає на нього довгий, підозрілий погляд, але повертається до годинників. Ігор починає розглядати їх разом з ним. Ціни на годинники тут п’ятизначні, а інколи навіть шестизначні. Куди там монітору з рибками. Охоронець підозріло стежить за Ігорем. Консультанти не підходять, намагаються ігнорувати. Хлопець у робочому комбінезоні навряд чи купить у них навіть найдешевший годинник, тому нема сенсу витрачати на нього час.

– Ні, я ще не вдома, – продовжує балакати по телефону підполковник, – Вибираю подарунок для Валентина Сергійовича. Так, день народження, я ж казав. Ага. Люблю тебе.

Дівчина за прилавком вручає підполковнику придбаний ним годинник. Вона аж сяє від радощів, не приховує свого захоплення людьми у військовій формі.

– Слава Україні, – говорить вона йому, широко посміхаючись.

– Героям слава, – відказує підполковник з по-офіцерськи стриманою посмішкою.

Підполковник виходить з крамниці, крокує вилизаною підлогою третього поверху. Цифрова техніка, відділення банку, зоомагазин. Не витримує, зупиняється.

– Перепрошую, ми знайомі? – каже Ігорю, який безпардонно супроводжував його від самої крамниці.

– Перепрошую, ви щось хотіли? – питає вже повільніше і грубіше, так і не почувши відповіді на перше запитання. Ігор дивиться, як бородавка опускається і підіймається разом з його щелепою. Вони стоять майже впритул одне до одного. Мовчання Ігоря починає виводити військового з себе.

– Що витріщився? – тихо і погрозливо питає підполковник.

Ігор хапає його за краватку і починає душити. Ставить підніжку. Офіцер не маленький, але з третього разу Ігорю все-таки вдається завалити його на підлогу. В різні боки летять парадний кашкет і коробка з подарунком для Валентина Сергійовича, ким би він не був. Ігор щодуху тягне на себе краватку, іншою рукою стискаючи шию. Обличчя підполковника червоне, навіть бородавка почервоніла. Підлітають двоє людей в чорному і відтаскують Ігоря від військового. Той встає, обтрушується. Підбирає свої речі.

– Ви в порядку? – питає один з охоронців, – Ми вже викликаємо поліцію.

– Не треба поліції! – кричить підполковник, як ошалілий.

Охоронці розгублено дивляться на підполковника. Один з них опускає руку з рацією.

– Як не треба? – розчаровано питає у військового.

Між чотирма чоловіками – підполковником, Ігорем і двома охоронцями, що його тримають, – виникає ніякове мовчання.

– Тут психіатра треба викликати, а не поліцію! – видає нарешті підполковник, – Ви подивіться на нього! Людина хвора! А я... я нормально. Все в порядку. Не треба зайвої метушні.

Охоронці спантеличено витріщаються на підполковника.

– Слава Україні, – прощається він з ними.

– Героям слава, – відповідають якось розчаровано інспектори охорони.

Підполковник віддаляється. Спускається на другий поверх, на перший. Охоронці продовжують розгублено стояти, тримаючи Ігоря. Як загіпнотизовані. Різким рухом Ігор виривається, відстрибує на кілька кроків назад.

– Ну що ви причепились, – каже охоронцям, – У мене через п’ять хвилин перерва закінчується.

Приголомшені охоронці стоять і дивляться на віддаляючогося Ігоря. Як він спускається на другий поверх, потім на перший. Звучить ненав’язлива музика, під яку так приємно купувати. Один з охоронців чухає рацією потилицю.

– Вєталь, що це взагалі було?



17


З відкритими очима, він тримає обличчя у холодній воді доти, доки вистачає повітря. Потім віддихується. Дивиться на себе у дзеркалі. Плитка довкола дзеркала брудна і місцями трохи збита. Все перед очима розпливається. Знову занурює обличчя у воду. Для такого випадку він набрав повну раковину. Та ниючий головний біль ніяк не проходить. Він сильніший за холодну воду, за знеболювальне, за все. Там, у воді, Ігор знову бачить все це. Майора з бородавкою на підборідді, який наказує в жодному – в жодному разі! – не полишати позиції.

– Я сказал оставаться здесь, лейтенант! Это приказ, блять!

Його джип, що зникає на горизонті. Злого лейтенанта Котова, який дико кричить всім, хто хоче жити, щоб бігли до лісосмуги. Обстріл їх позицій, що починається, як по сигналу, після того, як машина майора Бородавки віддаляється на безпечну відстань, а солдати під проводом Котова ледь встигають дістатись лісосмуги. Мобілізованого програміста Микитенка з поїхавшим дахом. Коли всі вже щодуху тікали до дерев, він все ще продовжував витанцьовувати на позиціях і з тихим божевіллям бурмотіти про те, що йому видали автомат з кривим дулом. Ігоря він діставав ще з самого ранку.

– Ну подивись, ну криве ж! – ходив за ним здоровань Микитенко, – З кривим дулом видали!

Ігор намагався не звертати на нього уваги.

– А якщо справді стріляти доведетсья? Як я стріляти-то з нього буду? В бік, чи що?!

– Микитенко, єбало завали, – пройшов біля них інший солдат, – Цивільник, блять.

Сидячи під деревами, Ігор з Танатаряном перші помітили, що Микитенка серед евакуйованих немає. Вони ж удвох і побігли за ним назад на позиції. Там, де ще кілька хвилин тому мали перебувати, згідно наказу майора Бородавки, два десятки бійців, тепер випатрана земля з чорними, як опіки, ямами. І рядовий Микитенко з його вивернутим назовні черевом, по якому можна навчати студентів-медиків. Довкола пекельний жар. Під ногами, таке враження, не земля, а вугілля впереміш з випаленою травою. Ігор виразно пам’ятає скиглення ще живого Микитенка про те, що йому потрібно до лікарні, терміново потрібно до лікарні. Він не може підвести голову і подивитись, у що перетворилось його тіло, тому і меле про лікарню, думаючи, що вона йому допоможе.

– Та всё, бросай, блять, – пройшов повз них Танатарян, – Ему край.

Більш практичний, він одразу зрозумів, що витрачати час на Микитенка неефективно. Коли твої кишки зі шматками ребр і ще якихось органів валяються на землі за метр від тіла, радіти життю тобі лишилось недовго. Рядовий Танатарян ходить територією, шукає серед залишених ними речей хоч щось вціліле. Ігор тримає Микитенка за руку. Буде і лікарня, каже, буде і автомат нормальний, з рівним дулом. А Микитенко вже марить, розповідає щось про свою жінку, про батьків, про незакінчений проект на роботі, який треба здати до понеділка, інакше його буде пиляти директор.

– Ти, головне, очі не закривай, чуєш? – каже Ігор.

– Мені сайт до понеділка здати треба, – мимрить майже нерозбірливо, – Я більшу частину вже зверстав, там трохи лишилось... я не хочу потрапити під скорочення...

– Очі, кажу, не закривай!

– Я не хочу потрапити під скорочення...

Здригається у лихоманці, говорить все тихіше і повільніше, переходить на шепіт, на хрипіння, на невиразні тихі стогони. Ігор тримає його за руку доти, доки його пісня остаточно не зникає з ефіру. Над ними спекотне літнє небо зі сніжними хмарами, ніби хтось розбризкав білу фарбу по блакитному аркушу. Яке ж воно красиве. Ігор все це пам’ятає. Намагається, але не може згадати тільки прізвище майора, тепер уже підполковника. Схоже, для нього він так і залишиться підполковником Бородавкою.


Напарник Ігоря у гарному гуморі. Встиг десь пропустити пару чарок і тепер шатається по складу з метою присісти комусь на вуха.

– Це жесть що новенький учудив, – каже він Ігорю, поки той розвантажує з машини телевізори, які потім будуть стояти у ваших кімнатах і промивати вам мізки, – Короче, він тут більше не працює. Говорили ж ми, що він чиканутий по повній. Звідки він взагалі взявся?

Напарник сідає на край кузова. Закурює. Починає сміятися. Ігор, не звертаючи уваги на свого колегу, продовжує вовтузитися з телевізорами. Його колега, не звертаючи уваги на відсутність уваги Ігоря, продовжує оповідь.

– Якщо коротко, він обматюкав менеджера, стрибнув у свою беху і поїхав. А якщо більш детально…

– Може допоможеш мені, а? – перебиває його Ігор, – Чи ти теж більше не працюєш?

– Та чого ти злий такий…

Напарник кидає недопалок на підлогу і затоптує його ногою. Повз проїздить майже безшумний навантажувач. 

Обличчя Ігоря знову у холодній воді. Повітря закінчується, він підіймає  голову, випрямляється, вдихає на повні легені. У дзеркалі помічає менеджера Івана, той стоїть у дверях вбиральні. Ігор витирає обличчя паперовими рушничками, йде вздовж раковин і дзеркал над ними. Проходячи повз Івана, киває йому, мовляв, уже іду, працюю.

– Ігор, – каже йому Іван вслід.

Ігор зупиняється. Обертається.

– Слухай, – каже менеджер невпевнено, – Ти вибач. За те, що я там на тебе, у торговому залі. Короче. Мені самому дістається від тих, хто вище стоїть. От і зриваюсь іноді. Вони на мене, я на вас. Ця бісова ієрархія.


Ігор з розумінням киває.

– Все нормально, Ваня.

Деякий час вони стоять в задумливому мовчанні. Ігор не знає, йти йому, чи Іван хоче ще щось додати.

– Я бачу, ти якось не дуже себе почуваєш, – нарешті каже Іван, – Короче, на сьогодні все… на сьогодні можеш бути вільний. Іди відпочинь.


18


Вікно відкрите навстіж. Запах затхлості з квартири майже зник. Іра на табуреті біля стіни. Стає на носочки, щоб дотягнутися огризком віника до павутиння у куті над матрацом. Все в тій же піжамі з ведмедиками. Ігор стоїть в одвірку і дивиться на неї з легкою посмішкою. Він і сам прибирав регулярно. Раз на пів року. Наступний раз мав бути десь через два місяці. Це передчасне прибирання у його квартирі, затіяне Ірою, для нього це щось незвичне. А найбільше – сам факт того, що це робить Іра. Він вже не кип’ятиться через епізод з підполковником. Поки він, відпущений з роботи посеред білого дня, пішки повертався додому, за цю сорокахвилинну прогулянку по свіжим і теплим вулицям його емоції вивітрились і головний біль, що різав його мозок іржавим ножем, минув. І зараз він стоїть у відмінному настрої і спостерігає, як Іра, розправившись із павутинням, злізає з табурету і починає граційно протирати ганчіркою підвіконня. Здається, він може спостерігати за нею хоч до ночі, спершись плечем об одвірок, навіть не заходячи до кімнати. Але протерши підвіконня, Іра жбурляє ганчірку в кут вікна, даючи зрозуміти, що прибирання закінчене, і обертається до Ігоря. Звичайно ж, вона помітила його, як тільки він зайшов.

– Нагадую правило номер один: не чіпати мене. Я знаю, де в тебе ножі.

– Окей, – приязно погоджується Ігор.

Іра здивовано посміхається. Дивиться Ігорю в очі.

– Ти правда от так от дозволиш жити в себе бабі, яка приперлась посеред ночі в піжамі і погрожує ножем?

– Чому б ні. Я за все нове.

– Здуріти ти людина, – широко всміхається Іра.

– Пішли, – через кілька секунд додає вона рішуче.

– Куди?

– Познайомлю тебе з батьками.


Стрілки годинника повільно рухають день у напрямку ночі. Сонце вже давно перевалило за зеніт, але у нього ще лишаються добрі кілька годин перш ніж воно остаточно завалиться за багатоповерхові панельні бур’яни і вимкне всім світло. Іра йде жвавою вулицею у своїй піжамі, як ні в чому не бувало. Обертаючихся на неї перехожих вона не помічає. Та і правда, чого їй соромитися. Піжама хороша, не рвана, не брудна. Ігор не зовсім розуміє, нащо вони так раптово намірились до її батьків, але, дивлячись на Іру, розуміє: вона поставила собі якусь мету і відступати не збирається. Під під’їздом дореволюційного, але капітально відремонтованого шестиповерхового будинку сидять на лавці три бабусі. Вигляд у них теж достатньо дореволюційний. Одна з них гладить лінивого кота, що скрутився у неї на колінах. Іра та Ігор проходять повз них. Іра вітається. Слідуючи прикладу, ніяково вітається з ними і Ігор. Бабусі вітаються у відповідь, здивовано проводжаючи парочку поглядом.

Вітчим із забинтованим стегном сидить у кріслі і п’є віскі зі склянки. Пляшка – на столику перед ним, на який він поклав і свою уражену ногу. Мама із задумливим виглядом стоїть тут же, у вітальні, спершись на комод, тримаючись рукою за підборіддя. Обидва у тихій напрузі. Таке враження, що вони ось так ось проводять час із самого ранку, не міняючи місця розташування. Нічого дивного, що звук дверей, що відкриваються, примушує їх ледь не підскочити. Мама нервово сіпається в бік коридору. З труднощами і вітчим підводиться з крісла. В одвірку виникає Іра.

– Назад, суки! – вітається вона з батьками.

Мама і вітчим відходять вглиб вітальні.

– Сів! – істерично гарчить вона на вітчима.

Слідуючи її пропозиції, він приземляється назад у крісло. З-за спини Іри до вітальні збентежено зазирає Ігор.

– Добрий вечір, – ніякого вітається він з батьками.

– Добрий вечір, – відповідає вітчим.

– Добрий вечір, – відповідає мама.

Сказати, що всі вони розгублені (крім Іри, звісно), це все одно що промовчати. Чудове знайомство з батьками. Втім, це було не зовсім знайомство. Ще коли Ігор зустрічався з Ірою у школі, він бачив її батьків, коли заходив за нею. Кілька разів був у них вдома – правда, за їх відсутності. Але коли він заходив за Ірою, бувало, двері відчиняли мама чи тато. Хоча вони навряд чи його пам’ятають. Та це і на краще, враховуючи ситуацію. Іра швидко йде у напрямку своєї кімнати. Ігор починає роззуватися.

– Ти що, дурень? – кричить йому Іра з протилежного кінця коридору, – Іди сюди!

 Іра швидко пакує одяг у велику спортивну сумку. В рюкзак кладе ноутбук. Знімає зі стіни «Опівнічників» Хоппера. Дістає з шафи своє синє зимове пальто і одягає його прямо на піжаму. Давно Ігор не відчував себе таким недоречним, як зараз у Іриній кімнаті. Втім, Іра вважає його якраз дуже доречним. Доказ тому – величезна спортивна сумка з одягом, яку Іра вже повісила на Ігоря. На секунду вона призупиняє свій гарячковий запал і дивиться на телевізор. Ігор теж переводить погляд на нього. Хороший, плазмовий. Діагональ 24” чи близько того. Він розвантажував такі сьогодні. І завтра буде. І післязавтра теж.


В синьому пальто, одягнутому на піжаму, з рюкзаком на плечі і картиною під пахвою, Іра йде коридором. За нею – Ігор зі спортивною сумкою на боку, з плазмовим телевізором, обхопленим двома руками. З вітальні тривожно визирають батьки. Іра зупиняється біля них.

– Ірочка, – розгублено каже мама.

– Ірина, – вітчим більш грубо.

– Спробуйте сказати ще хоч щось! – злобно сичить Іра.

Вона входить до вітальні і агресивно хапає зі столика пляшку віскі. Одразу робить ковток.

– Ти надовго? – збентежено заїкається мама, дивлячись на Ірине пальто.

– Надовго, – говорить Іра так, ніби це вирок, тільки не зрозуміло кому, батькам чи самій собі. Напевно, всім. Включно з Ігорем, як він розуміє.

Вони полишають квартиру.

– До побачення, – винувато промовляє Ігор.

– До побачення, – ніяково каже вітчим.

– До побачення, – ніякого повторює мама.

Двері захлопнулись. Мама і вітчим лишаються стирчати посеред вітальні як два вирізаних з картону силуети. Зараз між ними повинно було б зав’язатися довге обговорення того, що трапилось, зі спробами дізнатися причини і намітити шляхи вирішення конфлікту. Та відбулося дещо більш просте. Вітчим робить безнадійний ковток віскі.

– Невміняєма сука, – каже він і передає склянку дружині.

Вони обмінюються невиразними поглядами. Вона крутить склянку в руці і, недовго думаючи, виплескує чоловіку в обличчя залишки віскі. Вітчим скрикує, його обличчя перекошується від болю і він починає щодуху терти уражені спиртним напоєм очі. Через травму ноги він оступається і падає, перекидаючи столик.


Кіт на колінах у старої продовжує умиротворено мурчати. Іра та Ігор, навантажені речами, виходять з під’їзду. Проходячи повз бабусь, приязно прощаються. Бабусі прощаються у відповідь. Вулиця починає повільно холонути. На небі виникають перші ознаки вечора – ледь помітні жовті і бузкові плями, схожі на іржу. Вони енергійно топають тротуарною плиткою крізь жваве і різнобарвне місто. Серед інших перехожих Ігор з телевізором та Іра у своїй піжамі і пальто, пляшкою віскі в руці і всім іншим крамом виглядають достатньо дико. Проходять повз тролейбусну зупинку, до якої як раз причалив рогатий. Відкриваються двері, висипаються пасажири, метушливі, як перелякані таргани у студентському гуртожитку. Іра та Ігор протискуються через цю щільну людську хмару.

– У мене взагалі-то навіть антени нема, – каже Ігор.

– А ми не будемо його дивитись. Ми його продамо. І будуть якісь гроші на перший час. Ти ж нищеброд. Чого ти такий нищеброд? Ти ж травою колись барижив. І в іноземний легіон вступати збирався. Французькі найманці теж не бідують.

Ігор нічого не відповідає. Назустріч їм проходять пристойно вдягнуті хлопець і дівчина. Чорт забирай, зустріч випускників. Чорнявий, що доконував Іру своїми любовними записками в університеті. От тільки Іра проходить повз, навіть не пригальмовуючи. На адреналіні вона його просто не помічає. А ось чорнявий помічає, тільки не вірить. У нього такий вираз обличчя, ніби він побачив самого себе, що йде назустріч. Він навіть зупиняється і дивиться вслід безумній парочці. Його білява супутниця нічого не розуміє.

– Любий, що таке?

– Та… не знаю, – приголомшений, він довго шукає слова, – Мені здалось, що це була… моя одногрупниця… краща студентка курсу…

Дівчина збентежено дивиться на свого коханого. Кілька секунд він стоїть у задумливості, проводжаючи поглядом зникаючих Іру і Ігоря. Потім починає трясти головою, сміється сам з себе.

– Ні, маячня якась.

Вони розвертаються, беруться за руки і йдуть геть своєю довгою і щасливою життєвою дорогою. Жовті і бузкові плями над містом розтікаються на все більшу і більшу площу.


19


Лампочка у кімнаті ненадійно блимає, то спалахує яскравіше ніж потрібно, то стає тьмяною, як осіннє листя у багнюці. Тепер зрозуміло, що вона тримається на чесному слові. За вікном у темряві ніжно шумлять дерева, ніби звуки морських хвиль. Кімнату наповнює свіже, трохи вологе повітря. Якщо заплющити очі, неважко уявити, що ти і правда знаходишся на морському березі. Ігор закриває очі. Відкриває. Він у себе вдома. Перед ним Іра. Вона вішає картину на стінку. Картина добре відображує те, що вони обидва відчувають. Самотні люди сидять разом у крихітному освітленому просторі, а довкола на безкінечну кількість кілометрів простягається мертва ніч. І не лишилось у цій ночі жодної людини, яка може допомогти, якій можна довіряти.

– Я її сама намалювала, – каже вона, відходячи.

– Цікавий сюжет придумала, – відзивається Ігор з матрацу.

– Я його не придумала, я його скопіювала. Було у нас завдання таке на першому курсі. Робити копії улюблених картин.

Вона проходить повз свій телевізор, що стоїть на підлозі, розвернутий екраном до стінки. Сідає на матрац біля Ігоря. Вони розливають залишки віскі у чашки і роблять по ковтку.

– Хріново ти якось зі своїми батьками, – говорить Ігор, – Особливо з татом.


– Він мені не тато.

– Все одно не можна так з ним.

– Він трахав мене у старших класах. В тому числі, коли ми з тобою зустрічались.

– А.

Ігор з розумінням киває. Тільки секунд через десять до нього доходить суть того, що сказала Іра.

– Що?! – кричить він, аж схопившись за голову, – Що нахрін?! Чорт! От чорт! А що мама?!

– Ну, маму він теж трахав, – спокійно знизує плечами Іра.

Ігор видає короткий істеричний сміх, який переходить у сумне схлипування.

– Чому ви не заявили на нього?

– Чому? Тому що мама любила жити добре. Добре вдягатися. Добре їсти. Жити в хорошій квартирі. Ні в чому собі не відмовляти.

Розповідаючи, Іра час від часу робить ковток віскі. З кожним ковтком її голос зі жвавого і бадьорого стає все більш пригніченим.

– Та що вже, якщо бути чесною, мама думала не тільки про себе. Вона хотіла, щоб її дочка теж собі ні в чому не відмовляла. Щоб її дочка отримала хорошу освіту. От мама і робила вигляд, що нічого не знає.

Голос її стає геть печальним, на очах проступають сльози.

– А якщо бути геть дохріна чесною, то я і сама хотіла ні в чому собі не відмовляти. Та й просто соромно було. Я б не витримала, якби про це всі дізнались.

Скупчена в очах вода проливається і прозорими ланцюжками стікає по щокам. Іра робить останній ковток і ставить чашку на підлогу.

– Але знаєш, – розмірковує вона, – Все це дивно так… Сергій, якщо відкинути всю цю жесть, він взагалі-то адекватна, добра і турботлива людина… я не можу назвати його повним покидьком… він дуже цінує Ганді, а Ганді непоганий мужик був… мене це завжди збивало з пантелику… як може повний покидьок цитувати Ганді? Іноді добро і лайно переплітаються в такий тугий вузол, що даремно навіть пробувати його розв’язати… цікаво, чи є у Ганді якась подібна цитата… як би там не було, вони не кинули мене, коли я потрапила в аварію… підтримували мене після, коли я вийшла з коми… дуже дивне і гидке відчуття… їм однозначно є за що плюнути в пику, але в той же час є за що сказати спасибі…

Ігор був готовий до того, що за Іриною поведінкою стоїть щось нехороше, але не до такої міри. Він навіть не знав, що можна сказати на це. Допиває свій віскі і ставить чашку поряд з Іриною. Мовчали вони після цього казна скільки часу. Говорити не хотілося. Чутно, як хтось внизу зі скрипом відкрив старі двері і зайшов до під’їзду. Іра забилась у куток, спершись на подушку.

– Ти ж був на війні, так? – тихо питає.

Ігор не відповідає.

– Був, раз мовчиш. Хто був, про війну розповідати не люблять. Це журналісти по ящику люблять.

– А ти… ти вбивав там? – питає ще тихіше і обережніше.

Питає і в цей момент розуміє, що вона про Ігоря взагалі нічого не знає. А він-то про неї уже дещо знає. Але він похмуро мовчить. Не треба було питати, думає Іра і тут же чомусь сама відповідає на власне питання.

– Звичайно, вбивав. Це ж війна.

Ось так ось. Тепер з Ігорем все ясно. Сама спитала, сама відповіла. Лишилось тільки повірити у власну відповідь. Ігор різко встає, хапає чашки і пусту пляшку з-під віскі. Зупиняється в одвірку. Обертається до Іри так, ніби збирається розпочати довгий і нервовий монолог – відповідь на все, про що питала Іра і ще багато на що, про що вона не питала. Але так і залишається стояти мовчки.

– Голова розболілася, – тільки і видавлює з себе напружено, – Втомився. На роботі тягав телевізори. Після роботи теж.

Він відносить чашки на кухню. Ставить на стіл. Як справжній чоловік, він миє посуд не після, а перед їжею. Деякий час стоїть біля вікна, спершись руками на підвіконня. Воно незвично чисте. Згадує про Ірине прибирання сьогодні. Поволі у пам’яті спливають ті дні, коли вони з Ірою зустрічались, ще в школі. Як давно це було. Майже десять років тому. Ціла вічність. Повернутись би у ті дні. Галявина над рікою. Похилене зелене дерево. Відчути б ще раз ті наївні емоції, прокрутити в голові інфантильні думки підлітка. Емоції та думки, позбавлені жодного життєвого досвіду. І тому безцінні. Таких більше не буде. Він повертається у кімнату, в якій немає навіть, чорт забирай, ліжка. Іра лежить на підлозі між цих чотирьох стін, на десять разів відлинявшому персидському килимі. З ноутбука звучить адажіетто з п’ятої симфонії Малера. Ігор гадки не має хто це, але музика приємна.

– Іди сюди, – каже Іра тихенько, не підіймаючи голови.

Він слухається її, повільно підходить.

– Лягай поруч. Я навчу тебе розслаблятися.

Він лягає на підлогу поряд з нею, готовий робити все, що вона скаже. Він сам так хоче.

– Повністю розслаб своє тіло, – шепоче вона, – Заплющ очі. Просто лежи. Треба лежати так мінімум пів години. Найголовніше – не рухатися. Жодних рухів. Навіть пальцями не рухай. Через деякий час ти відчуєш, що твої м’язи повністю розслабилися, як під час сну. Від тіла надходить менше імпульсів у мозок, тому розслабляється і нервова система. Просто слухай музику. І власне серцебиття.

– Іра…

– Все… більше ні слова…


Вони припиняють шепіт. Нерухомо лежать на підлозі, як дві забуті іграшки з дитячої кімнати, чий господар давним-давно виріс. Лампочка, яка весь цей час ненадійно блимала, остаточно перегорає і кімната різко, як з обриву, зривається в темряву, в якій продовжує звучати тільки повільне адажіетто з симфонії Малера.


ЧАСТИНА 2-1


2017, вересень-жовтень


1


Тобі уже здавалось, що ти забула, як виглядає ця кімната, яке почуття пробуджують гарячі ранкові промені, що впиваються в твою шкіру. Але ти відкриваєш очі, і все це знову перед тобою, ніби кінцева станція трамваю на затишній околиці безпечного міста, до якої ти їхала і ось нарешті приїхала. Повернулась додому. Точніше, у те місце, яке ти насправді вважаєш своїм домом. Іра дивиться на пилюку, що так красиво плаває у світлі. Ворушить руками й ногами, повільно звивається на білому простирадлі. Яке ж воно приємне на дотик. У той момент, коли вона видає радісний крик і посміхається з полегшенням, можна припустити, вона нарешті усвідомлює, що знаходиться у спальні в квартирі Данила.

Деякий час вона просто розтягує посмішку у білосніжну стелю. Лежить, осмислюючи свій сон, дивний і тривожний. Насолоджується пустотою і тишею, в яку з вулиці приглушено проникають пісні птахів, кроки і віддалене буркотіння проїжджаючих десь нескінченно далеко автомобілів. Незрозуміло, які асоціації і спогади вона прокручує у своїй голові, але на обличчі у неї ясно написана одна думка – тепер все буде добре.

Стоїть біля дзеркала. Торкається свого обличчя, переконуючись, чи справді це її обличчя. Так, її. Щоки, губи, підборіддя. Вона проводить пальцями по їх поверхні. Відтінки подиву ніяк не зникають з її лиця. Повільно проводить язиком по зап’ястю. Синхронно з нею сонце облизує її тіло рухомими променями, вибудовуючи на ньому фігури неправильної форми.

Петляючи мапою міста, відчуваючи його геометрію під своїми ногами,  вона розуміє, що закохана у ці вулиці і площі, набиті людьми і машинами, будинками і деревами. Снідає у сонному кафе. Їсть так, ніби пробує цю їжу вперше. Тепер все, що вона робить – ніби вперше. Дивовижне відчуття.

Разом з Гіршиним, поважним дяденькою з чехівською борідкою, повільно крокує білою залою, що наповнена камерами стеження та звисаючими з усіх стін моніторами. Схоже на декорації з недолугого кіберпанк-фільму, знятого, вірогідно, на замовлення держкіно. Камери відстежують все, що відбувається в залі, з різних точок, і тут же виводять зображення на монітори. Гіршин здається Ірі ще більш солідним, ніж звичайно. Напевно, таким солідним він не здається навіть самому собі. Вона – куратор в його галереї. Сповнена енергії, ентузіазму і молодості. Виставку вони обговорюють серйозно, ніби це важливе наукове відкриття, яке докорінно змінить життя людей.

– Вступний текст повинен бути готовий до понеділка. Встигнеш?

– Так, Микола Едуардович, – запевняє Іра, – Звичайно встигну. У мене вже повно ідей в голові, лишилось тільки викласти їх на папері.

– Сильно не затягуй його. Коротко і по суті.

Іра ствердно киває головою. Вони зупиняються. Гіршин повертається обличчям до Іри – разом з численними зображеннями самого себе на моніторах, куди його в режимі онлайн з різних точок та відстаней транслюють камери.

– Головний акцент зроби на Матвії Філатові і його «Безкінечній зупинці». Спробуємо зробити з нього сенсацію сезону. Чим чорт не жартує, може й вийде. Останнім часом у Києві мода на провінційних художників.

Відстежуєма з різних ракурсів, Іра ствердно киває головою разом з кількома своїми відображеннями на моніторах позаду неї. Отже, Гіршин вирішує обійтись без відкриття Америки. Традиційна стратегія. Візьме нікому не відомого і нічим не примітного художника, Іра вигадає йому біографію і надасть сенс його творам. Замовлять відомому незалежному критику статтю у відомому незалежному виданні, куплять кілька оглядів у незалежних блогерів плюс сюжет з інтерв’ю на якому-небудь з незалежних республіканських телеканалів. Словом, накрутять навколо художника шар інформаційного шуму. Якщо цей шар підхоплять і покотять далі інші – корисні ідіоти з мистецької медіа-сфери, – художника через деякий час почнуть впізнавати в арт-середовищі. Тоді Гіршин зможе з гордістю говорити, що це він його відкрив. Якщо ж інформаційна авантюра не вдасться, Гіршин зробить вигляд, що всього цього просто не було.

Іра підкурює сигарету. В тіні дерева дим видається густим і чітким. На галявині лежать кілька пар, якась компанія, просто поодинокі люди, на траві або на розстелених пледах. Трохи далі бабусі у різнокольорових спортивних костюмах займаються аеробікою. Іра ступає на галявину і сідає, спершись об дерево. Витягує ноги. Втягує дим, спокійно спостерігаючи за всім. Вона у звичайному, навіть не самому охайному, парку. А відчуває себе так, ніби топить п’яти у чистому піску на жовтому океанському узбережжі. Або стоїть на березі кришталевого озера, що затиснуте між засніжених гір. Насолоджується кожною хвилиною, кожним відчуттям, яке може отримати від світу. Короче, її мозок працює в тому режимі, до якого ми всі прагнемо. Навколишня реальність комфортна і безпечна. Ніяких підступних несподіванок. Всім можна довіряти. Здається, її життя ще ніколи не було таким. Принаймні, настільки. А може й було, просто вона його неправильно сприймала. Їй хочеться, щоб час тік повільно. А за можливості взагалі застиг. Їй прийшла в голову думка, що вона весь час жила майбутнім, тільки те й робила, що планувала і мріяла, з перервами на обід, і за завісою своїх планів і мрій не бачила огортаючого її життя.



– Це була просто якась жесть. Короче, якщо не вдаватись в деталі, ми розбились на машині.

– Веселий початок.


– Даня, це був не початок. Це був кінець. Повний фініш.

Ауді злегка підстрибує на старому асфальті. Повз проносяться впереміш висотні новобудови і п’ятиповерхові хрущовки, які на фоні висоток виглядають просто іграшковими хатинками. Дорога тут кепська, хоча робітники у помаранчевих жилетках вже звезли сюди різне причандалля. Будуть починати капітальний ремонт цього відрізку дороги. Тротуари вже почали викладати плиткою. Іра дивиться на бузкові хмари і білу стрічку, залишену відлетівшим звідси літаком.

– Короче, ти загинув.

– Прикольно.

– А я пролежала у комі три роки, прокинулася у 2016-му і потрапила в якесь пекло. Мені снилося щось абсолютно сюрреалістичне. Ми скинули Януковича, Росія окупувала Крим і поперла на Донбас, почалася війна…

– Воу…

– А я тим часом пролетіла зі своєю роботою в галереї, на моє місце взяли Мію. Я влаштувалась вчителькою в художній школі, відвідувала групу психологічної підтримки. А далі…

Іра починає сміятися.

– Ну, що далі? – звучить голос Данила, – Ну, досить інтригувати. Що далі-то було?

Вони сидять за столиком біля вікна. Їх улюблене місце у будь-якому приміщенні – щоб мати можливість спостерігати і те, що відбувається всередині, і те, що відбувається ззовні. Залежно від їх бажання. Темношкірий віртуоз, достойна реінкарнація Майлза Девіса, виліплює меланхолійне соло на трубі під повільний супровід фортепіано, контрабасу і тихих, обережних ударних. Великою залою тягнеться «Blue in Green». Краєм ока Іра бачить, як до ресторану заходить кепсько вдягнутий чоловік з пом’ятим пакетом із супермаркету. Охоронець його одразу ж випроваджує, говорячи, що той помилився закладом. Хоча мужик може як раз і не помилився, хотів послухати живу музику. В будь-якому випадку, здоровань у чорному піджаку не дає йому можливості висловитись. У великому акваріумі плавають яскраві тропічні рибки. Іра їх не помічала, коли вони вечеряли тут раніше. Офіціанти розносять повні тарілки і забирають порожні, виписують рахунки і автоматично посміхаються при кожному вимовленому слові. Шестерні реальності обертаються як треба, добре змащені і підігнані одна до одної.

Данило, коротко стрижений блондин з блакитними як океан очима, що ніби зійшов з реклами гелів для гоління, торкається свого акуратно виголеного підборіддя. Поправляє клітчастий піджак.

– Що далі-то було, Іра?

– Далі все більше сюру. Я… короче, я стала жити з Ігорем… тим Ігорем, своїм колишнім…

– Ну-ну, все цікавіше…

– Даня, це просто сон. Все, не буду далі розповідати.

– Ні, розповідай. Серйозно, мені цікаво. Продовжуй.

– Ну, ми почали жити у нього, а він у якійсь дірі живе, у старому будинку якомусь, що розвалюється, це повний аут. А я влаштувалась на роботу офіціанткою в той гадюшник, де моя подруга Маша працює, пам’ятаєш?

– Це… аут… так…

Іра торкається приємної тканини дивану. Здається, це вже у неї така дурна звичка з’явилась. Торкатися всього і насолоджуватися фактурою на дотик. Світла і простора вітальня. Вечір і вино. Ситуація, яка повторювалась стільки разів, що стала чимось звичним, таким, чого не треба цінувати. Зараз Іра цінує. Все знову вперше. Попереду їх чекає ціле життя, сповнене приємних інтриг і захопливих поворотів, або ж розплановане на чіткі етапи розвитку, це неважливо. Все тільки починається. Знову. Іра ставить бокали на столик. Данило намагається відкрити пляшку вина.

– А далі? Що було далі?

– Що далі? Далі нічого. Просто життя.

– І як тобі з ним жилося? Ти у нього знову закохалась?

– Даня, припини.

– Та це ж просто сон. І мені просто цікаво. Ну так. Ти знову закохалась у нього? Як тоді у школі?

– Даня, я не хочу.

Данило все ніяк не може відкрити пляшку.

– Іра, це просто сон. Це ніяк не вплине на наші стосунки. Ну так?

Іра довго мовчить, вагаючись. Яскрава лампа освітлює білі стіни, робить їх сяючими, робить сяючими все і всіх у цій кімнаті.

– Так, я знову закохалась.

– Твою ж мать! – Данило ранить руку штопором під час чергової невдалої спроби відкоркувати пляшку.

– Ну от, бачиш, нічого страшного, – каже він, доброзичливо посміхаючись, – І що? Все було так же яскраво і романтично, як у школі?

– Ні, було не так як в школі. Було інакше. Зовсім інакше. Просто… розумієш, він був єдиною людиною, якій я виявилась потрібна після цього всього.

Данило підводиться. В руках – так і непідкорена пляшка.

– А як же твої батьки?

– Даня, батьки це інше…

– Піду іншим штопором спробую.

Данило йде на кухню. Іра деякий час сидить мовчки. Тканина дивану на дотик вже не така приємна.

– Даня, ти образився? – говорить вона гучно, щоб було чутно на кухні.

– Звичайно ні! – відповідає голос із кухні.

– Ти образився…


Іра встає. Через одвірок виходить у коридор. Ідучи, проводить рукою по стіні.

– Як можна ображатися на сон! – чує вона Данила все ясніше по мірі наближення до кухні, – Це дурня!

Іра входить в кухню. Все приміщення залите кров’ю, від підлоги до стелі. Кров повсюди. На столі, у раковині, на вікні. Кров стікає по стінам. Данило теж весь у крові, йому нормально. Звичайна ситуація звичайним літнім вечором. Тримає у руках відкриту пляшку.

– Розлив трохи, поки відкривав. Я такий незграбний.

Він доброзичливо посміхається. А Іра починає кричати від жаху в усе горло. Кричить так, ніби їй сказали, що вона кожного дня має вставати о шостій ранку і їхати на ринок торгувати шкарпетками, і так до смерті.

– Ей, ти чого? – дивиться на неї Данило з занепокоєнням, – Мила, Ірочка, ну тихо, тихо. Це ж просто сон. Мила, я поряд. Це просто сон.

До переляканої Іри нарешті дійшло, чиїм голосом говорив Данило.

– Мила, я поряд. Це просто сон. Все добре.

Кімната ледь підсвічена тьмяним синім світлом, ніби занурена у морську воду. Напевно ще й шостої немає. Ігор притискає її до себе, гладить по голові. Іра важко дихає. Спітнілий лоб, широко відкриті очі. Поступово оговтується. Це всього лише один із численних снів, що переслідують її з тих пір, як вона повернулася до життя. Втім, з плином часу вона бачить такі сни все рідше. Вони з Ігорем лежать на пів метра вище рівня підлоги. Так, тепер у них є диван. І ще деяке барахло. Шафа, стіл, крісло. Не супер, але в старій обідраній кімнаті все одно стало затишніше і комфортніше.


2


Робота в цьому кафе добра тим, що залишає багато часу на роздуми. За мірками інших закладів, відвідувачів не дуже багато, зате вони постійні. Тому легко запам’ятати, що вони зазвичай замовляють, і навіть деякі їх звички. Ось цей волохатий, що замовив омлет з овочами, зараз почухає за вухом. Звичка у нього така. А цей русявий любитель влити в себе два келихи пива з самого ранку постійно кашляє і чхає, розповсюджувач бацил. Що, ще не кашляє? Зараз почне. За цим столиком завжди сідає величезний товстун – справжнє випробування для стільця під ним, – і маленький, худенький чоловічок, якого ледь видно з-за спини його приятеля. Товстун постійно замовляє дієтичну колу, а дрищ – величезний ланч на добру тисячу калорій. І першому, і другому дієти, судячи з їх фігур, не допомагають. А ось за цим столиком якісь новенькі. Іра бачить їх вперше. Хлопчик, на вигляд старшокласник, і жінка років під сорок з млосними, аристократичними мішками під очима.

– Будь-ласка, пів літра темного нефільтрованого, – звертається до Іри школяр.

– Вибачте, але ми не подаємо алкоголь неповнолітнім, – чесно каже Іра.

– Емм… мені двадцять сім…

– Ай-ай-ай, не гарно брехати при мамі, – посміхається Іра.

– Кохана, скажи їй, – понуро звертається школяр до жінки, яка не менш понуро підтверджує.

– Моєму хлопцю справді двадцять сім.

А тут сидить неодмінний, як тарган у студентському гуртожитку, низенький сивий чоловік з вусами, в потертому піджаку. Поряд на столі лежить його капелюх.

– Збожеволіти можна! – говорить, вправляючись у сарказмі, – Ви підійшли до мене всього через двадцять хвилин! Я спеціально засікав, як завжди. Це абсолютний рекорд.

– Ви вже встигли вибрати?

– Звичайно, ні! Ви ж застали мене зненацька.

Дика фауна завжди розсаджується за великим столом у кінці зали. Чоловіки років по двадцять п’ять-тридцять п’ять, у костюмах тварин. Певно, заробляють тим, що ходять по площах та чіпляються до перехожих, щоб ті сфотографувалися з ними за гроші. Якщо ні, то просто купка збоченців. Панда замовляє сандвіч з шинкою. Півень – завжди картоплю з курячою відбивною. Зебра завжди штовхає півня в бік і, дурнувато сміючись, каже щось про канібалізм. Єнот просить віскі, одразу дві склянки, щоб двічі не замовляти, і гасить їх одна за одною, похмуро дивлячись в стіл. Які флешбеки він там бачить, страшно навіть уявити.

В цілому, атмосфера тут як у залі очікування провінційного автовокзалу з низьким пасажиропотоком, звідки місцеві щодня їдуть в якесь більш успішне місто у пошуках кращого життя. І кожного дня, розчаровані, опиняються тут знову. Іра розсікає по простору з меню, що схоже на стару телефонну книгу з якої повиривали більшість сторінок. Вікна дуже великі і виходять на сонячну сторону, так що навіть у хмарний день тут світло. На відміну від класу у художній школі, де Іра вчила діточок малювати. Щоб пожерти, треба добре бачити, а малювати можна навчитися і напотемки.

Поки сонце висушує тих, хто поруч з вікнами, Іра сховалася в тіні, в кутку біля барної стійки, спершись на неї ліктем. Забавно, але чорно-білий фартух офіціантки Ірі навіть пасує. Напевно, він пасує всім симпатичним дівчатам, як, приміром, халат медсестри. Вона курить – це не заборонено, – і розглядає відвідувачів, що трохи нечемно, але теж в принципі не заборонено. Вона спокійна. Вона вже пройшла стадії – здивування («ну і ну, не думала, що життя занесе мене сюди»), роздратування («зараз кину цей грьобаний фартух і просто піду»), відчаю («це все жахлива помилка, я не повинна знаходитись тут»), – які проходять на нелюбимій, але необхідній роботі, і тепер, коли весь цикл внутрішнього згорання завершився, Іра прийшла до стадії прийняття («вам із соусом чи без?»). Майже всіх вона вже знає, до всіх звикла за ці пару місяців.


Ось зайшов ще один постійний протирач штанів. Високий мужик з обширною сяючою лисиною. Сів біля вікна, щоб світило, і щоб лисина сяяла ще яскравіше. Зараз замовить чай, дістане зі старезного шкіряного портфелю книгу «Як здобувати друзів і впливати на людей» і почне читати. Читає він її весь цей час, що Іра тут працює. Значить, зовсім скоро дочитає, знайде друзів і почне на них впливати. На вигляд мужику глибоко за п’ятдесят. Він би її ще в дев’яносто читати почав, у домі пристарілих. Є речі, які здобувати пізно. Здобувати друзів у п’ятдесят – пізно. Треба було робити це в школі та університеті. А коли тобі за п’ятдесят, поїзд від’їхав, помахай йому хустинкою і йди здавати білет у касу. А подібні книги можеш читати лише для того, щоб зрозуміти, як тобі треба було діяти у далекій молодості. Щоб зрозуміти, що ти проґавив і що впустив. Іра видихає хмарку диму. Думки у неї налаштовані на помірковано-мінорну тональність. На стіні позаду неї – розп’яття і вже знайома картина з нічним кафе поряд. Не відриваючи погляд від відвідувачів, Іра звертається до Артема, який протирає склянки за баром. Артем завжди в навушниках. Невідомо, чи знімає він їх коли йде в душ або лягає спати.

– Тьома, чому на туалеті весь час висить табличка «ремонт», хоча він працює? – питає тихо, щоб не почули відвідувачі.

Тьома не реагує. Іра нахиляється і смикає його за руку. Він звільняє одне вухо від навушнику.

– Кажу, чому на туалеті весь час висить табличка «ремонт», якщо він насправді працює?

Артем припиняє протирати склянку, нахиляється до Іри, спершись ліктями на стійку.

– Бачиш того довгого мужика з лисиною, який читає «Як здобувати друзів»? – відповідає Артем ще тихіше, майже пошепки.

– Ну.

– Перед нею він читав «Як перестати турбуватися і почати жити». Коли дочитав, зайшов до туалету і намагався повіситися на ланцюжку від зливного бачка.

Іра повільно повертається обличчям до Артема. Вони дивляться одне одному в очі.

– Лисий козел зламав нам бачок. От з тих часів для відвідувачів і зачинено.

Артем вставляє навушник назад у вухо і повертається за протирання склянок.


3


Приміщення величезне, темне і холодне – тобто, геть не змінилося з останнього разу, коли ми тут були. Робота тут – справа нерівномірна. Хтось за годину і не присяде, а хтось вештається без діла, роздивляючись перших. «Ви бачили ролики від Бостон Динамікс?», викрикує один з тих, хто вештається без діла, «скоро всю фізичну працю будуть виконувати роботи». «Ага, і всі ми вилетимо з роботи», відповідає йому хтось із дзвінкої глибини, очевидно, такий же експерт по робототехніці. «Хєра з два», продовжує хтось панельну дискусію, «хєра з два вони зможуть так швидко розповсюдитися на виробництві. На їх впровадження підуть десятиліття». «Гена», відповідає Гені той голос, що почав бесіду, «у двохтисячному році мобільників ще ні в кого не було, а у дві тисячі п’ятому ті, хто ще не купив трубу, уже вважались відсталими нищебродами». «Кажу ж, повилітаємо з роботи всі нахєр!», лунає підсумковий голос. Ігор тягне в руках коробку з великим плазомовим телевізором. Планує поставити його на іншу коробку, але на коробці сидить маленьке чорно-біле кошеня з геть іншими планами. Воно худе, брудне і жалісливо мяучить. Напевно думає, що у коробці у Ігоря їжа. Багато їжі. Ігор з телевізором у руках стоїть перед кошеням. Тримати телевізор важко і незручно.

– Блін, друже. Ну ти знайшов куди сісти.

Кошеня мяукає, чи то погоджуючись, чи то заперечуючи. Ігор намагається відігнати його, але з коробкою майже метр на півтора в руках це не просто.

– Брись! Йди звідси!

Кошеня, звісно, нікуди не збирається. Воно припиняє мяукати. З подивом і цікавістю дивиться на Ігоря. Ігор відходить трохи назад, щоб поставити телевізор на підлогу, але перечіпляється через щось і летить вниз. Теж вниз, але ще далі, летить коробка з телевізором. Тріск розбиваючоїся техніки, брудна лайка Ігоря, коротке і здивоване «мяу» котика. А у залі дискусія довкола грядущої роботизації праці набирає вже зловісні науково-фантастичні тони, заходить мова про повстання роботів, війну та винищення людства і інші неминучі речі.



Лапа – так вони його назвали, – їсть корм із тарілки на підлозі. Їсть швидко, за етикетом не слідкує, більша частина корму висипається через край, так, ніби такого достатку кошеня не бачило ніколи. Напевно, так воно і є. Думає, що йому дали все це на хвилинку і в будь-який момент можуть забрати, тому старається взяти від життя максимально багато і максимально швидко. Іра гладить його по голові.

– Лапа… Лапуся…

Ігор стоїть з чашкою чаю, спершись об стіну. Оглядає кімнату. З приходом у його життя Іри побут справді став затишніший. Навіть якби вони лишили все, як було – матрац на підлозі посеред обідраних стін, – Іра робить цей простір затишнішим вже самою своєю присутністю. А тепер у них є ще й Лапа. Он вони удвох на дивані. Іра з ноутбуком на колінах, постійно вона у ньому риється, і Лапа згорнувся у неї під боком, спить і дивиться свої котячі сни.

– Шкода, що ти картину забрала, – говорить Ігор, – Я до неї дуже звик.

– Мені здалося, що вона більше підходить до нашого кафе, – вона не відриває погляд від екрану, – Хоча воно і не нічне.


– Намалюй ще одну. Яка буде підходити до цієї кімнати.

– Якось намалюю.

Ігор дивиться на Іру довгим і теплим, як червневий день, поглядом. Вона довгим і теплим поглядом дивиться у комп’ютер. Він ставить чашку на тумбочку і бере з неї старий знімок з фотоавтомату, роздивляється усміхнені обличчя на ньому. Переводить погляд з шістнадцятирічної Іри на двадцятип’ятирічну. Іра помічає це і відриває очі від комп’ютера.

– Я тебе люблю, – тепло промовляє Ігор і показує їй знімок. Вона м’яко посміхається.

– І я тебе, – промовляє вона ледь чутно, але в її голосі відчувається щирість і сором’язлива ніжність. Вона не бреше.

– Що дивишся? – він знову хапає чашку і підсідає до Іри, акуратно, щоб не розбудити Лапу.

– Та так, нічого особливого, – знизує вона плечами.

Опустившись поряд, Ігор заглядає у екран. Іра бере його чашу і робить з неї ковток. Чай дуже гарячий, майже окріп – як тільки Ігор таке п’є? Іра любить чай і каву, коли вони ледь теплі. На екрані – google maps. Іра роздивляється стару барокову церкву Санта-Маріа-делла-Вітторіа в Римі.

– Ти там була?

– Ні… ми планували з’їздити туди у 2013-му, але не з’їздили…

В її голосі чутна інтонація приємної ностальгії за тим самим 2013-м, роком, в якому вона ще багато чого планувала, як і мільйони інших людей. Ігоря це завжди трохи бісило. Для нього у 2013-му як раз не було нічого чудового. У ті часи він займався каламутними справами, зв’язався з поганою компанією, і якщо йому щось і світило у тій реальності, то це тюрма. А ще він спостерігав за тим, як найбільше кохання його життя увів якийсь мажор-пройдисвіт на ауді. Такий собі рік для ностальгії. Деякий час вони мовчать, і у цьому мовчанні між ними повільно, як пухлина, набрякає напруга. Іра робить ще один ковток. Чай все ще гарячий, мов пекло.

– Він тобі сьогодні знову снився, так? – каже Ігор тихо і спокійно.

– Нащо ти питаєш?

Тишу руйнує колючо-ріжучий дзвінок. Ігор підіймається і йде у коридор. Іра проводжає його поглядом.

– Здорово, друже! – різкий і хриплий бас якогось чоловіка, – Слухай, у тебе цукор є?

– Привіт. Має бути. Зараз гляну.

Чоловік років сорока, низенький але кремезний, з лисиною і коротким чорним волоссям, з щетиною на обличчі і підвищеною волохатістю на решті тіла. Проходить в коридор, хоча його ніхто не запрошував, сує Ігорю пусту чашку.

– Сипани трохи, в мене закінчився.

Ігор зникає у кухні. Чоловік застигає біля входу в кімнату. Повертає голову, бачить Іру на дивані.

– А то я чай без цукру пити взагалі не можу, ну хоч ріж мене, – хрипить він із штучною, якоюсь злою усмішкою, дивлячись на Іру, – Привіт, подруга.

– Добрий вечір, – холодно відповідає Іра.

Схожий на велику мавпу, що одягла на себе костюм людини. Він дивиться на Іру всього секунд п’ять, але погляд його такий неприємний, такий пронизливий, що Ірі здається, ніби за ці секунди він бачить все її життя, відчуває всі її страхи, як хижа тварина.

– Твоя дружина? – кричить він Ігорю, хоча продовжує дивитись на Іру.

Ігор виникає біля нього з чашкою, повною цукру.

– Красива, – говорить мужик, все ще дивлячись на Іру.

– Ось, тримай, – передає Ігор чашку.

– Спасибі, друже. Заходь в гості. Разом заходьте. Чаю поп’ємо. Цукор є.

Ідіотськи гигикнувши, чоловік повільно виходить з квартири. Ігор зачиняє за ним двері і повертається до кімнати. Іра застигла на дивані з ноутбуком. Здається, за ці дві хвилини вона навіть не ворухнулася.

– Хто це?

– Сусід з першого поверху.

– За весь час, що тут живу, жодного разу його не бачила.

– Та він тільки повернувся. Кілька днів тому. На риболовецькому судні працює. Плавав пів року. Нормальний мужик.

– Не пускай його більше в квартиру.

– В смислі? Та ти чого? Кажу ж, нормальний мужик. Ми з ним куримо під під’їздом іноді.

Ігор дивиться їй в очі з щирим нерозумінням. Може, я й справді перебільшую, замислюється Іра. Просто у деяких людей такі риси зовнішності і особливості поведінки, які з першого ж погляду натякають на неприємну натуру. Але це може бути тільки видимість. А людина може виявитися доброю і милою. І погляд сусіда цілком міг бути дружелюбним, думає Іра, і в черговий раз розуміє, що за свої двадцять п’ять років так і не навчилася розбиратися в людях. Подумки зітхає. Про всяк випадок суворо повторює Ігорю, щоб він більше не пускав сусіда. Не відмовлятися ж їй ось так от просто від своїх попередніх слів, вона ж дівчина. Деякий час у кімнаті знову панує тиша, поволі стаючи все більш напруженою. Тільки маленький Лапа мирно спить під боком у Іри і жодної напруги не відчуває. Ігор забирає у Іри з колін ноутбук із бароковою церквою на екрані.

– Пішли повітрям подихаємо. У мене є ідея.

– Куди? Яка ідея?

– Побачиш.



4


Автомат клацає їх кілька разів, дурнувато усміхнених. Вони хапають смужку з надрукованими фотками, відсувають чорну шторку і, задоволені, вивалюються з будки. Фотоавтомат у цьому жвавому підземному переході, що більше схожий на невеликий андеграундний (в буквальному сенсі) ринок, за останні дев’ять років нікуди не дівся зі свого місця. Ігор задоволено сміється. Він давно хотів це зробити. Вони крокують під білим сяйвом ламп, Іра на ходу порівнює знімки. На її обличчі задумлива посмішка. Дивне відчуття – тримати у руках, співставляючи одне з одним, два віддзеркалення одних і тих же людей у різному віці. На обох знімках вони з Ігорем в тих же позах, з тими ж посмішками, сфотографовані в тому ж фотоавтоматі. Тільки відстань між підлітками у лівій руці і молодими людьми у правій – безкінечні дев’ять років. І відбились ці дев’ять років не стільки на рисах облич, скільки на очах. Очі теперішніх Іри та Ігоря, що надивились таких речей, яких підлітки і уявити собі не могли – ось що змінилось докорінно й назавжди.

Вони піднялись нагору і квартал за кварталом просувались вечірнім містом. Густе чорне небо падає, падає, і все ніяк не впаде, як стеля лахмітного брудного сараю, крізь дірки в якій просвічують зорі. Усюди рух. Колеса і ноги. Світло і тінь. І, звичайно, реклама. Різнокольорове токсичне море текстів та візуальних образів. Збожеволіти можна, скільки людей хочуть заробити на тобі гроші в цьому місті. Реклама кав’ярень, фітнес-центрів, туристичних агенств, реклама агенств реклами. Шоколадні батончики, стоматологічні послуги, необхідні після споживання цих батончиків, косметика, взуття, цифрова техніка, нова нерухомість, старі поп-зірки з потойбічного світу. Колись небо теж вщент затулить реклама. Прожектори будуть висвітлювати її на темних хмарах, дрони будуть літати з велетенськими плакатами з рекламою продукції та послуг. Відбудеться це тоді, коли останнього пролетаря замінять на робота з «Бостон Динамікс». Про це теж розмірковували вантажники з роботи Ігоря. З його колишньої роботи.

– Ну і, короче, я там більше не працюю, – закінчив Ігор опис свого сьогоднішнього інциденту. Іра відреагувала спокійно, навіть якось мляво.

– Зате ти не розчавив Лапу.

– Ага. Наша перша дитина.

– Всиновлений.

Обидва сміються. Іра стихає, задумливо мружить очі.

На певному відрізку вулиці їх повністю поглинає різнобарвна ілюмінація, що мерехтить з усіх боків. Сховатися від неї можна тільки в темних підворіттях. Тільки звідти буде добре видно зірки. Чорт зна скільки часу вони йдуть мовчки. Ігор спокійний, в його поведінці немає тих екзальтованих емоцій, які були його реакцією на Іру довгий час ще з часів їх стосунків у одинадцятому класі. Дивно, враховуючи те, що вони тепер разом після стількох років. Дивне відчуття. Колись він безумно цього хотів. А тепер отримав це абсолютно випадково, вже після того, як давно змирився з тим, що ця сторінка перегорнута. От уже справді, щоб отримати щось, треба перестати це хотіти. Він подивився на Іру. Вона помітила це і посміхнулась. Вона анітрохи не втратила своєї краси за всі ці роки. Головне знову не почати хотіти її, бо це все зруйнує, подумав Ігор і посміхнувся.

– Можна спитати тебе щось особисте? – питає вона.

– Валяй.

– Я ніяк не можу зрозуміти, нащо ти пішов на війну? Ти думав, що війна це героїзм і пафос, а потім виявилось, що насправді – кров і бруд?

– Та ні, я з самого спочатку знав, що це кров і бруд, мені ж не шіснадцять уже було. Чесно кажучи, я думав, що крові і бруду буде більше. Я був навіть якось розчарований. Думав, росіяни підуть у повномасштабний наступ, почнеться третя світова… словом, що я опинюся в епіцентрі одного з найбільших кіпешів в історії людства. А в реальності все було якось мляво. Я чекав, велика війна все ніяк не наступала, а речей, які дико бісили, виникало все більше і більше. Дико бісили алкоголіки, саботажники і мародери. А ще відверті виродки, що мати рідну продадуть за штуку баксів. Через яких гинули люди, в тому числі ті, з якими я встиг подружитися. А потім бойові дії стали взагалі сонними, лінивими, і жодного інтересу мені там лишатися не було, от я і демобілізувався у 15-му.

Настрій у Ігоря помітно погіршився, поки він розповідав. Іра вже пожалкувала, що спитала. Після кількох секунд мовчання Ігор продовжив, дивлячись під ноги.

– Деяких з тих виродків я час від часу зустрічаю ось тут ось, в нашому прекрасному мирному місті. І, судячи з їх вигляду, вони непогано себе почувають. Люди посміхаються їм, вітають їх як героїв війни. Кажуть їм «слава Україні!» – фразу, яка тут в тилу повністю знецінилась, стала звучати як щось типу «з Новим роком», чи вітання з яким-небудь іншим святом. Ходиш цими вулицями, дивишся на все це, і складається враження, що у більшості людей тут реально свято. Всі сидять по кафе, ресторанам, гуляють, сміються, радіють життю.

Тон Ігоря став звучати саркастично, майже злобно.

– Знаєш, чого, на мою думку, не вистачає цьому місту? – спитав він.

Іра насупила брови.

– Йому не вистачає хорошого артобстрілу, – закінчив він думку.

– Як ти можеш так казати. Дарма я спитала…

– Ти знаєш, у що перетворюється людина після обстрілу «градом»? – питає Ігор і йде далі вулицею, навіть не помітивши, що він вже один. Іра лишилась позаду. Вона, як загіпнотизована, застигла біля великого вікна ресторану. Якщо її спитати, про що вони з Ігорем щойно балакали, не факт, що вона відповість, настільки цей ресторан вирвав її з курсу розмови. Ігор підходить і стає поряд, теж зазираючи у вікно. Що це за ресторан, знаємо ми та Іра, але не Ігор. Вони стоять і споглядають цю рухому фреску із зображенням чужої реальності. На них відбиваються прозорі жовті, зелені і коричневі плями світла.


– Так, – продовжує Ігор з усе тим же запалом, – Наприклад от в такому ресторані може сидіти яка-небудь криса, що здає позиції наших військ росіянам. Причому здає за копійки. Країна бідна, з кількома вшивими штуками баксів будеш відчувати себе тут королем. Я не здивуюсь, якщо тут може сидіти і сам командир сєпарів, який-небудь Іван Іванович з Іркутська, який потім гатить по нашим позиціям. Вони можуть навіть сидіти за одним столом. Так от, після обстрілу «градом» людина перетворюється на…

– Ми вечеряли тут незадовго до аварії, – тихо каже Іра, і ця тихість настільки спантеличує Ігоря, що той замовкає на півслові, – Ось за цим столиком сиділи.

Вона вказує пальцем на столик біля вікна. Ігор довго мовчить, дивлячись у середину. Брови у нього насуплені. Про що він думає, здогадатись неможливо, але навряд чи це щось хороше.

– За цим, де сидить тупа шлюха у рожевому платті і жирний папік, якого вона динамить? – каже він, глузливо імітуючи спокій і доброзичливість. Тепер насуплює брови Іра.

– З чого ти взяв, що вона його динамить? Може вони кохають одне одного.

Ігор не витримує і зневажливо сміється, не зводячи очей з нутрощів ресторану. Іра дивиться на нього з докором.

– Це дурня, – каже вона з агресією активістки якогось екологічного руху, – Ненавидіти людей тільки через те, що вони можуть дозволити собі таке життя, якого у тебе ніколи не буде.

– Я не люблю їх не через це, – не приховує Ігор, – А через те, що вони покидьки. Не може в нашій країні людина бути багатою і при цьому не бути покидьком.

– У Данила були гроші, але він не був покидьком.

– Може ти просто погано його знала?

Іра кидає на Ігоря погляд, повний злоби. Але Ігор цього вже не помічає. Він підходить впритул до вікна ресторану, уважно роздивляється людей, що сидять за столиками. Дорого одягнені, спілкуються, сміються. Ігор злегка похитує головою, ніби в такт музиці, яку грають на сцені і яку він через відмінну звукоізоляцію, звісно, не чує.

– Просто поглянь на них, – каже Ігор з презирством, – Вони ж живуть у паралельній реальності. Десь там у іншому світі йде війна, людей вбивають ледь не щодня, а тих, хто тут, лишають без будь-яких перспектив. Відбирають навіть мрії. Але у цих, які відділені від нас цим склом, – Ігор легко стукає пальцями по вікну, – У цих інші проблеми. Яке вино вони будуть пити на вечерю. Врожаю 67-го чи 71-го року. Або куди злітати на відпочинок. На Сейшели чи на Мальдіви.

– Це просто тупа заздрість, – не витримує Іра, – Як це по-дитячому.

– Захищаєш їх. Ну звичайно. Була ж однією з них. Теж жила у паралельній реальності. Сиділа ось за цим столиком. І обирала, вино якого врожаю пити. А потім твій дружок розплачувався своєю бездонною кредитною карткою, віз тебе в свою елітну квартиру і трахав на білих простирадлах під Бетховена чи Моцарта, так? Сумуєш за минулим життям? Данило те, Данило це. Нема більше Данила! Нема минулого життя! Ласкаво просимо у мій світ!

Іра дає Ігорю сильний ляпас. На очах у неї сльози. Відвідувачі у залі притихли і дивляться на них. Іра і Ігор вже давно стоять розвернуті одне до одного. Так вони і застигли, злегка нахилившись вперед. В цю мить їх раптово накрив якийсь дивний і невимовний сум. Навіть не сум, а втома. Толку від їх скандалу все одно не буде жодного, і вони усвідомили це синхронно.

– Пробач, – каже Ігор тихо, – На мене щось найшло.

Відкрились двері і до них вийшов схожий на агента Сміта охоронець у чорному костюмі. Підійшов так близько, ніби хотів вклинитися поміж ними. Ігоря він вивів з себе одразу ж, ще до того, як встиг відкрити рота і сказати:

– Вибачте, я можу попросити вас покинути це місце? Ви бентежите відвідувачів нашого закладу.

– Вони теж нас бентежать, – грубо відповів йому Ігор.

Зневажливим поглядом поглянула на охоронця і Іра, перенаправивши свій гнів з Ігоря на нього.

– Будьте ласкаві, – твердо повторив страж.

Він об’єднав їх. Ігор обняв Іру, вона притиснулась до нього, і вони пішли геть по тротуару, як по брудному простирадлу під ногами. Наостанок Ігор кинув злобний погляд на притихших відвідувачів ресторану і показав їм середній палець. Кварталом нижче вони взяли випічку у ларьку і зникли в розмазаному по чорному вечору світлі ліхтарів та автомобільних фар.


5


Насправді, відповідаючи на Ірине питання про війну, Ігор розказав не зовсім правду. Тобто, сказав він і правду – наприклад, що, на його думку, цьому місту у загальноосвітніх цілях не був би зайвим добрий артобстріл. Але в реальності все було далеко не так нудно, як він описав Ірі, просто розповідати про найцікавіше він не любив і не хотів. Не любив, бо згадувати таке не дуже приємно, а не хотів, бо деякі історії викликали б дуже багато питань. У тому числі і найяскравіша історія, що відбилася у його пам’яті шрамом найбільш вигадливої форми.

Почати, чи, скоріше, продовжити її можна з того моменту, коли теплим серпневим днем Ігор тримав за руку згасаючого на очах Микитенка і брехав йому, як естрадний співак на заївшій платівці, що все обов’язково буде добре, повторював, поки Микитенко не припинив подавати ознаки життєдіяльності. Чорна перепахана земля навколо продовжувала диміти після свіжого обстрілу. Ігор підвів голову на красиве молочно-блакитне небо, перевів погляд на рядового Танатаряна. Той стояв недалеко від нього з піднятими руками. Ігор кинув погляд назад, на лісосмугу біля траси, де вони щойно вкривалися від обстрілу – звідти одне за одним вже виходили всі, хто там перебував, теж із піднятими руками. І лише після цього Ігор, який все ще тримав за руку мерця, подивився вперед і побачив причину, яка змусила весь його загін підняти руки вгору. Причина ця була рази в три більша за чисельністю за загін, краще озброєна і протистояти їй було проблематично. Ігор теж звів руки до неба. Та чи то хтось захотів погеройствувати, чи то ще щось, але навколишній простір раптово тріснув, повітря почали ламати автоматні черги і крики, команди, які ніхто не збирався виконувати, і скажена брудна лайка. Біля лісосмуги все прийшло в рух, як на іржавій каруселі. Ігор хотів було схопитись за автомат і приєднатись до свята, але його вже тримав на прицілі якийсь бородатий гном метрах у п’ятдесяти від нього. Перестрілка досить швидко скінчилась, продовжувались тільки божевільні матюки, а також стогони тих, кому не пощастило. Загін Ігоря у тій спонтанній перестрілці скоротився майже на половину. В тому числі і за рахунок лейтенанта Котова.


– Реще, скот, реще, блять!

Це їх мотивує бородатий дядько у брудному камуфляжі, настільки брудному, що за брудом і камуфляжу-то не видно. Ігор тягнеться у групі з двох десятків полонених, вони на території якогось покинутого заводу. День такий сірий, аж плювати хочеться. Один з охоронців заряджає Ігорю прикла́дом у печінку, так що Ігор аж згинається. За секунду виправившись, продовжує топати з іншими щасливчиками.

В підвалі повітря не те що затхле, а таке враження, що воно взагалі відсутнє. Ігор не відчуває жодних запахів, хоча за ідеєю, смердіти в цій темній і брудній норі має дай боже. Хоча б від його непраної вже кілька тижнів футболки і спортивних штанів, які йому видали замість форми. Біля протилежної стінки, на іржавому двоярусному ліжку сидить його колега – дужий мужичара років п’ятдесяти, у замурзаному тільнику з плямами крові. Його обличчя прикрашають мужні синці. У Ігоря такі ж, тільки по-іншому розташовані. Колега дивиться на Ігоря тупим бичачим поглядом, навіть очима не кліпнув ні разу. Вони ні про що не говорять, лише слухають нелюдські крики, що доносяться з-за стіни. Страшно уявити, що треба робити з людиною, щоб вона ось так верещала. Відкриваються двері і в камеру, мов мішок зі сміттям до баку, вкидають новенького. Новенького, та вже добряче обробленого, сліду живого на ньому не лишилось. Можна тільки обережно припустити, що йому років двадцять, не більше. Як гепнувся на підлогу, так і лежить вже з хвилину, не ворушиться. Зрозуміти, що він живий, можна лише за тим, що він все ще дихає. Ігор збирається встати і допомогти, але мужик у тільнику обриває його грубим басом.    

– Не трогай его.

І дивиться на Ігоря все тим же тваринним, абсолютно байдужим бичачим поглядом.

– Не трогай, – ворушить мужик неголеною сивою щелепою, – Хотел республику, пусть теперь жрет, сука, полной ложкой.

А напівмертвий хлопець продовжує валятися на бетонній підлозі, важко дихаючи. Тільки зараз Ігор помічає у нього на плечі татуювання – державні символи гордих, незалежних, молодих і динамічно розвиваючихся республік.

Бували дні і за межами цих сліпих підвалів. Але тоді доводилося працювати. В основному – прибирати і копати. Тобто, активність мало відрізнялася від служби в армії. Хіба що в армії їх не контролювали охоронці, більше схожі на бомжів, яким просто роздали автомати.

Ігор чалапає вздовж вузького коридору. За ним крок у крок йде камуфльований вертухай. Вертухай шморгає носом, видно, схопив застуду. Як-ніяк вже осінь. Він заводить Ігоря в одне з бокових приміщень, де стіл з лампою, стілець і гарячий чай з цукерками. Якби ще лампою не світило прямо в пику, було б взагалі шикарно. 

– Вы чаю выпейте. Согрейтесь, – говорить стрункий і чисто виголений інтелігент років тридцяти п’яти. На відміну від решти, що вдягнена у лахміття, він у парадній офіцерській формі. Чіткий голос, добре поставлена вимова, характерне акання. Охоронець, хлопчина років вісімнадцяти, якщо не менше, стоїть у кутку з автоматом на плечі і дивиться на смартфоні мультик «Час пригод». Колупає пальцем у носі. Посміхається на смішних моментах. Ігор мовчки сидить на стільці, чаю не торкається.

– Будьте добры, повторите еще раз, как вас зовут, – тихо і ввічливо звертається чоловік до Ігоря.

Лампа, направлена в пику, дико бісить, тому після неї тускла лампочка, що звисає, як шмаркля, зі стелі нової камери, навіть якось заспокоює нерви. Ігор дивиться на неї, мов на полум’я свічки. Він лежить на першому ярусі ліжка, над ним хропить його черговий співмешканець. Раз хропить, значить ще живий. Ще один, приблизно Ігоревого віку, сидить на стільці під стінкою. Ну і останній, сивий чоловік, далеко за шістдесят, скрутився на підлозі і гірко плаче у протилежному кутку.

– Нас-то хоть обменяют, как военных, – говорить апатично хлопець зі стільця, – Есть такая вероятность, во всяком случае... а эти... эти вообще никому не нужны... сгниют тут, как крысы, никто и не узнает.

Ігор продовжує споглядати тьмяну лампочку під стелею. Вона видається йому далекою-далекою зіркою з недосяжної галактики. Такою далекою, що ніколи не долетіти. Сивий продовжує тихо плакати в своєму затишному кутку.

– Никто и не узнает...



Брудний, стомлений, голодний, змерзлий, вичавлений, тягнучий на собі ще купу інших негативних епітетів – Ігор волочиться відкритим полем, яке продувають наскрізь усі вітри цієї планети, наступає на вогку землю і гнилу траву. До землі його притискають важкі металеві хмари, що з часом стають все важчими і темнішими. Тільки дощу ще не вистачало. Якщо в таку погоду сидіти на підвіконні в квартирі в центрі красивого міста і посьорбувати теплий чай, спостерігаючи таке небо через скло, то ці хмари будуть здаватись навіть приємними і романтичними. Та тільки не посеред сирого осіннього степу з пронизуючими усе наскрізь поривами вітру, і тільки не людині, яка вже кілька годин то біжить, то, знесилившись, як от зараз, ледь переставляє ноги, без куртки, в одному светрі і спортивних штанях, іноді пересікаючи порослі кущами яри, лісосмуги, побиті міжміські траси і рілля. І всі ці години Ігор постійно озирається, шукаючи очима переслідувачів.

Подолав він вже кілометрів двадцять, не менше. Якщо він все правильно розуміє, якщо його мозок ще остаточно не вийшов з ладу від напруги, то до підконтрольної Україні території ще приблизно стільки ж. Хвилин за сорок він проходить невеличкий пожовклий лісок, що росте ніби шматками посеред степу. Вийшовши на галявину, зупиняється. Дивиться, важко дихаючи. Перед ним маленьке, вщент зруйноване село. Війна по ньому пройшлась наче катком. Всього десятків з п’ять будинків, і жодного вцілілого. Деякі стоять згорілі, з чорними вугільними стінами. Деякі з проломленим дахом і вибитими вікнами. Розкурочені паркани і занедбані городи. Ями на потрощеному асфальті. Все посічене уламками від снарядів. Прямо посеред скаліченої вулиці – чи не єдиної повноцінної вулиці у цьому крихітному селі, – лежить кілька опор електропередач з вирваними дротами. Ігор обережно ступає цими руїнами, крутячи головою в усі боки. Жодної живої душі. І не скажеш, щоб хтось ховався по домівках, бо ховатись, власне, нема в чому. Але і жодного трупу на вулиці Ігор теж не бачить. Люди просто полишили своє зруйноване господарство.


Він зайшов у однин з більш-менш цілих будинків – мається на увазі порізана осколками руїна з вибитими шибками і пробитим дахом. На килимі і дивані – уламки розкуроченої стелі, через яку кімната освітлюється сірим вогким світлом. Переламаний навпіл стіл. Перекинутий телевізор на підлозі. Екран розбитий, тож мародери й не стали його брати. Інше, що було цінного, повиносили. І так, певно, в кожному будинку. Власне, як не прикро в цьому зізнаватись, Ігор і сам зараз мародер. На вішалці в коридорі він знайшов те, що шукав. Рваний темно-сірий пуховик. Тепер хоч трохи відігріється. Знайшов навіть шапку. Тільки-но зібрався одягти, як помітив на синій тканині білі літери «Партія регіонів». Брудно вилаявся, але все-таки натягнув шапку на змерзлі вуха, правда, вивернувши її навиворіт, щоб не було видно напису. У тумбочці на кухні знайшов справжній золотий запас – кілька банок з домашньою кабачковою ікрою. Одну відкрив, решту переклав до знайденої в шафі спортивної сумки.

Так, з відкритою банкою в одній руці і ложкою в іншій, в на пару розмірів більшому пуховику і вивернутій синій шапці, він вийшов на ганок перекусити. Багатозначно оглядає простір. Можливо, ще кілька місяців тому тут був затишний тінистий дворик. Небагатий, але охайний, із дбайливими господарями. Тепер із цим місцем асоціюються тільки такі слова як гниль, бруд і спустошення. Поглинаючи кабачкову ікру, Ігор задумливо походжає двором. Город, більше схожий на густе болото з кущами. Абрикоса зі зламаними гілками, що валяються під нею. Недалеко – порожня собача будка. Вітер стихає, а Ігор у пуховику і шапці потроху відігрівається. Незважаючи на погрозливий колір хмар, дощ так і не пішов.

На цій же вулиці через кілька будинків він натрапив на чи не єдину повністю вцілілу будівлю. Правда, нею виявився не дім, а якийсь сарай. Великий, видовженої форми. Напевно, господарі тримали тут якусь худобу, якій дали раду або вони самі, або мародери. Лишились огороджений загін і чимала купа сіна під стіною. Частина сіна накрита величезною жовтою ковдрою з примхливими візерунками. Вікна повністю вціліли. В сараї порядком смердить, зате тепло. Саме тепло і зморює виснаженого Ігоря остаточно. Він ставить наполовину з’їдену літрову банку на підлогу і лягає на сіно. Перепочине пару годин і продовжить свій шлях. Ніколи б в житті не подумав, що мені буде так приємно лежати на сіні в обісраному сараї в розбомбленому селі у якійсь дупі світу, розмірковує Ігор, вже потроху провалюючись в дрімоту. Тягне на себе ковдру. За кілька секунд ковдра знову стягується з Ігоря назад. Ще кілька секунд вже сонний Ігор намагається зрозуміти, що в біса відбувається. Миттю зістрибує з сіна. Синхронно з ним, з іншого боку з сіна вискакує якийсь хлопець. Такий же виснажений і брудний, вдягнутий у драну, характерну горку, сонний і переляканий. Секунд з десять дивляться одне на одного очима людей, які років з десять жили на безлюдному острові. Ігор-то по одягу розуміє, хто перед ним, а от хто такий Ігор, хлопець гадки не має.

– Местный? – насторожено питає хлопець, певно, сподіваючись на ствердну відповідь. А під ногами в нього автомат, Ігор тільки зараз це помітив.

– Местный.

Ігор з усієї сили заряджає хлопцеві в пику, сам же кидається до автомату. Та хлопець відштовхує його швидше, ніж Ігорю вдається дістатися зброї. Він звалює Ігоря на підлогу і гатить ногою по голові, але Ігор встигає захиститись ліктями. Кинувшись до автомата, хлопець нарешті хапає його, але не встигає ним скористатись. Падає, випустивши його з рук. Наслідок розбитої об його голову банки з кабачковою ікрою. Навіть наполовину пуста, в умілих руках вона лишається грізною зброєю. Поки хлопець приходить до тями, потираючи розбиту голову, Ігор вже натискає курок. Куля пробиває стелю. Отже, на понт він брати не збирався. Все серйозно. Ну що ж. Ігор наводить ствол на хлопця у горці, розчарованого і розуміючого тепер, що Ігор не місцевий.



– Прихватил калаш и небось пристрелил кого-то? – питає Ігор, тримаючи хлопця на прицілі. Сира земля смердить у них під ногами гниллю глибокої і несвіжої осені.

– Да никого я не стрелял! – обертається той на ходу, – Калаш взял, как же тут без него ходить, небезопасно. А стрелять – не стрелял!

Ігор жене його попереду вже кілометрів п’ять. Важкувато. І так виснаженим, тримати у руках автомат та ще й нести на собі сумку з кабачковою ікрою. Хоча це тягне на джек-пот – не просто повернутись, а ще й приперти з собою сєпара-втікача. Навіть не сєпара, як з’ясувалось під час експрес-допиту, який Ігор проводив на ходу, а персонажа набагато цікавішого.

– Сидел бы ты в своей Сибири ебаной и ездил бы рыбу ловить на Байкал. Так нет, блять. Так нет, блять, вести мне теперь тебя по полям, Романов Константин Николаевич. Если ты не пиздишь, конечно. Ну да наши разберутся.

Втікач, який так і не встиг дістатись на підконтрольні динамічно розвиваючимся республікам території, виявився гостем з далекого і холодного Сходу, уродженцем прекрасного міста Іркутськ, 1992 року народження, найманцем одного з численних збройних угрупувань, про які можна почитати в інтернеті. Втім, жодних документів, які б підтверджували чи спростовували це, у нього з собою не було. Трохи нижчий, трохи худіший за Ігоря, він виявився напрочуд балакучим і рот його не закривався навіть тоді, коли експрес-допит Ігоря вже закінчився. Пісню співав абсолютно передбачувану, нічого цікавого. Надивився телевізора, психанув, приїхав і вступив до ополчення. За якийсь час зрозумів, що купився на брехню і пропаганду. Президента свого ненавидить. Українців обожнює. Розкаюється, розкаюється, розкаюється. Щоправда, коли Ігор питав про обставини його взяття в полон і подальшої втечі, безперебійний потік оповіді сповільнювався і історія ставала відривчастою та плутаною. Сто відсотків когось підстрелив, був переконаний Ігор.


– А ты-то сам откуда? – спитав він у Ігоря, не обертаючись.

– Рот закрой. Вопросы тут я буду задавать. Если захочу. А ты лучше еще раз хорошенько вспомни, как был захвачен, как бежал и откуда автомат.

– Понял. Не спорю. Больше никаких вопросов.

– Да заткнись ты уже!

Далі і справді настала тиша. Хвилини на дві, поки хлопець знов не відкрив рота.

– А звать-то тебя хоть как? – спитав він якось тихо і неочікувано щиро, ніби вони з Ігорем сиділи за столиком у барі і пили пиво. Ігоря його питання навіть збило з пантелику.

– Игорь, – відповів він здивовано.

Пройшли ще кілометри зо два, аж іркутянин почав жалітися, що йому важко йти через біль у нозі – мовляв, травмувався під час бійки у сараї. Ігор брудною лайкою припинив його маячню. Тоді ще через кілометр він почав скиглити, що втомився і що не їв уже два дні, а у Ігоря в сумці банки з консервацією. Вичавлений Ігор і сам був не проти перепочити, але для вигляду гнав іркутянина ще кілометри два, аж поки не скомандував зупинитись. Той як стояв, так і впав. Лежить метрах у п’яти від Ігоря, важко віддихуючись. Чорт його знає, чи це акторський майстер-клас, чи реальність. Полежавши з хвилину, підвівся, усівся на холодну землю майже в позі лотоса. Посеред паскудного осіннього степу видовище ще те. Ігор весь цей час сидів на колінах, однією рукою тримаючи його на прицілі, а іншою риючись у сумці з консервацією. Жбурнув йому літрову банку ікри.

– А ключ? – спитав той, крутячи банку в руках.

– Сейчас, подожди, – відповів Ігор, все так же тримаючи в одній руці націлений автомат, а в іншій консервний ключ, яким намагався майже наосліп відкрити свою банку. Іркутянин спустошено дивився кудись у сторону, у сірий туманний горизонт, де, можливо, далеко-далеко-далеко знаходився прекрасний Іркутськ, і Ігор вирішив, що на кілька секунд можна відвести від нього погляд. Тепер він, принаймні, бачив банку, але відкрити її однією рукою все одно було тим ще квестом. Ігор знову поглянув на хлопця. Той все так же сидів і медитативно тупив у далекі простори, не роблячи жодного руху. На Ігоря він уваги не звертав, ніби взагалі забув про його присутність і про присутність автомата у його руці. Грьобана ікра, подумав Ігор, поклав автомат на землю і, двома руками, по-людськи, швидко відкрив свою банку. Ну нарешті, подумав Ігор, підняв погляд на хлопця, щоб гукнути і кинути тому консервного ключа. Та не встиг – його підопічний вже стояв поряд, і літрова банка кабачкової ікри, найефективнішої зброї в цих степах, розбилася Ігорю прямо об голову і світло в його очах вимкнулось.



– Ничего, мы вам немножечко мозги вправим, – говорить іркутянин, поганяючи Ігоря під дулом автомату. З того моменту, як зброя знову опинилась у його руках, його світоглядна позиція зазнала чималих змін, – И все будет нормально. Вернем страну. Не странишки наши обосранные, а настоящую страну, большую. Понимаешь?

– Ты ж родился в 92-м, Константин Николаевич, ты даже не понимаешь, о какой стране ты говоришь, – Ігор скривився, торкнувшись величезного синця на голові.

– Ебальник закрой. Хочу и говорю.

А розмовляти він любив. Йшли вони тепер, звісно, у зворотному напрямку.

– Знаешь, что обидно? – почав він ділитись з Ігорем своїми душевними переживаннями, – Донбасс освобождать знаешь сколько кадровиков наших прислали сюда, с командованием вместе? Сколько добровольцев приехали и вступили в ополчение? Со всей страны. И не только русские, между прочим. Буряты, калмыки, чечены и абхазы всякие отмороженные, которых мы сами боимся. А вот местные, пидары ебаные, воевать не хотят. За свою же землю. Ждут, что мы за них все сделаем. Я этого не могу понять. Я бы их всех от шестнадцати до шестидесяти под ружье поставил. Обидно! Нет, ну есть, конечно, и среди местных много нормальных, которые не зассали взять оружие. Но по идее их должно быть раз в десять больше. Почему так, нахуй?

Йдуть вони вже години три, і легкий туман на горизонті починає поволі наливатись примарними жовтими відтінками. Скоро сутінки. Хоча віддалік, за лісосмугою, вже продивляється пунктирна лінія якогось населеного пункту. Явно не села, якогось містечка із далекими багатоповерхівками. Але що це за містечко, біс його знає, повертались на Схід вони не тим маршрутом, яким йшов Ігор, а взяли курс південніше.

– Почему ты меня не пристрелишь?

– Потому что за мертвого мне не заплатят. А лишние триста баксов не помешают.

– Сколько тебе вообще платят?

– Меньше, чем хотелось бы, – зітхнув іркутянин, – Так что скажи спасибо моему ебучему начальству. Платили бы столько, сколько обещали, пальнул бы в тебя и не парился.

Лісосмуга все наближається. Стає зрозуміло, що це дві стрічки насаджень обабіч асфальтованої дороги. Щось велике, темне і нехороше знаходиться прямо посеред неї. Ігор ще не може розгледіти, що це, але передчуття у нього кепське. А базікало позаду насолоджується свободою слова.

– Вот ты признайся, – заводить він вже щось у стилі «слідчих» з підвалів, – Что не хотел идти воевать против собственного народа, признайся, что тебя силой заставили. Ну, силой же заставили?

– Это не совсем правильно поставленный вопрос, – говорить Ігор, підозріло дивлячись на лісосмугу. Передчуття у нього тривожне.


– Так, ты мне тут не философствуй, блять. Признавайся, говорю, а то ногу прострелю. Нет, руку, а то идти не сможешь.

– Хорошо.

– Что хорошо, блять? Давай, блять, нормально. Я признаюсь…

– Я признаюсь…

– В том, что меня заставили пойти убивать собственный народ…

– Да.

– Пизда, блять! Нормально давай!

– Признаюсь в том, что меня заставили пойти убивать собственный народ.

– Хотя я не хотел, – продовжує він подавати текст Ігорю.

– Хотя я не хотел…

– Или хотел?

– Не хотел.

– Так хотел или не хотел? Определяйся, блять!

– Да ты сам сказал мне повторять, вот я и повторяю! – не витримав Ігор, озирнувшись.

– Я тебе покричу, блять! – сказав іркутянин і, подумавши, задумливо додав, – Ну, ничего. Мы вам напомним, чего вы на самом деле хотите. Вы ж такие же как мы, только мозги вам американцы промыли знатно. Ну, ничего. Вправим вам мозги на место и заживем нормально, как раньше, вот увидишь. А вон уже и наши.

За деревами вже виразно видно початок містечка, перші будинки приватного сектору. До них, через пустир, метрів триста. А за приватним сектором вдалині – уже кілька панельних багатоповерхівок.

– Почти пришли, – підбадьорює іркутянин.

Вони пересікають першу смугу дерев і вибираються на понівечене асфальтове покриття дороги. Той великий і темний об’єкт, від якого Ігор не зводив очі, виявився згорілою вщент армійською вантажівкою. КрАЗ виглядає так, ніби це була не потужна залізна махіна, а якась дерев’яна конструкція, що спалахнула, як сірник. Вірогідно, він був підірваний чимось потужним. Чорні шматки заліза розкидані на десятки метрів. Вантажівка була знищена падло знає скільки часу тому, але горілий сморід стоїть у повітрі й досі. У ненадійному вечірньому світлі Ігорю здається, що він бачить біля машини кілька обвуглених тіл. Зниклі без вісти, яких, певно, і досі чекають їх сім’ї.

– О, а это ваши. Можешь поздороваться, – чує Ігор голос позаду.

У деревах попереду гниє ще один труп, але не обвуглений. Посічений камуфляж із запеченими чорними плямами. У Ігоря виникає дуже тривожне передчуття. А патякало позаду і не думає затикатись.

– Ты фильм «Брат» смотрел?

– Послушай, – каже Ігор обережно, але той його навіть слухати не збирається.

– Вот мне часто говорят, что я на Данилу Бодрова похож. То есть на Багрова. Бодров это актер. Путаю все время.

– Давай остановимся. Не надо дальше идти, – наполягає Ігор. Вони як раз входять у другу смугу зелених насаджень.

– Ты мне попизди. Так вот, помнишь, он там американца спрашивает, в чем сила? И помнишь, что он сказал? Не американец, в смысле, а Данила.

– Сила в правде, – підтакує йому Ігор, щоб той зайвий раз не кричав.

– О! Вот именно! Ты, знаешь, когда не огрызаешься, нормальный пацан. Так вот, сила в правде. А правда, она простая. Мы просто забираем свое. Это же нормально, когда люди забирают назад то, что им принадлежит по праву? Вот, как с Крымом. Правильно?

– Правильно, – погоджується напружено.

– Вот. В нашем общении на лицо прогресс. А знаешь что, – каже іркутянин, коли вони вже йдуть в самій гущі жовтих дерев, чавлячи ногами гниле листя. До приватного сектора вже рукою подати, – Я тебя никому продавать не буду. Ты пацан нормальный, обучаемый, я тебя политруку лучше сдам. У нас политрук – мужик, что надо! На гражданке писателем был. Он тебе все объяснит нормально, и ты поймешь, кто тут воины света и добра на самом деле. Еще, гляди, в одном взводе повоюем.

– Мы зашли в плохое место.

– Че ты там морозишь, блять?

– Мы зашли в очень плохое место, – підвищує голос Ігор.

– Да ты, блять…

Відбувається те, на що Ігор і очікував. Лунає вибух і страшний крик. Звук поламаних гілок. Тіло звалюється на землю. Крик переходить у нервові стогони. Секунд десять Ігор приходить до тями, у вухах стоїть свист, голова паморочиться, тіло трясе. Трохи опанувавши себе, починає перевіряти, чи цілий. Зачепило тільки ліву руку, та, здається, нічого серйозного.

– А ведь я тебя предупреждал, идиот, – Ігор нахиляється і підбирає автомат. Посічений уламками іркутянин валяється на брудній землі і стогне. Розтяжка спрацювала як треба.

– Помоги, – хрипить він, простягаючи руку до Ігоря.

Ігор дивиться на нього. Руки-ноги на місці, тільки пошматовані сильно, особливо права нога. Морда у крові, але все теж ніби на місці. Під правим боком, куди, певно, потрапив найбільший уламок, утворюється калюжа крові, повільно змішуючись з багнюкою і гнилим листям.

– Я умираю, – починає тихо плакати, – Вот блять, я умираю.

Ігор все стоїть над ним, коли, користуючись нагодою і тим, що автомат знову у нього в руках, треба би давно вже накивати п’ятами. А він все стоїть і дивиться на нього, як колись на помираючого Микитенка. Кляте, кляте почуття гуманності. Що може бути гірше за це почуття у подібній ситуації? Правильно, нічого. Ігор кидає іркутянина подихати поміж дерев і забирається геть.




Ігор гатить у залізні ворота першого будинку приватного сектору. Гукає хазяїв. Натомість чує тільки гавкання якоїсь шавки.  Непритомний іркутянин поступово важчає – Ігор почав помічати це ще коли тягнув його на собі через пустир. Раз важчає, значить помирає. І базікати перестав ще з лісосмуги. Чорт його знає, нащо я повернувся за цим шматком лайна і дотяг його до міста, злиться сам на себе Ігор. Гатить у ворота ще раз, так що ті аж гойдаються вперед-назад. Кляте, кляте почуття гуманності. Нарешті з’являється господар, переляканий дід у фуражці і рваних спортивних штанях. Дивиться першим ділом не на скривавленого хлопця у Ігоря на плечі, а на автомат. Що, в принципі, логічно. Автомат небезпечніший за напівмертве тіло.

– Наши в городе?! – нервово кричить Ігор, так що дід аж присідає. Маленький барбос позаду нього скажено гавкає, мало не зривається з ланцюга.

– Да, – відповідає невпевнено, потім додає, – Наверное.

Видно, дід не зовсім впевнений у тому, про яких саме наших йде мова.

– Чего пялишься, дед?! – не дає йому занудьгувати Ігор, – Скорую вызывай!

Дід перелякано киває, біжить у дім, по дорозі перечіпляючи відро з якимись помиями. Барбос продовжує біситися біля своєї будки. А Ігор вже відчалює, кинувши іркутянина під воротами.

– Спасибо, – ледь чутно промовляє той Ігорю наостанок. Виявляється, покидьок все-таки був притомний.

– Да чтоб ты сдох, – співчутливо відповідає йому Ігор під гавкання дворової собаки.

Миттєво, за якісь півтори хвилини, Ігор пересікає пустир і зникає за лісосмугою під хмарними, сіро-фіолетовими сутінками.


6


Іра вчилася любити Ігоря заново, і, найголовніше, по-іншому. Все яскравіше і повніше з пам’яті випливало те, що вона майже забула, що пам’ятала лише фрагментарно і контурами. Весна. Одинадцятий клас. Вони цілуються у арці старого будинку. Ігор каже їй, що, здається, по-справжньому любить її. Іра відчувала те саме і те саме говорила, тими ж словами. Вони розійшлися після школи. Як би добре їй не було тоді, вона розуміла, що у майбутньому – навіть найближчому, яке почнеться ось буквально після випускних екзаменів, – їх шляхи розійдуться в абсолютно різні сторони. Жодних точок перетину. Відлюдкуватий обідранець, звихнутий на військовій тематиці та зброї, мріючий вступити до французького іноземного легіону. Хто міг бути більш далекий від того життя, про яке марила Іра? Та ось вони знову разом, після дев’яти років, вже на іншому витку спіралі життя та з іншими вихідними даними.

Іра все частіше згадує: тоді, у школі, їй справді було тепло, коли він обіймав її і цілував. Коли вони їхали на приміському автобусі за місто, де Дніпро виривається з душного тунелю багатоповерхової забудови і з велетенської міської канави перетворюється у справжню, живу і дику природну стихію, що не підвладна людям. Вони могли годинами сидіти на схилі, притулившись до скошеного набік дерева, зеленого і яскравого, що росло на галявині майже прямо над проваллям. Дивитися на хвилі широкої води і навіть не говорити нічого одне одному, як німі. Відчувати вітер, що облизує траву. Уявляти себе короткими спалахами у потоці часу. Чим більше Іра звикає любити Ігоря зараз, тим більше вона згадує яскравості, які переживала тоді.

Іра також згадує: тоді, давно, коли настав час розходитись, Іра робила все для того, щоб все пройшло максимально безболісно. Їй і самій було сумно, як ніколи в житті. Вона сказала Ігорю, що це фініш. Ігор не сказав нічого. Просто пропав на два роки. Потім, коли Іра вже відвикла від нього і жила своїм новим життям, вчилася і ретельно вибудовувала фундамент свого майбутнього, він раптово знову з’явився, ніби нізвідки. Почав виникати біля її університету, випадково зустрічати її по дорозі додому. Випадково зустрічати її, коли вона гуляла з подругами. Писав їй, телефонував. Все частіше і частіше. Тягнулось це аж до 12-го року. Іра чула, що він став працювати на якихось небезпечних людей, втягнувся у якісь каламутні справи з наркотиками. Деякий час вона думала, що він і сам наркоман. Кілька разів вони зустрічалися. Ігор був сам не свій. Нервовий, приречений. Було видно, що план його життя, який він змальовував Ірі у школі, провалився, і в його існуванні лишилась тільки Іра, яку він намагався повернути. То казав, що покінчить з собою. То натякав, що Ірі і самій може бути не переливки. Намагаючись повернути все назад, він все більше лякав і відштовхував її.

Закінчилось все їх черговою зустріччю, на якій Іра збиралася сказати йому, що вони не повинні більше бачитися. Вони стояли в тій самій високій арці старого будинку, де колись цілувалися. Він схопив її за руки, притиснув до стіни і не відпускав. Намагався поцілувати, як тоді, колись. Він ніби збожеволів, таким його Іра ще не бачила. Вона виривалась, казала, щоб він припинив. Казала, що ненавидить його і ніколи з ним не буде. Тоді він штовхнув її, різким рухом розвернув її притиснув обличчям до стінки. Було боляче і страшно. Він спробував зірвати з неї спідницю, але одразу ж схаменувся. Відпустив її. Вона безпомічно сповзла вниз і лишилась сидіти під стіною, обхопивши коліна руками. Вона плакала, на щоці червоніли подряпини. Вона жодного разу не закричала, хоча вулиця знаходилась зовсім поряд. Її ніби паралізувало, як буває в деяких кошмарних снах. Вона продовжувала сидіти під стіною в арці і плакати собі в коліна. Як Ігор зник, вона не бачила.

Іра розказала про це Маші, і та одразу ж порадила їй написати заяву у міліцію. Іра навіть поїхала, але просто походила біля відділку і повернулася додому. Заяву вона так і не написала. Потім у її житті з’явився Данило. Одного разу вона розповіла йому про Ігоря і Данило наче сказився. Знайшов його номер, подзвонив і наговорив казна що. Але Ігор і так знизив свою активність після тої останньої зустрічі. Тепер він вже не шукав побачення з Ірою з такою маніакальністю, але вони все одно зрідка перетиналися. У Віктора, або в кафе у Маші. Останній раз, коли він цілеспрямовано намагався з нею зустрітися, був тоді, коли він прийшов до галереї Гіршина у 2013-му. Іра розуміла, що він все так же її любить, що вона чи не єдине, що лишилось від життєвих цінностей його юності, але після того як він заподіяв їй фізичний біль, вона його обґрунтовано боялася. І ось тепер вони з Ігорем знову разом. Але зовсім інші. І подорож у них теж інша. Тепер вони обидва у ситуації, коли плани життя обох зазнали краху. І на шляху у них – зовсім інші пригоди.




Ось на шляху Іри, приміром, дешевий супермаркет у напівпідвальному приміщенні. Іра дістає зі стелажу коробку шоколадних цукерок і кидає у свій забитий до відказу кошик. Грає приємна фонова музика. Вона стоїть на черзі в касі. Її продукти ривками пересуваються стрічкою. Касирка – повненька жіночка років сорока, з розкуйовдженим волоссям, колами під очима і в цілому замордованим виглядом. Мляво пробиває все, що Іра хоче придбати. За спиною жіночки – дошка пошани, де під підписом «працівник місяця» розташоване фото цієї ж жінки, на якому її не впізнати – вона щаслива, сповнена життя і радісно посміхається. Касирка закінчує пробивати товари і називає суму. Іра дивиться спочатку на касирку, потім на цифри, потім знову на касирку. Та повторює суму. Жодних помилок. Під крики «охрана, отмена!» Іра відмовляється від цукерок, вина, фруктів і деяких інших речей, доти, доки на стрічці не лишаються, як би це сказати, продукти першої і необхідності.

З пакетом у руці, вона крокує через двір у напрямку будинку. У дворі брудно. Останні дні тут ніхто не прибирає. Хмарне небо, віє вітер, ганяючи по землі сміття. Вона проходить повз лавочку і лебедів з автомобільних покришок. Думає про проблеми, з якими вона ніколи раніше не стикалась. Наприклад, з тим, що не вистачить грошей розплатитися за таку дурню. Але до цього теж можна звикнути. Як до обдертої старої кухні, в якій вона сидить на підвіконні. Поряд з її стегном – пачка сигарет. Іра підкурює від запальнички у формі пістолета. На плиті сумно шкварчить картопля. Замітає віником килим. Протирає пилюку на столі. Намагається відтерти ганчіркою бруд на дверцятах старої радянської шафи. У процесі цього дверцята відвалюються і гепаються на підлогу, попутно роздерши Ірі ногу. Вона скрикує від болю і довго лається. Так люди звикають. Звикають до маленької сумісної ванни і туалету. До побитої кахлевої плитки і запліснявілої стелі. Іра пере руками одяг у тазу, який стоїть у ванні. Дивиться на своє відображення у дзеркалі. Змучений і байдужий погляд схожий на погляд касирки у супермаркеті. Але і до такого відображення теж звикають.

Розвісивши одяг на мотузках між деревами, Іра повертається до під’їзду. Віє сильний вітер. Іра у домашньому халаті. На нозі, в тому місці, де її подряпали дверцята, в неї обширний пластир. На ганку сидить темноволоса дівчинка-підліток років шістнадцяти. Дівчинка вагітна, і її великий живіт випирає з-під чорної футболки як надувна кулька. На голові у неї чорний обруч з ріжками, в руці відкрита пляшка пива.

– Ей, ей, ей! – підходить Іра до дівчинки.

– Ну що? Що? Я велика дівчинка уже!

– Давай сюди, – Іра протягує руку.

– Та я тільки відкрила!

– Давай!

Дівчинка з ображеним виглядом віддає Ірі пиво. Іра сідає на ганок поряд з дівчинкою. Вітер стає все сильнішим. Обидві філософськи дивляться на одяг, який сильно гойдається на мотузках.

– Взагалі-то це гоп-стоп називається, – говорить дівчинка.

– Дивись щоб я твоїй мамі не розказала.

– Вперед. Квартиру знаєш. Тільки доведеться почекати, поки вона протверезіє. 

– А батько?

– О, батя дав дубу ще п’ять років тому від цирозу, – весело відповідає дівчинка.

– Я маю на увазі батька твоєї дитини, – промовляє Іра, кинувши погляд на її живіт.

Веселість дівчинки швидко випаровується. Деякий час вона мовчить, примружуючись від вітру. Починає говорити тихо і невпевнено.

– Він в рейсі. Далекобійник він.

Знову філософськи дивляться на одяг, що танцює на вітру.

– На якому ти місяці?

– На сьомому, – каже дівчинка і різко міняє тон на жалісливий, – Ір, дай хоч ковток, від цього ж нічого не буде!

– Тільки із солідарності з тобою, – каже Іра, підіймає пляшку і виливає все пиво на землю.

Дівчинка дивиться на це з тихим, млявим подивом. Починає реготати.

– Бідний Ігорьок. Хорошу дівчину собі знайшов, нічого сказати.

Нареготавшись, вона замовкає. Густі хмари, мов шматки павутини, повзуть на Північ.

– Інна, що ти знаєш про цього дивного мужика з першого поверху?

– Капітан далекого плавання? – сміється, – Не знаю. Алкаш, мабуть, як і всі інші.

Іра деякий час дивиться на живіт Інни. Він продовжує все так же випирати з-під футболки. Помітивши, що Іра на нього дивиться, Інна натягує футболку так, щоб вона повністю сховала її вагітність.

– Слухай, – каже Іра після довгого мовчання, – Якщо тобі потрібна буде… короче, якщо захочеш поговорити про щось… якщо потрібна буде якась допомога…

– А чим ти можеш мені допомогти? – саркастично обриває її Інна.

– Не знаю… у будь-якому випадку, якщо хочеш, заходь.

Інна та Іра довірливо і зворушливо дивляться одна одній в очі.

– Після того що ти зробила з моїм пивом, – тихо каже Інна і тут же починає голосно сміятися, – Та ніколи в житті!

Продовжуючи реготати, дівчинка з ріжками на голові встає і зникає у темряві під’їзду. Іра лишається сидіти на ганку. Вітер ганяє по двору сміття. На мотузках гойдається випраний одяг. До всього цього можна звикнути.



7


Всі метушаться, кудись поспішають, як миші з мультика «Happiness», з нудними обличчями і нудними думками. Може, на роботу. А Ігор не поспішає. Він уже на роботі. Зараз у нього перекур. Стопка зелених рекламок лежить поряд на парапеті, на який він сперся. Купи пішоходів шурують туди-сюди, спускаються в темні нори підземних переходів, виринають звідти. Все-таки людна вулиця в будній день біля входу у метро. Позаду Ігоря – два сітілайти. На тому, що ближче, зображений відомий український письменник, поряд з яким підпис «Я не даю хабарів, бо це руйнує країну». На сітілайті, що стоїть далі, зображений невідомий український громадянин, поряд з яким підпис «Я даю, бо хочу вижити». Між цими життєвими кредо і відбувається безкінечний рух натовпу, ніби він нервово сіпається між ними, не знаючи, чию сторону взяти.

Докуривши, Ігор переходить безпосередньо до роботи. Він у чорних окулярах, зоровий контакт з проходячими повз встановлювати йому не хочеться. Як ви здогадалися, у цій діяльності мало складних, але багато одноманітних і виснажливих рухів. Береш, запускаєш руку в натовп у надії, що хтось схопить твій буклетик. На буклеті – усміхнені молоденькі дівчата з витягнутими руками і великими пальцями догори. В тому місці, куди вони вказують великими пальцями – напис «Академія розвитку прихованих здібностей людини «Ра». Зрідка дійсно хапають, приблизно кожний п’ятдесятий. На ходу проглядають, потім викидають у найближчу урну біля торгового центру. Бідна просто-таки завалена рекламками академії «Ра». Громадяни не хочуть розвивати свої приховані здібності. Занадто поспішають. Ігор крутиться зі сторони в сторону, безрезультатно тикаючи академію всім перехожим. Зараз взагалі перестали брати. Нарешті, чоловічі руки беруть один буклет. Але хлопець, взявши рекламку, тим не менш, нікуди не йде. Стоїть, як вкопаний. Він нижчий за Ігоря, трохи старший, з дуже коротким чорним волоссям і смаглявою шкірою. Теж у чорних окулярах. Так вони і стоять – два обличчя, що тьмяно віддзеркалюються в чорних окулярах одне одного.

– Ну йоб же ж твою мать! – каже хлопець і починає сміятись.

Ігор теж поволі починає розтягувати губи у посмішці.



Вони сидять у безнадійному сквері, на який давно забила і міська влада і міські жителі. За сквером – обнесений зеленим парканом недобудований бізнес-центр, циліндр зі скла і бетону. Поки що з бізнес-життя у ньому – тільки сотні оголошень, наліплених на паркан по всій довжині. У самому сквері блукають голуби у пошуках їжі, якої тут нема. А ще тут нормально смердить. Формений бомжатник. І голуби тут напевно теж бомжі, не прописані в жодній голуб’ятні. Взагалі-то Ігор з Деном – так звуть його старого знайомого, – сіли в цьому сквері тільки через те, що тут є лавочки. Втім, сидять вони на спинці, поставивши ноги на сидіння, так як воно жахливо брудне. Окуляри в обох припідняті на лоб. Обидва п’ють дешеву каву з прозорих пластикових стаканчиків. Розкуйовджені дерева над головами вже потроху починають проявляти ознаки осінньої жовтизни. Потроху, як стара штукатурка з занедбаних будинків, з них починає осипатись сухе листя. Так рік за роком і минає.

– Зате я не почуваю себе покидьком, – говорить Ігор після чергового ковтка.

– Ти унікальна людина, – посміхається Ден, – В смислі, такого дебіла ще пошукати. Твоя держава має тебе в усі отвори, тобі навіть бабла ніякого не дали за бойові заслуги, навіть медальки кінченої, бо все так влаштовано, що ти нікому нічого не докажеш… до речі, ну хоч убий мене, я не можу зрозуміти, що тобою рухало? Це ж абсурдно! Коли всі ховались хто як міг, жили на зйомних хатах, тікали в Польщу, ти… повістка приходить – ти йдеш. Містер правильність. Кого ти там захищати збирався? Чинуш, які по ресторанам сидять і водять шмар по готелям? Чи підлітків, які упорюються наркотою в нічних клубах а потім на татових лексусах розмазують людей по тротуарам?

– Ну, в підлітках і наркоті ти розбираєшся краще, ніж я.

– Короче, досить страждати різною хєрньою, – тепло, по-батьківськи каже Ден, – Повертайся. Ми зараз трохи іншу тему розвивати стали, але ти швидко в’їдеш.

– Я просто намагаюсь не бути мудаком у країні мудаків, – каже Ігор з наївною серйозністю, – А ти мені заважаєш.

– Не бути мудаком у країні мудаків? – вибухає реготом Ден, – Це можна розцінювати як посягання на державний устрій? То роздавай рекламки!

– Я це нахрін і роблю. Не регочи як ідіот. Візьми краще рекламку.

– У мене вже є.

– А ти візьми ще одну.

Ігор пхає Дену в руку з десяток буклетиків і встає. Огризаючись, дякує Дену за каву і йде. Виходить за межі радіоактивного скверу, туди, де по сонячному тротуару носиться жвавий потік співгромадян. Ден кричить йому навздогін.

– Та я з гівна тебе хочу витягти, дурень!

– Куди?! – обертається Ігор. Кричить, не витримуючи, – Куди ти мене хочеш витягти?! Тут всюди гівно!

Навколо Ігоря ходять люди. Чуючи про гівно, вони кидають на нього тривожні погляди, ніби він публічно розкрив якусь приватну інформацію про них. Шарахаються від нього. Академією «Ра», яку він їм на автоматі пхає, цікавитися, природньо, не бажають.

– Ще раз спасибі за каву, – вже спокійно прощається Ігор, розвертається і йде геть зі своїми буклетами в руці.




Центральний офіс управління буклетиками знаходиться на другому поверсі в якійсь радянській адміністративній будівлі, котра перестала виконувати свої адміністративні функції тоді ж, коли СРСР перестав виконувати свої функції як держава. Ігор стоїть посеред кабінету свого боса. Невисокий худорлявий чоловік років сорока. Кольорів на ньому стільки, що інший тропічний папуга перелякався би. Жовтий піджак, синя сорочка, червона краватка. Поряд на столі лежать окуляри з напівпрозорим бузковим склом. Гладить пальцями свої підкручені вусики. Щось набирає на клавіатурі. Дивиться в монітор, і той, хто бачить монітор тільки ззаду (наприклад, Ігор зараз), може подумати, що начальник вивчає щось важливе по роботі. Хоча насправді він сидить на сайті для дорослих. На онлайн-казино, а не на тому, про який ви подумали. Він бадьорий і веселий. Видно, що успіх на його стороні, і єдине, чого він зараз хоче, це щоб йому не ламали кайф і не заважали грати далі.

– Ми виплачуємо зарплатню не щоденно, а раз на тиждень, – говорить він, навіть не дивлячись на Ігоря.

– Але ваш співробітник, який приймав мене на роботу, казав, що ввечері після кожного робочого дня, – пробує достукатися до боса Ігор.

– Ви коли підписували, читали умови?

– Але мені казали…

Бос вперше відриває очі від екрану і переводить суворий погляд на Ігоря.

– Я не питаю, що вам сказали. Я питаю – умови читали?


8


«Вчора у галереї сучасного мистецтва Girschin Gallery відбулося відкриття виставки під назвою «Будь моєю хворобою». Молоді художники критично осмислюють феномен «задоволення», який став негласною, але панівною філософією останніх півстоліття і його тісний зв’язок з економічною моделлю суспільства споживання. Цей усталений порядок речей автори трактують як «епідемію задоволення», яку люди приймають з ентузіазмом, насолоджуючись можливістю вбудувати себе в систему поверхневих цінностей суспільства споживання і, таким чином, добровільно вбиваючи свою істинну ідентичність. Але оскільки цінності і стандарти життя у «суспільстві задоволення» були сформовані у розвинутих західних країнах з високим рівнем благополуччя, то наш український індивід, що живе у корумпованій і бідній країні, постійно стикається з неспроможністю відповідати цим критеріям, що в свою чергу породжує колективний «невроз задоволення». Твори художників різноманітні, не завжди однозначні і часто епатажні. Від радикально-посередніх малюнків Марії Бутенко до цілеспрямовано-нерозбірливих відеоінсталяцій Зураба Каланхідзе. Виставка митців багатошарова і побудована на вільній грі асоціацій та інтертекстуальних зв’язків, що припускає активне залучення глядача у семантичний аналіз неочевидних наративів і процес дешифрування прихованих смислів. Нам випала нагода поговорити з кураторкою виставки Мією Ковальських. Наводимо повний текст інтерв’ю...»

Весь час, поки ви читаєте це, гудить фен. Іра сушить волосся, проглядаючи один з багатопрофільних порталів про культуру і мистецтво. Колись вона навіть опублікувала статтю на цьому порталі. Правда, тоді, п’ять років тому, він ще тільки зароджувався і представляв собою невелику групу у фейсбуці, у якої було не більше двохсот підписників. Як зараз пам’ятає, це було невелике теоретичне есе про те, що ті художні прийоми, які вважалися недоліками у мистецтві попереднього періоду, часто ставали перевагами у мистецтві періоду наступного. Може, написати ще якесь есе і відправити їм? Чи пам’ятають вони Іру взагалі? Адже вони тепер великі шишки, он який сайт відгрохали. Іра вимикає фен і тут же стає чутно, що хтось сильно стукає у двері. Вона поспішно відволікається від екрану. Стукіт припиняється. Іра встає і направляється до дверей. Коли вона вже практично підходить до них, в двері знову починають гатити, на цей раз ще сильніше.

– Подруга! Е! Подруга! Я знаю, що ти там! – голос сусіда явно нетверезий.

Іра відскакує від дверей і, заклякнувши, стоїть посеред коридору. Це вам не портал про культуру і мистецтво, це, мать її, реальність!

– Тобі що, цукру шкода?! Подруга! – продовжує кричати сусід.

Іра все так же в заціпенінні стоїть посеред коридору. Босими ногами відчуває, яка холодна підлога.

– Жадібна ти, – говорить сусід сумно і тихо.

Деякий час триває тиша. Вона розтягується, мов гума. Іра поступово приходить в себе. Раптом сусід починає з новою силою гатити в двері, штовхати їх. Штовхає так, що штукатурка навколо дверей осипається.

– Відкривай, сука! – пропонує він їй.

Іра стоїть посеред коридору з ножем в руці. Вона вже встигла збігати за ним на кухню. Чорт його знає, на що вона готова. Все-таки досвід роботи з колючо-ріжучою зброєю у неї є, і невідомо, хто в цій ситуації страшніший – п’яний агресивний мужик чи перелякана дівчина. Правда, ніхто вже не гатить. Тремтячи від страху, вона повільно підходить до дверей. Прикладає вухо. Чутно, як сусід гепає у іншу квартиру далі на поверсі. Вирішив піти взяти цукор ще у когось. Іра з острахом повертає ключ у замку. Визирає у холодний і темний простір. Через дві квартири від неї – навстіж розкриті двері. Світло виривається з них і білим прямокутником ліпиться до протилежної стіни. У цьому прямокутнику видніються каламутні, рухомі тіні. І чутно жіночі крики. Вони явно зустріли його без ножа. Іра так і уявляє їх – переляканих і абсолютно безпорадних. Як раз таких, які потрібні подібним виродкам. Саме до таких вони і заходять по цукор. Іра миттю закриває двері і провертає ключ. А через півхвилини вже сидить на підлозі в кімнаті, забившись у куток біля шафи, і викликає поліцію. Руки у неї зараз тремтять набагато більше, ніж тоді, коли цей капітан дальнього плавання ломився безпосередньо до неї. Вона плаче. Натуральна істерика. Ледь виходить донести до диспетчера суть того, що відбувається у цьому будинку. Поруч на підлозі лежить ніж, у великому лезі якого Іра красиво відбивається викривленими і розфокусованими барвами.




Іра та Ігор сидять на дивані у жовтому світлі електричної лампи. Спини в обох рівні, наче вони знаходяться на співбесіді перед прийомом на роботу. Тупими поглядами дивляться у простір перед собою. За вікном тихим недопалком догорає вечір. Іра у повному ступорі. На колінах у неї мурчить котик Лапа. Іра повільно гладить його рукою – єдиний рух, який вона робить. Ігор теж сидить, мов паралізований.

– Добре, ти була права, – говорить він після довгого мовчання, –  В квартиру я його більше не пущу.

– Звісно. Він же тепер в СІЗО, – відповідає Іра, продовжуючи механічно гладити Лапу.

І знову довге, глухе мовчання.

– На якому місяці Інна? – тихо питає Ігор.

– На сьомому.

– Чорт. З нею все гаразд?

Іра ствердно киває головою. Вона продовжує сидіти у тому ж отетерілому ступорі і механічно гладити котика. Через деякий час вона вийде з цього стану і почне задавати Ігорю запитання. Наприклад, чи є в домі ще подібні сусіди. І чи не варто їм переїхати куди-небудь. Вона розізлиться на Ігоря. Навіть більше, ніж на того мужика. Але за годину-дві заспокоїться. Вони повечеряють. Вип’ють дешевого вина, яке приніс із собою Ігор. Проведуть разом чергову ніч і заснуть своїми снами про безтурботне минуле і неспокійне майбутнє. І тоді можна буде сказати, що Іра звикла. Цей випадок був для неї свого роду екзаменом. Вона звикла. Процес акліматизації завершено.



Щоб якось розвіятись, Ігор запропонував з’їздити в одне особливе для них обох місце. Вони тряслись у міжміському автобусі, що підстрибував на потрісканому асфальті, зажаті між пасажирами надміру провінційного вигляду, між їх рюкзаками і клітчастими сумками. Вийшли прямо посеред траси, хвилин двадцять йшли порослим рудим путівцем з рідкими деревами, розкиданими то тут, то там по площині. Жодного вітерця, кілька маленьких хмаринок причеплені до блакитного простирадла вгорі. Ігор намагався розповідати якісь смішні історії, пробував підбити Іру на обговорення різних спільних спогадів, але вона відповідала короткими телеграфними реченнями і ентузіазму не виявляла. Вони загальмували на зеленій галявині. Зліва – згоріле, похилене дерево. Попереду – обрив. Внизу – Дніпро, тиха, ніжна і врівноважена ріка, яка наче і не тече нікуди, а просто лежить, як широка темна стрічка під схилом. Ігор обійняв Іру, поцілував, провів рукою по волоссю. Стоїть, вдивляється в її темні очі. Неможливо зрозуміти, чи вона сумна, чи просто емоційно виснажена. Вона зняла взуття – їй жахливо натирало ліву ногу, – і почала повільно проходжуватись по краю схилу. У тиші чутно тільки високо взяті ноти птахів, що позастрягали у зелено-жовтому листі далеких дерев. Вона ступає босими ногами по прохолодній і м’якій, як килим, траві. Він стоїть на місці і вже нічого не говорить. Просто чекає. Чекає, коли вона находиться вдосталь і повернеться. Закурив би, але тут таке чисте повітря, що якось навіть соромно. Мружиться від сонця, бо на небі жодної пристойної хмари, яка могла б закрити його хоч на хвилину. Воно світить на повному заряді, але вже не гріє так, як влітку.

Стоять на схилі, тримаючись за руки. Він піймав її, коли вона вчергове проходила повз, задумлива і меланхолійна, з виразом маленької розгубленої дівчинки, що пригадує забутий сон. Вона і сама хотіла з’їздити у це місце, але зараз воно не справляє на неї того враження, якого вона очікувала. І вона навіть відчуває себе якось винною в цьому. Спостерігаючи за її поведінкою, почуває себе винним і Ігор. А от схил над Дніпром чудовий і блискучий, як завжди. Вона знову взулась, зробила кілька кроків вліво і застигла. Вони обидва пам’ятають це дерево ще зеленим і повним життя. Для них воно особливе. Під ним вони вперше кохалися. Зараз би вони цього неподобства повторювати не стали. У світлі останніх подій на романтику щось не тягне, тому просто продовжують стояти і мовчати. Та й дерево вже не те. Сухе, обдерте, схоже на кострубату і брудну іржаву арматурину, похилену вбік.

– Цікаво, що сталось з деревом? – спитала Іра, не відводячи очей від скаліченого стовбуру, – Тут була пожежа?

– Не знаю, – помовчавши з півхвилини, промовив Ігор, – Може, блискавка влучила.

– Ходімо ловити автобус.


9


Народу у нічному кафе завжди небагато. Опівнічники – не надто численний прошарок населення навіть у великому місті. Але суть не у кількості, а у якості – подібного закладу більше немає. Не нічний клуб з бидлом на танцполі, не бар для цілодобових алкоголіків і не закритий мафіозний притон «для своїх». Це заклад зі своєрідною мистецькою атмосферою, укриття для відчуженої інтелігенції, якій у нічний час не спиться і разом з тим не сидиться вдома. Іра хотіла б, щоб таке нічне кафе існувало, і почала замислюватись над його концепцією мало не від самого початку своєї роботи у кафе денному.

В якийсь момент вона навіть зайнялася попередньою підготовкою. Згадала про свого знайомого художника з минулого життя Толю Лонського, написала йому. У цей час він вже давно працював веб-дизайнером у одній з дрібних контор, але все ще не втратив художніх амбіцій і з радістю погодився дати кілька своїх картин для прикрашення кав’ярні – Іра змалювала ексклюзивний заклад як специфічну галерею, і цього було достатньо, щоб Лонський погодився надати свої роботи безкоштовно. Він надіслав їх фото Ірі на пошту, і на цей раз вона уважно продивилась їх всіх. Виявилось, що Лонський був таки талановитим художником, що міксував абстракцію з елементами «нової предметності», складав своєрідні колажі, і у нього справді був свій стиль. У кожній з надісланих робіт домінувала пара локальних кольорів з похідними відтінками – картина в жовто-зеленому, картина в червоно-фіолетовому, в сіро-синьому. Толя Лонський цілком міг би стати помітним митцем. Відкриттям сезону, як любив говорити покійний Гіршин. Можливо, не варто було ігнорувати його тоді, у 2013-му, а справді показати Миколі Едуардовичу. Можливо, до цього часу Толя став би уже відомим живописцем, а Ірі би належала честь його відкриття.


Таким же способом Іра хотіла дістати картини в ще кількох знайомих і нікому не відомих художників з тих старих часів, які так і не виплили на поверхню мистецького процесу. З усього цього мала би бути сформована постійна експозиція. В проекті були ще нерегулярні виставки інших художників. Знаючи, скільки митців-невдах носять на собі вулиці цього міста, Іра була впевнена, що творів для таких виставок буде достатньо. Майже «салон відкинутих», притулок «проклятих поетів». Атмосфера таких заходів буде камерною і неформальною. Іра сидітиме на стільці посеред відвідувачів, попиватиме з ними каву і відрізнятися від них буде тільки тим, що читатиме вступну промову про художників і їх твори, а потім відповідатиме на питання.

До послуг нічних відвідувачів буде і невелика, але першокласна бібліотека, орієнтована на інтелектуально-вибагливих читачів, але не до фріковості. Мінімального моніторингу інтернет-барахолок було достатньо, щоб впевнитись, що майже за копійки можна придбати і Селіна з Бротіганом, і К’єркегора з Джозефом Кемпбеллом. Треба буде лише замовити достатню кількість книжкових полиць, які будуть розвішані над столиками на правій стіні, а на лівій, між вікнами, будуть встановлені високі і вузькі стелажі. На кожному столику буде стояти лампа.

Ну і, звичайно, ніхто не відміняв якості, власне, кав’ярні. Будуть працювати офіціантка і бармен, можна буде легенько перекусити і влити в себе широкий асортимент напоїв. А головний недолік денного кафе, старість його інтер’єру, зношеність його меблів і скрипіння стародавнього паркету в цьому контексті стануть його перевагами. Рухлядь чарівним чином перетвориться на ретро-начиння, а потребуюче ремонту приміщення – в атмосферну залу з естетикою середини минулого століття. Треба буде навіть довести цю естетику до межі, підкреслити її, підкупивши ще якогось старезного барахла на блошиному ринку.

Підсумовуючи, це буде щось середнє між галереєю, коворкінгом і власне кав’ярнею, і в той же час не схоже ні на що з перерахованого через особливу нічну атмосферу. У цьому і буде полягати ексклюзивність місця, і в перспективі – його культовість. Ним зацікавляться медійники, вийдуть статті і сюжети, присвячені нічному кафе. З цікавості його почнуть відвідувати не тільки анонімні опівнічні інтелігенти, але і відомі персони, не останні люди у світі культури і мистецтва. Нічне кафе стане прецедентом і феноменом, а Іра, як його творець і ідеолог, отримає заслужене визнання і авторитет у відповідних колах.

Іра розповіла про свої амбіції хазяїну закладу, і він підняв її на сміх.

– Я знав, що ти працювала в музеї десь там, мені Маша розповідала, – сказав він, – Але тут не музей. Сюди приходять пожерти. Ну добре, розваги людям теж потрібні. От якби ти привела сюди якогось коміка, який би смішив відвідувачів, або дівчинку з хорошим голосом, яка б співала популярні пісні. Розумієш, це прості, близькі людям речі, такі ж близькі як їжа. Це ще так, це ще я б зрозумів. Ну і, звичайно, щоб не вночі, а ввечері. Нормальні люди розважаються ввечері. А це твоє нічне кафе – вибач, маразм і притулок для шизофреників.

Шеф сказав лише це, але поміж його слів Іра почула і інші думки. Абсолютна більшість людей – консервативна і негнучка субстанція, яка покладає всі свої зусилля на те, щоб зберегти усталений порядок речей і не допустити в нього бодай дещицю нового. Шеф добряче обламав їй ще неіснуючі крила. Ніяким творцем нічного кафе вона не стане і визнання за свій проект не отримає. Іра прокручувала у себе в голові фразу: ти всього лише крихітний шматочок фону для людей, чиї успіхи і досягнення тобі навіть не збагнути. І саме ця, придумана нею самою фраза, а не аргументована відмова хазяїна кав’ярні, пригнічувала її найбільше. Двері відчинились, зайшов черговий любитель простих людських потреб, і Іра має йти до нього вручати меню. Вона обертається на стіну біля барної стійки і дивиться на «Опівнічників» Хоппера. Вона прощається з ними назавжди. 


10


Тут могли би бути ще бармен Артем і Маша. Але Маша вийшла по своїм справам хвилин десять тому, а Артем отруївся і лежить вдома. Невідомо, де і чим він отруївся, але Іра про всяк випадок сьогодні в кафе не їсть. Залишена за головну, вона стоїть за баром і мовчки протирає склянки. Вона відбивається у дзеркалі позаду неї з усіма пляшками, полицями і Ігорем, який сидить тут же на барі і курить сигарету. Його віддзеркалення струшує попіл у попільничку. Грає старий програвач – платівка з якоюсь приємною французькою попсою 60-х. Ігор переводить погляд на стіну.

– Картина і правда виглядає тут доречніше, – погоджується він з тим, що Іра сказала колись давно і сама вже забула, – Тільки при чому тут розп’яття?

Іра кидає на Ігоря короткий стриманий погляд. Продовжує протирати склянки. Не отримавши відповіді, Ігор знизує плечами. Мацає пальцями покоцану поверхню барної стійки. Крутить головою, оглядаючи інтер’єр.

– Знаєш, є щось привабливе у всьому цьому стар’ї, – каже він глибокодумно, – Начебто і розумієш, що рухлядь, але в цій рухляді знаходитись приємно. Щось подібне я відчуваю по відношенню до нашого дому. Напіваварійна діра з обдертими стінами, але в ньому є свій затишок, своя атмосферність, на відміну від усіх цих клонованих новобудов з євроремонтами.

– Зараз робочий час, – холодно каже Іра, – Ти сидиш тут і несеш якусь маячню. Це може означати тільки одне.

– Так, мене звільнили. Та і робота була ні про що, насправді. Тому і жалкувати особливо нема чого.


– Вони віддали тобі зарплату?

– Сказали наступного тижня зайти.

– Вони казали тобі, що будуть платити в кінці кожного дня.

– Може, у них фінансові проблеми, – знизує плечами Ігор, – Всі ми люди, зрештою…

Платівка добігає кінця. Музика шістдесятих скінчилася, після неї починає звучати потріскування і шурхотіння шістдесятих. Іра ставить склянку і нахиляється до Ігоря. Говорить твердо і грубо.

– У нас ні копійки грошей. Я Маші ніяк борг віддати не можу.

– Ну, ми можемо винести ще що-небудь з квартири твоїх батьків, – розгублено посміхається Ігор, але, наткнувшись на злобний погляд Іри, одразу ж виправдовується, – Жартую, жартую.

– Іди і забери свою зарплату.

– Та кажу ж тобі, наступного тижня подзвонять, – каже Ігор з новою сигаретою в роті, підносячи до неї запальничку. Іра агресивно вихоплює запальничку у нього з руки.

– Ти унікальна людина. В сенсі, такого дебіла ще пошукати. Ніхто тобі ніколи не подзвонить. А ти цього ніби не розумієш.

Вони дивляться одне на одного похмурими, як дощовий день, поглядами. Він з непідкуреною сигаретою і Іра з його запальничкою. Шурхотіння старої платівки у цій тиші з кожною секундою стає ніби все гучнішим. Іра акцентує кожне слово.

– Іди і забери свою зарплату.



Секретарка – білявка років двадцяти п’яти з кудрявим волоссям, – не припиняє посміхатись. Доброзичлива посмішка так прилипла до її обличчя, що її можна хіба що здерти силою. Ігор стоїть перед нею як дурень.

– На жаль, Богдан Борисович вже пішов, – повторює вона фразу вже вдруге.

– Але сьогодні робочий день.

– У Богдана Борисовича сьогодні короткий робочий день.

Тим часом за спиною Ігоря як раз проходить Богдан Борисович. Все такий же кислотний одяг, не помітить його тільки дальтонік. Правда, сьогодні він в червоному піджаку.

– Добрий день, – гучно вітається з ним Ігор.

– Добрий день.

Не дивлячись на Ігоря, бос метушливо проходить повз і пірнає у свій кабінет, зачинивши двері. Секретарка продовжує ніяково посміхатись, але ситуація виходить з-під контролю і ніяка посмішка вже не рятує. Ігор кидає на неї грубий погляд. Стукає в двері боса і, не чекаючи, відкриває їх.

– Богдан Борисович, до вас можна?

– Так, заходьте.

Ігор проходить у кабінет. Богдан Борисович вже сидить за столом, перекладаючи якісь папери з місця на місце, щоб зробити вигляд, що він зайнятий. Секретарка кричить в кабінет через відчинені двері.

– Богдан Борисович, я викликаю охорону!

– Так, будь-ласка.

Ігор стоїть посеред кабінету. Не чекаючи, поки бос зверне на нього увагу, він починає твердим пролетарським тоном.

– Я чесно відпрацював тиждень. Поки не віддасте мені гроші, я з цього місця, – вказує Ігор пальцем на лінолеум під собою, – Не зійду.

Входять два міцних охоронця. Одного з них Ігор неодноразово бачив, і навіть вітався з ним внизу, коли підіймався сюди. Такі ось справи. Вітаєшся люб’язно з людиною, а через кілька хвилин вона викидає тебе зі сходів контори. Відгадка проста – охоронцю справно платять. Втім, не факт, що його самого одного разу не спустить з цих сходів хтось інший. В цьому вся логіка подібної роботи. В будь-якому випадку, Ігорю було доволі прикро.



Небо жовтіє, червоніє, іржавіє і насичується брудом міста, над яким нависає. Через це прокляття воно проходить кожен вечір. Камінь зсунутий. З відкритої коробки у останніх променях сонця виблискують набої. Звісно, Ігор планує застосовувати пістолет виключно як психологічну зброю. Він і не думав заряджати його. Йому навіть не по собі стало, коли він на секунду глянув на купу набоїв, що лежать у коробці. Але обличчя у нього рішуче і дуже зле. Він пхає незаряджений пістолет за пояс.

Місто починає сяяти у сутінках, як велетенський космічний корабель. Здіймається вітер, що розносить геть залишки дня. Зараз вже починає рано темніти. Через півтора місяця почнеться зима, холодний вітер її анонсує. Широка вулиця, як ріка, що несе води після прориву греблі, що несе все без розбору – машини, людей, тварин, кольори, звуки і запахи. Зрозуміло, чому все живе тут знаходиться у русі, крутиться, кудись поспішає. Якщо просто зупинитися, дивитися і слухати всю цю атаку на органи чуттів, можна з’їхати з глузду. Поїздка на промзону – персональний тир Ігоря, – зайняла більше часу, ніж він думав. Він вже не боїться спізнитися в офіс. Бо вже спізнився. Там лишився тільки той знайомий охоронець. Толку від нього жодного, гроші Ігорю винен все одно не він. Та і сенсу в тому, щоб націлити пістолет без набоїв на боса-папугу? Звісно, завжди приємно полякати неляканих паскуд, які думають, що їм дозволено вести себе з іншими як заманеться. Але у підсумку це породило б ще більші проблеми. У Богдана Борисовича охоронці, персонал, купа свідків у будівлі. А у цього мужика попереду немає ні охоронців, ні персоналу. Та і у провулку нема жодного свідка. До речі, про мужика і провулок.


Таємничий коридор між покаліченими дореволюційними будинками, лише на деяких ділянках підфарбований ліхтарями. Окрім Ігоря в провулку лише одна людина – товстий чоловік років п’ятдесяти з лисиною і сивою смугою короткого волосся, що цю лисину огортає. Він стоїть біля банкомату і тихо матюкається. Клята машина не хоче видавати гроші. Ігор проходить повз нього – одне з небагатьох підсвічених ліхтарем місць у цьому провулку, – і зникає у темряві. Вирішувати треба швидко. Товстун біля банкомату нарешті зітхає з полегшенням. Машина з характерним тріскотінням випльовує йому купюри. Чоловік забирає гроші й картку, розвертається щоб йти, але тут же чує свист. Обертається і стоїть, як заціпенілий. На лобі у нього проступає піт, губи трясуться, очі перелякано зосереджені на одній точці. У провулку темно, незатишно і тривожно.



Інша справа – кухня у власній квартирі. Тут теж темно, але затишно і спокійно. Біля вікна можна тихенько дочекатися кінця світу. Дочекатися руйнування клімату. Дочекатися нової великої війни. І всіх інших радощів, про які нас постійно попереджають експерти з різних галузей у своїх телепередачах та інтерв’ю, у своїх дописах у соцмережах чи відео на ютуб-каналах, намагаючись підготувати нас до цього психологічно і заробити грошей і популярності на переглядах. Ігор з ногами заліз на підвіконня. Його силует нерухомий, як форма, вирізана з чорного паперу. Він дивиться у просвіт поміж деревами. Десь високо пролетіли птахи. А ще вище, набагато вище, пролетів літак, блимаючи у глибинах чорного неба, як маленький і самотній червоний світлодіод. Ледь чутними кроками по кухні босоніж проходить Іра. Світло вона не вмикає.

– Чого не спиш? – питає вона тихо.

– Я не сплю. Тому що. Я не сплю.

Іра сідає на широке підвіконня поряд з Ігорем. Деякий час вони, два чорних анонімних силуета, сидять у нерухомій тиші.

– Бачиш, варто було тільки трохи притиснути цих козлів, як вони одразу віддали тобі зарплату. Це ж твої слова. «Неможливо бути багатим і при цьому не бути покидьком». І добровільно тобі ніхто нічого не віддасть, навіть того, що належить тобі по праву. Якщо не будеш вимагати і боротися.

– Але це ж і тебе самого перетворює на покидька, – каже Ігор, спостерігаючи, як хитаються гілки дерев.

– Так влаштований світ. Дивно, що ти цього ще не зрозумів. Хоча ніби і життя бачив, і на війні був…

Іра обіймає Ігоря. Два силуета зливаються в один нероздільний на фоні темно-синього вікна.

– А так і лишився підлітком, – продовжує шепотіти вона, – Який думає, що у світі існує справедливість. Неа. Не існує. І не існувала ніколи. І не буде.

Ігор здіймає руку з пістолетом, підносить до рота, тисне на курок. З дула виривається маленьке полум’я, що підпалює сигарету. Поруч з об’єднаним силуетом Іри та Ігоря виникає прозора примарна хмаринка диму.


ЧАСТИНА 2-2


2017, грудень


11


Того брудного грудневого ранку вони ні на кого не чекали. Навіть на відвідувачів. Та ніхто поки і не заходить. Тільки добре одягнутий студентик сидить біля вікна і давиться рисом без нічого. Робить вигляд, що вегетаріанець, хоча насправді у хлопця просто нема грошей навіть на паршиву котлету. Всі гроші він витрачає на шмотки, щоб справляти враження більш-менш небідної людини, а на їжі заощаджує. На вулиці валяється скупий і брудний сніг, ніби хтось порозкидав на поверхні болота шматки зім’ятого паперу. А вже грудень. Но носі Новий рік. Повинен кружляти чистий, як сльози, сніг і народ має тягати нелегально зрубані ялинки. Настрій повинен бути піднесений. Але нічого подібного. Нудьгуюча Маша смокче чупа-чупс за барною стійкою. Нудьгуюча Іра сидить на стільці біля стійки і флегматично курить сигарету. Ніби з летаргічного сну, віщає маленький телевізор на полиці.

– Це вже не перше зухвале пограбування у центрі столиці за останній місяць, – байдуже мовить ведуча програми новин, – В поліції теж підтверджують, що такі випадки стають дедалі частішими. Слово речнику Національної поліції…

Речник говорить, запинаючись. На фоні чутно гамір розмов і клацання фотоапаратів.

– Ну… ми дійшли висновку, що орудує група осіб… або група груп осіб… є вірогідність, що вони можуть бути якось пов’язані одна з одною… а може і ні…

Іра з безмежною апатією в очах дивиться на вхідні двері. За склом – брудний тротуар і проїжджа частина, на якій час від часу виникають автівки, розбризкуючи бруд, в тому числі на тротуар, якщо натраплять на нормальну калюжу. Іра видихає дим і струшує попіл.

– А чого звільнився Артем? – питає у Маші.

– У нього мама померла, упокій Господь її душу, – хрестячись, відповідає Маша.

– Оу…

– Хоч у них і сімейка грьобаних атеїстів, все одно упокій.

– Дивно, – каже Іра після ніякового мовчання, – Йому не обов’язково треба було звільнятися. Він міг би взяти відпустку тижні на два, а потім повернутися…

– Нащо? Він продав мамину квартиру і живе тепер у своє задоволення.

Іра мляво знизує плечами, не відриваючи погляд від скляних дверей. Маша теж тупить у них, дивлячись на вулицю.

– Я тобі так скажу, – продовжує Маша тихим і незвично серйозним голосом, – Мене теж порядком заколупала робота у цій дірі. Треба щось міняти в житті.

Крізь скло дверей дівчата бачать, як біля входу раптом зупиняється синя BMW купе, розписана скаженими графіті. Схожа на ті тачки, на яких їздять американські репери у своїх кліпах і жбурляють грошима в усі боки. З машини виходить хлопець років тридцяти і направляється до дверей. На вигляд він теж чи то репер, чи то сутенер. Правда, репу від нього не чути.

– Ніхєра собі, – Маша виймає з рота чупа-чупс, завертає його у серветку і ховає в кишеню, – Заблукав?

Довге сіре пальто нарозхрист, під пальто – червона сорочка з каліфорнійськими пальмами, чорна краватка. На зап’ястях та шиї проглядають фрагменти татуювань, якими цей тип, очевидно, забитий під зав’язку. Образ довершують довге волосся, козляча борідка, сплетена у косичку і окуляри із синім склом. Якщо придивимось, то звісно, впізнаємо в цьому персонажі того ексцентричного вантажника, який працював з Ігорем. Відкриває двері. Заходить до кафе так, ніби у власну спальню. А у ній стирчать якісь дві дівчинки. І дівчинкам ніяково. Навіть студентик біля вікна втягнув голову в плечі. Маша з Ірою обмінюються здивованими поглядами. Розслаблено погойдуючись, хлопець підходить до барної стійки. Знімає окуляри. Іра гасить сигарету в попільничці.

– Добрий день, – говорить Іра чомусь із запитальною інтонацією.

– Привіт, – говорить незнайомець приємним, збалансовано хриплим і резонуючим голосом, – Я по оголошенню.

Іра і Маша обмінюються ще більш спантеличеними поглядами.

– Ви точно нічого не наплутати? – збентежено каже Маша.

На фоні продовжують бубоніти телевізійні новини, але про що там мова, нікому вже не цікаво.



Повернувшись з кухні від шефа, Іра розпочала екскурсію. Розповідає все як треба, і хлопець уважно слухає, проявляючи щиру цікавість, чим остаточно збиває Іру з пантелику. Коли вона поверталась у залу, їй здалося, що вона бачила, як цей дивний новий офіціант говорить щось на камеру телефона, і тепер її не полишає відчуття, що це якийсь розіграш, який приховано знімається, а потім змонтується у відеоролик і набере купу переглядів. Тому, розповідаючи, Іра постійно чекає якогось підступу. А його все нема і нема. Якщо так піде і далі, такий нудний ролик ніхто не буде дивитись. Іра навіть хоче прямо спитати у Міши про це, застати його зненацька. Але час іде, а Іра все не питає. Просто продовжує показувати йому його нове місце роботи. Вони йдуть вздовж столиків. Більша частина порожня, людей і досі як кіт наплакав. Частково через це, розмовляє Іра гучно, бо нема кого соромитись. Жестами показує у відповідні сторони.

– Ось за цей столик постійно сідає дуже набридливий мужик, який весь час жаліється на те, що його ігнорують. А ми його принципово ігноруємо, бо він набридливий і постійно жаліється, що ми його ігноруємо. Хто це коло запустив, ніхто вже не пам’ятає.


Міша ствердно киває.

– За цим столиком у нас зазвичай сидять тварини. Вони приходять сюди на обід. Панда, зебра, єнот і півень. Єнот схильний до алкоголізму.

Хтось зайшов до кафе, впустивши неприємне, холодне повітря. Заскрипіла дерев’яна підлога. Іра з Мішею тим часом підходять до туалету з вивіскою «не працює».

– Туалет, – недбало підіймає руку Іра в бік дверей.

– Він же не працює.

– Для відвідувачів не працює. Якось розкажу одну історію.

Міша стоїть за барною стійкою, оглядає полиці з пляшками.

– У вас є бармен? – питає Іру.

– Ще недавно був. А тепер бармен це будь-хто, хто стоїть за стійкою. В даний момент це ти.

Міша обертається і переводить погляд на стіну з картиною і розп’яттям.

– Ух ти, «Опівнічники» Хоппера.

– Звідки ти знаєш? – мало не викрикує Іра від подиву. В її свідомості образ Міши з його сутенерськими шмотками і картини Хоппера вперто відмовляються склеюватись в одну композицію.

– А ти звідки знаєш? – теж дивується Міша, дивлячись на офіціантку Іру.

– Я арт-критик! – обурюється офіціантка.

Деякий час Іра і Міша з подивом витріщаються одне на одного.

– Пані! Дівчина! Офіціантка! – звучать з глибини приміщення знайомі звуки, як старе радіо, з динаміка якого доносяться одні і ті ж голосіння.

– О, набридливий мужик, – тихо каже Іра, не відриваючи погляду від Міши.

– І якого чорта ти робиш в цьому кафе? – так само тихо питає Міша.

– Ну, мені здається, ти теж не просто голодранець у пошуках роботи.

– У мене є свої причини.

– А у мене свої проблеми.

– Причини і проблеми – це трохи різне.

– В точку, Міша, ким би ти не був.

– На мене тут хто-небудь зверне увагу?! – доноситься чергова репліка з дальніх кутків інтер’єру.

Іра роздратовано закатує очі, бере меню і йде до старого доброго набридливого відвідувача. Міша переводить погляд назад на стіну і продовжує задумливо розглядати картину і розп’яття поряд. Озирнувшись, дістає телефон і починає знімати.

– Тільки до чого тут розп’яття? – тихо коментує він.

– Обід не нормований, але зазвичай ми їмо з одинадцятої до двох, – каже Іра, що раптово виникла за його спиною, – А тепер, може поясниш, що відбувається?


12


Останній час Іра бачить подібні заклади виключно з фасадної частини. Вона теж нічого. Сяючі свіжістю, відреставровані стіни і блискучі вікна. Припарковані круті тачки. Це вам не той металобрухт, який гонять сюди з Польщі. Плитка і ковані ліхтарі вздовж вікон. Правда, там, де територія ресторану закінчується, закінчується і плитка з кованими ліхтарями і починається порепаний асфальт зі шматками сірого льоду на ньому та покручені іржаві стовпи. То – територія простолюдинів. В цьому вся філософія міста. Пройшовши всього один квартал, ти можеш кілька разів перестрибнути туди і назад з жебрацької і зруйнованої країни третього світу у сучасну, багату і доведену до ладу державу. Всередині ресторану білосніжно, як у хірургічному відділенні. Іра тут вперше. Більшість відвідувачів вдягнуті дуже пристойно. Деякі надто заклопотані, і, обідаючи, одночасно вирішують якісь важливі управлінські питання по телефону. Іра та Міша сидять в центрі зали за столиком із молочною скатертиною. Гортають меню. Іра позиркує з-за свого меню на Мішу. Він справляє надзвичайно дивне враження, причому це навіть не про зовнішній вигляд. Людина, яка всім до глибини цікавиться, і якій одночасно на все плювати. Від таких можна чекати чого завгодно. Цим вони цікаві і цим же небезпечні.

– Ти знала, наприклад, – каже Міша, не відриваючись від меню, – Що в деяких кафе і булочних спеціально розпилюють аромат випічки і кави, щоб ще сильніше посилити вплив на відвідувачів? Це діє на підсвідомому рівні і змушує відвідувача зробити покупку. І це ще далеко не самий винахідливий інструмент, що заохочує населення до споживання.

– Нашу кафешку це все одно не врятує, – знизує плечами Іра.

Міша на кілька секунд піднімає погляд на неї, від чого вона відчуває себе невимовною дурепою. Потім знову опускає очі на сторінки меню.

– Ти тільки подивись на цю гастрономічну порнографію, – продовжує він, – Я не здивуюсь, якщо всі ці делікатеси були з нуля намальовані художником у фотошопі. Виглядає занадто ідеально.

Офіціант розставляє замовлення на стіл. Їжа розкішна і красиво сервірована – за красою тут особливо слідкують. І за тактовністю і чемними посмішками теж.

– Емм, ти в курсі, що цей обід коштує більше, ніж ми заробляємо в день? – каже Іра, коли офіціант вже пішов.

– Розслабся, Іруся. Не ти платиш.

– Ну що ж. Все цікавіше і цікавіше.

Вони беруть до рук прибори і починають порпатися у своїх ланчах. 

– А що я, – продовжує Міша головну тему розмови, до якої вони нарешті дібрались, – Я там попрацюю трохи, доки не набридне, в’їду в тему, поспілкуюся з людьми, отримаю експіріенс і звалю з відзнятим матеріалом. Я ж свого роду як соціолог, етнолог чи антрополог. Польові дослідження. Канал, правда, ще не дуже популярний, але підписників з кожним днем прибуває.


– І скільки в тебе зараз? – питає Іра, відсьорбуючи каву.

– Трохи більше сотні, – недбало кидає Міша.

– Ну так, сто підписників це не дуже багато, але це ж тільки початок.

– Сто тисяч, – поправляє її Міша, трохи насупившись.

Очі Іри злегка заокруглюються, а Міша продовжує.

– Але ти – не я. Ти так і будеш продовжувати там стирчати. Треба з цим щось робити.

Заінтригована Іра мовчки слухає його. Він продовжує.

– Розумієш, є люди, які не на своєму місці. І по ним це достобіса ясно видно.

Він вказує пальцем на Іру.

– Ти – не на своєму місці.

– І як ти це визначаєш? – питає Іра, – У мене на лобі щось написано?

– Коли людина на своєму місці, вона розслаблена і задоволена, навіть якщо її місце – це місце робітника на аварійному ядерному реакторі. А той, хто не на своєму місці, той знервований і виснажений, навіть якщо він просто валяється на дивані і колупає пальцем у носі. Я бачив купу виснажених чуваків, які валяються на дивані. Зрештою вони починають зпиватись або упорюватись наркотою на тому ж дивані. На тому ж дивані і ласти склеюють. Я і сам через це пройшов. Окрім останнього пункту. І став шукати новий екстремальний життєвий досвід. Я працював вантажником, кондуктором у тролейбусі, охоронцем в супермаркеті, на заправці працював, відрізав голови…

Іра поперхується кавою.

– Рибам… у рибному цеху. Короче, я побував у шкурі всіх тих, кого в системі цінностей нашого суспільства вважають повними лузерами, і про всі кейси зняв сюжети. Ну добре, я ще не був шкільним вчителем. Але в цілому я можу тобі з упевненістю сказати, що жити таким життям і працювати на такій роботі – жити щоб просто вижити, бути замкненим у межах лише однієї соціальної верстви, роками не мати можливості щось змінити, – це набагато більш екстремальний і жорсткий досвід, ніж стрибнути з парашутом. Ну та ти в цьому сама пересвідчилась, з твоєю-то історією.

– Тут ти правий, – каже Іра і направляє погляд на приміщення, на людей, у вікно.

Цей ресторан, Міша зі своїм відеоблогом, ця розмова… все це нагадало Ірі, підняло з глибин те, що вона останні місяці старалася закрити там назавжди. Роздуми про те, що вона зовсім не там, де має бути. І займається не тим, чим повинна. І що сама вона не та, ким повинна була стати. Вона просто спостерігає зі сторони, як її амбіції реалізують інші люди. Для людини, яка сама не може реалізувати власні амбіції, спостерігати це – те ще задоволення. Та реальність дешевого кафе, яка зараз оточує Іру навіть за межами дешевого кафе – результат її імпульсивних, емоційних дій. Рішучих, та чи правильних? Вона тоді ніби взяла квиток в один бік. З мамою вона відтоді розмовляла всього кілька разів по телефону. Зустрічатися з нею відмовилась. Знала лише, що від вітчима вона пішла.

Їй пригадались ті тихі дні, повні мрій і надій, коли все котилося як по накатаній доріжці. Образи ці були яскраві і барвисті, набагато більш барвисті, ніж ресторан, в якому Іра зараз сидить, ніж салат перед нею, ніж Мішине татуювання і графіті на його машині, що припаркована за вікном. Згадався Данило. Вона давно не була на кладовищі. Ще глибше провалюючись у пам’ять, Іра побачила, як прокидається у своїй дитячій. Їй років десять, це ранок, поряд з нею плюшевий ведмедик. Вона встає, сонна, босоніж йде на кухню, де мама і вітчим снідають і вже підготували їй чай і омлет з грінками. Це неділя, і їй не треба до школи. І далеко ще до старших класів, коли почнуться ті страшні історії з вітчимом. Ще нічого, взагалі нічого не трапилось, до всього ще далеко, як до місяця пішки, і що там її чекає в цьому далеко, маленька десятилітня дівчинка Іра не підозрює, і вона щаслива.

Мама і тато – так, саме татом вона тоді ще називала вітчима, – ведуть її за руки по вулицям, які здаються їй найкрасивішими на світі. Мама ще молода, лише трохи старша, ніж Іра зараз, у 2017-му. Іра ловить себе на тому, що настільки чітко відчуває кожну емоцію тієї маленької дівчинки, якою була, ніби і справді перенеслася в ті дні. Під меланхолійну скрипку і фортепіано вона перестрибує через калюжі у своїх гумових чобітках. Радісно біжить на зграю голубів, що зібралися посеред мокрої площі. Сполохані птахи хмарою підносяться догори і розчиняються у низькому небі. Ці думки і спогади розірвав, як лист паперу, голос з реальності. Голос Міши, який навіть уявити не може, що Іра щойно побувала у самому далекому місці Всесвіту – вдома.

– Будь-який стиль життя з часом набридає, – каже нічого не підозрюючий Міша, – Єдиний стиль життя, який не набридає, це той, який оснований на постійній зміні стилів життя. Це моя філософія. Ну, і ще круто, коли на кредитці лежить купа бабла. Це фундамент моєї філософії. Базис. А решта – надбудова. Як у класичному марксизмі.

За всіма показниками Іра розуміє, що Міша – занадто дивний тип, щоб довіряти йому. Та саме такі люди приносять у своєму рюкзаку найзначніші зміни.


13


Температура стоїть, як у холодильнику, так що за дітей можна не переживати – швидко вони не зіпсуються. Он вони, на майданчику, років по п’ять-шість, ганяються одне за одним по талому, брудному снігу. Бігають навколо гірок, нерухомих каруселей і лавок, сміються і кричать, привносячи життя у цей мертвий пейзаж під сірим небом. Вусатий чоловік в окулярах, синій куртці і червоній шапці з помпоном, батько когось із них, стоїть трохи далі і радісно посміхається, спостерігаючи за дітьми. Знімає їх на смартфон. Зберігає їх у русі і кольорі, у якості full-HD, щоб вони подивились це відео через багато років, будучи вже дорослими чоловіками і жінками з дорослими проблемами, необхідністю приймати дорослі рішення і нести відповідальність за себе, своїх дітей і своїх старих батьків, в тому числі і за цим сорокап’ятирічним чоловіком, який зараз знімає їх, а до того часу перетвориться на немічного пенсіонера.


Іра спостерігає за цією ідилією метрів з двадцяти. Вона стоїть, спершись спиною на парапет, за яким – обрив. Далі – панорама міста і Дніпро, що ріже його навпіл. Лівий берег вимальовується у тумані ледь помітними горизонтальними смугами, темними і брудними. Іра відділена від Ігоря не простором, а настроєм та думками. У її настрій і думки влізає рука зі стаканчиком кави, для Іри зараз настільки ж доречна, як простягнута рука з гайковим ключем на 14. Ігор легко помахує долонею перед обличчям Іри, посміхається. Тільки після цього Іра відводить беземоційний погляд від дітей і починає реагувати на подразники більш близького навколишнього середовища.

– Просто задумалась, – каже вона з сумною посмішкою, хоча навіть не чула, що Ігор говорив їй останню хвилину.

Сьогодні вона цілий день так просто задумується. Іноді до такої міри, що, здається, привести її до тями може лише нашатирний спирт і ляпаси по обличчю. А значить, думає вона дійсно про щось важливе. Ігор спирається на парапет поруч з Ірою. Відсьорбує кави зі свого стаканчика. Вони обидва дивляться на табун дітей і фільмуючого їх чоловіка.

– Щасливі вони, – каже Ігор, – Я в дитинстві теж хотів, щоб мій батько приділяв мені більше уваги. Більше розмовляв зі мною, гуляв.

– Ти злий на нього за це? В сенсі, за те, що він цього не робив.

Ігор сумно замислюється.

– У нього було важке життя. І дуже несправедливе. Коли я згадую про це, то злитися зовсім не хочеться, розумієш?

Іра меланхолійно киває.

– Яким він був? – питає вона тихо.

– Не знаю. Дуже впертим. Мовчазним. І в останні роки цікавився буддизмом, але зі мною того ніколи не обговорював, бо був мовчазним.

На майданчику з’являється інший мужик, в чорній шкірянці і без шапки, з коротким чорним волоссям. Починає агресивно кричати на чоловіка зі смартфоном.

– Ти що робиш?! Ти хто такий?!

Вусатий зі смартфоном спершу застигає в заціпенінні. Здається, він зараз гепнеться на землю, вдавши з себе мертвого, як роблять опосуми під час небезпеки. Але мужик у шкірянці на це явно не купився би. Тому вусатий ховає смартфон до кишені і починає відходити назад, боязко виправдовуючись.

– Я просто знімав. Я не робив нічого поганого. Все добре.

Діти вишикувались у ряд. Сцена видається їм більш цікавою, ніж їх гра. Чоловік у шкірянці починає агресивно просуватись у бік вусатого з помпоном, і останній поспішно полишає дитячий майданчик. Хлопчик і дівчинка з криками «Тато! Тато!» підбігають до щойно прибувшого чоловіка.

– Він щось робив вам? Він щось казав? – питає той нервово.

– Дядя просто знімав, – тоненьким голоском відповідає дівчинка.

Іра та Ігор весь цей час мовчки дивляться на сцену зі свого спостережного пункту. Вони трохи збентежені, хоча в цілому достатньо мляві. Особливо Іра.

– Пішли? – каже вона Ігорю.

– Куди?

– Посидимо де-небудь.

Вони сидять на лавці перед будинком у власному дворі. Все так же хмарно і сіро. Останні тижні 2017-го року місто час від часу накривав легкий, вогкий туман. Під ногами ще з осені гнила трава упереміш зі снігом. Поряд – пара лебедів з гумових покришок, які вже давно живуть тут, кохають одне одного і всім задоволені, незважаючи на холод і бруд. Правда, фарба на них порядком облізла, і вони стали видаватися якимись іржавими – абсурдне визначення щодо гумових виробів.

– Чого мовчиш цілий день? – питає Ігор, дивлячись на вікна своєї квартири, сховані за сірими гілками.

– Не знаю, – відповідає Іра вниз, собі під ноги, – Тому що мені виповнюється двадцять шість, а я і досі не на своєму місці.

– А хто на своєму місці? Ти знаєш хоч одну таку людину?

Іра мовчить. Не знає. Трохи подумавши, Ігор продовжує. Разом зі словами у холодне повітря з його рота виходять хмарки пару.

– Якщо ти не на своєму місці, – каже він, – Значить, на твоєму місці хтось інший. Але якщо він на твоєму місці, то він теж не на своєму місці. Якось так.

Деякий час обидва мовчать. Ігор злегка погойдується назад-вперед.

– Справедливості не існує, – додає він якось недоречно бадьоро, – Твої слова. Нема і не було ніколи.

– Пішли додому, – каже Іра.

І вони виповнюють її побажання.


14


Тієї ночі Ігор ніяк не міг заснути. Він взагалі довго і погано засинав, і це у них з Ірою було спільне, але вони обидва робили вигляд, що мають хороший сон. І хоча обидва знали, що це неправда, ніхто з них ніколи не шепотів іншому о третій ночі «ти спиш?». От і зараз Ігор знає, що Іра просто лежить із заплющеними очима. Можна було б про щось поговорити, але, як завжди, Ігор залишається замкнутим у самому собі. Питання Іри про те, чи злий він на свого батька, не давало йому спокою, і він прокручував у голові думки і спогади.

Ось батько стоїть на кухні біля вікна і курить, випускаючи дим у кватирку. Руку з сигаретою він теж висунув у кватирку, щоб не задимлювати приміщення. Йому ледь перевалило за сорок, а він вже повністю сивий. Ігор теж здогадувався, що посивіє рано. Хлопчик Ігор дивиться на нього знизу вверх. А батько задумливо дивиться у вікно. Високий і міцний чоловік, він уже тоді був хворий і крихкий, набагато слабший, ніж здавався зовні. Лікарі суворо заборонили йому палити. Так він їх і послухав. Ще б пак – це була чи не єдина приємна звичка, яку він міг дозволяти собі щоденно.


А ось він стоїть, вже спершись на палицю. Згорблений і худий, він серйозно здав, але палити так і не кинув. Юнак Ігор тепер порівнявся з ним ростом, навіть дивиться на нього зверху вниз за рахунок того, що стоїть прямо. Вони все в тій же кухні. Шкіра батька вкрилася глибокими зморшками і рудими цятками. Він все частіше кашляє, і Ігор все частіше бачить у відрі для сміття серветки зі слідами крові. Батько регулярно ходить відмічатись до поліклініки – він це ненавидить, – і жодних вимог лікарів не виконує. Хіба що накидується знеболювальним, коли геть припече. Всерйоз лікуватись навіть не думає, скільки Ігор його не умовляв. Такого впертого, як батько, ще пошукати. Батько просто чекає, коли закінчиться строк його придатності. Стоїть біля вікна і спокійно чекає, і в очікуванні курить сигарету за сигаретою. Ігор повідомляє йому, що йде в армію. Ігор знає, що можливо вони востаннє ось так стоять у цій кухні. І про смерть батька йому повідомлять у військовій частині за сотні кілометрів звідси. І це буде краще, ніж привітатися з його смертю тут. Так воно зрештою і станеться.

А ось Ігор вже після армії, стоїть у порожній квартирі, на кухні біля вікна, на місці свого батька, і так само випускає дим у відкриту кватирку. Щойно він закрив двері за своєю тепер вже колишньою дівчиною, Лесею, з якою зустрічався останні два місяці. Після армії у Ігоря була пара доволі коротких інтрижок. З Лесею, на рік молодшою студенткою легкого характеру і поведінки, він в основному спав. У себе, або у неї в гуртожитку. Вони майже не гуляли, не сиділи у кав’ярнях, не говорили годинами на різні теми, словом, не проводили час разом так, як його проводять закохані пари, бо вони не були закоханою парою. Лесю такий стан речей абсолютно влаштовував, але не влаштовував Ігоря, який встиг у Лесю закохатись і усіляко натякав їй на необхідність якогось розвитку у їх стосунках. Леся уважно вислухала його і попрощалась.

Після Лесі була Марина, тридцятирічна, злегка повнувата молода жінка з трирічним сином, про батька якого вона не обмовилась жодним словом. Жила вона у приватному будинку на околиці Фастова. Кожного разу, коли вони з Ігорем займались сексом, дитина за стіною прокидалась і починала верещати, і Марина була змушена йти її уколисувати. У цьому союзі вже Ігор був байдужою стороною, а Марина навпаки, після місяця стосунків будувала плани ледь не про одруження. Коли Ігор приїздив до неї на приміській електричці, його завжди чекав домашній обід і затишок. Марина хотіла повноцінну сім’ю. Хотіла, щоб Ігор став батьком для її дитини. Ігор її покинув. Мені всього двадцять, а їй уже тридцять, і з дитиною, подумав він тоді, і нащо я з нею зв’язався? І тут же подумав: але ж мені теж колись буде тридцять. Та ну, маячня якась, подумав Ігор. У двадцять уявити себе тридцятирічним абсолютно неможливо, настільки далекою здається відстань.

За всі ці роки він так і не зміг забути Іру. Її образ фоновим шумом, як в’їдлива мелодія з радіоприймача, супроводжував його весь цей час, і після Марини він остаточно вийшов на перший план і оформився у виразну і чітку картину, яка не давала спокою. Неможливо забути людину, з якою пов’язані найприємніші і найболючіші спогади у житті. Найприємніші, найболючіші, і, найголовніше, перші. Відкинувши дитячу мрію-маячню про французький іноземний легіон, опинившись у безрадісному і болісному дорослому житті, в якому він не мав жодних перспектив, Ігор зажадав лише одного – повернути назад час їх безтурботного підліткового кохання, повернути тих школярів-старшокласників без життєвого досвіду, відповідальності і головного болю. Не маючи майбутнього, Ігор присвятив своє життя намаганню повернути минуле. Але зробити це виявилося справою набагато складнішою, ніж він думав. А після того інциденту, коли він заподіяв їй біль в тій клятій арці, після того, як в її житті з’явився Данило – взагалі справою марною. А потім Іра розбилась на машині, і все враз обірвалось. Закрились всі двері і Ігор опинився сам у холодному і темному коридорі. Він знав, що вона не загинула, що вона все ще дихає, але також знав, що притомною він її вже не побачить.

Колесо спогадів у темряві і тиші все продовжувало і продовжувало обертатись, перемелюючи людей і місця, переходячи з теми на тему. Тоді, влітку 2013-го, виявилась обірваною остання нитка, що поєднувала його з минулим – тим, чим він жив. Він курив на кухні біля вікна і струшував попіл у відкриту кватирку. Він відчував себе кимось на кшталт актора другого плану при повній відсутності акторів першого плану, які мали б рухати сюжет. І тепер сюжет не рухався, і Ігор просто дивився у вікно, місяць за місяцем. Йому здалося, що він починає розуміти батька в його останні роки. Йому здалося, що він теж вже просто починає чекати, коли все це припиниться. На той час він вже остаточно завершив співпрацю з Деном і влаштувався підсобним робітником на меблеву фабрику. Телевізор він не дивився (особливо враховуючи, що у старого ящика згорів кінескоп і він відправився на смітник, а нового телевізора Ігор не купував), за новинами не слідкував, і у те, що там відбувалось, починаючи з листопаду того року, не заглиблювався. Про те, що коїться, знав тільки зі сторонніх балачок, а вони тільки збивали з пантелику, бо у кожного була своя версія. Всі версії сходились лише в одному – відбувається щось таке, після чого життя перевернеться догори дригом, і так, як раніше, вже ніколи не буде. Добігає кінця ціла епоха.

Все так же місяцями, у вільний від роботи час, курив на кухні біля вікна, перетворюючись на свого батька. Йому здавалося, що він починає божеволіти у цих стінах, і тоді він вирішив продати квартиру. Повитягав на смітник майже всі меблі, бо вони були настільки жахливі, що візуально знижували ціну квартири на кілька тисяч. Залишив тільки один матрац, щоб було на чому спати. Зробив фотографії, виставив нерухомість на продаж за бажаною ціною і почав чекати. Та купувати ніхто не поспішав. Продати квартиру в такому будинку, ще й у такий час, коли всю країну лихоманило – та ще пригода. Минуло кілька тижнів, Ігор все так же стояв і курив біля вікна, тільки вже посеред голих стін. Так він підійшов до вікна і одного абсолютно звичайного ранку на початку червня 2014-го. Викурив останню сигарету. Зібрався прогулятись до кіоску за новою пачкою, і вже навіть спустився і вийшов з під’їзду, але зрозумів, що забув гроші. Повернувся назад, запхав до кишені зім’яті купюри і почув дзвінок у двері. Коли відчинив, йому вручили папірець і пояснили, що в найближчий час він одягне камуфляжну форму і прокатається на Схід. Ігор лежав у темряві, і всі ці спогади виринали перед ним чітко, як зображення від проектору на стіні. А що, якби він не забув тоді гроші і вони б не застали його вдома? А що, якби він, як заповідав Ден, як «нормальна людина», нікуди не пішов би, а злиняв би у орендовану кімнату, перебрався би у інше місце, поїхав би на заробітки в іншу країну, або, зрештою, знайшов би якісь зв’язки через старих військових знайомих його батька? 


Ігор глибоко ввібрав повітря в легені і важко видихнув. В темноті він поглянув на Іру. Тепер вона вже напевно спала. В своїх нестабільних думках він знову повернувся до неї. Перед очима знову постали щасливі і безтурботні підлітки. Зрештою, подумав Ігор, йому вдалося повернути її, але не вдалося повернути минуле. Питання, яке тепер не давало йому спокою – йому потрібна була Іра, чи все-таки минуле? Так і не підібравши ключа до цих дверей, Ігор заснув тільки під самий ранок, коли кімнатою вже починала розповзатися сира і прозора блакить.


15


Набридливий відвідувач дивиться у вікно недобрим поглядом. Видимість хороша і на вулиці сонячно – туман сьогодні розвіявся. Кілька дерев, що ростуть на протилежній стороні вулиці і так прекрасні своєю зеленню у літні дні, зараз не виконують своїх естетичних та захисних функцій. Вони схожі на жалюгідні, зроблені ніби з мідної проволоки скелети, що пропускають світло, як решето воду. Сивий мужик так захопився деревами, що не помітив, як до столу підійшов Міша і почав акуратно розставляти тарілки з їжею.

– Прошу. Смачного, – Міша тактовно, по-офіціантськи, посміхається.

– Це неймовірно! – вигукує відвідувач з подивом, – Ви обслужили мене швидко і ввічливо. Зі мною тут таке вперше.

Міша ввічливо вклоняється, приклавши руку до живота.

– Завжди до ваших послуг.

– Ви найкращий офіціант серед тих, хто коли-небудь працював у цьому клятому генделі! Знаєте, я навіть дам вам чайові.

Відвідувач починає ритися в кишені. Розправляє зім’яті дві гривні, потім ще гривню. Подумавши, ховає гривню назад до кишені. Пхає Міші двійку.

– Я дам вам чайові прямо зараз! – демонстративно кричить, щоб Маша з Ірою чули, – Перший раз я плачу чайові в цьому гадюшнику!

На підвіконня сів горобець і став прискіпливо дивитись на людей крізь скло. Пишуть, що тривалість життя горобців складає всього три роки. І ось цей приятель витрачає свої безцінні хвилини на те, щоб споглядати, як інтер’єром шкутильгають, сидять за столами і накидуються дешевою їжею люди, яким на нього абсолютно начхати. Іноді всі ми трохи горобці. Міша стоїть за баром. Іра – навпроти нього, сперлася ліктями на стійку, набирає текст на смартфоні.

– Записала? – питає Міша.

– Так.

– Його звуть Вадим. Короче, я з ним поговорив щодо тебе, а ти подзвони і уточни деталі щодо цієї стипендії в Лондоні. Він сказав, що там дедлайн подачі заявки закінчується через тиждень. Тому не тупи. Я сказав, що в тебе вже є проекти.

Міша мовчки дивиться на Іру.

– У тебе ж точно є проекти? – уточнює він.

– Так! – метушиться Іра, – Так! Звичайно. У мене проект, у мене публікації в журналах… проект я підготувала ще коли вчилася на останньому курсі, та реалізувати його не встигла, тому що, як я вже розповідала, доля склалася трохи інакше… через ту аварію, яка зламала мені життя…

– Це прекрасно, – каже Міша, замилувано дивлячись на Іру.

Іра спантеличено викривляє брови.

– Я маю на увазі проект, – каже він, – Про це і розповіси на співбесіді. Ми повернемо тобі твоє життя.

На підвіконня приземляється наглий голуб і проганяє горобця. Голуб живе в середньому шість років і тому почуває себе більш впевнено.

– Ти будеш проходити співбесіду по скайпу, – продовжує свої настанови Міша, – Англійську не забула, сподіваюсь?

– I hope so, – посміхається Іра.

– Головне – не хвилюватись. І не бовтати маячні. І впевнись, що у тебе за спиною немає фалоімітатора, нацистської символіки чи інших таких речей.

Міша і Іра сміються. Міша раптово припиняє сміятися, за ним припиняє і Іра.

– Я серйозно, – похмуро каже Міша.

Іра ствердно киває головою.

На підвіконні вже сидить, як похоронна процесія, зграя чорних ворон. Вони свердлять поглядами людей у кафе. Живуть вони набагато довше за голубів і горобців. Іра підкурює. Нервово тре пальцями підборіддя. Міша нахиляється до неї через стійку.

– Добре подумай і зроби остаточний вибір. Ти ж не тупа. Мені дуже боляче бачити людей, які не на своєму місці. До того ж, якщо це друзі моїх друзів.

Іра розгублено розвертається до Міши. Той таємниче посміхається.

– Вітя Корнієвський. Вечірка у травні 2013-го у нього вдома. Я тебе ще в перший день впізнав.

Іра примружує очі. Вдивляється в обличчя Міши. Він, посміхаючись, хитає головою.

– Не намагайся. Я тоді зовсім інакше виглядав.

– І працював на радіо, – згадує Іра.

– Чорт.

Міша починає гучно сміятися. Іра теж підхоплює його сміх. Чорт забирай, це ж треба! Іра відкриває рот. Їй треба про стільки речей розпитати Мішу. Повз них проходить Маша з підносом брудної посуди. Місця багато, та проходячи повз Іру, вона навмисно задіває її.

– Можна пройти? – грубо сичить вона.

Іра посувається в сторону. Говорить з щирим нерозумінням.


– Маш, ти чого?

Маша не відповідає, зникає на кухні. Іра та Міша проводжають її збентеженими поглядами.

– Критичні дні? – питає Міша.

– Звозив би і її хоч раз на обід, – відповідає Іра, – Може вона тут теж не на своєму місці.

– Вона тут якраз на своєму.

Іра кидає довгий погляд на Мішу. Потім переводить його в сторону, туди, де за скляними дверима мерзне безнадійна вулиця. Заклопотані перехожі поспішають у своїх справах, давлячи взуттям брудний сніг.


16


До смітника під’їжджає сміттєвоз, ззаду якого на підніжках – двоє робітників у помаранчевих жилетках. Один з них – Ігор. Сміттєвоз зупиняється, Ігор з напарником зістрибують з підніжок. На голові у напарника шапка-ушанка максимально совкового вигляду. Одразу підбігають собаки, як пасажири на платформі, які бояться не встигнути сісти в поїзд. Комунальні служби в останні роки почали працювати на диво регулярно. Промерзлий асфальт і земля навколо вкриті тонким шаром затверділого, утоптаного снігу. Різнобарвне сміття не тільки в баках, але і валяється довкола них. Кладовище викинутих речей. Деяке барахло – старі ящики, брудні мішки, старий телевізор з розбитим екраном, – Ігор з напарником підіймають і руками закидують в кузов сміттєвоза. Потім тягнуть сміттєвий бак і встановлюють позаду на спеціальний механізм, який підіймає бак і висипає його зміст у кузов. Вони тягнуть пустий бак на місце, стрибають на підніжки і їдуть далі, у пошуках наступного смітника.

На них дивляться розімкнуті колодязі панельних дев’ятиповерхівок, сірих і безпросвітних, як та епоха, в яку вони були побудовані, і символом якої вони назавжди залишаться. Дивляться своїми пластиковими вікнами і по-ідіотському заскленими балконами, ніби серед мешканців проходив конкурс на найбільш абсурдне і бридке дизайнерське рішення. Крижаний вітер розносить целофанові пакети і листи А4 з роздрукованим текстом. Цілу купу. Може, це був чийсь роман. Може, автор, розчарований власним текстом, в істериці викинув його на смітник, а сам вскрив вени у теплій ванній, потягуючи сигаретку. Якби Ігор цікавився літературою, він би прочитав сторінку. Але з мистецтва на цьому смітнику його увагу привернула тільки картина, та і то лише через те, що картини цікавили Іру. Перевернута, поставлена кимось біля баку. Пейзаж з морем і горами. Ігор підіймає її, роздивляється. Невелика, намальована вельми наївно, але життєствердно. На ній літо, на відміну від пори року у навколишній реальності. Впоравшись із цим смітником, Ігор з напарником застрибують на підніжки і машина рушає далі вулицею. Проїжджають повз жовтий жигуль, біля якого мужики продають місцевим молоко з бідонів. Вірогідно, приїжджі з якогось околичного села. В руці у Ігоря картина.



Іра у навушниках і з ноутбуком на колінах сидить на дивані. Говорить вона бадьоро, ніби працює агентом з продаж у кол-центрі. Стримано і доброзичливо посміхається. Вона нафарбована, з акуратно зав’язаним у хвіст волоссям. На ній бліда, світло-блакитна блузка. Нижче, там де її співрозмовник по скайпу нічого не бачить, теплі колготи, заштопані в кількох місцях, в’язані червоні шкарпетки і гумові капці. Що вона каже, чорт його знає. Ігоря вона навіть не бачить, хоча він стоїть у дверях уже хвилини дві. Вона навіть не чула, як він увійшов.

– Yes. Actually, my master thesis was dedicated to paintings of German neo-expressionists, and I always was interested in contemporary art practices and had written several articles on this topic…

Нарешті Іра помічає Ігоря. Запинається і відкашлюється. Боязко дивиться на нього кілька секунд. У нього в руці морський пейзаж. Він стоїть і спокійно спостерігає за Ірою. Доброзичливими жестами показує їй, щоб не відволікалась. Іра повертає погляд до екрану і продовжує говорити, хоча її тон міняється, стає більш напруженим.

– Sorry… so, as I said, I have several articles dedicated to installation, video-art and various digital art practices…

Ігор повільно проходить в кімнату і сідає на стілець біля протилежної стіни, рівно навпроти Іри. Ставить картину на підлогу, обперши її об стіну. Кладе ногу на ногу і просто мовчки спостерігає за розмовою Іри. До Ігоря стрибає котик Лапа, що вже помітно підріс, і вмощується у нього на колінах. Ігор починає його гладити.

Все, що відбувалось після Іриної співбесіди, описувати не дуже цікаво і не дуже приємно. Всі ці скандали між людьми, що перебувають у близьких стосунках, дуже однотипні. Вони нервово ходять кімнатою. Стоять впритул одне до одного і кричать в увесь голос, ніби скандалять з глухим. А через хвилину стоять по різних кутах і шепочуть ледь чутними голосами, ніби самі до себе. Звинувачують одне одного, використовуючи аргументи нижче поясу і опускають одне одного нижче плінтусу. Пригадують все. В сенсі, все погане. І навіть хороше перевертають з ніг на голову так, що воно зрештою постає у максимально токсичному світлі, як причини і витоки тих проблем, нещасть і невирішених конфліктів, кульмінацією яких і стає вибух, подібний тому, який зараз відбувається у цих стінах.

Світло над ними осипає їх жовтою іржею. Вони стоять, як на перехресті двох доріг, що ведуть у абсолютно різні світи. Вони вже на тій стадії, коли у повний голос і у всіх деталях розповідають про те, яку страшну відразу відчувають одне до одного. Бідний Лапа бігає поміж їх ногами і мяучить, як дитина, яка спостерігає фінальний скандал батьків. Спостерігає за тим, як руйнується його сім’я. Він би розревівся, якби коти могли ревіти. Вони пригадали одне одному все у хронологічному порядку із самого знайомства. Як використовували одне одного. Як підставляли. Нарешті, дісталися до того, що Іра підло залишає Ігоря. Як дев’ять років тому, тільки ще більш підло. Дійшовши до агресивної істерики, Іра плаче і верещить Ігорю про те, як він радів, коли дізнався, що Іра лишилась без Данила і всіх своїх перспектив і опинилася на такому ж рівні, як і Ігор. У такому ж лайні, з якого Ігор тепер не хоче її відпускати. Дістала з ящика знімки з фотоавтомату – і старий, і цьогорічний, – і порозривала на дві частини. На підлозі валяються окремо два Ігоря і дві Іри, усміхнені і щасливі у ті часи, коли вони дивились в об’єктив.


А Іра продовжує. Обличчя в неї вологе і червоне. В істериці вона починає бити Ігоря. Долонями, кулаками, по чому попаде. Той не закривається. Іра лупить його, як стінку. Ще кілька ударів і у неї закінчуються сили. Вона притискається до Ігоря, заплакана, червона і виснажена. Вони стоять посеред кімнати і слухають скалічене, нервове дихання одне одного. Іра підіймає обличчя до Ігоря. Її очі в кількох сантиметрах від його очей. Важке дихання. Поцілунок. Ще один. Вони хапають одне одного, починають пристрасно і агресивно цілуватися. Так само нервово і агресивно, як хвилину тому кричали одне на одного. Якусь хвилину це нагадує пристрасть жертви до свого ката, причому у їх випадку обидва і жертва і кат одночасно. Він зриває з неї одяг. Її блузка порвана. Вона більше не зможе проходити у ній співбесіди. Вона стягує з нього светр. Светр добряче смердить, бо Ігор весь день їздив по смітникам. Збивають з тумби скляну вазу, топчуть розбите скло і квіти у калюжі води. Кімната з пожовклим штучним світлом враз зникає і вони опиняються на зеленому схилі, у вітряну і похмуру переддощову погоду. Внизу тече потужна і штормова, як океан, ріка. Починається дощ. Спочатку мілкий, за лічені хвилини він перетворюється на справжню зливу, під якою закипає річкова вода. Злива скажено шумить і все наростає і наростає. Вже не видно ні ріки, ні галявини, ні похиленого дерева над прірвою. Тільки шум і безкінечний потік води з неба.


17


В кімнаті тихо і темно. За вікном так же, як і у кімнаті, тільки на додачу ще холодно. Ігор дивиться на сплячу Іру. Вона, виснажена істерикою ненависті та істерикою кохання, вирубилась майже одразу після сексу. Він вмикає маленьку і кволу настільну лампу. Поруч лежать два склеєні скотчем знімки. Тільки склеєні вони не так, як були. Тепер підліток Ігор склеєний з дорослою Ірою, і навпаки – доросла жінка Іра з підлітком Ігорем. Цікаво, зустрінься би вони в такому різному віці, про що б вони говорили? Про що би попередили одне одного? Деякий час він розглядає ці знімки під матовим світлом лампи. Підводиться, одягається. На годиннику кілька хвилин до півночі. Накидає на плечі пальто. Вимикає лампу. Йде він явно не за хлібом. Він вчинив помилку, якої боявся найбільше. Те, чого не можна було повторювати за жодних обставин. Він знову по вуха закохався у Іру. Він знову захотів нею володіти. Тепер треба думати, що з цим усім робити. А думається краще на свіжому повітрі. У темряві він тихо зачиняє за собою двері.

Вугільний простір мляво ріжуть ліхтарі. Жодного відкритого магазину чи кафе. Довкола лежить сніг. Останні перехожі вже розсмокталися. Ігор у старому чорному пальто повільно йде широкою і пустою вулицею. Його обличчя з пластирем під оком не виражає жодних думок. Всі думки у нього всередині. З-за рогу на зустріч раптово виринають три солдата, розмовляючи про щось своє. Одного з солдатів Ігор випадково чіпляє плечем. Не зупиняючись, вони обмінюються хижими поглядами. Ігор чує зі сторони солдат приглушені фрази на кшталт «ну і морда», «і за кого ми, мать його, воюємо». Він продовжує повільно йти нічною вулицею.

Скільки він так бродив чорною мапою міста, він не знав, на час не дивився і котра зараз година теж не знав. Нарешті він опинився у невеликому сквері біля проїжджої частини. Сидів на спинці лавки, поставивши ноги на сидіння. Курив. Ламані гілки дерев над головою переплітались у місячному світлі, як павутина. За ті пів години, які він тут сидів, повз проїхала всього одна машина. Гаразд, дві, якщо двомісний смарт теж вважати машиною. Було дуже тихо. Доки не з’явилась третя машина. Після цього стало дуже гучно.

Чорний лексус зупиняється метрах у п’ятнадцяти від нього, частково заїхавши на тротуар. З машини чутно сміх і гучну електронну музику. Ігор без особливого інтересу дивиться на машину. Заднє скло лексуса опускається, і звідти Ігорю махає рукою дівчина. Сміх і музика стають в рази гучнішими. Настрій у цього народу був уже новорічний по повній програмі. А може, вони просто завжди такі, безвідносно до жодних свят. Дівчина повисла з вікна. Якщо висунеться ще трохи, точно випаде.

– Ей, привіт! – по голосу вона п’яна, або під кайфом, або і те і інше.

Ігор курить і мовчки дивиться на неї. В його погляді немає жодної цікавості.

– Поїхали! – суворо командує якийсь хлопець у машині.

Машина починає їхати, але дівчина кричить.

– Ей! Стій! Стій, я сказала!

Машина ривком зупиняється. Опускається переднє скло і Ігор бачить неадекватно широку либу водія. Хлопець, без сумніву, теж почуває себе відмінно. Дівчина відкриває двері і гепається з машини прямо на тротуар.

– Ти куди пішла?! – кричить хлопець з заднього сидіння.

Водій і пасажир спереду починають дико реготати, як дві гієни. Дівчина підводиться, обтрушує з себе сніг, ефектно відкидає рукою волосся. Хлопець з заднього сидіння, фарбований блондин з ірокезом, у камуфляжному пуховику, з криком «сюди йди!» хапає дівчину за куртку, але дівчина успішно виривається. Правда, її куртка залишається в руках у хлопця.

– Я хочу веселитися, козел! – відпускає вона своєму другу.

Чутно гучний наркоманський сміх гієн з передніх сидінь і здавлену лайку хлопця з ірокезом. Дівчина в одному червоному светрі йде в бік Ігоря. Окрім светру на ній чорна спідниця, чорні колготи і легенькі чорні черевики. Вона хитається і дурнувато посміюється. Вона підходить ближче і Ігор може бачити її обличчя у світлі ліхтаря. Вона ще підліток, їй років шістнадцять максимум. Худорлява фігура, довге чорне волосся і яскраво нафарбовані червоні губи.


– Привіт, – вона вже стоїть біля Ігоря.

– Привіт.

– Що робиш? – вона хитається і посміхається.

– Нічого.

– А я зі своїм хлопцем посварилась, – продовжує дівчинка так, ніби вони з Ігорем знайомі вже чорт знає скільки часу, – Щойно. Він такий козел.

Дівчина починає дурнувато сміятися, але одразу замовкає.

– Не пригостиш сигаретою?

Ігор дістає з кишені пачку. Дівчина бере сигарету і сує собі до рота. Ігор підпалює запальничку і підносить її до обличчя дівчини, але тут в їх душевне спілкування встряє хлопець з ірокезом. З криком «вона не курить!» він дає дівчинці такий ляпас, що сигарета вилітає у неї з рота і сама вона ледь не падає. Хлопець з ірокезом теж підліток, тепер Ігор це ясно бачить. Можливо, на пару років старший за дівчину. Хлопчина хапає свою подругу за волосся і тягне в сторону. Дівчина кричить. Дві гієни, що лишились у машині, починають реготати ще сильніше. У захваті починають сигналити. Словом, тиха нічна гармонія Ігоря зруйнована вщент.

– Я спілкуюся! – верещить дівчинка.

– Зараз ти зі мною поспілкуєшся!

Її невдоволений життям приятель з силою кидає її в сніг, щоб вона теж не відчувала себе надміру щасливою. Сідає на неї і починає давати їй сильні ляпаси. Розуміючи, що спокійно посидіти і подумати йому тут не дадуть, Ігор злазить з лавки і, байдужий, йде геть. Підкурює нову сигарету. Хлопець з ірокезом продовжує вовтузити дівчину, дівчина продовжує кричати. Хлопці в машині продовжують реготати. Ірокез бере грудку снігу і розмазує по обличчю своєї подруги. Наступної миті відлітає від удару в голову. Удар такої сили, що хлопець падає і довго не може прийти до тями. Повзає на колінах, намагається піднятися і знову падає. Сміх з машини миттєво припиняється. У сквер знову повертається тиха і приємна гармонія. Ігор схиляється над дівчиною, яка в одному светрі лежить на снігу. Він виймає зі свого рота сигарету і вставляє в її рот. Її помада розмазалася довкола губ червоними плямами, що змішалися з кров’ю. Дівчина затягується, починає посміхатись і посміюватись.

– Ти мій герой, – шепоче вона.

Ігор спокійно підіймається і йде геть. Хлопці в лексусі деякий час мовчать, проводжаючи Ігоря сконфуженими поглядами. Потім раптово вибухають дурнуватим реготом. Контужений хлопець з ірокезом досі намагається стати на ноги, але постійно падає. Дівчина у своєму червоному светрі лишається лежати на білому снігу, як пляма крові на блідій шкірі. Вона курить і замріяно дивиться у чисте зоряне небо. На ньому розбитим кришталем сяє Велика Ведмедиця. А Ігор вже далеко, в іншому кварталі. Він теж піднімає голову вгору і бачить ту саму Велику Ведмедицю. Зорі починають повільно приходити в рух, смикатися і мінятися місцями. Щось змінилось у чорному небі. Тільки за кілька секунд до Ігоря доходить, що справа не в зорях. Починається снігопад.



Спершу Ден відповідає нерозбірливими матюками хама, якого розбудили посеред ночі. Власне, ним він і є. Але, усвідомивши, що дзвонить Ігор, він в одну секунду міняє тон.

– Ух ти які люди! Ну здоров. Шо це ти вирішив подзвонити?

– Та так, щойно бачив твоїх клієнтів, тебе згадав.

– Це були не мої клієнти. Я речовинами більше не займаюсь.

– А що ж так?

– Криша.

– Що криша?

– Нема її більше. Майора нашого притиснули, не може він нас більше прикривати.

– Посадили?

– Ага. На іншу посаду, – сміється Ден.

– От лажа. А я вже хотів прийти до тебе на співбесіду.

– О, то до тебе розум почав повертатись, я дивлюсь!

– Ну, розум мене ніколи не покидав, просто зараз гроші потрібні більше ніж раніше. І в більшій кількості. І швидше.

– Короче, – перебиває Ден, позіхаючи, – Ігорьок, це не телефонна розмова. Якщо налаштований серйозно, завтра вранці треба зустрітися. Ну, тобто, сьогодні вранці. Тільки рано вранці. Справа термінова. Вважай, що ти на ходу застрибнув у останній вагон потяга.

– Потяга куди?

– Побачиш.

Снігопад не посилювався і не слабнув. Просто продовжував падати зі сталою динамікою, змушуючи сяяти все довкола – тротуар, підвіконня, гілки дерев у світлі ліхтарів і світлі місяця. Ігор стояв посеред пустої, якоїсь несправжньої, схожої на макет вулиці. Всередині у нього теж все сяяло. Тому що всередині у нього теж падав сніг.


18


Червона мазда тихо і ніжно давить понівечену асфальтну дорогу, намагаючись об’їжджати ями – задача абсолютно неможлива, так як ям тут більше, ніж власне дороги. Може здатися, що тут навіть не люди живуть, а зомбі. Чи привиди, у крайньому випадку. Вулички вузькі, як лабіринт, і складається таке враження, що чим далі по ним їдеш, тим вужчими вони стають, і на черговому кварталі машина просто застрягне між стінами напівзакинутих будинків позаминулого століття. Легка ранкова паморозь та жовтувата від перших сонячних променів димка. Сніг сірою блювотиною стелиться по дорозі і тротуарам, підіймаючись невеликими купками, що скоро почнуть танути – пам’ять про розсіяний снігопад цієї ночі. Мазда повільно петляє лабіринтом, щохвилини завертаючи за ріг нової вулички. На жодній з них немає людей. Навіть двірників нема. Напевно, район вважається настільки безнадійним, що комунальні служби просто плюнули на нього. Однак рідкісні і убогі вивіски закритих магазинів, перукарень та інших контор дають зрозуміти, що все-таки навіть тут жевріє якась комерційна активність. Трапляються занедбанки з проваленим дахом або відсутньою стіною. Іноді – огороджені парканом пустирі, перетворені на стихійні смітники. Ден та Ігор їдуть цими безлюдними коридорами у цей безлюдний час через те, що бажають лишитись невідомими. І справа тут не у скромності, а у специфіці діяльності, якою вони планують зайнятися сьогодні.


Дивно, але Ігор навіть не відчуває втоми, хоча зовсім не спав. Він повернувся додому близько третьої ночі. Іра все так же спала, скрутившись калачиком, як дитина. Він натягнув на неї ковдру. Ніжно провів рукою по її м’якому, сплутаному волоссю. Вона щось тихо і нерозбірливо прошепотіла уві сні. А Ігор просто сів поруч на стілець і глядів на неї довго-довго. Потім зробив собі на кухні чаю. Було вже близько п’ятої ранку, і він безшумно відправився до того будинку, під яким його мав підібрати Ден. Було це за півтора кілометра від Ігоревого дому, хоча Ігор сказав Дену, що буде чекати його біля свого під’їзду. Ігор не хотів, щоб Ден знав, де Ігор живе насправді.

Нарешті вони виїхали на доволі широку, за мірками цього району, вулицю. Напевно, головна магістраль цього гетто. Вигляду вона такого ж помийного, та на ній, принаймні, вже можуть вільно роз’їхатися два автомобілі.

– Бери печеньки, – охриплим голосом каже Ден, – Тільки не багато. Це я мамі купив у лікарню.

– Спасибі. Смачні.

– Знаєш, більше всього мене тішить твоя замороченість на моральних питаннях, – продовжує Ден, поки Ігор їсть печиво, – Блять, ну це так мило. Просто мі-мі-мі. Але даремно ти так запарюєшся. У мене є теорія. Ми всі виродки. Виродки на генетичному рівні. Я тобі одну історію розкажу. У мене в діда дитинство прийшлось на тридцяті роки. Чув про такий сталінський закон «Про три колоски»?

– Ну, – без ентузіазму відказує Ігор, дивлячись у вікно.

– Закон цей був придуманий типу для того, щоб люди не крали пшеницю з полів.

– Ну.

– Хуя з два! Говорив мій дід. Цей закон був придуманий спеціально для того, щоб люди крали. Це був закон, який змушував людей красти. Бо інакше люди здохли б з голоду. І вони дохли. Ті, хто не крав. А ті, хто крав – вижили. Врубаєш?

Ігор мовчить. Ден після короткої паузи продовжує.

– Це називається негативна селекція. Мій дід крав при Сталіні, Хрущові та Брежнєві. Батя крав при Горбачові та в дев’яності. Пиздив запчастини з заводу, бо їм зарплату не платили. І таких – неміряно. Пів країни як мінімум. Людей десятиліттями примушували красти, так що це в нас сидить на генетичному рівні. Генетика – страшна наука! Не хуйня яка-небуть типу алгебри.

– Не знаю, – похмуро говорить Ігор, – Мій батя не крав.

– Твій батя не крав. І хабарів не давав. От його і послали спершу в Афган, а потім четвертий реактор гасити. А дав би хабаря – не послали б. А щоб дати хабаря, треба було щось спиздити. А ось до речі візьмемо тебе.

– Давай не будемо мене брати.

– Ні-ні, ти послухай. Я ж тебе морально готую, типу. От візьмемо тебе. Ти думаєш ти просто так на Донбас поїхав? Коли всі никались деінде або звалювали за кордон, або на лапу давали, якщо було що дати. І тут ти такий сміливець. Отримав повістку і пошурував. Це ж не просто так. Це у тебе від баті. У тебе на генетичному рівні закладена програма, яка вимагає справедливості. Яка вимагає жити сильно, блять, правильно. Ти і з речовинами нам тоді допомагати перестав, бо не витримав. Кажу ж, генетика, блять. Хуйова вона в тебе. Геть не пристосована до нашої країни. Як і у твого баті була. І згадай, чим він закінчив.

– Та що ти причепився до мого баті? Закінчив, як і всі. Чи ти плануєш якось по-іншому закінчити?

– Добре, зам’яли. Хочеш ще одну печеньку? Але тільки одну.

– Та обійдуся.

Нарешті мазда припарковується біля старого, обдертого триповерхового будинку.

– Добре, короче, дивись, – вказує Ден рукою, – Будинок по тій стороні, фіолетова вивіска на першому поверсі.

Ігор ствердно киває головою.

– Це воно. Над дверима камера. Кут огляду у неї невеликий, але близько краще не світитися. Але тобі треба стояти так, щоб ти їх добре бачив, коли вони вийдуть.

Ігор крутить головою по сторонам.

– Ага, треба знайти таке місце, – бубонить він зосереджено.

– Ми на ньому, блять, і знаходимося взагалі-то, – каже Ден роздратовано.

– А, – заспокоюється Ігор, – Ну, в принципі, так.

– Моторолер залишиш там у провулку, – киває Ден в сторону, – Вони збираються тут на другу годину. Так що без двадцяти ти повинен бути вже на підхваті. Ну і потім швидко на мотик і летиш. До третьої години маєш бути у мене.

Ігор мовчить.

– Короче, ціна питання, – продовжує Ден, – Квартиру вони продають за тридцять штук. З цих тридцяти – три твої.

– Ден, це смішно. Десятка.

– Яка нахуй десятка? – аж підстрибує Ден, – Ти в своєму розумі? Мені більшу частину цього бабла треба замовнику віддати. Сам три з цього маю.

– А хто замовник? – мляво цікавиться Ігор.

Ден починає сміятись.

– Сам покупець, – каже, – Сам покупець і є замовник. Ми крадемо його власне бабло.

Ден починає реготати ще сильніше. Ігор не сміється.

– Сам знаю, – каже Ден крізь сміх, – Абсурдно, жесть. А ще кажуть у нас нудна країна.

Ден продовжує сміятися. Ігор продовжує не сміятися. Ігор серйозним поглядом дивиться у напрямку будинку з фіолетовою вивіскою на першому поверсі. Ден різко припиняє реготати і сильно хлопає Ігоря по плечу.


– Не сцати! Візьми ще одну печеньку.


19


Онук колупає пальцем у носі. Швидко припиняє це, як тільки з’являється нотаріус, жіночка років п’ятдесяти у строгому бордовому костюмі, і кладе перед ним і бабусею документ. Онук поспішно хапає ручку і збирається розписатися на листі, але нотаріус його зупиняє. Посміхаючись, каже, що підпис має поставити власник квартири. Бабуся із замилуваною посмішкою кружляє поглядом десь в стороні. Онук вставляє ручку в її руку, але ручка тут же вивалюється з кривих пальців на стіл. Бабуся посміхається. Онук знову вставляє в її пальці ручку і стискає їх своєю рукою. Направляючи, ставить її рукою на документі примітивний підпис. Бабуся з цікавістю спостерігає за цим. Їй подобається ця гра. Вона би ще десь поставила підпис, але більше підписувати нічого не треба. Онук притуляється спиною до бежевої стіни кімнати, в якій вони перебувають. Це товстий, крупний, як пагорб, жлоб років тридцяти, неголений, з довгим, зав’язаним у хвіст волоссям і бакенбардами. На його тулубі рокерська косуха, а на морді цілий астрономічний атлас прищів. Його бабуся – пані з явними ознаками тихої психічної неадекватності, сидить поряд за столом. Вона у старому коричневому пальто, худа, зморщена і стара. Років вісімдесят, не менше. Судячи по блукаючому, відстороненому погляду і легкій напівпосмішці, бабуся не розуміє, де вона знаходиться.

– Я запевняю вас, вона абсолютно здорова, – переконує онук нотаріуса, – Я ж вам уже показував довідку. Можу ще раз показати.

– Ні-ні, що ви, – іронічно посміхається нотаріус, – Я і так бачу.

Купюролічильна машинка щойно закінчила шарудіти зеленими папірцями, і тепер вони лежать поряд на столі неохайною купою, як зметене двірником листя. За вікном, для надійності захищеним кованою решіткою, пролітає моторолер. Онук поспіхом пхає гроші в чорний рюкзак з написом «Megadeath». На рюкзаку кілька скелетів, одягнутих у форму, подібну до форми офіцерів СС, стоять на фоні якогось пекельного вогнища, з якого випростовуються огидні мармизи різних драконів і демонів. В цілому, якісний тематичний арт у стилістиці хеві-метал гуртів. Бабуся стоїть недалеко, біля пурпурної стіни (так, вони вже в іншій кімнаті), з цікавістю розглядає грошове дерево у горщику, що стоїть на поличці. Торкається рослини рукою. До онука з бабусею підходить агент з нерухомості, жіночка років тридцяти п’яти з коротким русявим волоссям. Посміхаючись посмішкою з реклами зубної пасти, тисне руку онуку.

– Що ж, вітаю вас із вигідним продажем!

– Ага, спасибі, спасибі, – онук нашвидкоруч застьобує рюкзак.

Жіночка подає руку бабусі, але зрозумівши, що та всеціло захоплена спогляданням грошового дерева, просто легенько похлопує її по плечу. Потім підходить до чоловіка у чорному піджаку, який весь цей час стояв у іншому кінці кімнати. Вона тисне йому руку.

– А вас із вигідним придбанням! – урочисто промовляє вона.

На обідраному фасаді дореволюційного будинку, крихкого, ніби він будь-якої хвилини може завалитися, сяють кілька потворних графіті. Над дверима – кислотна фіолетова вивіска з жовтими буквами. «Агенство нерухомості «Версаль». Як часто буває, чим убогіша контора, тим більш пафосною назвою вона намагається компенсувати свою убогість. Біля дверей стоять онук з бабусею і чоловік у піджаку. Бабуся їсть кукурудзяні палички – заслужила. Хай наїдається. У геронтологічному відділенні психушки їх будуть давати не часто. Чоловік тисне руку онуку і легенько хлопає по плечу бабусю. Він сідає у темно-сірий пежо і їде геть. Онук з грошовим рюкзаком на плечі і бабуся йдуть пішки у протилежному напрямку. Вулиця з невеликим нахилом під гору, брудна, засніжена і від цього самого талого снігу мокра. Вони поволі хлюпають сирим, пустим узбіччям. Бабуся посміхається, продовжує на ходу їсти палички. Онук їй щось весело розповідає. Можна навіть припустити, що він відверто і спокійно розказує їй про те місце, де вона проведе решту свого життя, поки не відключиться від зупинки серця чи остаточної деградації нервової системи. Вона все одно ні бельмеса не розуміє. Вже давно не впізнає свого онука. Називає його, приміром, Світланою. Не може назвати адресу, за якою мешкає. Онук напевне радий, що нарешті позбавляється її. Вона стала старою і непотрібною, єдина користь, яку можна було від неї отримати – підпис, – онук вже отримав. Прати за нею обісрану білизну і вислуховувати її маразматичну маячню йому якось не хочеться.

Вони спокійно йдуть узбіччям і, звісно, гадки не мають, що метрах у двадцяти позаду них рухається чоловік у чорному пальто, зеленому реглані, з капюшоном на голові, у чорних спортивних окулярах. Якби знали, не були б такими спокійними. Швидкість кроку чоловіка вища і за законами фізики відстань між ними поступово скорочується. Якщо ще не зрозуміло, це Ігор. Онук з бабусею завертають за ріг у вузький провулок. Слідом за ними, помітно пришвидшившись, завертає Ігор. Провулок такий же безлюдний, як і вулиця. Обабіч височіють стерті часом будинки. Ігор на ходу розминає руки. Закони фізики непорушні, відстань між ним і об’єктами неухильно скорочується і становить вже близько десяти метрів. Ігор пришвидшується, потім сповільнюється, потім знову пришвидшується. Підбігає. Онук обертається на шум кроків і отримує сильний удар кулаком у прищавий писок. Отримавши навздогін пару ударів у живіт, онук присідає. Тримається за свій розквашений ніс. Ігор намагається зняти з нього рюкзак, та це не так легко. Він б’є онука коліном в обличчя. Бабуся їсть кукурудзяні палички і з умиротвореною посмішкою спостерігає за всім зі сторони. Ігор валить онука у брудний і мокрий сніг. Гепає його ногами, як лантух зі сміттям. Йому нарешті вдається стягнути з його плеча рюкзак, але онук вчепився рукою у гроші і не відпускає їх. Ігор лупить його ногою по макітрі доти, доки той, знесилений, не відпускає рюкзак. Заволодівши бажаним, Ігор щодуху накиває п’ятами. Бабуся з посмішкою дивиться Ігорю услід. Була б у неї хустинка, вона би помахала йому на прощання, як машуть відчалившому у безмежне море кораблю. Побитий і дезорієнтований, онук тримається за розбитий череп і намагається встати, але знову падає у грязюку і сніг.


Рюкзак «Megadeath» тепер бовтається на плечі у Ігоря. З зеленим капюшоном на голові і в чорних окулярах, він біжить вниз вулицею. За рогом його чекає старий моторолер. Ігор витаскує з-під сидіння інший рюкзак і поспіхом перекладає у нього гроші з пекельного «Megadeath». Сідає, повний рішучості забратися звідси, але транспортний засіб ніяк не заводиться. Ігор починає нервувати. Після кількох невдалих спроб завести моторолер, Ігор зістрибує з нього і зі злобою б’є ногою, травмуючи і моторолер, і себе. Транспорт падає на потрощений тротуар.



Сонце, як на зло, сяє на повну силу, освітлюючи вулицю та Ігоря, який гарячково крокує нею. Йому потрібно в тінь, а її тут якраз ніде і нема. Всередині неприємно трясе. Він йде, наступаючи на талий сніг і неприбране сміття, на якісь обгортки, пластикові стаканчики і недопалки. Трущоби лишились позаду. Зараз він на широкому і доволі жвавому проспекті. Зняв капюшон і окуляри, щоб не викликати зайвої підозри. Йде швидко і нервово, час від часу заводячи руку за спину і торкаючись рюкзака, щоб впевнитись, що він досі при ньому. Ігорю здалося, що незнайомець, який щойно пройшов йому назустріч, затримав на ньому погляд довше, ніж треба було б. Здалося, що якось підозріло покосилася жінка. Він озирнувся назад, щоб впевнитись, що його ніхто не переслідує. Коли знову повернув голову, ледь не влетів у стовп. Сніг лежить по краям тротуару, як застигла морська піна. Машини розсікають дорогою у кілька смуг. Трамваї брязкають один перед одним залізом, неначе обмінюючись парою фраз. «Як справи? – Лайно, як завжди. А у тебе? – У мене теж. – Ну ок». Проходячи повз ларьок з сигаретами, Ігор подумав, що треба б купити пачку, у нього закінчились. Далі подумав, що більш ідіотської думки в цю мить йому не могло прийти голову. Нерви були на межі. Треба триматися і довести справу до кінця.

Кондуктор скандалить з п’яним пасажиром. Кошмарить його тим, що в трамваї ведеться відеоспостереження. Ігоря від цього на мить пересмикує, але він одразу ж заспокоюється. Подивіться на цю іржаву бляшанку на рельсах. Яке нахрін відеоспостереження. Пасажирів повний вагон, але всім плювати. От і чудово. Ігор стискає рюкзак у руці, іншою тримається за поручень. Намагається виглядати спокійним, медитуючи на пейзаж за вікном. Десь віддалік повільно пливуть присипані снігом пагорби, порослі голими печальними деревами. Заправки. Супермаркети. Майже чорні від кіптяви часу хрущовки. Автостоянки і шиномонтажки. Пустирі і бетонні паркани, за якими бозна-що. Почався приватний сектор. Потім радянські і сучасні житлові висотки з будівельними кранами. Трамвай гальмує на черговій зупинці. За нею – стара, похилена хатинка, біля якої стоїть згорблена бабуся абсолютно невимовного віку. Таких хатинок тут лишилось всього декілька, за ними починається суцільне цунамі багатоповерхівок. Майже весь приватний сектор у цій місцині позносили і набудували висоток. Ця бабуся добре пам’ятає, скільки тут було приватних будинків. Ціла слобода. Вони зникали один за одним у неї на очах, як сніг щезає за березневої відлиги. Трамвай відчалив і продовжив нудно стукотіти по рельсах.

Раптом задзвонив телефон – стандартна писклява мелодія. Худорлявий хлопчина, що тримається за поручень біля Ігоря, виймає з кишені свій телефон. Екран не світиться. Мелодія продовжує звучати. Хлопець повертає голову до Ігоря. Той напружено дивиться у вікно.

– Це, мабуть, ваш, – доброзичливо звертається хлопчина.

Ігор на кілька секунд переводить на нього неприязний погляд і знову повертає голову до вікна. Телефон продовжує дзвонити.

– У вас телефон дзвонить, – посміхається Ігорю хлопець.

– Ну то й що? – відповідає Ігор грубо, дивлячись йому в очі.

– Ну, типу, дзвонить же, – вже не так впевнено говорить юнак.

Ігор нахиляється до нього і тихо, таємниче промовляє.

–  Я тобі зараз вухо відкушу.

Після цього Ігор знову спокійно відвертається до вікна і продовжує спостерігати пролітаючі повз міські пейзажі. Закляклий хлопець повільно відсувається від Ігоря. Мелодія дзвінка продовжує звучати на фоні шуму трамвая і бубоніння пасажирів, зливаючись із ними в один експериментальний звуковий колаж.

Телефон вібрує на тумбочці, повільно пересуваючись її поверхнею. Продовжує звучати та сама мелодія дзвінка, тільки тепер в повній тиші. На екрані – «Ден». Ігор сидить поруч на дивані, спершись на підлокітник, і мовчки дивиться на це ім’я. Нервово стукає пальцями по власному коліну. Він не роздягався, так і сидить у пальто і кросівках. Бере телефон і витягає з нього батарею. В кімнаті настає повний вакуум.

Він затягує вікно шторами і все стає темним і знебарвленим. Вмикає на ноутбуці адажієтто з п’ятої симфонії Малера, як заповідала Іра. А вона знає толк у релаксації. Він лягає на підлогу, прямо у пальто, і лежить у напівтемряві з розплющеними очима, дивлячись у тьмяну стелю так, наче це синє небо з цукровими хмарами. Під тягучі хвилі мелодії закриває очі. У кімнаті – напівтемрява, симфонія Малера і космічний спокій. 


20


У кімнаті – страшенний скандал. Друга частина вчорашнього спектаклю, правда, з новими вихідними даними, доволі несподіваними для Іри.

– Що це?! Звідки?! – кричить вона, – Ти геть здурів, придурок?

Котик Лапа ховається під столом. 

– Це твій подарунок на день народження, – відповідає Ігор, нервово походжаючи кімнатою.


Зупиняється біля вікна, вдивляється у чорне скло, у своє фарбоване електричним світлом відображення, у відображення Іри позаду. Обіймає спантеличену Іру, гладить її по голові. Іра розгубленим поглядом дивиться у підлогу.

– Хороша моя, мила, – він намагається говорити настільки спокійно, наскільки може, – Ми їдемо в Англію разом.

Він стоїть біля відкритої шафи, метушливо дістає звідти одяг, абсолютно випадковий, все що під руку попаде. Починає безладно пхати все це у спортивну сумку.

– І нам треба робити це якомога швидше! – продовжує він уже нервово.

Іра очманіло спостерігає за всім цим. Слів у неї наразі немає. Ігор підходить до неї, ніжно бере за плечі.

– Маленька, ти щаслива? Ну скажи. Скажи це. Два слова. «Я щаслива». Скажи ці два слова.

Ігор дивиться їй в очі. Ставить час на паузу в очікуванні цих двох слів.

– Ти хворий ідіот, – дуже повільно промовляє Іра йому в обличчя.

– Це три слова, – обурюється Ігор.

Іра відштовхує його, починає істерично верещати.

– У тебе закордонний паспорт є?! Як ти митний контроль проходити зібрався?! Та ти вже мабуть у розшуку знаходишся і роздруківки з твоєю мордою висять вже на кожному стовпі!

Вона тримається рукою за голову. Її обличчя червоне. Від хвилювання дихається важко. Говорить повільно, роблячи паузи між словами.

– Я не знаю, що ти наробив, але я не маю до цього жодного відношення.

– Ти маєш саме пряме відношення до всього, що я роблю! – кричить Ігор у відчаї.

Іра спирається плечем об стінку і починає плакати. Її тінь на стіні здригається синхронно з її тілом. Вона сповзає вниз і присідає, склавши руки на колінах. До неї підходить Лапа, муркотить і треться об її ногу. Ігор метушливо ходить по кімнаті, як людина, що випила десять чашок кави.

– Так. Так, – бурмотить він, – Все, маленька, спокійно. У тебе день народження. Досить емоцій.

Він накидає на плечі пальто, взувається.

– Зараз я зганяю за шампанським, – говорить по ходу справи, – Ми розслабимося. Заспокоємося. Вип’ємо і тверезо все обговоримо. Ще раз. Спокійно, без криків і скандалів. Я впевнений, що ми просто неправильно одне одного зрозуміли, маленька.

У дивно урочистому настрої він швидко пересувається між стелажами у супермаркеті, іноді задіваючи плечами інших покупців, ні на кого не звертаючи уваги. Обирає серед красивих і різнобарвних товарів те, що йому потрібно. Звучить приємна фонова музика. Нетерпляче стоїть у черзі на касі. На стрічці біля нього – шампанське і торт. Помічає недалеко від каси стенд з квітами. Іде туди і хапає букет кислотних червоних троянд.

В холодному і чорному повітрі кружляє крупний сніг. Музика із супермаркету все ще продовжує звучати в голові Ігоря. Він поспішає додому. В одній руці у нього пакет і букет троянд, в іншій – сигарета. Високі ліхтарі поливають простір тьмяним помаранчевим світлом. З темряви назустріч з’являться перехожий. Просить вогню. Ігор дає йому запальничку. Поки перехожий підпалює сигарету, Ігоря вже скручують двоє поліцейських, що підбігли ззаду. Класична комбінація правоохоронних органів. Він намагається вирватись, впускає пакет і квіти. Але поліцейські все-таки переконують Ігоря прилягти обличчям у сніг. Втоптали вони його добряче, так що сніг набився і в рот, і в ніс, і навіть очі заліпив. Перехожий затягується сигаретою, мовчки дивлячись на це. Витягує з кишені рацію і звітує у неї про щось. Продовжує повільно падати сніг. У щільній ночі виблискують, як полярне сяйво, сотні вікон у багатоповерхівках. А музика із супермаркету все звучить і звучить своїм спокійним потоком, тільки вже не в голові у Ігоря. В наших головах. У кожного – своя, на яку вистачить фантазії.


ЧАСТИНА 3


2020, серпень


1


Очі у нього відкриті. Відкриті вони у нього вже кілька років кожного разу, коли камера занурюється у мертву синю темряву, і залишаються такими до ранку. Він примерз щокою до крижаного матрацу, настільки холодного, що навіть клопи, які живуть у ньому, божеволіють від холоду. В бетонних стінах камери дико холодно, незважаючи на те, що зараз серпень. Серпень 2020 року. Нічні години минають непомітно. Скажений скрип заліза і яскраве світло звалюються на нього, як підірваний багатоповерховий будинок. Зазвичай, коли відчинялись двері, вертухаї вломлювались зі страшними криками і матами, іноді гамселячи когось випадкового гумовими кийками. Але зараз стоїть тиша, і це насторожує. Тінь, що стоїть у дверях в променях сонячного світла, навіть не проходить у камеру. Просто називає прізвище Ігоря і махає йому рукою. На вихід.

Облізлі сірі стіни з поцяткованого, наче віспою, бетону. Жодного кольорового елементу. Просто якийсь чорно-білий фільм. І холод тут стоїть такий же, як і в камері, хоча сонце яскраво світить крізь розташовані під стелею вікна. Напевно, ця будівля спеціально була спроектована так, щоб залишатись холодною у будь-яку пору року. За столом – товстуха з неприємним обличчям із кількома підборіддями. Жує гумку. Поруч кілька співробітників закладу у відповідному одязі. Зібрались довкола столу, як гравці в більярд. Жіночка розкладає перед Ігорем його речі, озвучуючи кожну байдужим голосом.

– Кросівки, одна пара. До них шнурки, одна пара. Пальто зимове, одна штука. Пачка цигарок, порожня, одна штука. Пляшка з-під шампанського, порожня, одна штука. Коробка з-під торту, одна штука.

Голос цієї масивної жінки звучить пискляво, якось навіть по-дитячому. У інших обставинах Ігор точно розсміявся би.

– Квіти, – жінка перераховує страхітливі, засохлі троянди. Від перерахунку вони остаточно розсипаються в труху, – Десять…

– Одинадцять, – поправляє Ігор, – Я не на похорон йшов.

– Одинадцять, – випльовує жінка, злобно зиркнувши на Ігоря.

Перераховує зім’яті купюри, кладе на стіл.

– Гроші, готівка, сто двадцять чотири гривні.

Як і у камері, повітря тут затхле і якесь солоне. У службовців колонії умови не дуже-то і відрізняються від умов тих, за ким вони наглядають. В цьому сенсі вільних людей тут нема – всі в’язні. Ігоря благополучно викидають за ворота. Його цікавить лише одне питання – чому його звільнили раніше строку?



Він йде по роздовбаному тротуару, по вузькій і брудній вуличці біля тюрми. На ходу викидає коробку з-під торта, пляшку і засохлі квіти. Його старе обшарпане пальто, в якому його затримали у грудні 2017-го, одягнуте прямо на футболку. Виходить на широку і людну вулицю. Перехожі, в цей теплий серпневий день одягнуті у футболки і шорти, оглядаються на Ігоря з подивом і збентеженням. Посеред них він і справді виглядає доволі дико. Але йому начхати. Після цих років під замком він нарешті знову вдихає повітря свободи. Правда, свобода пахне не свіжістю альпійських луків, а вихлопними газами і протухлим м’ясом, яке продають прямо на сходинках підземних переходів. А ще коронавірусом, на який, здається, всім плювати. Все більше віддаляючись від тюрми, він впізнає ці вулиці і провулки. Деякі взагалі не змінились, деякі обросли новими елементами інфраструктури, новими будинками, новою рекламою, магазинами і кав’ярнями. На одній вулиці він перечепився через поламаний бордюр, який був таким же поламаним ще три роки тому. На іншій вулиці він купив сигарети у ларьку, якого три роки тому тут ще існувало. Купив стаканчик кави. Купив намордник, без якого зараз не пускають ні в громадський транспорт, ні в кафе. Принаймні, офіційно. Так він витратив майже половину грошей, які мав при собі.

Не зважаючи на те, що він тепер на свободі, настрій у нього дуже так собі. Обличчя сумне. Час від часу він набирає номер, щоб крізь динамік телефону почути, що його чекають, що йому є до кого йти. Іншими словами, що він вийшов не дарма. Але Іра трубку не бере. Настрій все погіршується, і паралельно з цим Ігор все більше звертає увагу на негативні сторони тієї свободи, в яку він потрапив. Майже всі перехожі ходять без масок, і у багатьох обличчя такі, ніби вони самі щойно вийшли з тюрми, але не знають навіщо. Пробігає зграя бездомних псів. Джип з тонованими вікнами пролітає на червоний, ледь не збиваючи молоду мамашу з коляскою. Ігор проходить крізь стихійний ринок, пропахлий землею і потом, де зморщені бабусі ледь не на колінах благають купити у них банку консервованих огірків чи щось в такому роді. Проходить повз сітілайт з нашим добрим знайомим депутатом Вадимом Ропало. Він помітно здав за ці роки, може, перехворів чимось. Для збереження товарного вигляду його морду добряче зафотошопили. Не вдалося сховати тільки сяючу лисину на макітрі. Депутат вже не заграє ні з військовими, ні з зовнішньополітичним курсом країни. Просто стоїть на зеленому фоні і з хитрим виразом обличчя обіцяє «зробити їх остаточно». Кого їх – не уточнює, заохочуючи населення розвивати свою уяву. Під сітілайтом валяється бомж у брудній і рваній камуфляжній футболці. Зелений колір футболки добре римується з зеленим кольором зовнішньої реклами.

У настрої, такому ж чорному і пожмаканому, як і його пальто, Ігор виходить на красиву історичну вулицю з відреставрованими будинками, плиткою і акуратними деревами. Добре одягнуті іноземці виходять з таксі і швейцар запрошує їх до готелю. На веранді ресторану обідає бородатий качок, який, судячи з його вигляду, тільки тим у житті і займається, що качається і обідає, причому йому за це ще й гроші платять. Афіші сповіщають населення про майбутні кінопокази і концерти, ігноруючи епідеміологічні застереження. Один концерт відбувається вже тут, прямо перед Ігорем. Дівчина співає дивовижно ніжним і красивим голосом, її друг акомпанує їй на гітарі. Вони виконують «Fade into you» Mazzy Star. Яка прекрасна пісня. Вони роблять це не для того, щоб зібрати гроші, у них навіть капелюха немає. Вони співають і грають просто тому, що отримують від цього кайф. Вони щасливі займатися цим, їм на все фіолетово, навіть якщо би їх ніхто не слухав. Спокійне блакитне небо застигло над дахами високих будинків. Отже, навіть у цьому жахливому і потворному місті є куточки, де люди можуть бути щасливими, незважаючи ні на що. Ігорю приємно і легко від цієї думки. Він хотів би бути хлопцем, що грає на гітарі. Чи бородатим качком, що обідає на веранді. Чи іноземцем, що їде у ліфті на свій поверх у готелі. За хвилину ці думки зникають. Ігор розуміє, що залишається самим собою.


Бродив він так вулицями ще години дві. І весь цей час дзвонив по телефону. Зі слухавки пунктиром пищали гудки. Він застиг біля зупинки. Викурив сигарету. Натягнув намордник. Під’їхав трамвай і Ігор стрибнув у вагон.

Поряд з ним сидить худий студентик в окулярах і читає якусь мотиваційну книгу на тему саморозвитку. Кидає боязкий погляд на Ігоря – з коротким брудним волоссям, приреченим поглядом, у страшному пальто. Ігор байдуже дивиться у вікно. Пролітають пейзажі, як дежавю з далекого минулого, здається, набагато більш далекого, ніж є насправді. Пагорби, хрущовки, новобудови, автосервіси, супермаркети, заправки. Не витримавши вихору спогадів, Ігор відводить погляд від вікна.



Він стоїть перед великим огородженим пустирем. Сигарета падає в нього з рота. Пустир огороджений сітчастим парканом. Недалеко від паркану – знайомі лавочка і лебеді з автомобільних покришок. Дерева, між якими лишилась висіти вже гнила від часу мотузка для білизни. Ігор сідає на лавку і довго мовчки дивиться на пустир. Далеко за ним тепер відкрився вид на панельні дев’ятиповерхівки і втиснутий між ними дитячий садок. Ігор сидить, згорбившись і уткнувшись у піднятий комір свого пальто. Сидить абсолютно нерухомо. І тільки якщо підійти до нього близько і подивитись на обличчя, стане зрозуміло, що він плаче.

Він підійшов до сітчастого паркану, за яким колись знаходився його дім. Провів пальцями по металічній решітці. Спасибі, хоч не під напругою. Він довго вдивлявся. Фундамент старої двоповерхівки, частково поглинутий землею, частково порослий травою, ще проглядався. Будівельні роботи зі зведення нової будівлі ще не починались. А ось і сама будівля. На великій дошці, прикріпленій до паркану, проект величезного, у 28 поверхів, житлового комплексу. «ЖК Нью-Йоркський квартал», нижче – нікому, окрім активістів-антизабудовників, нецікаві прізвища підставних осіб і назви фіктивних будівельних фірм. Отже, «Нью-Йоркський квартал». Ігор якось дивився цілу передачу про Нью-Йорк. Квартали там, треба сказати, різні. Є навіть такі, куди поліція боїться їхати на виклики. Прямо на дошку з проектом новобудови хаотично наклеєні різні оголошення. У більшості з них йдеться про здачу в оренду житла, але є й такі, що пропонують роботу. Одне таке, з роботою, і зірвав Ігор. Хоча йому тепер і оголошення з житлом не завадило б оглянути. Не відкладаючи в довгий ящик, – ящику ніякого й немає, – Ігор перший раз за день набрав на телефоні не Іру.

– Добрий день. Я по оголошенню, – сказав Ігор і хриплий голос на іншому кінці лінії та міста почав сходу відповідати йому на всі питання, які він ще не встиг задати, а деякі – навіть і придумати.


2


Менш ніж за годину Ігор вже слухав цей хриплий і грубий голос у приміщенні магазину. Голос належав невисокому, але повному і масивному чолов’язі середніх років. І своїм обличчям, і голосом він був безсоромно подібний до американських мафіозі часів Великої депресії. Якщо вірити у можливість переродження душі в іншому тілі у інший час, то цей мужик цілком міг би бути реінкарнацією одного з таких американських бандитів, якого за якісь кармічні проколи минулого життя у житті теперішньому понизили до директора дрібного магазинчика будівельних матеріалів і стантехніки. Вони проходять повз полиці з фарбою, шпаклівкою, герметиками і різними подібними речовинами. За касою стоїть модно вдягнений хіпстер в окулярах.

– Тут у нас будівельні матеріали, – хрипить будівельний мафіозі, потираючи голову з коротким і жорстким волоссям, – А на другому поверсі сантехніка.

Ігор пильно все оглядає, стараючись грати зацікавленість. Починаються полиці з пласкогубцями і молотками.

– Плячу п’ять тисяч, – одразу переходить до суті хазяїн.

– Добре.

Хазяїн зупиняється і прискіпливо дивиться на Ігоря. Така лаконічність застала його зненацька.

– Іногородній? – питає він співчутливим тоном.

– Так, – відповідає Ігор після паузи.

– Плачу шість. Сам в такій ситуації був, коли перший раз приїхав у Київ на заробітки. Знаю, що це. Сам з Кривого Рогу. А ти звідки?

– З області.

– Ясно.

У тиші, яка настає після цих слів, виразно чутно, як у Ігоря бурчить у животі.

Тепер вони йдуть уздовж раковин, унітазів, змішувачів і різних труб. Другий поверх магазину відведений під сантехніку.

– Тут можеш подрімати, – хазяїн вказує на крісло у кутку біля столу. На столі – лампа і маленький телевізор.

– Але не спати! – продовжує, – Нас тут недавно обікрали. Фінські унітази повиносили. Фінські!

Хазяїн так кричить про унізази, ніби це найбільша трагедія всього його життя. За звичкою, яку Ігор вже встиг помітити, хазяїн іноді зависає на довгу паузу, під час якої мовчки, ніби оцінюючи, оглядає Ігоря.

– А чого в пальто? – питає раптом.

– Застудився.

Хазяїн напружується.

– Просто продуло, – виправдовуючись, деталізує Ігор. Він все ніяк не може звикнути до бісового карантину.

– Ясно.

Вони знову спустились на перший поверх до відділу з фарбою. Ігор ледь не перечепився через якусь кробку на підлозі. Хазяїн кивнув на хіпстера за касою.


– Антон приходить на роботу о дев’ятій.

Антон без ентузіазму підіймає руку вгору, навіть не дивлячись на Ігоря. Напевно, в нього така манера знайомства. Грьобаний сноб. Ми з ним ще не спілкувались, а вже інтуїтивно хочеться заїхати йому у пику, подумав Ігор. Може, якось і видасться привід. Або придумається. А може, я просто злий і неадекватний через те, що я лишився без дому і без грошей, додав Ігор думку. В його животі знову забурчало, та так, що навіть хазяїн кинув на нього підозріливий погляд. Жерти і правда хотілося неймовірно. Краще замість кави і сигарет купив би порядний хот-дог, подумав Ігор. Хазяїн зупиняється і витягує з кишені пачку сигарет. Вставляє одну в рот. Дивиться на Ігоря. З сигаретою в зубах промовляє.

– І в приміщенні – не курити!

Іде до дверей. Разом з Ігорем вони виходять, зачиняють за собою скляні двері і зупиняються на порозі магазину. Хазяїн клацає запальничкою і затягується димом. Повз пролітає жовта копійка. Вулиця достатньо широка, але забудована в основному одно- і двоповерховими цегляними самобудами і гнитниками, оббитими пластиковою вагонкою. Вздовж усієї вулиці між стовпами тягнуться дроти, такою щільною сіткою, ніби це якась павутина. Жодного дерева. Розбиті тротуари і залатаний як попало асфальт. Такими вулицями можна тероризувати урбаністів. Вірогідно, на ній ніхто не живе – всі будівлі зайняті господарчими магазинами, якимись майстернями, шиномонтажками і подібними закладами. Хазяїн курить. Ігор запитально дивиться на нього. Хазяїн протягує йому сигарету. Ігор підкурює, але очей з хазяїна не зводить.

– Ну давай, кажи, – хрипить хазяїн.

Ігор переводить погляд в сторону, кілька секунд мовчить.

– Чи не могли б ви дати мені аванс зараз? – насилу промовляє.

– Скільки?

– Тисячі дві, – додає пілся паузи, все так же дивлячись в сторону.

Хазяїн ще з півхвилини стоїть, неквапливо докурюючи сигарету. Ігор дивиться собі під ноги. Викинувши до урни недопалок, хазяїн дістає з кишені гаманець і починає відраховувати гроші.


3


Ігор повільно походжає по другому поверху, жує холодний чізбургер. Слухає, як під його ногами приємно скрипить паркет. Доївши, підкурює сигарету. Визирає у вікно. Темна вулиця, тікаючи вдалину своєю малоповерховою забудовою, викликала в його пам’яті один спогад з юності. Схожий вид відкривався з його сторожової будки. У двадцять років він пару місяців працював нічним сторожем на автостоянці. Більшу частину ночі він спав і гадки не мав, хто до нього на стоянку приїжджає, хто їде звідти і які машини з неї уганяють. Але коли прокидався – кілька разів за ніч, – спостерігав у вікні схожий пейзаж. Тьмяна жовта вулиця, ланцюг низеньких будиночків з різними шарашками в них. І тиха безодня ночі.

Він все ще час від часу телефонує Ірі, хоча всі порядні Іри у таку годину вже давно сплять. Втім, Іра все одно стабільно не бере трубку. Він вмостився у кріслі в кутку і ввімкнув телевізор. Спершу дивився якесь дебілізуюче реаліті-шоу про сорокалітню бабу посередньої зовнішності з величезними понтами, яка шукає собі ідеального чоловіка-бізнесмена у повній комплектації, а знайти все ніяк не виходить. Не витримавши і десяти хвилин, він перемкнув на якусь передачу політичної тематики. Наша економіка неминуче досягне рівня передових країн Європи, – говорив один із запрошених експертів, – але років через п’ятдесят. А до тих пір ми будемо насолоджуватися постійними економічними кризами, соціальними потрясіннями і триваючою війною з Росією. Ігор непомітно заснув, і через передачу сни йому снилися тривожні.

Він давно вже спав, а маленький екран все продовжував сяяти у темряві. Тепер, вже давно після опівночі, там почалась якась програма, присвячена культурі. У кріслі сидить вже знайомий нам письменник, сценарист і драматург. Такий же худий і високий, в червоній клітчастій сорочці. Ведучий розпитує його, потираючи долоні.

– Ваш гучний гостросоціальний роман «Пакет не потрібен»… розкажіть про нього. Як зародилася ідея?

– Я стояв на касі в супермаркеті, – відповідає письменник збуджено, – Думав про щось своє… і тут почув, як касирка звернулась до мене – пакет потрібен? І я подивився на неї. Вам уяви не вистачить збагнути, що я відчув у той момент. Я побачив її очі, сповнені такого безмежного відчаю і такої поетичної туги, що аж мурашки по шкірі побігли… ці очі говорили зовсім не про пакет, вони про абсолютно інші речі говорили, розумієте? Розумієте? І ось із цього дисонансу, між тим, про що говорили очі і тим, про що говорив рот, із цього дисонансу в той момент і народилася ідея роману…

– Як цікаво!


4


Денне світло буквально затоплює простір. Нові власники зробили перепланування, у результаті чого приміщення з вузького прямокутника перетворилося на майже квадратну залу. Інтер’єр кав’ярні позбавили його аутентичної обшарпаності. На зміну занедбаній атмосферності прийшов чисто вилизаний, мінімалістичний і красивий до відрази дизайн. Короче, все стало виглядати стильно, але абсолютно бездушно. І публіка тут теж змінилась. Ніяких більше студентиків-голодранців і алкашів. Тільки мідл-клас. В основному вони заглядають сюди пропустити горнятко еспресо і запхати в себе акуратний маленький сандвіч. Нема тут більше ні скрипучої дерев’яної підлоги, ні пошкрябаних меблів майже півстолітнього віку. Зникли і розп’яття з картиною. А заклад, між іншим, можна було вже заносити до реєстру історичних населених місць. Ну та тепер все перераховане вже в минулому. Ігор стоїть біля барної стійки – вона розміщена тепер в середині простору, – і роздивляється незвичні меблі, незвичний колір стін, незвичних відвідувачів. Бармен, крупний і підкачаний хлопець з короткою борідкою, в чорній футболці в обтяжку, протирає склянки.


– Іра? Та ні, не було тут такої офіціантки, – відповідає Ігорю.

– А ти, мабуть, недавно працюєш?

– Ну, роки два десь.

– А Маша у вас є? – трохи подумавши, питає Ігор.

– Маша є. Покликати?

За хвилину до Ігоря і справді підходить Маша – незнайома висока дівчина з коротким кучерявим волоссям. Посміхаючись крізь маску, питає, чим вона може йому допомогти. Та нічим, думає Ігор, мовчки посміхаючись незнайомці. Ловити в цьому кафе більше нема чого. Пройшло лише два з половиною роки, а в цьому місці не лишилось і уламків минулого.

За доісторичною звичкою Ігор замовив чашечку кави (вона помітно зросла в ціні) і сів за столиком, найближчим до вхідних дверей. Він сидів і не торкався до неї. Аж із дальнього кута зали почулося знайоме скиглення. Ігор направив погляд у бік противного голосу. На далекому столику біля вікна лежав капелюх, поряд стояла приперта палиця. Набридливий відвідувач скаржився на те, що всі офіціантки його ігнорують. Ті ж вуса, той же стертий і пожмаканий піджак. Але як же він постарів. Ігор зробив ковток зі своєї чашки і ледь помітно посміхнувся куточком роту. У нього задзвонив телефон. Його аж пересмикнуло. Вперше не він, а йому телефонували. Може, це нарешті Іра? Ні, випадковий набір цифр. Насупившись, Ігор натиснув зелену кнопку.

– Так.

– Що ти, Ігор Олександрович? Як там твоє нічого? – питав голос із якоюсь трохи глузливою інтонацією.

– Хто це?

– Не впізнаєш?

– А повинен? – голос був абсолютно незнайомий. Ігоря це починало дратувати, – Хто це?

– Це той, хто витягнув тебе з тюрми, дурник, – розсміявся неприємний голос із слухавки.

Ігор напружено тримав телефон біля вуха.

– Короче, – продовжив голос, – Давай підкочуй на Поштову через дві години, зустрінемось нарешті.

У слухавці запищали гудки.



Сонце вгорі пече нестерпно, так же як і розпечена ним плитка під ногами пече знизу. Людей навкруги мало, і всі вони рухаються максимально швидко, бажаючи скоріше добігти до найближчого затінку під деревами чи будинками. Ігор наближається до літнього майданчику максимально пролетарського вигляду, з парасольками із логотипами пивного бренду, під однією з яких самотньо сидить якийсь тип у чорному одязі і чорній бейсболці. Тип сидить спиною до Ігоря і, посьорбуючи з келиха світле пиво, спостерігає за човниками і прогулянковими яхтами на Дніпрі. По мірі наближення Ігор приходить у все більший подив. Він геть не може второпати, що відбувається. Сідає за столик. Тип відволікається від споглядання річкової ідилії, розвертається до Ігоря, розтягує рот у широкій посмішці. Перед Ігорем сидить якийсь незнайомий поліцейський, у відповідній формі і в чорних окулярах. На обличчі довга щетина, на лівій щоці і скроні кілька глибоких шрамів. Ігор дивиться на власне відображення у чорному склі його окулярів, аж поки полісмен їх не знімає. Разом із бейсболкою.

– Ех ти, Ігор Олександрович, – посміхається він.

Якби під Ігорем у цей момент не знаходився дешевий пластиковий стілець, то він, напевно, впав би. Навпроти нього з широкою і цілком собі доброзичливою посмішкою, на такому ж убогому пластиковому стільці сидів ніхто інший як Костянтин (Ігор забув його прізвище і по-батькові), дорогий гість з далекого і холодного Іркутську (це Ігор пам’ятав), з яким вони колись поперемінно вели одне одного у полон, тримаючи на прицілі. У Ігоря аж щелепа відвисла, а Костянтин, побачивши його реакцію, не втримався і розсміявся. Підрив на розтяжці залишив на його обличчі, і, зрозуміло, тілі, довічні шрами, але загалом виглядав іркутянин здоровим, бадьорим і набагато більш задоволеним життям, ніж Ігор.

– За зустріч, – полісмен Костянтин підняв келих, очікуючи симетричного жесту від Ігоря, перед яким стояв такий же, замовлений ще до його приходу.

Але Ігор навіть не ворухнувся. Перед ним розігрувався формений сюрреалізм. Він був настільки вражений, що просто продовжував сидіти і у ступорі дивитися на свого старого знайомого. Костянтин зробив недбалий жест вільною рукою і випив сам.

– Подобається моя українська? – спитав він, – Знаю, говорю з акцентом, але вже більш-менш вільно. Краще, ніж більшість киян, у будь-якому випадку.

Ігор продовжує лишатись у все тому ж скам’янілому стані.

– Ну да ладно, – перейшов він на російську, – Не буду выпендриваться. Я отблагодарить тебя хотел. Ты мне жизнь тогда спас. А это, знаешь… за такие вещи надо благодарить. Я благодарю, по крайней мере… вот, узнал, причем чисто случайно, что ты сидишь за один нехороший случай. Ай-ай-ай, – він жартівливо помахав вказівним пальцем, – А у меня теперь через людей немножко связей есть. Чем смог, тем и помог. Вот ты и вышел пораньше. Хотя связи пришлось напрячь порядком, это да. Но ты же мне жизнь спас.

Костянтин знову підняв перед враженим Ігорем келих, очікуючи від нього тих же дій, трохи потримав його у повітрі, і з легким розчаруванням знову сам випив. Ігор свого келиху не торкався.

– Ну так, чем живешь? Чем заниматься думаешь? – спитав іркутянин. У відповідь почув тишу.

– Не хочешь рассказывать? Ну ладно, я начну, – базікалом він лишився точно таким, як був, – Я вот, как видишь, устроился тут, в столице. Охраняю закон и порядок, задерживаю правонарушителей. Нравиться мне тут после серого и унылого Донецка. Хотя прописка до сих пор донецкая. Там-то получить украинский паспорт было как два пальца об асфальт, нужны просто связи и деньги, а тут с этим проблемно, осторожным надо быть, а то всплывут неуместные, так сказать, факты биографии. Что еще? Мову вивчив, бачиш, одружився.


Він аж розсміявся від задоволення. Найбільш дивним, навіть диким, Ігорю здавалося те, що Костянтин розповідав все це справді щиро і приязно, без сарказму і знущань. Він говорив з Ігорем як з добрим старим товаришем. Він знову перейшов на російську.

– Жена моя, кстати, из Ивано-Франковска. Это я к тому, что любовь не знает национальных и государственных границ. Хотя, в любом случае, я же теперь гражданин Украины.

Він відпив пива, на цей раз вже не піднімаючи келих до Ігоря.

– Красивая, интеллигентная девушка, филологический факультет закончила. Таскает меня по всяким литературным вечерам, кинопоказам, по выставкам всяким. Образовывает, короче, – він коротко розсміявся, – А ще усове… как это… вдосконалює мою українську.

Костянтин нахилився до Ігоря через стіл. Він вже був злегка п’яний. 

– Если хочешь выучить какой-то язык, женись на девушке-носительнице этого языка, – дав він пораду.

– Ах ти скот, – Ігор з оскаженінням накинувся на нього, схопив за барки, мало стіл не перевернув.

– Ты охренел, что ли?! – аж заволав той від несподіванки.

Ігор тримає його, злобно дивлячись в зіниці.

– Отпустил, быстро, – оговтавшись, сказав Костянтин грубо, – На нары назад вернешься. По 345-й, за нападение на сотрудника полиции. А там, в перспективе, еще припишем тебе военные преступления против гражданского населения. Отпустил, мразь.

Злобно стискаючи губи, Ігор відпускає його. На цій оптимістичній ноті вони мовчки підводяться. Стоять одне навпроти одного, важко дихаючи і вдивляючись одне одному в обличчя з різними емоціями. Ігор – з несамовитою ненавистю, Костянтин – теж зі злобою, але з якимось відтінком розчарування.

– Знаешь, что, – сказав Костянтин, підбираючи зі столу свою бейсболку і окуляри, –  Неблагодарный ты. Я – благодарный, а ты – нет.

Столичний правоохоронець пішов геть, пересік розпечену сонцем площу, перейшов дорогу по пішохідному переходу на зелене світло згідно з усіма правилами, і почав нервово віддалятись, аж поки не перетворився на точку у вуличному натовпі, в якому зрештою і розчинився. 



Компанія підлітків з аерозольними балончиками доповнює своїми кислотними малюнками і без того вщент вкриту графіті набережну обабіч пішохідного мосту. Рибалки зі своїми вудками мирно дрімають вздовж кам›яних плит, дрімають так міцно, що тільки дивом не звалюються в річку. І Ігор сидить тут же, біля самої води, опустивши в неї руки. Вона на диво прохолодна у такий спекотний день. Дивиться на протилежний берег, на пляж і зелень над ним. Зачерпує воду долонею, обтирає обличчя. Дико болить голова. Він навіть не пам’ятає, коли вона останнього разу так боліла.

– Ти сидиш у позі лотосу. Майже буддійський монах.

Почувши це, Ігор одразу ж змінив позу на більш недбалу. Поряд сидів старий, схожий на його вчителя біології з середньої школи. Такий же маленький і худий, з довгим і кучерявим сивим волоссям, з сивою, розкуйовдженою бородою і в окулярах з товстенним склом. Через його зовнішність всі школярі кепкували над ним, знущались, давали йому огидні прізвиська. А він був натури дуже доброї, ніколи не підвищував голос і не відповідав на образи. Завжди тільки приязно посміхався, хоча життя у нього було трагічне і убоге, не кожному ворогу такого побажаєш. Чорт його знає, чи живий його вчитель зараз, минуло вже стільки років. Старий трохи потримав погляд на мокрому обличчі Ігоря і перевів його вперед.

– Ти знав, що там, куди ти щойно вдивлявся, на острові, колись було селище? Доволі велике, на кілька тисяч чоловік. Воно було знищене під час війни. Ні чорта від нього не лишилось.

Можна би встати і піти, але Ігор лишається сидіти. Міські божевільні, що підходять до людей на вулицях або підсаджуються на лавки у скверах і починають говорити на довільні теми – не така вже й рідкість.

– А позаду нас хлопчики теж малюють на стіні те, що комунальні служби рано чи пізно зітруть, як прояви вандалізму.

Старий продовжує дивитись на переливи води перед собою. Дивовижним чином звуки міста прикручуються до найнижчого рівня, і тихий та хриплий голос старого чутний ясно і виразно.

– На острів селище вже не повернеться. А мазанина хлопчиськ буде стерта. Причому вони самі це прекрасно розуміють, але все одно бризкають фарбою зі своїх балончиків. Вони малюють не назавжди, а лише на певний час. В цьому є щось від філософії цвітіння сакури. Це дивовижне за своєю красою явище триває не більше двох тижнів. Всього два тижні краси – і все, нічого цього ніби як і не було. Я ніколи не говорив з тобою про це.

Старий зробив довгу паузу. Ігор мовчки дивився на його сухий і різкий профіль, за яким сірими плитами розпливався шматок набережної.

– Ігор, сакура відцвіла. Її більше не буде. Буде щось інше, але не вона. Відпусти її. Не намагайся її повернути, не намагайся нею заволодіти. Вона тобі не належить. Її можна тільки пережити і відпустити, ту коротку пору цвітіння, яка засіла у тебе в пам’яті. Не повернеш, лише змарнуєш своє життя на спроби її повернути.

Підлітки продовжують творити наскельний живопис позаду Ігоря. Червоні, салатові, фіолетові букви, очерчені ламаними контурами і злиті у абсолютно нерозбірливі слова. Двоє з хлопців щось не поділили і тепер, замість того, щоб займатись мистецтвом, з’ясовують стосунки. Рибалки сплять, погойдуючись на своїх розкладних стільцях і вчепившись у свої вудки, і ніхто з них таки й досі не впав у річку. На диво прохолодна вода у такий спекотний день, думає Ігор. Самотній і задумливий, він сидить на плиті біля води і ворушить у ній лівою рукою, правою обхопивши своє коліно. Голова поволі перестає боліти.



5


Занедбана промзона – колишній персональний тир Ігоря, – відносилася до розряду тих локацій, які не зазнали жодних змін. Тільки ще більше поросла травою, а арматура, що стирчала то тут, то там, ще більше вкрилася іржею. Як і багато років тому, ніхто не збирався тут нічого будувати, але і руйнувати теж нічого не збирався. Сонце сідало за обрій у гірчичному небі і хмари були розфарбовані жовто-рожевими відтінками. Стоячи між купами сміття і металобрухту, Ігор запхнув за пояс те, за чим сюди прийшов. Кинув погляд на іржаву коробку з набоями, на яму в землі і дерев’яну дошку, на великий камінь поряд. Ховати коробку назад до ями він не став.

Скупе світло ліхтарів проникало у вікно другого поверху, вимальовуючи на підлозі тьмяний брудно-жовтий прямокутник. Ігор сидів у своєму кутку, в кріслі перед телевізором. Сидів він так вже пару годин, а на екрані змінювали одна одну абсолютно байдужі Ігорю телепередачі. У хвилину, про яку йде мова, там крутять «Вечірній квартал». Персонажі шоу, які в ньому ще лишились, стоять на сцені і горланять якусь бадьору пісню російською. Ігор дивиться повз телевізор. Пістолет підпирає його щелепу знизу. Пістолет допомагає йому згадувати. Він згадує, як у червні 2017-го, після того, як вони повернулися від її батьків, Іра вчила його розслаблятись. Як вона ввімкнула адажіетто з симфонії Малера, як вони лежали на підлозі і не рухались. Як перегоріла лампочка і кімната пірнула у темряву, як закінчилася відповідна частина тексту, і як вже за межами цієї частини він взяв її за руку, вона притулилася до нього, і вони зайнялись любов’ю, за межами тексту, подалі від допитливої уяви читачів.

Він згадує, які емоції переживав у 2013-му, як ревнував Іру до живого ще тоді Данила, як випадково зустрів її у квартирі Віті, як ненавидів і кохав її одночасно в той момент. Як зіткнувся з Данилом в коридорі, і як, вже за межами того шматку тексту, довго ходив нічними вулицями, поки думки в голові та емоції у серці не охололи. Він згадує: весною 2008-го майже кожні вихідні вони з Ірою їхали за місто на схил над Дніпром, сідали під їх зелене і живе дерево, сиділи у його тіні, спершись об похилений стовбур і об плечі одне одного, і дивились на безкінечний ланцюг ріки. Він згадує: осінню того ж року, після того як вони остаточно порвали, він у гніві приїхав на той самий схил, облив дерево бензином і спалив. Згадує, як довго стояв і сліпими очима витріщався на його палаючі червоним листям гілки.  

Внизу проїздить автівка. Десь далеко гавкають бездомні пси. Пісня з телевізору добігає кінця. Ігор заплющує очі, напружується, і з силою вдавлює ствол пістолета у нижню щелепу.

– Дамы и господа! – весело оголошує один з коміків «кварталу», – Шоу продолжается! Не переключайте канал!


6


Сигналять машини, що логічно, враховуючи, що Ігор переходить дорогу у невстановленому місці. Вишукана сталінка здіймається перед ним всіма своїми п’ятьма поверхами. Кілька балконів на ній за останні роки вже встигли вгатити в пластик. Але балкон і вікна квартири Віктора все ще аутентичні. Ігор пірнає у високу арку, далі у під’їзд, піднімається сходами на останній поверх. Вже простягає руку до дзвінка, але вирішує спробувати традиційний спосіб. Береться за ручку. Акуратно повертає її вниз. Двері не замкнені, як і багато років тому. Не роззуваючись, у теплій напівтемряві повільно проходить коридором. Не може здихатися відчуття, що хтось дивиться на нього. Різко повернувшись в бік, бачить велике дзеркало у різьбленій рамі. На ньому добрячий шар пилу, так що зернисте відображення Ігоря подібне на картинку на екрані кепсько налаштованого телевізора. 

Так же повільно походжає просторою вітальнею. Старий паркет ледь чутно скрипить у такт його крокам. У кімнаті бардак. Зі стільців і крісел у стилі пишного повоєнного класицизму звисають шмотки у стилі сучасних бреднів одягу. На стелі місцями проступають жовті плями, ліпнина навколо люстри потріскалася і потроху розвалюється. Напевно, у будинку протікає дах. Посеред простору стоїть старий диван, на якому, скрутившись у позі ембріону, спить неголений і зарослий хазяїн квартири. Поряд на скляному столику – джгут і використаний шприц. Ігор деякий час стоїть над Віктором, дивиться то на нього, то на причандалля на столику.

Ігор сидить поряд зі сплячим Віктором і дає йому ляпаси, намагаючись привести до тями. Реакції від Віктора трохи більше, ніж від трупа. Не відкриваючи очей, він пару разів пробурмотів щось нерозбірливе і знову відкинувся пускати слину на подушку. Вітя таки добряче заріс. Якщо ще пару тижнів не поголиться, буде виглядати як Фідель, мать його, Кастро.

Ігорю набридає давати Віктору ляпаси і він підводиться з дивану. Зчепивши руки за спиною, продовжує походжати кімнатою. Повітря тут затхле, ніби не провітрювали з місяць. Меблі. Книжки. Листки на столі. Ігор відсунув штору і зі скрипом відкрив вікно, щоб пустити хоч трохи свіжого ранкового світла і повітря. Зі штори злетіла хмарка пилюки, так що Ігор ледь не розкашлявся. Він проводить пальцем по підвіконню – воно теж все в пилюці. Ігор витирає палець об штани.

Йде по довгому коридору з бордовими шпалерами, що веде до туалету. Згадує цю квартиру-лабіринт, в якій він бував багато разів до 14-го року, подаровану колись діду Віктора – вірного прислужника сталінського режиму. Відкриває двері в кімнату, де колись лежав цей заслужений діяч радянського бюрократичного апарату, підключений до крапельниці. Але в кімнаті порожньо. Ні крапельниці, ні ліжка, на якому він доживав свої останні роки, ні телевізора, по якому він дивився білий шум. У кімнаті взагалі нічого немає, тільки купа коробок здіймається біля стіни.


Зробивши свої незначні справи, Ігор застібає ширінку, натискає на злив і виходить з туалету. Йде у напрямку кухні. З привідкритих дверей доноситься шум – перша за весь час ознака життя у цій квартирі. Ігор легко натискає на двері і, спершись плечем, зупиняється в одвірку. Світло з вікна сліпить очі, і Ігор не може нормально роздивитись дівчину, що стоїть за плитою біля вікна, в далекому, протилежному кінці кухні. Впевнений тільки в тому, що вона висока, струнка, з довгим і прямим чорним волоссям. Вона одягнута в халат, в одній руці тримає чашечку, в іншій – кулінарну лопатку. Кухнею пливе приємний запах кави і омлету з овочами і якимись спеціями. Дівчина повертає голову і бачить розслабленого, спертого на одвірок Ігоря. Секунд п’ять вони мовчки дивляться одне на одного. Дівчина починає верещати грубим, хриплим і низьким чоловічим голосом. Чашка з кавою падає на підлогу і розбивається. Розслабленість Ігоря миттю зникає, вираз його обличчя різко змінюється. Нарешті він може добре роздивитись обличчя дівчини.



Незважаючи на густу каштанову бороду, що поховала під собою нижню половину його обличчя, Віктор лишився таким же худорлявим хлопчиною з майже підлітковим характером і звичками. Хоча і було в його інфантилізмі щось невловимо артистичне та інтелектуальне, цього в нього не відібрати. Обличчя у нього було набрякле, як у людини, яка жодного разу в житті нормально не виспалася, і руки злегка тряслись. Ще добре тримається, як для чувака, що сидить на цьому лайні, подумав Ігор. Він давно підозрював, що рано чи пізно Вітя докотиться і до цих кордонів. Повітря в кімнаті стало помітно свіжішим. За розчиненим вікном шелестіла стара тополя і час від часу проїздили машини. Вони сидять навколо скляного столика – Ігор, Вітя і трансвестит з яскраво нафарбованим обличчям. Їдять омлет. Трансвестит п’є каву з нової чашечки, курить тоненьку сигаретку. Поряд з тарілками так і продовжують лежати шприц і джгут. Кинувши на них погляд, Ігор давиться і кашляє.

– Блін…

Віктор бере шприц, надягає на нього ковпачок і передає трансвеститові.

– Андрюха, пліз, кинь у сміття…

Той курить, демонстративно роблячи вигляд, що нічого не чує.

– Ну пліз… ну Андрюха…

Повний ігнор з боку трансвестита.

– Анжела…

Трансвестит бере шприц і, підводячись, роздратовано промовляє Віктору.

– Коли ти вже запам’ятаєш.

Анжела виходить з вітальні. Ігор з Віктором обмінюються ніяковими поглядами.

– Жінки, – знизує плечами Віктор.

Віктор сидить, притиснувши ноги до тулуба і обхопивши їх руками. Дивиться на дверцята шафи глибокого темно-коричневого кольору.

– Вітя, подзвони їй, – благає його Ігор, – Ну подзвони, ну будь-ласка.

– Ігор, якщо вона не бере трубку, – відповідає Віктор собі в коліно, – Значить у неї є серйозні причини її не брати.

– А у мене є серйозні причини її побачити.

Віктор крутить свій телефон у руці.

– І що я їй скажу? – питає, дивлячись на Ігоря.

– Просто домовся про зустріч.

– Та я навіть не пам’ятаю, коли я в останній раз із нею розмовляв.

– От і чудовий привід. Головне – ні слова про мене.

Віктор ходить з телефоном, притиснутим до вуха. Всі троє у мовчазному, напруженому очікуванні. Поки у слухавці марширують гудки, Віктор проводить по комоду пальцем. Так же як і Ігор, дивується, звідки тут стільки пилюки. Витирає палець об штани. Анжела неквапно курить вже бозна-яку за рахунком сигарету. Чекаючи, Ігор знову опрацьовує поглядом величезну кімнату. Візерунки на шпалерах. Годинник на стіні. Збоку від старовинної шафи з книгами тягнеться густа, як сніг, павутина і пліснява. Що там далі за шафою, навіть уявити страшно. Напевно, Вітя останній раз прибирався у квартирі ще перед вступом у Сорбонну чи куди ще там.

– Вона не бере трубку, – констатує Вітя, опустивши телефон.

Ігор схиляє голову. Дивиться в підлогу. Тисне ногою на паркет – він приємно скрипить.

– Скоріше за все вона викупила, що ти можеш піти до мене. Вона ж не дура повна, – розмірковує Вітя. 

Одразу після репліки про повну дуру у Віктора дзвонить телефон. Всі пожвавлюються. Віктор одразу активізується, випрямляється і починає бадьоро крокувати з кута в кут.

– Привіт, Іруся! – посміхається він у трубку.

Ігор і Анжела напружено спостерігають за ним, повертаючи голови то вліво, то вправо, залежно від того, в який кут переходить Віктор.

– Ой, та довго розповідати, – щебече Віктор, намагаючись не перегравати, – Трохи в Парижі, трохи в Мюнхені, то там, то там… ні-ні, я ж не закінчую, звичка у мене така, ти ж пам’ятаєш… я більше року в одному універі не затримуюсь…

Віктор підходить до книжкової шафи, однією рукою намагається витягти з полиці книгу. Книга падає йому на ногу, від чого той болісно кривиться.

– Чим зараз займаюсь? – повторює він питання Іри і зависає на кілька секунд, ніби й справді замислившись над сенсом свого буття. Обертається і дивиться на кімнату, на бардак у ній, на джгут на столі, на Ігоря і трансвестита Анжелу.


– Хмм, – зітхає філософськи, – Та так одразу і не розкажеш…

Анжела свердлить Віктора холодним поглядом. Ігор жестами підганяє його, час переходити до конкретики.

– Так, так, слухай, – пожвавлюється Віктор, – Я якраз щодо твоєї галереї хотів з тобою поговорити, але це довга, нудна і не телефонна розмова…

На мить замовкає і коротко сміється.

– Завтра? – питає він у Іри, дивлячись на Ігоря. Ігор починає енергійно кивати головою.

– Так, так, завтра чудово, – відповідає Віктор у трубку, – Ага… так… кажи де це знаходиться…

Віктор притискає телефон плечем до вуха і жестами показує Анжелі, щоб та взяла листок і готувалася записувати. Анжела хапає з тумбочки перше, на чому можна записати – цим предметом виявляється якась книга, – розкриває на титульному аркуші і бере ручку. Запитально киває Віктору.

– Так, Іруся, я записую, – промовляє Віктор і Анжела починає водити ручкою по книжній сторінці, занотовуючи озвучену адресу.


7


Якщо довго дивитись на білий колір, можна осліпнути, навіть якщо це просто стіна. Вона сліпить своєю абстрактною чистотою доти, доки вздовж неї не проходять двоє співробітників галереї, які проносять величезну, півтора на два метри, картину. На картині в дуже експресивному стилі, в криваво-червоних тонах, зображено обличчя, викривлене в гримасі жаху. Щось подібне до знаменитого «Крику» Мунка, тільки ще тривожніше та страхітливіше. Співробітники з картиною зникають, знову лишаючи білий вакуум стіни. Втім, за хвилину вони проносять цю ж картину у зворотному напрямку. Шастають туди-сюди не тільки вони. У великій експозиційній залі кипить робота. Працівники вішають на стіни картини, встановлюють інсталяції та скульптури, чи просто ходять зі сторони в сторону. Приміщення вщент напхане розмовами. Причому всі начебто говорять тихо, але стільки пельок роззявлено одночасно, що ти відчуваєш себе поблизу високого водоспаду, що оглушає своїми водами. Іра в акуратних окулярах, її волосся тепер чорне, але таке ж довге. Одягнута вона у блакитну блузку і чорну юбку трохи нижче колін. Струнка, як дерево. Як струнке дерево, звісно. Стоїть посеред зали і розмовляє зі строкато одягненим повнуватим чоловіком з довгою сивою борідкою і у фіолетових окулярах. Вони обмінюються ще парою фраз, які, очевидно, стосуються виставки, і розходяться у різні сторони. Та не встигає вона пройти і кількох метрів, як зупиняється і в ступорі дивиться на когось перед нею. Від несподіванки підіймає брови і навіть трохи привідкриває рот. По її обличчю важко визначити, приємна це несподіванка чи не дуже.

Вони дивляться одне на одного, і шум розмов для них поступово щезає, хоча люди навколо продовжують про щось там невпинно перемовлятися. Для Іри і Ігоря лишається тільки сліпа біла стіна на фоні між ними. Вони стоять метрах у трьох одне від одного і дивляться одне одному в очі. У поглядах змішались подив і неосяжний сум. Простоявши так безкінечні секунд п’ятнадцять, обидва починають потроху посміхатися. Поступово їх посмішки перетворюються на широкі і радісні, але Іра і Ігор все так же стоять і мовчать на відстані одне від одного. Здається, це може тривати вічно, але їх вічність триває доти, доки на задньому плані не з’являються працівники галереї. Вони вішають на білу стіну стікаючу кров’ю картину, поправляють, щоб висіла рівно, і, задоволені своєю роботою, зникають. Зловісна картина лишається висіти рівно між усміхненими Ірою і Ігорем.



Погода стоїть абсолютно безвітряна, як у кімнаті з закритими вікнами. Вони йдуть вулицею, у натовпі поспішаючих трудоголіків і байдикуючих нероб. На душі в обох світло і приємно, ніби вони прямують не вздовж галасливої дороги з машинами, а вздовж берега тихої, плавної ріки, у чистій воді якої проносяться повз всі приємні спогади зі спільного минулого. Приємні, та все ж невловимо і незворотно сумні. Іра тепер брюнетка в окулярах, і Ігор ніяк не може звикнути до її нової зовнішності. Потайки кидає на неї погляди. Вони виходять на площу. Починають повільно пересікати її по діагоналі. Йдуть мовчки. Площа велика, місця для мовчання вдосталь.

– Ми зустрілись на цій площі колись, пам’ятаєш? – нарешті знищує мовчання Іра.

– Це було 10 червня 2017 року, – посміхається Ігор куточком роту.

Іра з подивом дивиться на нього.

– Ти була у джинсах, червоних кедах і жовтій футболці, – додає він.

– Вау, – сміється Іра, – Я не пам’ятаю, у чому я була… ну, і у чому ти був, тим більше не пам’ятаю, ти вже пробач. Як ти це запам’ятав? 

– Легко пам’ятати те, що пам’ятати приємно.

– Я пам’ятаю тільки, що вела себе як кінчена психопатка.

– Просто у тебе в житті тоді був такий період… через який ти повинна була пройти.

– Це так…

– В кінці нашої зустрічі ти сказала, що нам не треба більше бачитися. А потім посеред ночі приїхала до мене на таксі, в одній піжамі, і сказала що встромиш мені ніж у ногу, якщо я до тебе доторкнуся.

– Було таке. Це пам’ятаю. У тебе вдома було жахливо, не ображайся.

Іра ніяково сміється.

– Але мені там було набагато приємніше, – продовжує вона, – Ніж у своєму власному домі.


Обидва посміхаються.

– Мій дім знесли.

Іра вражено дивиться на Ігоря.

– Вибач… я… я не знаю, що сказати…

Деякий час вони йдуть мовчки, дивлячись собі під ноги.

– А що з Лапою? – питає Ігор.

– Що?

– Лапа. Наш кіт.

– А… Лапа… Лапу віддали у хороші лапи, – невпевнено виправдовується Іра. Обидва розгублено посміхаються, ховаючи сум.

– Ігор, зрозумій, – починає Іра обережно, – Коли все це сталося, я не знала, що робити… я…

Ігор різко перериває її. Зупиняє, бере за плечі.

– Іра, маленька, – говорить із запалом, – Послухай… у мене є робота… не супер яка, поки що…

– Ігор…

– Я протримався ці роки тільки завдяки тобі… я думав про тебе кожного дня… нам стільки всього треба надолужити… я розумію, спочатку буде нелегко…

– Ігор, я заміжня.

– Ти… ти що?

Ігор спантеличено дивиться на Іру. Тиша між ними настільки ніякова, наскільки це взагалі можливо. Повз них, як тіні, проходять чоловіки і жінки, кроків яких вони навіть не чують.

– В якому смислі? – питає Ігор нарешті.

– В прямому, блін, – відповідає Іра грубо.

– Так. Стоп. Я чогось не розумію. Як ти можеш бути заміжня?

– Як звичайна двадцятивосьмирічна жінка. Це, знаєш, достатньо розповсюджене явище.

Вони стоять на краю площі. Бруківка під їх ногами перетворюється на пісок, а оточуючі будинки – на сірі руїни. Десь віддалік бродить зграя голубів. Хоча довкола людно, і перехожі ні на мить не припиняють пересікати площу під різними кутами і вимальовувати на ній різні геометричні фігури, відчуття тепер таке, ніби вони стоять посеред порожнього стадіону. Прийшли на матч, а виявилось, він вже закінчився, причому настільки давно, що вже навіть і не цікаво, хто переміг і з яким рахунком.



Тепер вони тягнуться по діагоналі у зворотній бік. Ще повільніше, ніж йшли сюди, хоча, здавалося б, куди уже повільніше. Похмурі і спустошені, ніби кілька днів повзуть пустелею. Повітря тепле і ніжне, і це єдине приємне у всьому, що відбувається.

– Зрозумій, у кожного з нас своє власне життя, – Іра знову пробує обережно торкнутися відкритої рани.

– У нас було одне життя на двох, – роздратовано відповідає Ігор.

– Було! Але життя міняється! І це нормально. Люди міняються. Ми змінились, ми інші. І це нормально.

– Я не змінився. Я все той же.

– А я змінилась! І ти змінився! Не займайся самообманом.

Іра болісно зітхає. Слова даються їй нелегко.

– Я не хотіла, щоб наша зустріч закінчилась так, – говорить вона із жалем, – Але ти по-іншому не можеш. Тобі все треба прояснити, всі стосунки з’ясувати, все розкласти по поличкам, на всі питання почути відповіді.

– А хіба це не те, що треба всім? – роздратовано сичить Ігор.

– Ні! Є питання, на які краще не шукати відповіді, і речі, які краще не проясняти! Є речі, які треба просто відпустити і жити далі…

Іра переходить на тихий і спокійний тон.

– Є проблеми, які краще не вирішувати, – продовжує вона, – Тому що вирішення цих проблем породить ще більш складні проблеми…

Діставшись до середини площі, Іра і Ігор майже синхронно зупиняються. Стоять нерухомо, як новий пам’ятник. Найсумніший пам’ятник у цьому місті.

– Ігор… ну не мовчи так…

До них підходить хлопець із голубом на руці. Звертається до Іри, киваючи на голуба.

– Привіт! Не хочете з ним сфотографуватися?

– Ні, – відказує Іра, не дивлячись.

– Дивіться, ви йому подобаєтесь! – не відступає хлопець.

– Та ні, Господи, ні!

– Ну, гаразд...

Хлопець з голубом відходить. Йде до свого товариша, хлопця у костюмі зебри, який теж чіпляється до перехожих і пропонує їм сфотографуватися. Іра і Ігор дивляться одне на одного невимовно сумними поглядами. Їх мовчання і сум виходять далеко за географічні межі площі.

– Я вдячна тобі за все, що між нами було, – промовляє вона насилу, – Пробач мені… і зрозумій… якщо зможеш… я вірю, що зможеш…

Іра обіймає Ігоря. Він стоїть, як кам’яний. Він все ще пам’ятник. На його обличчі – жодних емоцій. Стоять вони так не менше хвилини, поки Іра нарешті не забирає від нього свої руки.

– Мені треба йти, – говорить тихо, – У мене ввечері відкриття виставки.

Ігор мовчки дивиться на Іру. Вона відкриває рот, щоб сказати ще щось, але нічого так і не вимовляє. На її очах проступають сльози. Вона посміхається Ігорю і розвертається, щоб піти, але Ігор раптово хапає її за руку. Хапає з силою, так що Іра ледь не падає. Він не висуває жодних вимог чи пропозицій. Просто дивиться на Іру і стискає її зап’ястя. Іра спантеличено посміхається.


– Ігор…

Він її не відпускає.

– Ти чого… мені треба йти… ну відпусти… ну досить. Ну правда.

Іра намагається вивільнитись, але Ігор міцно тримає її. Продовжує мовчки дивитись на неї.

Пусти, – каже вона грубо, – Ігор, пусти, я кажу. Що ти робиш?

Ігор не відпускає.

– Мені боляче! – вже кричить Іра.

На сцену починають звертати увагу перехожі. Хтось навіть призупиняється. Хлопець з голубом і зебра, які стоять недалеко, теж підозріло косяться в сторону пари. Іра смикається, марно намагаючись вивільнитись. Ігор тримає її мертвою хваткою.

– Дай мені відповідь на одне питання, – вимовляє він повільно і твердо, ледь стримуючи злобу.

Іра починає пручатися ще сильніше, як піймана в капкан тварина. Вона на грані паніки. Ігор повільно промовляє запитання, і звучить воно, як зворотній відлік годинникового механізму.

– Це ж ти тоді викликала поліцію?

– Допоможіть! – кричить Іра на всю площу.

Ігор так міцно стискає її зап’ястя, що воно ледь не хрустить. Лице Ігоря починає викривлятися у нестямній люті. Іра марно намагається вирватися. Кинувши погляд на обличчя Ігоря, на його скажені очі, вона починає істерично верещати.

– Допоможіть! Допоможіть!

Люди навколо починають зупинятись і обмінюватись спантеличеними поглядами. Якийсь хлопець підходить до Ігоря першим.

– Е, пусти її, чуєш?

Ігор не реагує. Хлопець починає виривати Іру з рук Ігоря.

– Пусти, сказав, чуєш?!

Ігор штовхає хлопця вільною рукою. Штовхає з такою силою, що той падає. Навколо Ігоря і переляканої Іри збирається коло обурених хлопців і чоловіків. Швидким кроком підходять хлопець із голубом та хлопець у костюмі зебри. «Ти що робиш?!», «а ну пусти дівчину, падло!», лунає з усіх сторін. Кілька чоловіків переходять до фізичної взаємодії, намагаються вирвати Іру силою. Але Ігор тримає її мертвою хваткою, на оточуючих йому абсолютно начхати. Обличчя у нього геть безумне.

– Ааа! – кричить Іра, – Боляче!

Зебра з усієї сили б’є Ігоря кулаком в ніс. Решта сприймають це як своєрідний сигнал, зелене світло, і за цим ударом на Ігоря, як по команді, починають сипатися удари від інших чоловіків. У загальній метушні Іра нарешті виривається і тікає. Ігоря валять на землю і починають з криками і лайкою гамселити вже ногами. Б’ють вже навіть не за Іру. Так, ніби кожен просто хоче вимістити на ньому свою злість за всі образи і розчарування у житті. Агресія, що зародилася у суспільстві кілька років тому, нікуди не ділась. Вона тільки накопичувалась. А тут такий привід! Повітря вже не видається таким теплим і ніжним. Особливою жорстокістю вирізняються зебра і хлопець з голубом – у реальному житті напевно гопники чи футбольні хулігани. Хоча хлопець із голубом уже перетворився на хлопця без голуба. Переляканий птах, скориставшись моментом, вирвався і полетів разом зі зграєю інших голубів подалі від цього кіпешу, щоб і йому випадково не перепало. А про Іру взагалі вже давно забули. Он вона, далеко, зникає за рогом високого старовинного будинку.


8


На вулиці – ні душі. Суботній вечір, для більшості вихідний. Сонце розфарбувало все жовто-рожевими плямами. Ліхтарі ще не вмикались. Була б десь тут кафешка з верандою, де можна було б посидіти і помилуватись заходом сонця, яке, мов ліхтар з маяка, акуратно світилося у перспективі вулиці, думає Ігор, потираючи синці на лобі та підборідді. З іншого боку широкої дороги, біля ще одного двоповерхового магазинчика з різним побутовим барахлом, припаркована зелена шевроле. Хтось затримався на роботі. Підійшовши до дверей, Ігор бачить на них приклеєну скотчем записку. Зриває, водить поглядом по словам. «Будь-ласка, не запізнюйтесь більше на зміну! У протилежному випадку я буду змушений повідомити Сергію Михайловичу. З повагою, Антон». Який ввічливий хлопчик. Запросити б його на веранду гіпотетичного кафе, випити пивка і поговорити за життя, а потім перекинути його разом зі стільцем і гамселити пляшкою, поки обличчя не перетвориться на суп-пюре. З повагою, пише він мені, козел. Після зустрічі з Ірою і того, що відбулося на площі, думки у Ігоря хитались, як божевільні гойдалки, з гармонії у хаос і з сентиментальності в агресію. Чого доброго, заробив собі черепно-мозкову, думає він. Жмакає Антонову записку і викидає в сторону. Дістає ключ і відкриває двері.

Верхнє світло Ігор, як завжди, не вмикає, хоча в приміщенні вже майже ні чорта не видно. Куце помаранчеве світло підмальовує лише найближчий до вікон простір. Плювати, Ігор прекрасно орієнтується. Ось двері, ось сходи на другий поверх. Стіл із вимкненим телевізором, який і вмикати-то вже не хочеться більше ніколи. А ось настільна лампа. Її ввімкнути можна, вона розповсюджує приємне, м’яке світло і, на відміну від телевізора, не шкодить психічному здоров’ю. Ігор вмикає лампу. Обертається. Прямо перед ним стоїть Ден, який одразу ж б’є Ігоря в обличчя. Ігор відлітає назад. Хороший удар собі поставив, виродок, тільки і встигає подумати він перед тим, як гепнутись головою об стінку. Тепер без черепно-мозкової точно не обійтись. Ігоря підхоплюють і скручують два інших хлопця, перекачаних бійця. В голові не вкладається, як люди можуть носити на собі таку гору м’яса і не падати під її вагою. Голоси їх Ігорю не знайомі. Отже, Ден завів нових дружків.


Вони тримають Ігоря під руки, відтаскують на середину приміщення. Ден підходить і починає з силою гатити його в живіт і в обличчя.

– Це ж треба бути такою сукою! – кричить він, – Такою сукою! Я йому по-дружньому допомогти хотів, блять, а він така сука! Ааа!

Ігорю прилітає черговий привіт в щелепу і кілька вітань в живіт. Словом, забагато фізичного насилля за один день. На якусь хвилину Ден заспокоюється. Від гніву важко дихає. Два хлопця продовжують тримати дезорієнтованого Ігоря.

– Навіть моя колишня, і то не така сука, – злобно каже Ден.

Один з бійців видає короткий і дурнуватий регіт. Ден переводить на нього злий погляд.

– Шо блять смішного, Рома?

– Твоя колишня була та ще сука, – весело підтакує йому Рома.

Ден нічого не відповідає, тільки люто дивиться на перекачаного і дурного здорованя Рому. Переводить погляд на Ігоря. З його розсіченої брови, розбитих губ і носа крапає кров, як з протікаючого крану. На підлозі вже зібралась чималенька пляма. Ден знову починає гамселити Ігоря, супроводжуючи свої удари вигуками і брудною лайкою.

Зрозумівши, що Ігор вже настільки знесилений від побоїв, що не може чинити жодного опору, Ден дає знак і хлопці синхронно відпускають його. Ігор гепається на підлогу, як мішок з переламаними кістками. Не спромігшись навіть звестися на коліна, напівмертвий Ігор починає відповзати від них, хоча це більше інстинктивні рухи. Ясне діло, йому не втекти. Це кінець.

– Слухай уважно, мій колишній друже, – оголошує Ден, – У тебе три дні на те, щоб повернути нам тридцять кусків. А щоб у тебе була додаткова мотивація, ми тобі пальчик відріжемо. Поки що один.

Ден обертається до Роми.

– Зганяй в тачку, принеси секатор.

– Кого? – щиро цікавиться Рома.

– Блять! Ножиці це такі великі, секатор називаються!

Рома збігає сходами вниз. Залишаючи за собою кривавий слід, Ігор продовжує повільно повзти у куток, де на спинці крісла висить його пальто. Дена тим часом пробиває на сентиментальність. Світло настільної лампи таємниче підсвічує його знизу. Його голос звучить вже не так озлоблено.

– Так, я знаю, ти це через бабу зробив, тобі потрібні були гроші. Але у нас у всіх є особисті проблеми! У мене матір була хвора, сука ти кінчена, і нам потрібні були гроші на операцію!

Ден спирається на край стола і пригнічено опускає голову вниз.

– Більше не потрібні. Операцію зробити не встигли і мама померла.

Ден шморгає носом. Витягає хустинку, протирає вологі очі.

– Співчуваю, – каже боєць, який залишився в приміщенні.

– Що?

– Співчуваю.

– А, дякую, – розгублено бурмотить Ден. Коротко схлипує, дивлячись у підлогу.

Боєць підходить до вікна і дивиться вниз, на те, як Рома риється у відкритому багажнику зеленої шевроле. Поки Ден пригнічено тупить у підлогу, а його товариш у вікно, Ігор підповзає до крісла і витягує з кишені свого пальто пістолет.

– Важко, коли близькі помирають, – гірко промовляє Ден, не відводячи погляд від підлоги.

Ігор пересмикує затвор.

Рома риється у багажнику. Дістає секатор. Дивиться на нього, дурнувато посміхаючись, як дитина, що знайшла нову іграшку.

– Хех, секатор, блять.

На другому поверсі магазину лунає шість пострілів, які супроводжуються спалахами світла у відповідному приміщенні. Розбите скло сиплеться на тротуар, як бризки мерехтливої води. Рома під час пострілів інстинктивно присідає, тримаючись за машину. З секатором у руці, спершу кидається до дверей машини, вставляє ключ в замок. Потім, подумавши, кидається до дверей магазину. Подумавши ще раз, кидається назад до машини, але з магазину вже виходить Ігор. Побачивши його, Рома, який навіть не встиг відкрити двері машини, кидається тікати. В його руці і досі непотрібний секатор. Ігор розряджає йому в спину чотири кулі і Рома падає, розтягнувшись на асфальті посеред вулиці. Ігор, скривавлений і перекошений, стоїть і переводить дихання. Шкутильгаючи, підходить до машини. Прокручує ключі, які стирчать із замка, відкриває двері і сідає всередину. Побачивши між сидіннями пляшку мінералки, виливає собі на обличчя, змиваючи кров. Витирається футболкою. Заводить мотор. Вмикає радіо.

– І нарешті, для наших слухачів, – звучить натхненний голос радіоведучого, – «Angel» незрівнянного Джимі Хендрікса. Приємного відпочинку в цей теплий серпневий вечір.

Починає звучати ця стара, приємна пісня, просякнута легкою ностальгійною меланхолією. Думки, спогади і мрії змішались у один щільний потік, захлеснули Ігоря, втопили його. Як камінь, він пішов на дно, знаючи, що вже не повернеться звідти. Що назад дороги немає, він зрозумів у той момент, коли нічого не відчув, вбивши трьох людей. Все стало кришталево ясним. Він має закрити за собою всі двері, що були розчинені навстіж роками. Тепер у нього нарешті є ключ. Виходячи останнім, гаси за собою світло. От і сонце остаточно хоронить себе за горизонтом, лишаючи після себе тільки холодні, застуджені зірки. Позбавившись необхідності віддавати другу борг, Ігор тисне на газ. Попутно переїжджає мертвому Ромі руку, яка так і залишилася стискати секатор.



9


Білі зали сяють, як під сонячним світлом. Всі чорноробочі, що працювали фізично, вішали картини і встановлювали стенди з творами, виконали свою роботу і випарувались. Тепер тут лишились тільки ті, хто відвідує цю галерею з інтересу до мистецтва, якщо не рахувати парочки респектабельних охоронців у чорних костюмах. Відвідувачі виставки переміщуються з таким виглядом, ніби це не виставка, а конкурс на найрозумніший вираз обличчя. Хтось роздивляється експонати, ще не здогадуючись про їх смисл – адже вступної промови ще не було. Хтось стоїть, як пасажир на автобусній зупинці, що чекає на свій транспорт, нудно зиркаючи по сторонам. Хтось комусь підморгує і делікатно посміхається. Людей кілька десятків, усі різні і яскраві, як думки в голові шизофреника. Твори теж не поступаються яскравістю. На високій прямокутній підставці, скидаючись на давньогрецьку герму, встановлена свіжовідрубана свиняча голова у стильному капелюсі і в чорних окулярах. З рота пана Свині зухвало стирчить сигарета, а низ голови обмотаний червоним шарфом. На стіні навпроти можна прочитати напис кров’ю: «Перемога, досягнута насиллям – рівносильна поразці, бо короткострокова. М.Ганді». Як вам закортить чогось ще, зверніть увагу на письмовий стіл з книгами і лампою, за яким сидить скелет. Він читає книгу, сторінки якої ще не написані, тобто – пусті.

Ми пливемо через все це нашарування глядачів та творів, і нарешті натрапляємо на Іру. Вона стоїть з якимось високим чоловіком у клітчастому піджаку і тихо розповідає йому.

– Ця виставка особлива тим, що вона має своїм об’єктом не продукти емоцій чи інтелекту, а чисту фізіологічність. Тілесність. Біологію. Я розкажу про це детальніше у своїй промові.

Якщо вам все ще мало, погляньте на стіну з двома горизонтальними рядами зображень. Верхній ряд – репродукції картин старих майстрів (Караваджо, Мантенья, Гольбейн, Сурбаран, Ван дер Вейден) з зображеннями мертвого Христа. Нижній ряд – фотографії, на яких в точно таких же позах, як Христос на репродукціях з верхнього ряду, лежать трупи різних людей у морзі. Два хлопця хіпстерського виду стоять біля великої картини, на якій у червоних тонах зображене страшне обличчя, перекошене у гримасі жаху.

– Ні-ні, – мимрить один із хлопців крізь намордник, – Я думаю, що це якраз таки максимально особисте висловлювання. Одна справа, коли малюєш фарбами, а зовсім інше – власною кров’ю. Щоб добути свою кров, ти повинен завдати собі біль. Буквальний, фізичний біль, а не галімі душевні страждання, як у тебе. А це значить, що створюючи таке, ти вже підносиш твір на зовсім інший рівень.

– Що ти розумієш у душевних стражданнях, – понуро виправдовується його товариш.

У кутку на стенді стоїть старий радянський телевізор «електрон», на якому показуються одночасно два відео. У лівій частині екрану демонструється порнографічний фільм, де красиві хлопець та дівчина пристрасно займаються сексом. Права частина екрану: у багнюці лежить помираючий солдат з розірваним животом. Всі крики і стогони двох відео – і насолоди, і болю, – зливаються в один звук.

Якщо набридли твори, вдивіться в розумні і серйозні обличчя відвідувачів виставки. Товстий чоловік років шістдесяти, з довгим кудрявим волоссям і неосяжною бородою, схожий на Карла Маркса. Високий худий  блондин років сорока, з бакенбардами і в круглих окулярах. Студент з азіатськими рисами, з довгим прямим волоссям, у футболці з логотипом якоїсь еко-активістської організації. Він уважно вивчає все і всіх, і щось постійно записує у блокнот, як шпигун. Жіночка бальзаківського віку з чорним волоссям і стрижкою каре, з такою кількістю макіяжу на обличчі, що можна в цирку виступати.

Присутні тут і вже знайомі тобі, читач, персонажі. Високий і худий письменник у зеленій клітчастій сорочці. Барвисто одягнений директор рекламного агенства Богдан Борисович з підкрученими вусиками, який все ще винен Ігорю зарплату. Тут ти побачиш і співробітника Національної поліції Костянтина Романова, який, втім, у своєму українському паспорті значиться під іншим прізвищем. Його українська дружина притягла його сюди з культурно-просвітницькою метою. Знайти у натовпі можна навіть підполковника Бородавку, з яким Ігор колись мав милу зустріч у торгівельному центрі, а ще до того – у спекотному донбаському степу перед обстрілом їх позицій. Біля Бородавки стоїть висока білява дівчина років двадцяти восьми. Підполковник дивиться з презирством, його супутниця навпаки, з щирою цікавістю.

– Це сучасна інтерпретація жанру макабричних фотографій вікторіанської епохи, – намагається вона пояснити. Підполковник з огидою морщиться.

– Це людям просто нема чим зайнятись.

– Ну котик, – повертається вона до підполковника, – Художники так бачать.

– Всіх цих художників, та до нас би у військкомат. Останній раз я ходжу з тобою на подібні заходи.



Думки шизофреника тихо і організовано сидять на стільцях за півтора метри одне від одного. У залі тиша. Лише зрідка з різних сторін роздається поодинокий шепіт. Білі стіни продовжують все так же яскраво світитися, відбиваючи і розмножуючи світло. Офіційна і урочиста, перед глядачами стоїть Іра. Ми не застали початок її промови.

– Яким би глибоким і красивим не був твір мистецтва, – продовжує вона, – Він ніколи не стане настільки потужним, як реальний акт насилля, бо мистецтво діє тільки на розум і почуття, а насилля і страх смерті діють напряму на рефлекси людини. Однак найбільш проникливі художники вже давно зрозуміли, що використання насилля в якості домішку до мистецтва, або навіть ще радикальніше – використання реального насилля і реально задокументованої смерті як повноправного мистецького медіуму…


Короче, початок її промови можна приблизно уявити. Глядачі уважно слухають, всі очі направлені на неї.

– Згадаємо віденських акціоністів, або японського художника з об’єднання «гутай», який викинувся з вікна на розстелений під будинком холст, або поета срібної доби Ігната Іванова, який перерізав собі горло перед глядачами прямо під час читання вірша…

На стільцях – кілька десятків, поклавших ногу на ногу. Студентики, богемна інтелігенція середнього та підстаркуватого віку, гламурні жіночки зі своїми чоловіками-гаманцями, яких вони притягли сюди долучитися до прекрасного.

– Експерименти з виражальними засобами будь-якої форми мистецтва, політика, економічна ситуація, філософія, релігія, побут, стосунки між людьми – все це гасне перед лицем фізичної смерті. Смерть – це найбільш піднесене і одночасно найбільш банальне явище. Смерть – це та точка на горизонті, де піднесене і банальне сходяться. Рівно на одну мить…

До зали заходить Ігор з пістолетом.

– Перед тим, як зникнути назавжди…

Ігор стріляє в Іру. Вона падає.

Стоїть тиша. Застиглі відвідувачі, що витріщились на Ігоря. Застиглий Ігор з пістолетом. Студентик-хіпстер спантеличено питає у свого друга.

– Це перформанс?

Глядачі починають обмінюватись розгубленими поглядами. Товстий чоловік з бородою Карла Маркса починає повільно аплодувати. Його оплески поступово підхоплюють інші – блондин з бакенбардами, жіночка з каре, студенти і гламурні дівчата. Шум стоїть неймовірний. Аплодує вся зала. Окрім підполковника і поліцейського, які очманіло витріщились на Ігоря, впізнавши його. Ігор же дивиться на всіх них пустим і тупим поглядом. Він бачить підполковника. Бачить іркутянина. Бачить директора рекламної агенції. Зала в захваті. Хтось навіть кричить «браво». Браво так браво. Ігор підіймає пістолет і починає без розбору стріляти по глядачам. Перелякані люди кричать і починають у хаосі розбігатися. В одну мить галерейна зала перетворюється на палату у психушці, з якої вийшли санітари і ввірили буйних самим собі. Дійсно, людина перетворюється на справжнього психа, коли намагається врятувати своє життя. Ось він, справжній перформанс. Вшиваючись від людини, чий пістолет виявився напханий справжніми бойовими набоями, вони, мов стадо диких тварин, перевертають стільці і чіпляють стенди, розвалюють інсталяції. Голова пана Свині котиться підлогою, як футбольний м’яч. Ті, які ще якусь хвилину тому з цікавістю слухали про смерть та розглядали ілюстративні матеріали до цього явища, тепер злякались її і тікають від неї хто куди. Трансформація з ними відбулася дуже проста. Вони не злякались смерті. Вони злякались неконтрольованої смерті, направленої на них самих.

З пораненням у живіт падає підполковник. Із закривавленою головою замертво звалюється іркутянин. Підстрілений у ногу, падає директор рекламного агенства. Куля потрапляє у спину письменнику. Кулі потрапляють у інших випадкових відвідувачів, яким просто не пощастило опинитись на цій сторінці роману у цей момент. До зали вбігають два охоронця, такі ж перелякані, як і решта, але все-таки зі зброєю, і починають стріляти в Ігоря. Ігор відбігає, ховається за стінкою, стріляє по охоронцям. Одного з них він поцілює в груди і той падає. Інший, випустивши ще кілька куль, відтаскує свого пораненого колегу за стінку. Все це супроводжується криками і скаженим тупотінням переляканого натовпу. Всюди понівечені твори і перекинуті стільці. На стінах і підлозі білосніжного приміщення – кров. Розбігаючись, відвідувачі вступають у неї, розносять всією галереєю, залишаючи за собою криваві відбитки свого взуття. Кров буквально стікає по стінам. Стікає по словам Ганді «Перемога, досягнута насиллям – рівносильна поразці, бо короткострокова», словам, які самі виведені кров’ю. На підлозі під написом валяється мертвий письменник.



Ігор швидко збігає сходами вниз, вибігає на вулицю, стрибає у зелену шевроле і їде геть у підсвічену темряву міських вулиць. Але це вже зовсім інше місто. Це альтернативний, паралельний всесвіт, у якому Ігор до цього ніколи не був. Можливо, він навіть може наткнутися тут на самого себе, що простує тротуаром з кишенями в руках, що не має жодного стосунку до подій, які щойно відбулися. Мапа і топоніміка не змінились, чорний Дніпро промиває горлянку міста тим же маршрутом, але місто тепер співає зовсім іншу пісню. Справа в простому. Ігор тепер бачить це місто очима людини, що сама перетворилася на смерть.

Однакові вулиці та їх такі відмінні одне від одного мешканці живуть своїм життям, і їм абсолютно до лампочки все, про що тут написано. На одній з вулиць під ліхтарем закохана студентська парочка, цілуючись, не помітили пролітаючу повз машину Ігоря. На іншому перехресті зелену шевроле не помітив молодий програміст, заглиблений у свої мрії про перспективний стартап. Не звернула уваги на машину і сорокалітня продавщиця взуття, що поверталася додому від свого абьюзивного коханця. Плювати було і таксистам, які стояли біля якогось генделика, випасаючи своїх потенційних п’яних клієнтів. Побачивши, як вдалині з-за рогу вулиці виникає синьо-червоне поліцейське блимання, Ігор швидко завертає у перший же на шляху провулок. Сирена не волає, отже, вони ще не знають про випадок у галереї. Можливо, їм повідомляють саме в цю хвилину. Ігор виїжджає на широкий бульвар, пірнає у суцільний потік машин. Нечіткі вогні магазинів і ресторанів по обидва боки, як різнобарвні квіти, вибухають і гаснуть, проносячись повз. Світло автомобільних фар зливається у сяючі річки у просторі ночі.


Обличчя Ігоря знесилене і хворе. Він кривиться від болю. Лівою рукою проводить по животу, і вона стає мокрою від гарячої крові. Правою проводить по лобу, і вона стає мокрою від холодного поту. Він завертає у якийсь провулок, зупиняє машину. У провулку світло і звук вмить щезли, ніби машина заїхала у якийсь мертвий підземний паркінг. Ігор важко дихає, стискає кермо чорною від крові рукою. Піднімає очі і дивиться сам на себе у дзеркало заднього виду. Зробивши ще кілька глибоких і важких вдихів, знову заводить мотор і виїжджає назад на пульсуючий бульвар.


10


На підвіконні в операційній стоїть дешевий радіоприймач, що тихенько транслює якусь веселу, популярну серед сучасної молоді пісеньку. Добре, що приймач погано налаштований і звучить ледь чутно, так що пісні толком не розібрати, бо Ігор з’їхав би з глузду. В приміщенні з кахлевими стінами жахливо смердить хлоркою і ще якимись хімікатами. Крім того, тут достатньо темно, яскраве світло направлене тільки на блідого, роздягнутого Ігоря, що лежить на операційному столі з кривавою дірою в животі. Над Ігорем схилились два бірюзових халата – хірург, невисокий сивий чоловік років шістдесяти, і його молода асистентка.

– Так, полежи трохи, полежи, – каже хірург, випрямляючись, – І не рухайся.

Хірург виходять у суміжне з операційною приміщення, щось середнє між підсобкою і кабінетом. На письмовому столі стоїть електрочайник і ще гаряча чашка чаю. Зі спинки стільця звисає світло-коричневий піджак, який хірург носить тоді, коли нікого не оперує.

– Чаю нормально не дадуть попити, козли, – тихо нарікає він, миючи руки в раковині. Заходить асистентка. Хірург бере чашку і робить пару ковтків.

– Я підготувала всі інструменти.

– Хай анестезія візьме.

– Почастішали у нас із кульовими, – зітхає вона.

– Ага, – говорить хірург іронічно, – Останні років сім.

Він робить ще ковток чаю.

– Дев’яності, – говорить до кахлевої стіни, – Як у дев’яності.

Анестезія жодним чином себе не проявляє. Думки ясні, хоча тіло і трясе, як у лихоманці. Яскраві лампи сліплять Ігорю очі. Примружуючись, він дивиться повз них, на стелю. Дивиться і вже бачить все, що буде відбуватись у найближчі хвилини. Бачить на стелі відблиски поліцейських сирен, бачить ще до того, як вони справді з’являються там. Чує звуки під’їжджаючих авто ще до того, як вони справді з’являються під лікарнею. Ігоря кидає в піт і жар, і миттєво з’являється величезна кількість енергії, як це буває у загнаного і приреченого звіра, який все ще вірить, хоч на один відсоток, у можливість врятуватись. І поки цей один відсоток не розтанув у повний нуль, Ігор вирішує діяти. Голий, шкутильгає у напрямку вікна, визирає вниз. Під лікарнею вже припарковані три поліцейські автівки, поліція вже заходить у будівлю.

– Ви що?! Ви що?! – збентежений голос асистентки позаду Ігоря, – Негайно поверніться на стіл! Ви в своєму розумі?!

Ігор обертається. Асистентка швидким кроком наближається до нього. Ігор хапає зі столика поруч з вікном скальпель. Асистентка скрикує і починає відходити назад.

Холод і сморід хлорки розтікаються довгим лікарняним коридором. Ним вештаються нечисленні стаціонарні хворі в масках. Ігор теж в масці, зараз це для нього тільки плюс. Він намагається не шкутильгати, тримається, як може, але очі все-одно видають біль і напругу. На ньому піджак хірурга, який йому явно замалий. Назустріч проходить кілька співробітників лікарні у білих халатах. Вони не звертають на Ігоря особливої уваги. Поліція тільки приїхала, і більша частина персоналу гадки не має про те, що тут щось відбувається. Ігор бачить, як вдалині, в іншому кінці коридору, з ліфту виходять поліцейські. Ігор пришвидшується, як може, досягає сходів і спускається вниз. Зі штанини капає кров, лишаючи за ним пунктирну лінію. Йде іншим коридором, ще холоднішим і смердючішим за попередній. Раптом з бокового проходу метушливо з’являються медики з ношами на колесах. На ношах вони швидко везуть якусь темноволосу дівчину. Пропускаючи їх, Ігор відходить в сторону, притискаючись до стіни. Мимохіть бачить обличчя дівчини з простреленими грудьми. Це Іра. Секунд десять він стоїть, дивлячись їм усім вслід. Прямує далі, спускається сходами на поверх нижче, потім ще нижче. Він плаче.

В туалеті на першому поверсі відкриває вікно і насилу вилазить назовні, впавши у кущі. Ховаючись в темряві дерев, пробирається через лікарняне подвір’я до паркану. Поліцейські часу не гають. Обступили і обшукують його зелену шевроле. З великими труднощами Ігор перелазить паркан і гепається на тротуар.

В такий вечір хочеться повільно прогулюватись без зайвих думок у голові. Цей вечір хочеться вдихати повними грудьми і рівним темпом. В такий вечір хочеться жити, а не шкутильгати брудною вулицею, тримаючись за живіт і згинаючись навпіл від болю. Ігор важко дихає, шкандибає все повільніше і повільніше. Нечисленні перехожі стараються не звертати на нього увагу, обходять стороною. Збоку, назустріч Ігорю, звивається безкінечна змія автомобільних фар. Він стоїть, зігнувшись і тримаючись однією рукою за живіт, іншою – за зупинку. Під’їжджає старий, брязкаючий іржавим залізом, радянський тролейбус. Ігор заходить у нього, перечіпляється і падає на коліна. З труднощами підводиться, тримаючись за поручень. Робить кілька кроків і падає на сидіння біля вікна. Люди у тролейбусі або ігнорують його, або косяться гидливими поглядами з-за своїх намордників, як на бомжа чи наркомана. Ігор схиляє голову набік і притуляється лицем до вікна. За склом пролітають яскраві вітрини і вивіски, спалахи ліхтарів та автомобілів, людські обличчя і людські душі. Вони теж світяться на фоні ночі. Сяючий і прекрасний світ, вогнистий феєрверк міста, сповнений трагічної любові і звабливої ненависті, повільно перетворюється для Ігоря в непотрібний мотлох. Білий від втрати крові, він заплющує очі і засинає від анестезії.


Кардіограма Іри остаточно перетворюється на красиву і ідеально пряму лінію, і лікарі опускають руки. Стіни будівлі, в якій розміщена галерея, переливаються червоними і синіми кольорами поліцейських мигалок, настирливі журналісти намагаються віднайти у плутанині учасників та свідків видовища, взяти коментар у полісменів чи хоча б у випадкових перехожих.

– За попередніми даними, – звертається одна з репортерок у камеру, – У перестрілці було поранено підполковника Збройних сил та вбито лейтенанта Національної поліції.

А от з магазину сантехніки поліція вже забралась геть. Територія очеплена огороджувальною стрічкою. Спокій, тиша і якийсь своєрідний, безтурботний затишок. Крізь розбите вікно другого поверху темне приміщення наповнюється нічним повітрям, свіжим і здоровим. Крізь розбите вікно можна бачити, як над дахом будинку з протилежної сторони вулиці сяє яскравий фіолетовий космос. І тільки секундна стрілка годинника на стіні відбиває у чорній тиші свій стійкий і байдужий ритм. Раз, два, раз, два. Темрява забрала всіх, кого мала забрати. Раз, два, раз, два. Під цей звук від ночі неможливо відвести очей. Вона прекрасна.


ЕПІЛОГ: ІГОР


Ігор прокинувся від яскравого сонячного світла, що било йому прямо в очі. У нього нічого не боліло, на тілі не було ні забоїв, ні поранень. Він у своїй футболці і джинсах, чистих, ніби нещодавно випраних. Тролейбус безшумно котився ранковою вулицею. Будинки, дерева, нечисленні автівки, припарковані вздовж тротуарів. Двірники в помаранчевих жилетках метуть своїми мітлами, робітники відкривають свої магазини і кафе, виносять стільці на літні веранди. Людей ще мало. Мало машин. Ніхто нікуди не поспішає, ніхто не сигналить. Безтурботний недільний ранок. Сонце було настільки яскраве, що навіть тіні від будинків і дерев видавались просто примарними, прозорими плівками, що наклеєні на асфальт, тротуари та інші поверхні. Сонце сліпило очі, і Ігор прибирав голову від вікна. В салоні було акуратно і порожньо, як у чисто прибраній кімнаті. Стояло ледь чутне, глухе і монотонне гудіння електродвигуна, змішане зі звуком колес, що давлять асфальт. Крім Ігоря тут була ще тільки одна людина, з протилежного боку, на місці кондуктора. Розвернувшись до Ігоря, спершись ліктем об спинку і поклавши ногу на ногу, високий, не старий, але вже геть сивий чоловік курив і ледь помітно посміхався краєм рота.

– Чудовий ранок, не правда? – спитав він Ігоря.

Мружачись від сонця, Ігор довго дивився на чоловіка.

– Скільки тобі зараз років, тато?

– Зараз чи тут?

Ігор розгублено мовчав.

– Ну так як тобі ранок?

– Красиво.

Чоловік затягнувся сигаретою і повільно випустив з легень хмару диму, в якій мальовничо переливались сонячні промені.  

– Красою треба насолоджуватись, поки ти її бачиш, – сказав він, – І щастя переживати, поки ти його відчуваєш. Треба насолоджуватись моментом, поки він триває, але не намагатися ним заволодіти, і тим більше повернути. Цей момент тобі не належить. Він не належить і тому, з ким ти його ділив. Він взагалі нікому не належить. А ти прив’язався до своїх моментів, уявив, що вони – речі, якими ти можеш володіти. Гнався за ними стільки років, коли їх вже давно не існувало, коли їх давно уже змили хвилі, як малюнки на піску. Філософія цвітіння сакури, я ж говорив тобі. Попереджував – відпусти. Спробуєш повернути – зруйнуєш себе і все довкола. Разом з тією, яку любив, і через яку все і почалося. А ти мене не послухав. І що маєш? Зараз твоє ім’я стирчить у всіх газетах. Із заголовків я дізнаюся, що виховав психопата!

Чоловік обурено замахав руками і розкашлявся. Дим продовжував переломлювати в собі сонячні промені. Хитаючи головою, чоловік сумно розсміявся. Ігор дивився на нього важким і задумливим поглядом. 

– Тато, цей світ виявився жахливим і жорстоким місцем.

– Так, світ жахливий і жорстокий, – відповів чоловік, – Але визирни у вікно. Що ти бачиш тут і зараз?

Ігор перевів погляд на світ по той бік скла. Світ був сповнений сонця і спокою. Асфальтна дорога мерехтіла жовтими відблисками. Продовжували тягнутись суцільні декорації розфарбованих будинків, дерева ховали їх за пагорбами свого листя. Дівчина в обтягуючому спортивному костюмі здійснювала ранкову пробіжку. Чоловік років п’ятдесяти у синій бейсболці вигулював свого шнауцера. Офіціантка винесла останні стільці на веранду кафе і була готова приймати перших відвідувачів. З динаміків на веранді звучить тиха пульсуюча мелодія, акордеони класичного французького шансону. Жіночка у бузковому халаті поливала квіти на балконі на третьому поверсі. Ігор відвів погляд від вікна.

– Я дуже втомився.

– Тепер ти відпочинеш.

– Я хочу опинитись далеко, максимально далеко від всього, що трапилось.

– Ми уже максимально далеко, синку, – сказав чоловік, – Ми вдома.


ЕПІЛОГ: ІРА


Іра розплющує очі. У карих очах відбивається світлий інтер’єр спальні. Іра прокручує в голові образи, які обірвались так стрімко. Якісь люди, знайомі і незнайомі, близькі і далекі, періоди сірої нудьги і абсолютно божевільні ситуації. Вона старається утримати їх, але вони все віддаляються, знебарвлюються, тануть. Навіть не з кожною секундою – з кожною миттю. Це дуже важливий сон. Найважливіший у її житті. Він здатен змінити її життя, уберегти від подій, які можуть його зламати. Він здатен вивести її з блукань на широку дорогу з добрим асфальтовим покриттям. Не можна впустити сон, треба якнайскоріше записати його. Але в перші секунди після пробудження тіло ще не слухається. Іра насилу водить рукою по простирадлу.

Дотягується до тумбочки, та на ній немає ні листка, ні ручки. Намацує тільки телефон, ліниво бере його неслухняною рукою. Треба хоч на диктофон записати. Хоч те, що ще пам’ятаю, ті рештки, які ще не розвіяло вітром реальності. Але тут – як раз в цей момент! – з характерним звуком приходить повідомлення. Іра автоматично переводить свою увагу на нього. Одногрупниця питає, чи буде вона на парі. Сьогодні лекція про Ренуара і французький імпресіонізм. Іра тримає телефон, роздумуючи, піти чи ні. Вирішує не йти, все одно проспала. Вирішує не йти сьогодні на пари взагалі. І тут же згадує, що схопила телефон для того, аби записати залишки сну, хоча б окремі слова і фрази, за якими можна буде його реконструювати. Розуміє, що за цим грьобаним повідомленням відволіклась від згадок про сон. Клятий, клятий Ренуар! Він тепер розкаже, що їй снилось, чи що? Яка прикрість. Вона повністю його втратила. Тепер цей сон відійшов у той безкінечний список снів, яких вона не пам’ятає.

Вона розчісує своє довге світле волосся, сидячи на стільці перед дзеркалом. Вона вдивляється у себе. У квартирі вона одна, Данило пішов на роботу, коли вона ще спала. На пари вона остаточно вирішує не йти. Один раз я можу собі це дозволити, думає вона, тим більше, Ренуар мені ніколи не подобався. М’яке світло і свіже повітря просочуються у відкрите вікно через прозору занавіску. Крізь привідкриті двері шафи позаду видно невагоме блакитне плаття, що звисає з вішалки, і календар 2013-го року поряд на стіні. Тиша і глухе гудіння машин далеко за вікном. Вона повільно проводить гребінцем по волоссю. Повільно, зверху вниз. Зараз їй і в голову вже прийти не може, що їй снилося її майбутнє. Вона забула все, що має з нею трапитись, і тепер не може нічого змінити, а тому буде приречена проживати все це знову і знову, і повторювати свої помилки без кінця і краю.

З тостера бадьоро вистрибнули грінки. Електрочайник закипів і відключився. Іра втопила у прозорій чашці чайний пакетик і спостерігає, як вода красиво, мовби витонченими розводами акварелі, поступово забарвлюється у насичений брунатний колір.

Вона у парку, повільно ступає по блукаючій, незаасвальтованій стежці, під зеленими плямами дерев, крізь листя яких сонце кидає на все рухомі, продірявлені шматки світла. З-під її волосся до кишені тягнуться тоненькі білі дроти від навушників. Вона слухає «Clair de Lune» Дебюссі. Курить сигаретку. З недавніх пір вона дозволяє собі викурити одну в особливі моменти, коли дуже сильно хочеться. Данило про це ще не знає, і якщо дізнається, напевно, не буде в захваті. Та якщо вже не пішла на пари – вона, відмінниця і взірець для інших студентів, – то насолоджуватись цим днем треба по повній. Старості групи Іра збрехала, що захворіла. Але більше таких вихідних собі дозволяти не можна, думає Іра, тим паче, що на носі екзамени і захист диплому. Іра має з’явитися до Гіршина з кришталево чистою репутацією.

Проходить повз двох жіночок на лавці, що поглинуті розмовою. На зустріч проїздить підліток на велосипеді. Іра виходить і зупиняється на краю великої і яскравої зеленої галявини. Притискається плечем до стовбура міцного дерева. У вухах звучать фортепіанні переливи Дебюссі, фрагмент, який подобається їй найбільше. Вона затягується сигаретою і від задоволення навіть закриває очі. Відкриває. У просвіті між деревами, у блакитному денному небі висить блідий Місяць, ніби якась сусідня планета, сусідня Земля зі своїм паралельним життям, своїми містами і своїми історіями. І можливо, інша Іра стоїть там під деревом в нутрощах теплого травневого дня, курить, слухає музику і насолоджується моментом. Можливо, ця інша Іра запам’ятала свій сон. Вона пам’ятає своє майбутнє.

Композиція добігла кінця, Іра загасила недопалок об стовбур. Сон розчинився, але лишилось відчуття, що насуваються зміни, і сон був саме про них. Вони будуть грандіозні, сповнені надій та їх краху, трагічні і прекрасні, і так як раніше, вже ніколи не буде. Іра не може відвести очей від Місяця. У блакитному денному небі він фантастично красивий.


ЕПІЛОГ: ПРОЩАВАЙ, РІКА


Вони простують запиленим путівцем, дожовують бутерброди з сиром, які Іра зробила їм для пікніка, і мружаться на безхмарне небо. Трава на схилі м’яка, як шовк. Хоча ще травень, земля по-літньому прогріта і тепла. Іра знімає свої жовті кеди, стоїть босоніж, вперши руки в боки. Ігор зі своїм рваним рюкзаком на плечі походжає зі сторони в сторону, дурнувато посміхаючись невідомо від чого. Сидять в тіні похиленого дерева, спершись об стовбур і витягнувши ноги. Вони геть не ті, до яких ви звикли за весь цей час. Перед вами ще підлітки, учні одинадцятого класу, симпатичні у своїй незграбності. Їх погляди прозорі, посмішки невагомі, а почуття щирі. Вага життя ще не притиснула їх до землі, а досвід ще не зламав хребта їх мріям. Вони ще не схожі самі на себе. Іра – ще не та сяюча довговолоса красуня, до якої всі звикли, а сіра мишка у сірій кофті, трохи згорблена, трохи невпевнена в собі, без косметики і з брекетами на зубах, з волоссям, недбало зібраним у пучок на потилиці. Ігор – худий, усміхнений, з незвично довгим волоссям, що майже закриває вуха, вдягнутий у якісь драні джинси і синю футболку з секонд-хенду. Йому вже сімнадцять. Їй ще шістнадцять. Вони перебувають у тому місці, яке у них між собою вважається краєм світу. Іра кладе голову Ігорю на плече. Кладе свою ногу на його ногу.

– Цікаво, воно з самого початку росло похиленим? – питає він.

– Що? Наше дерево?

– Ну. 

– Не знаю. Може бути.

– Нам треба якось його позначити. Позначити, що це дерево – наше.

– Як?

– Можна повирізати на ньому наші імена.

– Це банально.

– Можна повирізати наші імена французькою.

– А французькою вони будуть іншими? Дурненький.

Іра сміється. Її сміх дзвінкий і по-підлітковому милий. Задумавшись, вона висуває свою версію.

– Давай ми ніяк не будемо позначати наше дерево, – говорить з підкресленою, і тому забавною серйозністю, – Ми просто будемо знати, до кінця наших днів знати, що це дерево – наше. Ми позначимо його у своїх головах. Ми...

Ігор не дає їй закінчити думку. Він цілує її прямо посеред промови. Короткий, незграбний і простий підлітковий поцілунок. Думка Іри так і лишається незакінченою. Він тримає руку на її м’якому животі. Вони дивляться одне одному в очі. Скільки це триває – секунди, хвилини, години, вічність, – вони не знають, бо час більше не відчувається. А широка ріка внизу, між тим, несе в своїх темних водах історію всього їх життя, всього того, що з ними буде, людей, яких вони зустрінуть і втратять, подій, які з ними відбудуться і те, чим вони закінчать. Та вони в цю страшну ріку не дивляться, вони дивляться тільки одне одному в очі. Ніхто не дивиться в свою ріку.

Так всі наступні роки виявились вмить анульовані, купа сторінок перегорнута у зворотному порядку, купа хвилин кінофільму прокручені назад. В момент, коли Іра і Ігор дивляться одне одному в очі, нічого ще не відбулося. Я припиняю записувати цю історію після того, як багато що вже сталось, і багато чого ще трапиться, але уже не з ними. Це трапиться з нами. З усіма, хто прямо зараз розкидані по всьому місту, країні, світу, на схилах над річками, у кімнатах в багатоповерхових будинках, на спальних околицях і центральних площах мегаполісів і маленьких задрипаних містечок, затиснуті у ніжних лещатах своєї епохи. Коли настане черга кожного з нас, чорні води часу теж віднесуть нас своєю течією, не жаліючи нікого. Але на зміну нам завжди прийдуть інші. І у них будуть свої історії. Деякі з них теж напишуть про це книги.


ЧАСТИНА 0. Необов'язкова до читання передмова з 2013 року.


And I’ve been a forest fire

I am a forest fire

And I am the fire and I am the forest

And I am a witness watching it

Mitski Miyawaki, “A Burning Hill”


– Всього Огюстом Ренуаром було написано чотири портрети актриси Жанни Самарі. Розглянемо той з них, який можна вважати квінтесенцією стилю художника. Це портрет 1877 року…

Аудиторія строката, як величезна купа різнобарвного одягу на секонд-хенді. Тільки більш впорядкована. Відсотків на дев’яносто вона являє собою милий бабський квітник з чарівними особами віком двадцять один-двадцять п’ять років. Приблизно третину можна назвати справжніми красунями. Ще третину – просто симпатичними. Ну а решта – вибачте. У все це діло втиснулися кілька хлопців подібного ж віку, які на загальному фоні ніякої погоди не роблять. Хай скажуть спасибі, що вони не на зібранні радикальних феміністок. У всіх без виключення очі розумні. Навіть у тих, у кого вони були тупі на першому курсі, до четвертого порозумнішали. Світловолоса дівчина у першому ряду добросовісно конспектує лекцію. Незбагненним чином їй вдається поєднувати скажену швидкість письма і каліграфічну чистоту. Вона схилила голову над зошитом і поки що ховає від нас своє лице.

– Обличчя портретуємої ніби світиться, світяться і її очі, – продовжує розповідати казки трохи гугнявий голос викладача. Він ніби сам пише цей портрет, тільки словами, – Вона молода, красива і щаслива. Вона кохана публікою…

Під ці репліки дівчина підіймає голову і ми нарешті бачимо її обличчя. Щоб описати її, достатньо просто вкрасти слова гугнявого лектора – вона молода, красива і щаслива. Довге і світле русяве волосся із золотими відблисками, ніби на неї безперервно світить ранкове сонце. Очі кольору міцно завареної кави. Темні брови, малинові губи – лише злегка підкреслені косметикою, з відчуттям міри і смаку. Легка блакитна сукня ховає тендітну фігуру, близьку до ідеальних пропорцій. Звуть красуню Іра.

На неї можна дивитися довго, та коли відвести погляд, побачимо велику університетську аудиторію, в якій ряди зі студентами каскадами падають вниз, до майданчика, на якому за столом сидить викладач. Кудрявий і невисокий, років тридцяти п’яти, в окулярах і з ріденькими вусиками, власник трохи смішного голосу зі штучним французьким акцентом. На столі перед викладачем нічого зайвого – ноутбук і цифровий проектор, з якого на білий екран позаду висвічується власне виріб Ренуара – портрет молодої актриси Жанни Самарі, що була набагато молодша від самого художника і пішла з життя набагато раніше від нього. Незважаючи на різницю у швидкості життя, Ренуар встиг впіймати її в цьому портреті.

– Портрет погрудний, виконаний м’якими, розпливчастими мазками…

Дивишся на всіх них і бачиш квінтесенцію молодості. Здається, що ні в кого тут немає ні набридливих хвороб, ні сімейних проблем, ні схильності до депресії чи алкоголізму. Навіть ті, хто в тутешній соціальній ієрархії гризе зубами плінтус, викликають дивну симпатію. Наприклад, сусідка Іри, доволі страшненька, з розтріпаними рудими кучерями, товста і поцяткована прищами – навіть з розпачу не кожен чоловік мав би мужність одружитися з такою.

На одному з задніх рядів двоє хлопців пошепки обговорюють щось неймовірно далеке від теми лекції. Чорнявий щось промовляє до білявого, після чого обидва тихенько сміються. Чорнявий жмакає шматочок листка, що лежав перед ним, і жбурляє його через голови одногрупниць на передній ряд. Паперова кулька падає на парту, за якою сидять Іра з її менш симпатичною сусідкою, причому приземляється якраз перед останньою. Сусідка з байдужим обличчям розгортає послання, мружачись, без особливої зацікавленості пробігає по тексту маленькими оченятами.

– Це знову тобі, – вона передає Ірі листок з обличчям людини, яка хронічно програє в лотерею.

Читаючи записку, Іра тихенько посміхається. Скалічений шматок паперу повідомляє: “Ти дуже красива. Здається, я тебе кохаю…ну, правда! Цього разу я серйозно!” З обережною і водночас хитрою посмішкою Іра обертається назад. Чорнявий хлопець, автор записки, щось беззвучно промовляє до Іри, поклавши руку на серце. Не вистачає тільки гітари і троянди в зубах. Його білявий сусід в цей час корчиться від сміху, але звук у нього теж вимкнений. З тією ж посмішкою Іра жмакає записку, повертаючи її в її природній стан, і скидає з парти на підлогу. Записка падає у купу таких же пожмаканих записок, які накопичувались тут впродовж всієї пари. Кладовище любовних послань. З чудовим настроєм Іра повертається до свого конспекту.

Тут і не пахне світом тяжкої фізичної праці, конвеєрним виробництвом, хімічним смородом заміських бензоколонок. Не пахне тут і всесвітом рутинних буднів персоналу сфери обслуговування чи офісного планктону. І ті і інші давно стали придатками до своїх касових апаратів чи комп'ютерів, за якими вони працюють. Їх не врятують навіть “безкоштовні обіди і дружня атмосфера”, які їм обіцяють на сайтах з пошуку роботи. В цій же, порізаній яскравим сонячним світлом аудиторії – кожен індивідуальність, молодий інтелектуал, вільний дослідник і письменник на теми культури і мистецтва, арт-журналіст, галерейний куратор, науковий співробітник статусного музею, відліт уяви якого не скутий ланцюгами необхідності заробляти гроші на ненависній роботі. Свою роботу вони обов'язково будуть обожнювати. У цих дівчат і кількох хлопчиків сяюче і щасливе майбутнє. Давайте поздоровимо їх, поки не пізно. А то скоро в них випускні екзамени і захист диплому.

З різних боків і різних відстаней, залежно від зайнятого місця в аудиторії, вони чують від викладача одні і ті ж слова. Зчепивши руки за спиною, він походжає зі сторони в сторону, від дверей до розпахнутого вікна, і як живий прямоходячий динамік, транслює вже давно завчену платівку своєї лекції. Транслює настільки вправно, що здається, ніби він читає її в перший раз, зі свіжістю талановитого імпровізатора.


– Імпресіонізм був одночасно останнім стилем класичного живопису і першим стилем живопису модерного. Через стадію захоплення імпресіонізмом пройшли такі митці як Сезанн, Ван Гог та Гоген – три головних стовпа постімпресіонізму, – наполягає він зі своєю дивакуватою гугнявістю, яка, якщо довго його слухати, починає навіть подобатися, – А живопис постімпресіоністів стилістично є вже безпосереднім передвісником живопису ХХ століття. Ось, наприклад, одна з ранніх картин Ван Гога, яка несе на собі виразний вплив імпресіонізму…

Викладач підходить до столу і клацає мишкою. Несподівано на екрані позаду нього виникає фотографія порнографічного змісту, яку не хотілося б тут детально описувати. Не готовий до такої різкої зміни теми лекції, кудрявий жахливо бентежиться і червоніє.

– Господи… як це сюди потрапило, – бурмотить він собі під носа, проклинаючи себе за те, що скопіював картинку не в ту папку.

Викладач істерично тисне курсором на червоний хрестик, та зображення вперто застигло на екрані і нікуди звідти не збирається. Аудиторією, ряд за рядом, поступово здіймається хвиля сміху, як зрозуміло, переважно дівчачого. Іра теж сміється. Зображення ніяк не закривається. Розуміючи, що підлий комп’ютер безповоротно зависнув, знервований і спітнілий викладач відходить та інстинктивно намагається затулити негідне зображення своїм тілом. Та картинка з проектору просто висвітлюється на фігурі викладача. Аудиторія вибухає землетрусом ще гучнішого реготу.

Ще раз подивіться, які вони молоді і прекрасні. Яка тут чудова атмосфера. Яка гармонія. Просто здохнути хочеться. Та не подумайте, що це сарказм, ні! Я маю на увазі, що ця прекрасна картина могла би бути непоганим кандидатом на роль того останнього враження, що зачиняє двері за твоїм життям. А найпрекрасніше у цьому враженні – Іра. Саме на неї ти зараз і дивишся.


Світло просочується крізь безліч величезних арочних вікон. Світла так багато, що і студенти, що йдуть коридором після пар, самі ніби світяться зі своїми сумочками і рюкзаками. Вони йдуть коридором, групами чи поодинці, мовчать або ворушать губами про щось своє. Стукотять по підлозі своїми кедами і балетками. Чомусь складається враження, що їх більше, ніж насправді. Можливо через те, що вони сильно шумлять. Звук – друге зображення. А простору для звуку тут багато. Будівля стара, коридори та хол широкі і високі, відлуння заповнює ці приміщення до самого краю. Так ці звук і зображення і пливуть, зв’язані світлом в один суцільний потік.

На другому поверсі, на майданчику над холом, всі, хто проходять повз, відбиваються, зменшуються і зникають в безкінечності у двох вражаючих дзеркалах, що вросли в обидві стіни одне навпроти одного. Деякі зупиняються, щоб причепуритися і впевнитися в тому, що достатньо добре виглядають для того життя, про яке марять після закінчення навчання. Поправляють волосся. Шкірять білосніжні зубки. Розглядають, чи добре на них сидять їх квітчасті сукні чи обтягуючі джинси. Якщо довго дивитись у заколисуючу безкінечність віддзеркалень, почне крутитись голова, тому деякі поспіхом проносяться повз, навіть не зиркаючи у дзеркало, одразу стрибають на мармурові сходи і відбивають по ним ритми різноманітних музичних стилів, спускаючись вниз.

Перед великим дзеркалом застигла і Іра, від свого обличчя її відволікає потік студенток, що тягнеться повз, та відображення власної спини, яке тримає дзеркало-близнюк навпроти. Одна зі студенток виринає з загального потоку і влаштовується чепуритися поряд з Ірою. Між ними відбувається коротенька розмова, судячи з виразів облич – нічого серйозного.

Все це різноманіття вивалюється з розпахнутих дверей університету, як натовп з вагону в годину пік. Розповзаються різними напрямками, як гілки метро. Червона, зелена і синя. На просторій площі, вкритій трагічним порепаним асфальтом, життя може вирувати не гірше, ніж в стінах старої будівлі. Хтось про щось перешіптується, хтось із кимось перекрикується. Залежить від того, на якій відстані стоять одне від одного. Два старіючих викладача курять за розмовою, чи розмовляють за курінням, не відомо, як краще описати. Залежить від того, про що розмовляють. Пом’яті піджаки, руки в кишенях. Інтелігентні окуляри. В одного навіть краватка. Жодної вільної лавки під старими деревами. На всіх сидять, приклеєні, представники перших, других, третіх і так далі курсів, аспіранти, лаборанти, викладачі і всі, хто вийшов перекурити чи просто подихати повітрям після останніх пар. Стоїть атмосфера такої легкості, яка нечасто буває у житті середньостатистичної людини. Середньостатистична людина, певно, була б не проти перенестись сюди зі свого офісу, заводу, магазину, чи де вона там ще горбатиться. Погода безвідмовна. Сонячна, але не спекотна. В таку хвилину жити й радіти б, хоча безумовно в цю ж хвилину хтось помирає в цьому місті, можливо навіть десь поблизу. Або принаймні страждає від нерозділеного кохання чи невиплачених кредитів.

Поступово натовп під історичною спорудою університету рідшає. Студенти пересікають площу під різними кутами, направляючись хто куди. Іра топає разом з тією студенткою, з якою розговорилась перед дзеркалом, невисокою і темноволосою, в жовтій блузці. За парканом їх життєві шляхи розходяться, вони обіймаються і цілуються у щічки на прощання. Іра сідає у припарковану біля стародавнього паркану чорну ауді.

За кермом – хлопець з реклами гелів для гоління. Тільки це не реклама гелів для гоління, це реальність. Такі хлопці справді існують у реальному житті. З красивими і одночасно мужніми рисами обличчя, не худий і не товстий, достатньо високий і в міру підкачаний. І, звісно ж, ідеально виголений. У нього світле коротке волосся і одягнутий він у клітчастий піджак. Вони з Ірою довго цілуються. Довго і по-справжньому красиво. Він її навчив. Все-таки він трохи старше і має більше досвіду – його двадцять шість проти Іриного двадцяти одного року. Під такий поцілунок би якусь романтичну музику.

Хвилиною пізніше машина вже котить вздовж паркану. З вікна обидва спостерігають, як паралельно руху авто по брудній і побитій тротуарній плитці крокує Ірина нещодавня співрозмовниця. Вона дивиться строго вперед, вдаючи що не помічає машину. Так їй не потрібно буде ідіотськи посміхатись, коли вони повільно проїдуть повз.


– Може підкинемо твою одногрупницю, – цілком щиро пропонує Данило і, не чекаючи на відповідь, сигналить і пригальмовує, чим злегка нервує Іру.

– Даня, не треба.

Дівчинка у жовтій блузці обертається на сигнал і, посміхаючись, негативно хитає головою. Посміхатись все-таки довелося. Ауді повільно набирає швидкість, залишаючи її позаду.

– Насправді вона мені заздрить, – висловлює свою думку Іра, дивлячись, як у боковому дзеркалі зменшується фігура одногрупниці.

– Це та Мія з галереї?

– Ні. Але ця теж заздрить. Я думаю, ти їй подобаєшся.

– З чого б це, – Данило іронічно посміхається, на мить зиркнувши на Іру.

– Бо ти на ауді, – відповідає таким же іронічним тоном і коротким поглядом.

Червоне світло зупиняє їх перед перехрестям. Неголений чоловік років п’ятдесяти, молода жіночка з коляскою, велосипедист і ще кілька громадян топчуться по зебрі перед їх бампером. Данило злегка погладжує пальцями кермо. Його фактура приємна на дотик.

– А Мія чого заздрить? Їй теж подобається ауді? – питає в очікуванні зеленого світла, яке прожене всю цю пішохідну нечисть з дороги.

– Мія заздрить, бо працює дівчинкою на побігеньках там, де я скоро буду працювати куратором.

Остання червона трійка, двійка, одиниця… світлофор спалахує зеленим сірником, нога знову натискає на педаль газу і ауді продовжує рух по своїй прямій траєкторії. Машина все віддаляється, зменшується і зникає за одним з дальніх поворотів, і ось уже колір світлофору на перехресті, де ми лишились, знову пересмикується на червоний і інші громадяни різної статі, віку, рівня інтелекту і рівня достатку, різних світоглядних позицій і політичних поглядів переходять вулицю у різних напрямках. Над ними нависає спокійне і незбагненно величезне небо травня 2013 року.


Пригнічене світло видається злегка зеленуватим, відбиваючись від темних стін. Велика, пишно оздоблена зала, в інтер’єрі якої воюють між собою різні види декоративного оздоблення. Це вам не якась дешева забігайлівка. Стіна надійно захищає відвідувачів ресторану від зовнішньої реальності, від натовпу і метушні, а надмірні вікна дозволяють спостерігати все це, якщо комусь захочеться. Вікна дають вибір. Ось за склом, погойдуючись, пройшов якийсь бомж із занедбаною бородою і в роздертій кислотній майці. Чи це був хіпстер. Не зрозуміло. Тягнеться навала машин. Заклад розташований на жвавій вулиці, але звукоізоляція хороша. Шум вулиці вривається сюди тільки коли хтось відчиняє двері. Всередині ж люди говорять тихо, майже шепочуть, слідуючи правилам етикету. Жива музика у виконанні камерного оркестру доповнює звуковий пейзаж меланхолійними джазовими мотивами. У них навіть темношкірий грає на трубі, все максимально аутентично.

Людей, які тут сидять, об’єктивно б назвали середнім класом, але у нашій країні їх доречніше називати вищим. Здається, всі вони чогось досягли в житті, чи принаймні отримали у спадок чи у подарунок. Підприємці, чиновники, професіонали різних прибуткових професій і, звичайно ж, гості з теплих південних країн. Або діти всіх вище перерахованих. Зі своїми подругами або жінками. Цікаво, якщо в одну мить всі їх гроші і статуси розчиняться у повітрі, який відсоток з цих людей зможе знову відбудувати втрачене, а який скотиться до остаточного, фінального дна?

Всі спілкуються зі своїми співрозмовниками, монотонними рухами вкладають до рота їжу, рухають щелепами. Але складається враження, що всі на тиху слідкують за сусідніми столиками, час від часу обережно зиркаючи по сторонам. Слідкують за всім і офіціанти, охайно вбрані і ввічливі настільки, ніби працюють у королівському палаці. Слідкують і пара охоронців – власне, цього вимагає їх посада. Тільки музиці тут на всіх плювати, вона пливе собі через залу, стікає по її стінам, як неквапливо стікає дощ по віконному склу. Іра і Данило сидять за столиком біля вікна.

– Чого ми вечеряємо саме тут? – питає Іра, встромляючи ложку в якийсь екзотичний суп.

– Бо ми тут ще ніколи не були, – реагує Данило, – Вже давно хотів сюди зайти.

– Тут небезпечно їсти.

– Чому?

– Під цю музику можна заснути, впасти обличчям в суп і захлинутись.

Іра і Данило розривають флегматичний спокій закладу своїм сміхом. Варто визнати, вони виглядають найбільш безпосередніми і щирими з усіх присутніх. Рівно на одну секунду на них падають різкі снобські погляди. Навіть на дві секунди. Чоловік і жінка за сусіднім столиком. Чоловік у чорному костюмі, по класиці. Ще б капелюха – і викопаний детектив з голлівудських нуарів. Може, у нього і є капелюх, тільки вдома. Надивившись вдосталь за ці дві секунди на пару, що дозволила собі так безцеремонно порушити штиль, вони зі своєю подругою повертаються до власного життя.

– Дурненька, – Данило все ще продовжує посміхатись.

– Ще яка? – з бадьорим викликом питає Іра, розтягнувши губи і злегка нахилившись вперед.

– Дурненька з дипломом арт-критика.

Іра знову починає гучно сміється. Так сміються не з дотепного жарту. Таким сміхом виражають внутрішній стан. Ще кілька гордовитих поглядів з сусідніх столиків. Повз проходить офіціант, настільки стрункий, ніби його б’ють палицею по спині для тренування осанки. Данило щось каже йому. Іра за інерцією зберігає на обличчі щасливу посмішку, яка тане дуже повільно, як сніг при мінімальній плюсовій температурі. Ірі раптом здалося, що хтось стоїть за вікном і дивиться на них із Данилою. Але їй здавалось так рівно доти, доки вона не повернула голову до вікна. Там продовжувала крутитись платівка гамірного вечірнього натовпу і різнокольорових автівок. Забавно спостерігати всю цю вуличну штовханину суто візуально, не чуючи звідти жодного звуку. До їх столика підійшов офіціант і зробив так, щоб їх бокали наповнилися шиплячим шампанським.

За білою занавіскою – чорна і чужа вулиця, двір багатоповерхової новобудови, ніч, проштрикнута палаючими цятками ліхтарів. Звуки галасливого міста долітають до вікна вже знебарвленими і приглушеними. Новобудова ще не встигла заселитися повністю. Є цілі незаселені поверхи, що розтягнулися чорними мертвими стрічками. Спальня Данили – інша справа. Чотири білі стіни, чотири величезних білих аркуша, на яких ні плями. Стильний, стриманий мінімалізм із всепоглинаючим білим кольором. Білий колір робить спальню ще просторішою і ще чистішою, ніж вона є. Іра і Данило в цьому просторі геть інші. Зі своїми милими дурощами у ліжку, шаблонними, якими страждають незчисленні інші пари, але одночасно щирими і непідробними. Вся їх серйозність лишилась в університеті і на роботі. Вона гатить його подушкою. Вони нерухомо лежать, торкаючись одне одного обличчями. Через хвилину він сидить на ній, притиснувши її руки. Повільно нахиляється, щоб поцілувати. Але не цілує. Викрутившись, вона скидає його з себе (для того, щоб він її не поцілував чи через те, що він її не поцілував?). Падаючи з ліжка, він встигає схопити її за руку і вони разом, під синхронний сміх, завалюються на пухнастий білий килим.


І знов нудьга. Сидять у різних кутках вітальні, яка являє собою такі ж чотири білі стіни-аркуша. Квартира Данили вся така, куди не зайди. Білі кімнати, білі меблі. Стерильна чистота свіжозбудованого ЖК. Як у книги, яка щойно вийшла з типографії, і все ще зберігає запах фарби, у новобудов є свій особливий запах. На людину, яка звикла до старого житлового фонду, різних гнилих хрущовок та панельників, така атмосфера справляє майже гіпнотичне враження. Трохи дивне відчуття – жити в квартирі, в якій до тебе ще не жив ніхто.

Іра з Данилою влипли кожен в екран свого ноутбука, мовчать, не звертають одне на одного уваги, так ніби вже давно розійшлися і втратили інтерес одне до одного. У браузері Іри відкрита вкладка з фб, де їй щойно надіслав повідомлення дехто Tolya Leo. Хлопець на аватарці стоїть у солідному чорному піджаку і краватці, що дає зрозуміти, що перед нами серйозна персона. На голові у нього гумова маска коня з виряченими очима, що дає зрозуміти, що ми помилялись. Як би там не було, але Іра знає, хто це – Толя Лонський, з факультету живопису, на курс молодший. І хто мене смикав за язик розповідати йому про галерею? Нікому нічого не можна розповідати, думає Іра, цокаючи язиком. “Привіт Іра! – пише Tolya, – Надіслав тобі на пошту кілька фоток своїх картин, на мою думку, найцікавіших… покажеш Гіршину? Можливо, його щось зацікавить. Наперед дякую!” Невже я йому справді обіцяла, силується згадати Іра, от халепа. Ще не вистачало, щоб всі ці починаючі генії почали закидувати мене своїми виробами. Я, звісно, по-людськи розумію, що всі ви хочете потрапити у поле зору Гіршина, і не відкидаю, що ви справді талановиті, але у мене в пріоритеті спочатку влаштувати власну кар’єру, хлопчики та дівчатка художники. “Так, обов’язково покажу, Толя, – вистукує вона пальцями по клавіатурі, – Але нічого обіцяти не можу, ти ж розумієш. Гіршин людина зайнята.” Вони обмінюються доброзичливими смайликами і Іра закриває вкладку із соцмережею. Заходить на пошту і, навіть не відкриваючи, видаляє Толіне письмо з прикріпленими до нього зображеннями. Вона не любить, коли на пошті накопичуються непотрібні листи. Повертається до вкладки зі статтею про якісь напівзруйновані античні храми в англомовній вікіпедії, яку читала перед цим. Бездоганна, роз’їдена епохами геометрія доричних колон на фоні плаского, блакитного неба.

– Поїхали на Сицилію. Подивимось на античні храми, – ліниво каже Данилі, не відводячи погляду від екрану, – Або на Мальту. Там цікава мегалітична архітектура.

Данило, загрузнувши в своєму кріслі, закутавшись у нього, мов у ковдру, з Ірою теж візуальний контакт не встановлює, надаючи пріоритет своєму ноуту.

– Чого тебе завжди в якусь глухомань тягне? Поїхали в яке-небудь нормальне місто. В Рим, Барселону наприклад.

– Це не глухомань. Ми вивчали цю архітектуру на першому курсі. Завжди хотіла побачити своїми очима.

– Поїхали краще в Рим. Там теж повно рухляді.

Для Іри це прозвучало як особиста образа. Вони одночасно відірвалися від екранів і зустрілися поглядами.

– Ну слухай, я вчився у трохи іншому навчальному закладі, – почав простодушно виправдовуватись Данило.

– Окей, Рим це компромісне рішення, – після суворої паузи промуркотіла Іра перед тим як знову опустити очі до ноутбуку.

Іра почала копирсатись в інтернеті, маючи за мету заздалегідь створити список місць, де треба потоптатися, і творів мистецтва, біля яких треба буде зависнути бодай на кілька хвилин. Вона знала що список цей близький до безкінечності і гадки не мала з чого почати. Випадково натиснувши не на те посилання, вона відкрила сторінку не з руїнами римського форуму, а з якоюсь невеликою бароковою церквою, яку марно навіть пробувати ідентифікувати, стільки таких церков розпорошено по всьому Вічному місту. Санта-Маріа-Делла-Вітторіа, пробігла вона поглядом назву невеличкої статті. Читати всю статтю їй було лінь, але зображення нижче її зацікавило. Вона одразу згадала цю скульптуру, яка, як виявляється, знаходиться в цьому непримітному храмі. “Екстаз святої Терези” авторства Лоренцо Берніні. Іра добре пам’ятала легенду, згідно з якою святій Терезі явився янгол в образі живого чоловіка і проткнув їй живіт золотою стрілою, після чого вона пережила насолоду такої сили, що… словом, цей сюжет завжди був скандальним через еротичні асоціації.

Лежать на спинах і дивляться у стелю. На стелі нічого цікавого, тим паче що в кімнаті вимкнене світло. Тільки жовте сяйво ліхтарів та зрідка світло автомобільних фар втручаються у ніжну темряву спальні. Вони переводять дихання після того, чим займались ще хвилину тому. Іра вмикає лампу на тумбочці поряд з ліжком. Її туманне світло робить кімнату лише трохи світлішою. Іра встає з ліжка, дістає з сумочки пачку сигарет. У м’якій і каламутній напівтемряві йде до вікна, оголена, сідає на підвіконня і закурює. Данило теж підіймається і прямує до неї. Вона протягує йому відкриту пачку. Данило бере пачку, ніжно витягує у Іри з рота щойно підкурену сигарету. І сигарету, і всю пачку жбурляє у розчинене вікно.

– Ну ти чого, – тихо обурюється Іра.

– З яких пір ти куриш?

Іра грайливо дивиться йому в очі. А вони в нього абсолютно серйозні.

– Тобі не подобаються дівчата, що курять?

– Мені не подобається стереотип, що дівчата які курять – це круто, – він пом’якшується і відходить від вікна, – Стереотип, який нав’язується кіно і літературою, якими ти накачуєш себе під зав’язку. Я борюся зі стереотипами. А в підсумку – з твоїми фільмами та книжками.

Іра встає з підвіконня і мляво йде назад до ліжка. Данило ходить по кімнаті і збирає одяг, недбало розкиданий, коли вони роздягались. Складає в комод. У них з Ірою вже навіть було кілька серйозних зіткнень з приводу порядку в квартирі. Привчити Іру до порядку поки не вдається. Поки в процесі. А порядок для Данили дуже важливий. Хоча він ніколи не задумувався, чому.

І ось вони знову на спинах, витріщились у стелю. У спальні знову густа темрява. Їх силуети ледь розрізняються в чорноті. Що не кажіть, а це прекрасне відчуття. Тепло людини поряд з тобою, людини, з якою життя звело тебе для того щоб ви разом бігли на довгу дистанцію. До цього відчуття швидко звикаєш, як і до всього прекрасного. Можна пролежати так все життя і не помітити, як воно підійшло до кінця. І анітрохи про це не пожалкувати. Головне – щоб це відчуття зберігалось, відчуття, що в тебе є твоя людина. Пропаде це відчуття – і тобі каюк. Навіть якщо людина залишиться поряд. Особливо, якщо людина залишиться поряд.


– Мені до стоматолога треба, – у тиші голос Іри ледь чутний, але чіткий, як музика на мінімальній гучності в навушниках – І колготки купити.

– Тобі треба гроші?

– Я цього не казала.

– Я дам тобі гроші.

Застигла ніякова і набрякла, як пухлина, пауза.

– Коли я стану куратором я сама буду заробляти гроші, – говорить Іра таким тоном, щоб її ні в якому разі не можна було звинуватити в тому, що вона виправдовується. І це, звісно, дуже помітно. Данило міняє курс розмови.

– Коли я стану старим і немічним, – незлобливо передражнює її, – Ти будеш піклуватися про мене, катати на кріслі-каталці і подавати мені зранку склянку води з моїми вставними щелепами. І склянку віскі.

– Коли ти станеш старим і немічним, я теж стану старою і немічною, – логічно міркує Іра, – Навіть ще швидше. Жінки зістарюються раніше за чоловіків.

– Зате живуть довше.

– Що краще?

– Не знаю.


Хто б що не казав, галерея сучасного мистецтва – кращий тренер по спілкуванню з людьми. Галерея сучасного мистецтва вчить тебе робити вигляд, що ти все розумієш і що тобі цікаво. Вчить тебе ствердно і глибокомислено кивати, навіть якщо перед тобою повна маячня.

Білі стіни експозиційної зали сяють від яскравого електричного світла. Все біле, прямо як у квартирі Данили, і, на відміну від неї ж, дико незатишне. Іра стоїть у кутку, переминається з ноги на ногу і задумливо дивиться на інсталяцію в протилежному кінці зали – хаотичну купу, в яку скинуті автомобільна покришка, телевізор з розбитим екраном, кілька реалістично намальованих маслом портретів, стенд з рекламними оголошеннями, крісло і ще казна що. З краю – стара радянська шафа з книгами. Якщо придивитись до книг, можна побачити роботи з мистецтвознавства, соціології, класичної і сучасної філософії, економіки, історії, Біблію, дешеве бульварне чтиво. Тут же поруч з інсталяцією стоїть художник, тендітної статури лисий чоловік років сорока п’яти, в окулярах з товстою помаранчевою оправою, та з шарфом усіх кольорів райдуги. Художник командує молодим хлопцем, працівником галереї. Слідуючи його вказівкам, хлопець міняє місцями деякі елементи інсталяції, деякі пересуває. Втім, не зважаючи на всі ці рухи, твір продовжує залишати інтригуючу загадку свого смислу без пояснень.

До зали входять вантажники в синіх комбінезонах. Один – низенький і товстий, інший – високий і худий. Вантажники вносять два манекени, які прикріплені одне до одного у непристойних позах. Вони ставлять манекени посеред інших елементів інсталяції. Художник занепокоєно махає руками.

– Туди! Туди! В куток їх! – верещить, – Ви руйнуєте композицію!

До зали входить директор галереї, колекціонер Гіршин. Солідний чоловік на вигляд за п’ятдесят але до шістдесяти, середнього зросту і міцної статури, у піджаку, з коротким сивим волоссям та чехівською борідкою, в інтелігентних окулярах(оправа не помаранчева). Гіршин одним своїм виглядом і спокійною поведінкою надає галереї істотної ваги. Він як би підтверджує, що це серйозне і статусне місце, а не цирк-шапіто. Раз галереєю керує така людина як Гіршин, то для тебе, відвідувач, честь опинитися тут. Раз Гіршин виставляє у себе всі ці речі, то вони – не непритомна маячня, а вартісні твори мистецтва. Не стане ж такий поважний пан як Гіршин виставляти в себе купу барахла від якихось божевільних. Приберіть звідси Гіршина, і ви моментально з галереї сучасного мистецтва опинитесь на смітнику, посеред лайна яке сюди позносили пацієнти психіатричної лікарні. Причому вам навіть жодного кроку робити не треба буде. До Гіршина одразу підбігає художник, перезбуджений, ледь не хапає його за лацкани піджака.

– Гіршин! Це колосально! – горланить, – Це мій найбільш зрілий проект! Мій магнум опус! Квінтесенція! Все, що я хотів сказати з самого початку, виражено в цій одній інсталяції! Після такого можна і вішатися! Ось на цьому шарфі!

Художник істерично тягне себе вгору за свій райдужний шарф, показуючи, як воно все буде. Перестаравшись, аж закашлюється, бідолаха.  Гіршин посміхається м’якою лікарською посмішкою.

– До відкриття ти мені потрібен живим, – заспокоює художника, – Потерпи.

Гіршин помічає Іру, що стоїть осторонь від художнього процесу, і підзиває її до себе лагідним жестом.

– Іруся, дорогенька, чого ти там стоїш?

З трохи сором’язливим виглядом, вона підходить до них. Вони з Гіршиним обіймаються, привітливо посміхаючись.

– Ну привіт, привіт, – власник галереї і справді радий бачити Іру.

– Добрий день, Микола Едуардович.

Позбавлений уваги художник починає досліджувати поглядом підлогу. Гіршин перериває цю його дослідницьку діяльність, щоб представити їх з Ірою одне одному.

– Костянтин Остенберг. А це наша Іра, – каже він, по черзі переводячи погляд.

Остенберг та Іра трясуть одне одному руки і приязно розтягують губи. Іра одразу хапається за можливість розвинути розмову.

– Я чула про ваші роботи. Велика честь.

У художника аж очі спалахують і посмішка з формальної перетворюється на щиру, хоча що там саме Іра чула про його роботи, він гадки не має. Коли художникам кажуть, що про них чули, вони автоматично думають, що від них у захваті.

– Ну і що ти як дослідниця, майбутній куратор, можеш сказати про цю роботу? – питає Гіршин.

Для солідності, секунд п'ятнадцять Іра задумливо розглядає інсталяцію, описану кількома абзацами вище. Після цього короткого вступу, що складався з багатозначного мовчання і розумного погляду, вона, не відриваючи погляду від твору, починає коментувати.

– Ну… це сміливо. Історично це безпосереднє повернення від сучасної інсталяції до самих витоків. Художником ніби ігнорується все минуле століття історії мистецтва, ніби… ніби для того, щоб здійснити радикальне висловлювання, не треба було проживати всі ці сто років, не треба було винаходити сюрреалізм, поп-арт, інші актуальні практики… це можна було зробити ще в епоху дадаїстів, у перші десятиліття ХХ століття… якщо не помиляюсь, тут є цитата з Курта Швіттерса…


– Можливо…, – дещо розгублено відкриває рот Остенберг.

До зали тим часом повертаються вантажники, яким плювати на Остенберга, Іру і всіх хто тут працює, окрім Гіршина, бо він їм платить. Важко дихаючи, з коментарями типу “важкий, бляха-муха”, вони втягують до зали велетенський напівзгнилий рояль, здатний викликати серцевий напад у музикантів. Остенберг з оскаженілим виразом обличчя кидається до них.

– Що це!? – кричить, а коли він кричить, голос його стає скрипучим і писклявим, як суміш незмащеного механізму і верещання дев’яностолітньої бабки, так що хоч вуха закривай, – Цього не має тут бути! Це ламає композицію! Це руйнує мій твір! Варвари! Вандали!

Художник, в міру своїх не надто видатних фізичних можливостей, заважає вантажникам занести рояль до зали, намагається штовхати його у зворотній бік. Лупить рояль ногою. У музичного інструмента відвалюється ніжка. Остенберг у припадку сказу підхоплює її починає гатити нею по роялю. Вантажники, здається, починають помічати, що хтось заважає їм виконувати роботу. З розгубленим подивом мружаться на Остенберга.

– Мужики, це на третій поверх. У велику залу, – Гіршин припиняє цей номер спокійним і твердим голосом.

Вантажники застигають з роялем у руках, збираючись з думками. Високий обертається до низького.

– Бляха, я ж казав на третій, Семенич. Ну йопт…

Під істерику Остенберга, що потроху почала стихати, вантажники виносять з приміщення колись величний і благородний, а нині нещасний і затяганий по звалищам і арт-центрам рояль. Остенберг тримається рукою за голову, нервово ходить залою. В іншій руці у нього ніжка від рояля.

– Варвари…вандали, – тихо продовжує він озвучувати пережитий стрес.

Тим часом Гіршин, не зважаючи на чутливого художника, повертається до нашої героїні.

– Ну що, ходімо, Іруся.

Вона посміхається. Гіршин ще не говорить нічого конкретного, але вона вже розуміє, що скоро на неї буде покладена відповідальна робота. І її це тішить, як тішать вирішена проблема чи здійснена мрія.

Мало де так виразно, як у середовищі сучасного мистецтва, видно, яку магічну роль відіграє репутація людини у тій сфері, якою вона займається. Репутація Гіршина як серйозного галериста і колекціонера – беззаперечна. Один з провідних у столиці, отже – у країні. І від того, чи поділиться він своєю репутацією з тобою, може залежати твоя кар’єра. Остенберг давно виставляється у Гіршина – отже, Остенберг помітний сучасний художник зі своїм баченням. Іра стане куратором в галереї Гіршина – отже, вона з нікому невідомої авторки кількох рецензій стане помітним арт-менеджером і дослідницею сучасного мистецтва, до чиєї думки будуть прислухатися. Такі як Гіршин подібні царю Мідасу з грецьких міфів. До чого не доторкнеться, все перетворюється в золото.

Цар Мідас одержав цей дар від бога Діоніса. І у Гіршина в свій час, давним-давно, теж був свій Діоніс, який запустив кар’єру Гіршина. Зв’язки вирішують все. Ще з часів Давньої Греції.

Кабінет Гіршина на фоні решти галереї виглядає як своєрідна ілюстрація фрази наркодилерів “я свій товар не пробую”. Складно уявити, що за стерильними білими прямокутниками виставкових залів, що обліплені химерними фотографіями і загромаджені безладними інсталяціями, ховається ось це. Кабінет інтелектуала початку ХХ століття в стилі ар-деко. За цим письмовим столом з різьбленими орнаментами повинен був би сидіти, наприклад, Зигмунд Фрейд, а не власник галереї сучасного мистецтва. Втім, порівняння це, можливо, не випадкове. За Фрейдом, так сказати. На полицях книжкової шафи вишикувались довжелезними чергами, як пасажири в черзі за квитками, численні книги – ціла бібліотека. Зі стелі звисає примхлива ажурна люстра. На стіні у фігурних рамах висить ряд невеликих пейзажів, переважно акуратні види міст і селищ під хмарним небом. На витонченій дерев’яній підставці мармурова скульптура – зменшена копія Гермеса з малюком Діонісом на руках, роботи давньогрецького скульптора Праксітеля. Словом, у просторі свого кабінету Гіршин – шанувальник класичної художньої культури.

Сам Гіршин стоїть біля вікна. Година пік. Машини ледь повзуть по вузькій вуличці. Люди, таке враження, що видираються одне одному на голови. Метушня зовнішньої дійсності. Гіршин любить ось так зверху спостерігати за вуличною товчією. Може годину так простояти запросто, навіть не ворухнувшись, як його статуя. Для нього споглядання цього інтерактивного міського пейзажу це щось на кшталт медитації. Він так відпочиває. Іра розглядає інший пейзаж, той що на стіні. Нідерландська манера, XVII століття, вірогідно оригінал. Якесь невелике портове місто, матроси розвантажують корабель, на набережній організований скромний риночок, вище якого скупчилися фахверкові будинки у 3-4 поверхи. Виважена композиція, у колориті переважають бліді жовті відтінки. Спокійний, рівний мазок. Якщо після цієї картини різко перевести погляд на вікно, то тамтешня урбаністична замальовка справить враження величезної каналізаційної труби, яку прорвало, і з якою ніхто не може дати ради. Іра повільно походжає кабінетом вздовж стін, розглядаючи нутрощі вже знайомого приміщення – вона тут не вперше, – і покірно чекаючи, коли Гіршин почне розмову. Прикольно було б і кабінет Гіршина відкрити для відвідувань, думає вона, було б немало бажаючих побувати тут. Витончена жіноча фігурка промайнула у напіввідчинених дверях, ніби чорна кішка, що швидко перебігає дорогу.

– Мія, принеси нам кави будь-ласка, – помічає її Гіршин боковим зором.

Іра зупиняється біля невеликої чорно-білої фотографії. Молодий галерист Гіршин, ще якийсь хлопець з модними тоді вусами, і дівчина між ними, з кудрявим довгим волоссям. Всім років по двадцять, максимум двадцять п’ять.

– Ви тут такий молодий, – мовить Іра, розглядаючи чорно-білі обличчя.

Почувши, Гіршин на пару секунд відриває погляд від вікна.

– Так. Коли було зроблене це фото, нічого цього, – Гіршин проводить рукою в просторі, маючи на увазі галерею, – Ще й у проекті не було.


Він повертається до спокійного споглядання вуличної вакханалії. 

– А хто ці хлопець і дівчина разом з вами?

– Їх вже нема в живих.

Від його відповіді Іра знітилася, навіть збентежилася, як бентежаться чутливі люди, коли розуміють що надто глибоко залізли не в свою справу. Більше питань вона не задає.

– Це було так давно, – каже Гіршин тихо, все ще стоячи до неї спиною, і каже, напевно, більше для себе. І зрозуміло, що за цими простими словами стоїть до біса багато всього. Ірі було б цікаво послухати всі ці історії, про дружбу, кохання, зраду, втрати і таке інше, що, напевно, ховає за собою ця фотографія. Але Гіршин – чоловік дуже конкретний. Він не сентиментальний і пустого базікання не любить. У будь-якому випадку, такий імідж він для себе сформував. Говорить він завжди по ділу, тому душевних сповідей від нього Іра не чекає. Нарешті він пориває з вуличним пейзажем і повертається до Іри.

– Так, галереї тоді ще і в проекті не було, – продовжує він несподівано розвивати зачеплену Ірою тему його минулого, – Збожеволіти можна, як все змінилось. Адже я сам хотів бути вільним художником, і щоб зі мною всі носилися і плясали навколо мене. А закінчив тим, що сам пляшу навколо різних клоунів… яка іронія… але в житті так зазвичай і буває.

Вони сидять за столом одне навпроти одного. Іра збентежено посміхається, як першокурсниця на заліку. Тримає руки на колінах. Дивиться великими карими очима. Починає говорити про своє бачення справи. Говорить швидко, ніби намагаючись за балаканиною приховати своє хвилювання. Її задача – сподобатися Гіршину. Підійти йому. Хоча вона і так майже впевнена, що все схоплено і ця посада уже в її руках. Гіршин крутить у руці якусь монету, розглядає її. Аж поки раптово не переводить погляд на Іру.

– Іра, будемо говорити чесно, а тому цинічно.

Говорить все це він спокійно і доброзичливо, але Іра одразу напружується і моментально замовкає.

– Ми пропонуємо нашим клієнтам уяву, – продовжує Гіршин, – Ми вигадуємо контекст навколо творів мистецтва і змушуємо працювати їх уяву. Вони платять нам саме за це. Інколи ще й не мало. Я хочу, щоб ти одразу зрозуміла, що тобі доведеться залишити свої ілюзії у стінах навчального закладу, який ти скоро закінчиш. Тут набагато менше романтики, ніж тобі здається.

Говорячи це, Гіршин продовжує крутити в руці монету. Відчувши, що розмова пішла пряма і чесна, Іра не втрималася.

– Знаєте, Микола Едуардович… чесно кажучи, мені соромно в цьому зізнатися, але за чотири роки дослідження сучасного мистецтва як так до кінця і не зрозуміла, як галереям вдається за такі гроші продавати такі дивні і незрозумілі твори, які з точки зору пересічної людини взагалі нічого не варті, – випалила вона на одному подиху і почервоніла, розуміючи, що її слова можуть просто розсмішити Гіршина і не більше.

Гіршин протяжно посміхається, дивлячись на Іру.

– Остенберг? – він не приховує іронії.

Іра теж починає посміхатись. Вони зрозуміли одне одного. Та раптом Гіршин робиться серйозним, як начальник генштабу. У Іри реакція миттєва – наступної ж секунди вона теж серйозна, без посмішки і з рівною спиною. Та ось вираз обличчя Гіршина знову стає м’якішим, під нього підлаштовується і Іра.

– Твори сучасного мистецтва у більшості своїй і справді нічого не варті, – говорить він трохи сумним голосом, ніби шкодуючи про це, – Ми продаємо не твори, ми продаємо історії які придумуємо для цих творів. Кому вони потрібні без історій? Без історії це просто купа непотребу, яку припхав сюди якийсь навіжений, безглуздо впевнений у власній винятковості. Воно не має ніякої ціни. Ціну має щось на кшталт цього.

Гіршин підіймає перед Ірою стиснуту двома пальцями монету, яку весь цей час крутив у руці. Бруднуватого кольору, чи то зеленого чи то коричневого, не розбереш. Місцями надбита. Хоча профільний портрет і букви латинського алфавіту навколо нього збереглись достатньо добре, якщо не сказати ідеально.

– Сестерцій Траяна. Початок другого століття нашої ери, – розвінчує інтригу Гіршин. 

Іра ніяково знизує плечами. Гіршин злегка нахиляється в її бік.

– Іра, те, чому тебе вчили, це все дуже цікаво… Швіттерс там, дадаїсти… але якщо ти хочеш тут працювати, тобі слід перш за все затямити одне – тобі треба це продати.

Гіршин відкидається на спинку свого ар-декошного крісла, відкриває шухляду стола, вщент переповнену різними старовинними монетами і кладе туди сестерцій Траяна. Початку другого століття нашої ери.

Входить висока і струнка бліда дівчина з прямим темним волоссям. На підносі у неї дві чашки з кавою. Вони з Ірою розгублено вітаються, обмінюючись швидкими посмішками.

– А ви з Мією що, знайомі? – питає Гіршин, коли дівчина вже покинула кабінет. Робить ковток. Кава гаряча і міцна, трохи з перчинкою.

– Ми вчимося разом. У різних групах, але на одному потоці.

Гіршин з розумінням киває і робить ще ковток кави. Деякий час він та Іра зайняті лише своїми чашками. Цей деякий час настільки затягується, що стає ніяково. Принаймні Ірі. Гіршин, як хороший психолог, це відчуває. Про головне поговорили, можна й розрядити обстановку.

– Як там Даня? – посміхається Гіршин, відставляючи чашку в сторону, і Іра одразу пожвавлюється, готова до розмови вже на більш неформальні теми, – Щось давненько в гості не заходив.


Вони посміхаються одна одній настільки нещиро, наскільки це взагалі можливо, щоб при цьому лишатись в рамках етикету. Такі посмішки – справжнє мистецтво.

– Робиш експозицію? – питає Іра, намагаючись бути приязною.

Тим часом Мія продовжує розвішувати фотографії на натягнутій між стінами мотузці для білизни. Вона фіксує їх дерев’яними прищіпками. Зверху на них світять маленькі кволі прожектори. Мія відходить, дивиться. Оцінює, як цей хоровод виглядає в контексті білого приміщення.

– Роблю експозицію…роблю каву… що скажуть, те і роблю, – відповідає вона, на відміну від Іри вже не намагаючись гратись у доброзичливість.


Мія ще раз обертається до Іри і кривить губи у фальшивій посмішці. Розуміючи, що приязної бесіди з майбутньою підлеглою не в’яжеться, Іра направляється до виходу. Вони бажають одне одному гарного дня. Таким тоном, яким зазвичай люди посилають одне одного в дупу. Залишившись в залі одна, Мія продовжує розвішувати фото. Того, хто знайде їх красивими, можна сміливо забирати до психушки: це документальні світлини з місця жахливої ДТП. Дві понівечені машини на заміській трасі, кілька трупів накриті білими простирадлами, на яких, ніби на снігу, в різних місцях проступають величезні плями крові. Плями крові на асфальті. Довкола купа правоохоронців. Шматки заліза і скла, що розлетілись на довгі метри. Єдине красиве на цих фото – далекий ідилічний пейзаж на задньому плані, з небом і соняшниками. Але його затуляють зім’яті машини і правоохоронці.

Білий прямокутник за білим прямокутником, поверх за поверхом. Бісів лабіринт, з якого треба знайти вихід. Скільки разів Іра вже була тут, а так досі до кінця і не збагнула планування цієї будівлі. Проходячи крізь чергову залу, натрапляє на вже знайомих персонажів. Два вантажника в синіх комбінезонах (одного з них звуть Семенич, тільки вона не пам’ятає кого саме) заносять коричневий від бруду і часу радянський диван, з якого стирчать шматки поролону і кілька пружин. Судячи з аромату, знахідку доставлено з якогось сміттєзвалища або викуплено у підвальних бомжів. Чоловіки опускають його посеред зали і переводять дихання. Один з них витирає рукавом спітнілий лоб.  Попрощавшись із ще одним майбутнім підлеглим – хлопцем з папкою в руці, який в іншій залі монтував інсталяцію Остенберга, а тут підвищився до командира вантажників з диваном, – Іра зникає в черговому білому одвірку. Перепочивши, вантажники знову відривають важезний диван від підлоги. Хлопець жестом вказує їм напрямок руху.

– Це на третій поверх, – додає про всяк випадок, хоча вантажники з диваном вже покинули приміщення. 


Два вантажника в червоних комбінезонах заносять в кімнату новенький бежевий диван. Настільки новенький, що він видається якимось навіть несправжнім, іграшковим, тільки збільшеним до розмірів звичайного дивану. Несуть його до стіни.

– Ні, мужики, давайте в центр його, сюди, – командує Данило. Він зовсім не намагається бути високомірним, просто сама ситуація диктує його тон. До того ж, він просто звик – у нього все-таки керівна посада, і тон керівника став частиною його натури.

Вантажники приземляють диван посеред вітальні. Іра стоїть біля вікна, притулившись до стіни. Сонячне світло яскраво окреслює ліву частину її обличчя. Вона з цікавістю слідкує за поведінкою вантажників. Один з них, кремезний дядько років під шістдесят, взагалі не запарюється. Спокійний, як могильна плита на цвинтарі. Працює вантажником, певно, скільки себе пам’ятає і ніколи на щось більше не претендував. Він і не такий високомірний тон чув. Це просто його робота, він так заробляє гроші і звик до всякого. А от інший, худорлявий хлопчина близького до їх з Данилою віку, не приховує роздратування. Розпечене обличчя, дихає важко, очі як у озлобленої бродячої собаки. Він мовчить, на Данилу майже не дивиться, але явно думає щось типу “зустрінься ти мені на вулиці у спальному районі ввечері, я б тобі покомандував”. На обличчі цього юнака чорним по білому, ясним і розбірливим почерком написано, наскільки йому остогидла ця робота. Він всерйоз подумує, що опинився не на своєму місці і що вид діяльності треба міняти. Можливо, отримати вищу освіту, хоча б заочно. Данило ж подумує, наскільки доречно тут буде виглядати диван. Як звичайний перфекціоніст, командує – знову ж таки, тим ненавмисно керівним тоном, – пересунути диван на півметра вправо. І на півметра вперед. Хоча ні, каже, поверніть на півметра назад, мужики, так було краще.

Іра спостерігає за сценою, як глядачка у камерному театрі. Безпосередність Данили і емоції молодого вантажника її забавляють, хоча десь в душі вона розуміє, що життя цього хлопчини не мед і не цукор. Можливо, він із бідної і проблемної сім’ї, приїхав сюди з якоїсь дупної провінції з надіями заробити грошенят і взагалі виплисти на поверхню, але надії все ніяк не виправдовуються. З такими думками Ірі навіть стає соромно за те, що їй забавно, але їй все одно забавно.

– Що скажеш? – вривається в її споглядання Данило.

Іра з усмішкою згинає губи, беззвучно промовляючи нецензурне слово, яке означає найвищий ступінь схвалення і ствердно кліпає очима.

Вони самі, стоять посеред вітальні, біля свого нового дивану, обіймаючи одне одного.

– Думаю, колір стін теж треба поміняти, – Данило дивиться на білі шпалери, одночасно погладжуючи Ірину талію.

Іра ствердно киває. Прикусивши губу, теж переводить погляд на кімнату.

– Я і так в офісі в білих стінах цілими днями, – продовжує Данило, – Потім повертаюсь додому і знову бачу білі стіни.

– Стіни в галереї теж білі, – посміхається Іра.

– Може, бежеві зробимо? Як диван?

– Треба подумати. Але так, це має бути щось світле.

Данило любить готувати. Він готує не для того щоб їсти – для цього існують ресторани і доставка їжі. Просто йому подобається сам процес. Це як своєрідні вправи для релаксації. Вони відбиваються в чорному вікні кухні – бліді відображення Данили за плитою і Іри, що обіймає його ззаду, зчепивши руки у нього на животі.

Позалізали з ногами на новий диван. Відсьорбують с келихів вино, пляшка якого стоїть тут же на килимі під диваном. Під світлом яскравої лампи вино виблискує бордовими спалахами. Жують приготований Данилою рис з овочами. Сьогодні його кулінарна релаксація закінчилась цією стравою.

– У мене тепер таке відчуття, – говорить Іра, одночасно перемелюючи зубами рис, – Що все, що я знала – повна маячня.

– Ну, Гіршин все правильно каже, – відповідає їй Данило теж з набитим ротом, – Все в цьому світі тримається на грошах. Як на фундаменті. Навіть мистецтво не виняток.


Проковтнувши і трохи подумавши, додає.

– Навіть кохання.

Іра запиває його відповідь вином.

– Який ти цинічний, – каже з інтонацією цнотливої. Навіть розвернулась до нього всім корпусом, – Добре, мистецтво, це я ще переживу, у мене буде інфаркт, але я виживу. Але як ти можеш казати, що кохання тримається на грошах?

Не чекаючи відповіді, вона примружується і з хитрою посмішкою починає наспівувати Скрябіна.

– Хтось хотів любов купити… неможливо було пояснити… та штука – не для грошей…

Данило з удавано серйозним обличчям продовжує доїдати рис, дивлячись виключно в тарілку.

– Але вибираючи, в кого закохатися з двох симпатичних хлопців, – говорить він сконцентровано, – Ти напевно закохаєшся в того, хто при грошах. Тобі серце так підкаже.

Промовляючи останню фразу, Данило кидає на Іру грайливий, злегка цинічний погляд.

– От наприклад, – продовжує, – Якби я втратив всі свої гроші, роботу, ти б мене кинула?

Данило дивиться на Іру примружившись. Поступово на його обличчі виникає недоречно широка посмішка. Такий же вираз виникає і на обличчі Іри. Вони відставляють порожні тарілки в сторони.

– Навіть не думай це перевіряти, – тикає вона в нього пальцем.

На обличчі Данили посмішка ще ширша і ще безсоромніша. Зараз він отримає своє. Іра хапає маленьку подушку і починає гамселити нею свого сусіда по дивану. Той незграбно затуляється. Обидва починають нестримно сміятися. Подушка падає на підлогу і перевертає пляшку з вином. Яскраво-червона пляма миттю виростає на білому як сніг килимі.

Обидва вже починають звикати до цієї приємної і тягучої, як мед, рутини. Ще один вечір. Вони доїли, допили вино, вивели, як змогли, червону пляму. Повністю ліквідувати її з першого разу не вдалося, але з червоної вона принаймні стала блідо-рожевою. Зараз перемістяться в спальню і займуться коханням при пожовклому світлі настільної лампи. Залишать під своїми тілами зім’яту постіль. Потім Данило почне збирати розкиданий кімнатою одяг і акуратно складати до шухляд. Іру завжди забавляла його пристрасть до порядку, яка місцями доходила до параної. Жодних пагорбів немитого посуду, жодних джинсів на спинках стільців чи шкарпеток біля ліжка. Данило не знайомий з такими явищами. Потеревенять про щось беззмістовне і приємне перед тим, як відпливти в сон. Іра завжди засинає повільно, а Данило швидко. А молодий вантажник, напевно, бухає, закрившись у своїй облізлій кімнаті в квартирі, яку знімає ще з кількома такими ж гастарбайтерами. На відміну від Іри він, мабуть, не надто щасливий, але теж в якийсь момент вирубиться. Через пару годин в цьому місті буде спати абсолютна більшість, незалежно від рівня доходів, комунальних умов і благополуччя в особистому житті. У всіх рутина. Але в когось рутина приємніша. В принципі, мета життя більшості людей саме в тому і полягає, щоб зробити свою рутину якомога комфортнішою.

У сні Іра, як завжди, буде бачити знайомих людей у до біса дивних ситуаціях, але прокинувшись, майже все забуде. Вона завжди забуває всю конкретику своїх снів, від них лишається тільки відчуття і настрій. Що у сні бачить Данило, і чи сняться йому сни взагалі, Іра ніколи не питала.


Таксі котить по старим, зношеним вулицям, підстрибує на потрощеному асфальті. При кожному повороті фари вихоплюють із темряви шматки будинків, перекручують тіні від дерев. Іра з Данилою сидять на задньому сидінні. Товстий і неголений водій спочатку пробував завести звичну матерну  сповідь про стан дорожнього покриття і про те що міська влада нічого з цим не робить, але пасажири підтримувати розмову відмовились і таксист невдовзі замовк. Іра і Данило теж говорили не так багато. Ось майже єдиний їх діалог за двадцятихвилинну поїздку.

– Там багато цікавих людей збирається, – налаштовує його Іра, – Тобі там сподобається. От побачиш.

– А звідки ти його знаєш? Одногрупник?

– Однокласник. Цікавуща людина. У свої двадцять два встиг повчитися у чотирьох універах, правда жодного не закінчив.

Машина вибралася з плутаної сітки старих вулиць і вискочила на освітлений рівномірними рядами ліхтарів проспект. Данило був налаштований трохи скептично до вечірки, на яку його тягла Іра. В цей вечір йому просто хотілося випити. Не так, щоб обличчям в салат, але нормально. Йому хотілося розслабитись. Тому і поїхали на таксі. Водій запитально глянув на них у дзеркало заднього виду. Не цікаво про мої дороги слухати, гівнюки, то хоч сам вас послухаю, ніби промовляв вираз його вицвілих очей.

– А на життя він чим заробляє? – продовжив Данило на радість водію.

– Ну що ти занудний такий. Тобі лише одні фінанси… не знаю, тато напевно висилає гроші. Він хірургом працює в Німеччині, здається…

Квартира – мрія дослідника декоративно-ужиткового мистецтва пафосної післявоєнної сталінської епохи. Величезна вітальня з високою стелею, що щедро змащена ліпниною. Та навіть без ліпнини середовище нагадує антикварний салон. На огляд цього начиння можна водити екскурсії. Різьблені меблі, пишні занавіски, фігурна люстра, дерев’яний паркет. Сині шпалери з бароковими візерунками, вмонтовані в стіни світильники. Все аутентичне, все з тієї далекої епохи. Навіть шпалери. Такі квартири у щойно побудованих будинках у першій половині п’ятдесятих роздавали крупним чиновникам за крупні заслуги. Але часи були такі, що заслуги могли запросто відібрати, а разом з ними і квартиру. І самому чиновнику змінити місце прописки на табір десь у живописній тундрі. А в квартиру поселити нового чиновника з новими заслугами і таким же страхом їх втратити.

Але товариш Сталін зі своїми архітекторами і дизайнерами давно помер, його імперія розвалилася до чортів собачих, і зараз в цих стінах стоїть дикий гармидер сучасності. А ще тут страшенно весело. Реве рок-музика, шумлять молоді люди пізнього студентського віку. У вітальні, без жодної тісноти, перебувають зараз осіб п'ятнадцять, не менше. Стоїть бедлам, як на біржі у день торгів. Або як у супермаркеті в чорну п’ятницю. Кому яка метафора ближче.


Хазяїн квартири, Віктор, невисокий худорлявий хлопець в окулярах, одягнутий у синю клітчасту сорочку, заліз на стілець і махає руками, щось розповідаючи. Виглядає він доволі неадекватно, як поет-футурист який розповідає епатажний вірш перед публікою. Не звертаючи на Віктора уваги, стоять троє хлопців років по двадцять-двадцять п’ять, двоє з яких запекло про щось сперечаються, а третій уважно слухає, час від часу хиляючи пива з безрозмірної склянки. Ще один хлопець, високий, з бакенбардами, щось таємниче розповідає дівчині, на вигляд студентці молодших курсів. Та кокетливо посміхається. З першого погляду зрозуміло, що він до неї клеїться, навіть якщо він зараз розповідає їй про біосинтез білків. Якийсь бородатий, лисіючий чоловік років під п’ятдесят, щось розтлумачує хлопцю і двом дівчатам років по двадцять. При цьому він достатньо агресивно жестикулює, і щоб не попасти під його гарячу руку, слухачі відсунулись від нього метри на два.

Данило робить ковток вина. Ледь помітно морщиться. Вино сухе, він таке не любить. Іра ж навпаки, споживає із задоволенням. Після чергового ковтка облизує губи. Вони стоять у кутку біля величезного відкритого вікна і вдихають м’яке вечірнє повітря.

– Блондинка у чорній спідниці – Юля, студентка з філфаку, – тихо дає Іра характеристику на окремих присутніх, – Хлопця, з яким вона, не знаю… напевно її друг… а може й ні…

Данило киває так, щоб було зрозуміло – він слухає, але без особливої цікавості. Але Іра не звертає уваги на нюанси його жестів.

– Тільки тим і займається, – продовжує, – Що читає книги і дивиться фільми. Більше вона ні на що не годиться.

– Є такий тип людей, – нудно погоджується Данило.

– А той чувак у зеленій футболці – Гліб. У нього манера з розумним виглядом розказувати про речі, в яких він сам толком не розбирається. Мене це бісить.

Данило знизує плечами.

– А ти сама розбираєшся в тих речах, про які він розказує?

– Не знаю, – з подивом реагує Іра.

– Тоді звідки ти знаєш, що він в них не розбирається?

З насупленими бровами обидва роблять одночасний ковток вина зі своїх бокалів. Деякий час понуро мовчать.

– А хто цей бородатий п’ятдесятилітній мужик? – киває Данило у бік відповідної персони, – Чийсь викладач?

– Гадки не маю, – сміється Іра, – Я не здивуюсь, якщо сам Вітя його не знає.

– Не дім, а кабак якийсь, – трохи роздратовано ділиться Данило враженням, яке в нього склалося з самого початку, – Знайомі приводять своїх знайомих, ті своїх і ніхто нікого не знає.

– Круто ж, правда? – кидає на нього погляд Іра з захопливою посмішкою.

Двоє хлопців запекло сперечаються одне з одним.

– Та годі! Ти знущаєшся?! Sonic Youth виросли з No Wave, а це самий справжній авангард! А із Sonic Youth виріс весь сучасний альтернативний рок!

– Тобто, альтернативний рок виріс із авангарду? – встряє у дискусію нетверезий голос стороннього слухача.

Біля протилежної стіни, спершись плечем об антикварні шпалери, стоїть високий худий хлопець з довгим світлим волоссям і бакенбардами. Його мета – на кілька років від нього молодша дівчина у чорній спідниці, що сперлась плечем об стіну поруч з ним.

– Овсянніков Андрій, – представляється хлопець, – Письменник, сценарист, драматург.

– Я читала щось із твоїх текстів? – грайливо дивиться на нього красуня.

– Ні, я ще нічого не написав. Але у мене купа ідей! Ось, послухай декілька…

Тим часом п’ятьма поверхами нижче, темною і теплою вулицею у напрямку будинку прямує молодий чоловік. Ростом він вище середнього, худорлявої, але спортивної статури, упакований в чорну футболку і сірі джинси. Курить на ходу. Це поки що все що можна про нього впевнено сказати. Він спиняється на перехресті перед будинком. Дивиться в його темну арку, потім переводить погляд на вікна п’ятого поверху, з яких голосить музика і нетверезі балачки. Молодий чоловік тихо вилаявся, зробив останню затяжку і, жбурнувши недопалок, перейшов дорогу, щоб зникнути в чорноті арки. А будинок ззовні справді виявився пишно декорованою парадною післявоєнною сталінкою з серпами, молотами та іншими знаряддями праці на фасаді.

Ось молодий чоловік вже на потрібному поверсі біля потрібних дверей. Це за ними стогне музика. Він береться за ручку. Не замкнено, звісно. Як завжди, грьобаний прохідний двір, думає він. Вмикає світло у коридорі, і ми нарешті можемо побачити його обличчя. Різкі, але симпатичні риси, бліда шкіра і підозріливий, гострий погляд. Тижнева неголеність і неохайне темне волосся середньої довжини. Він продовжує свій рух коридором і тут же перечіпляється через купу взуття на підлозі.

Поки у вітальні продовжується ритуал вечірньої тусовки, Віктор і його новий гість, прибуття якого майже ніхто окрім Віктора і не помітив, стоять на кухні біля розпахнутого вікна. Просторе приміщення незвичної, видовженої форми, схоже на черговий коридор. Віктор мляво похитується з ноги на ногу. Гість крутить у руках старий німецький пістолет.

– Хоч би попередив, що у тебе тут знову балаган, – говорить він роздратовано.

Віктор знизує плечами.

– А чим мені зайнятись? Мені нудно, я сиджу тут, книжки читаю, курю траву… до вступних іспитів ще пара місяців…так хоч з людьми поспілкуюсь…

Пістолет наглухо вкритий іржею. Гість продовжує крутити в руках цей брудно-жовтий шматок металу, не відводячи від нього погляду.

– Звідки, кажеш, дід його взяв?

– При штурмі Кенігсбергу, – відповідає Віктор мляво, чухаючи за вухом.

– За зброєю треба доглядати, – каже гість, – Вона не така вередлива, як дівчата, але приділяти увагу їй все одно треба. А цьому маузеру останнього разу приділяли увагу десь як раз при штурмі Кенігсбергу.

– Слухай, Ігор, це ти у нас знавець зброї, а мені-то пофіг, він валявся взагалі на дачі в кладовці курва зна скільки часу, я його випадково знайшов.

Потримавши маузер ще трохи, Ігор повертає його Віті.


– На, сховай десь. Якось придбаю в тебе.

– Та забирай. Дарую.

– Правда? – недовірливо дивиться Ігор.

– Так.

– Ну добре. Умовив, – Ігор ховає шматок іржі до кишені.

Віктор доброзичливо плескає його по плечу.

– Пішли до решти. Посидиш з нами.

Ігор не відповідає. Дивиться крізь вікно на вулицю, де внизу проїздить самотня машина, на кілька секунд освітлюючи дорогу, дерева і будинки. Витягає з кишені пакетик з травою і передає Віктору. У того на обличчі миттєво утворюється божевільна посмішка, як у дитини яка отримала на Різдво як раз той подарунок, який просила. Не відкладаючи на потім те, що можна зробити зараз, Віктор скрутив джойнт і затягнувся. Його і так розслаблене алкоголем обличчя набуло рис неземного задоволення. Ігор теж вже не такий роздратований, але все одно трохи напружений.

– Експедиція поїхала, – оповідає він історію походження того, що Вітя зараз курить, – А Бодя лишився в горах з тим дідом. То дід його так підсадив на цю суміш, що Бодя там ще кілька тижнів залишався. Його приїздили потім забирали силою.

Віктор з посмішкою дивиться на Ігоря, задоволено видихає дим. Ігор рукою відганяє від себе хмарку, відходить на метр і закурює звичайну сигарету. Віктор робить повільний хвилеподібний помах рукою, уважно слідкуючи за своїм рухом. Цей рух йому подобається. Знизує плечами.

– Норм у діда зілля. Я би в тих горах теж потусив.

– Той дід типу місцевий шаман, – продовжує Ігор, трохи підозріливо дивлячись на Віктора, – Цю суміш використовував для проведення якихось ритуалів. Обережніше з нею. Не переборщи. Пацани казали, що вона спочатку м’яка, а потім як накриє… будеш всю ніч від демонів тікати.

Після слів Ігоря якийсь час триває тиша. Тільки музика і розмови глухим ехом гудять з-за стіни. Віктор запитально дивиться на Ігоря, очевидно, чекаючи продовження захопливої розповіді.

– Шо дивишся? – питає Ігор замість цього, – Гроші давай.

– А як же Маузер?

– Маузер ти мені подарував, – простодушно захищає своє надбання Ігор, – Я ж перепитував ще.

У задимленій кухні знову зависає ніякова пауза. Дим нікотину перемішується з димом суміші різних цікавих карпатських трав, і весь цей блідий туман розповсюджується не тільки на простір кухні, але і виривається з вікна, причому достатньо помітно. Як би сусіди не почали хвилюватись. Зараз тут тільки пожежників не вистачає.

– Ну ок, – каже Віктор після довгих каламутних роздумів і, хитаючись, лізе в кишеню за грошима.

– Як там твій іноземний легіон? – питає в Ігоря, перераховуючи зім’яті купюри.

– Що?

– Ну, іноземний легіон. Ти ж мріяв ще зі школи туди вступити.

– З французькою не склалося.

Промовляючи ці слова, Ігор відвів погляд. Свідомо чи ні, Вітя натиснув на одну з його небагатьох больових точок. Ще одна больова точка перебувала в цій квартирі, через стіну, але Ігор поки що про це не знав.

Бородатий чоловік сидить у колі вдвічі молодших за нього хлопців та дівчат і кричить під гітару одну з пісень гурту “П’ятниця”.

– Я не помнююю, как я родился на свет! Был он белый бля или зеленый, это не важно! Я не помнююю, сколько мне лет…

З останньою фразою і справді важко не погодитися. Іра спілкується з хлопцем років двадцяти семи у білій футболці з психоделічним прінтом. Випила вона вже не один бокал, але тримається молодцем. Судячи з розмови, чувак якийсь радіоведучий. Голос у нього яскравий і резонуючий.

– Слухай, після всього, що ти розказала зараз, про те, як насправді визначається цінність творів мистецтва, я полюбому маю взяти в тебе інтерв’ю. Ти полюбому маєш розказати про це в моїй передачі на радіо, – каже він. Тепер вже без сумнівів, він радіоведучий.

Іра сором’язливо посміхається, відводить погляд в сторону, ковзає очима по кімнаті, по людям, які в ній знаходяться.

– Ти правда думаєш що це достатньо цікава тема для радіо? – питає вона.

– При чому тут цікава? Головне що вона скандальна!

До Іри і радіоведучого з глибини вітальні підходить Данило і, ввічливо посміхаючись хлопцеві, відводить Іру в сторону.

– Я тільки що зайшов у кімнату, де парочка займалася сексом, – каже він тихо, – Потім я зайшов у інші двері, там чуваки рубились в плейстейшн. Туалет я так і не знайшов. Ідіотська ситуація.

Іра починає реготати, обіймаючи свого коханого вільною рукою – в іншій вона майже всю вечірку тримає келих, який то пустіє, то знову наповнюється.

– Де туалет в цьому клятому лабіринті? І скільки тут взагалі кімнат? – дратується Данило.

– Я не знаю скільки, – відповідає вона крізь сміх.

– Мабуть, якщо довго бродити по цим коридорам, можна знайти вхід в бомбосховище.

Іра поступово заспокоюється.

– Ти з самого початку повернув не в той коридор, – каже, – Тобі треба було направо. Там, в кінці правого коридору. Здається.

Її знову накриває хвиля сміху.

Безкінечні коридори безрозмірної квартири Віктора нагадують нутрощі якогось старого готелю, за яким довгий час ніхто не доглядав і у якому, можливо, навіть завелися би привиди, якби не регулярні галасливі вечірки. Бордові шпалери, що всмоктали в себе не одну епоху, від часу встигли стати пористими, а вмонтовані в стіни світильники набули жовтуватого, антикварного відтінку зношеності. Вздовж коридору по обидва боки – кілька дверей, ну точно як готельні номери. Данило рухається в самий кінець, де, за легендами, знаходиться вбиральня. Двері у передостанню кімнату привідкриті. Проходячи повз, Данило з цікавості пригальмовує і обережно заглядає в середину. В незатишній кімнаті на ліжку під крапельницею лежить старий дід, років дев’яносто, не менше. На Данилу він жодної уваги не звертає. Ввімкнений телевізор, на екрані білий шум, передача, яку дід дивиться, напевно, цілодобово. У затхлій тиші Данило кинув тільки поверхневий погляд на обличчя старого. Крізь плівку жахливих зморшок зчитувалось, що колись це була вольова і скоріше за все дуже жорстка людина. Але навіть таку вольову і жорстку людину старість і хвороби розмазали як муху по стіні. Крапельниця йому зараз набагато потрібніша, ніж вся ця розкішна квартира. Певно, він лежить так, прикутий до ліжка, вже бісову прірву часу. Цікаво, про що він думає? Що бачить в абстрактному мерехтінні екрану? Своє прожите життя? Данило забрався геть з кімнати, пройшов далі по коридору і зник в останніх дверях, зачинивши їх за собою.


Загальновідомо, що будь-яка правильна вечірка поділяється на кілька стадій. Одна з них – з’ясування стосунків. Добряче підвипивша парочка підійшла до цієї стадії раніше за інших.

– Я тебе більше не люблю, – кричить ця руда, кудрява дівчинка стандартну фразу. Вигадувати щось більш тонке вона не хоче або не може.

– Правда? – її коротко стрижений друг теж не відрізняється оригінальністю в таких дискусіях, – Ти добре подумала?

– Упевнена!

– Що ж. Тоді я тебе теж більше не люблю.

– Ось так ось просто і все? – ткнувши руки в боки, дівчинка явно була налаштована на пристойний скандал і така стрімка розв’язка її аж ніяк не влашовувала, – Так прямолінійно і однозначно?

– А чому б і ні. Я простий, прямолінійний і однозначний, – байдуже відказав хлопець, і його байдужість просто таки взбісила його подругу. Її обличчя треба було бачити, а голос чути.

– Тепер я тебе точно не люблю, – істерила вона, жахливо викривляючи своє, взагалі-то симпатичне обличчя при вимові кожного слова, – Хоча коли казала це в перший раз, то ще любила. Це була перевірка.

З’ясування стосунків – штука цікава, якщо спостерігати за цим ззовні, а не зсередини. Цю думку поділяють кілька дівчат і хлопців, що зібрались довкола (колишньої?) пари і з цікавістю спостерігають за розвитком сюжету. До однієї з дівчат підходить Іра.

– А де Вітя? – питає тихо, щоб не відволікати.

– Здається, на кухні. До нього хтось прийшов, – відповідає та, не відриваючи очей від сварки.

Вже на підході до кухні Іра бачить, як з отвору під дверима розповсюджується дим. Густий і смердючий, ніби горять ліси у зоні відчуження. Насупивши брови, вона відкриває двері. Розганяє рукою сіру  хмару, кашляє. Крізь простирадло диму вона не одразу розуміє, хто там, на протилежному кінці, біля вікна. В непевному електричному світлі все каламутне, як у сяєві сідаючого сонця. Бачить тільки, що вони, ці двоє, курять і про щось розмовляють. Помітивши Іру, обидва замовкають і повертають обличчя до неї. Тепер вона бачить. І бачать її. Ігор та Іра ніяково дивляться одне на одного крізь задимлений простір кухні. Відстань між ними складає всього метрів п’ять, але видається кілометрами.

– Привіт, Ігор, – каже вона невпевнено і затамовує подих, ніби не знає на яку реакцію може нарватися.

– Добрий вечір, Ірина Аркадіївна, – відповідає Ігор жваво. Занадто жваво, щоб це сприймалось як доброзичливість, – Як ваші чудові справи?

Так і не зайшовши до кухні, Іра зникає, зачинивши двері. Ігор з роздратуванням повертається до Віктора.

– Вона ж тут з ним, так? – вже не маскує він своїх емоцій.

Віктора добряче накрило, він загальмовано переминається з ноги на ногу, ніби танцює якийсь дуже повільний танець, і, здається, не дуже добре контролює своє тіло. Втім, як і вимову.

– Ну а як ти думаєш, – говорить він невиразно і плутано, ніби розмазує слова по стіні.

– А ти мені ще лишитись пропонував, – говорить вже не стільки до нього, скільки до себе, Ігор. Перекривляє, – “Ходімо до решти. Посидимо.”

В його саркастичній вимові, десь глибоко, ховаються фрагменти минулих історій, історій без хепі-енду. Не знайшовши у зоні досяжності попільнички, він гасить бичок під краном у раковині і поривається на вихід з кухні. Віктор хапає його за руку, сам ледь не впавши. Загримів би, якби Ігор його не підтримав. Вітя починає лепетати нерозбірливим, як лікарський почерк, голосом. Якщо розшифрувати його скиглення, вийде приблизно наступне.

– Слухай… ну досить… ну що ви як у школі! Слухай, вам треба з нею закінчити просто все, да… закінчити всю цю вашу історію нездорову, да… поговорити, раз і все, щоб з’ясувалось назавжди… все це, да… розумієш?! Оце от все, да, ага, – він то підвищує голос, то прикручує гучність, причому в абсолютно несподіваних місцях, – Вам удвох треба все це відпустити… точно кажу… так і сказав тільки що, да, сам чув… вам треба одне одного відпустити!

– Я тебе не пущу, поки не відпустите! – погрожує Вітя, хоча це Ігор тримає його, щоб не впав. Він акуратно приземляє Вітю на табурет. Говорить вже спокійно, посміхаючись.

– В туалет хоч відпустиш?

Коридор з багряними стінами, довгий, як тунель. Проходячи повз привідчинені двері, Ігор заглядає у кімнату зі старим.

– Василь Петрович, добрий вечір! – весело вітається він з дідом, від якого реакції не більше ніж від рослини у горщику.

Ігор бадьоро прямує далі. Двері туалету в кінці коридору відкриваються і з них виходить Данило. Дві фігури проходять одна повз одну, здається, навіть і  погляду взаємного не кинувши. Ігор заходить до вбиральні, Данило прямує далі коридором. Зробивши свої маленькі справи, Ігор застібає ширінку і зливає воду. Виходить з туалету. Його одразу хапає Данило, з силою притискає до стінки. І робить він це явно не для того, щоб поговорити про погоду.

– Зачепиш її хоч пальцем, – каже, – Вб’ю. Машиною переїду.

Данило говорить так спокійно, що одразу розумієш, він не жартує. І це ще більше бісить і без того злого Ігоря. Що цей яппі, мать його, знає. Ні чорта він не знає. Виник біля Іри нізвідки рік тому і ні чорта не знає. Ось Вітя – інша справа. Він знає побільше. Однокласник, як-ніяк. Спостерігав все це від початку і до фіналу. Втім, притиснувший Ігоря до стінки Данило як би самою ситуацією натякає, що це ще не фінал. І злобний, як у вовка в клітці, погляд Ігоря, який не відводить очей від Данилових, спокійних і твердих, з цим погоджується. Ще не фінал.

Вдалині, на самому початку коридору, вони помічають Віктора. Він хитається, як п’яний вахтер на нічній зміні. Тримається за живіт. Обличчя в нього абсолютно потойбічного кольору. Добре, що не блює. Поки що. Кричить нерозбірливо.

– Ей, ну ви чого, чого ви, це саме, да, чого?!

Можна тільки здогадуватись, чи розібрав Данило цей нерозбірливий потік слів, але він тут же відпустив Ігоря, чемно поправивши на ньому футболку. Обидва зберігають характер своїх поглядів. Ігор дивиться з ненавистю. Данило з твердим спокоєм. Нарешті Данило розвертається і йде геть. Ігор злобно промовляє йому в спину.


– Дивись щоб я сам тебе не переїхав.

– На чому? – навіть не обертається Данило, – На трамваї?

Ігор дивиться йому вслід. Якби поглядом можна було підпалювати, то вже горів би весь будинок з усіма його клятими мешканцями і гостями. Разом із самим Ігорем. Він був би не проти, такий у нього зараз настрій. А ще, дивлячись як поважно віддаляється Данило, він думає про маузер у своїй кишені. І про те, як він безнадійно роз’їдений іржею.

Вечірка плавно підходить до епілогу. У кожного епілог свій – хтось розслаблено димить косяком, хтось апатично допиває залишки алкоголю. З натовпу, як в метро у час пік, лишилось чоловік шість. Від великого телевізійного екрану розходиться металеве мерехтливе світло, ніби від блідого вогнища, і луною відбивається від стін вітальні. Мільйон років тому перед таким вогнищем сиділи наші дуже далекі предки, грілися від стрічок його полум’я і спілкувалися нерозбірливими вигуками. Зараз, через мільйон років навколо цієї абсурдної симуляції вогнища – телевізора, – сидять їх далекі нащадки, прогресивні і нанотехнологічні, але рівень розуміння багатьох важливих питань лишився тим же, що і мільйон років тому.

Колишні галас і веселощі скінчилися, як і гучна музика. Ніхто не сперечається, не свариться, не сміється і взагалі не робить зайвих рухів. Верхнє світло вимкнене, окрім екрану горіти лишились тільки тусклий світильник на стіні та крихітна настільна лампа, світла від якої – як від кишенькового ліхтарика. Фільм, що сяє з екрану – “Вікенд” Годара. Сцена страшної автомобільної аварії. Окрім звуку фільму в вітальні чутно тільки придушені матюкливі завивання. Ці стогони належать Віктору, який скрутився на дивані в позі ембріона і у хворобливому збудженні проходить крізь страшно навіть уявити які яскраві картини. Письменник, який поки що навіть і не письменник ніякий – сам зізнавався, – а просто невдачливий залицяльник, сидить на підлозі під кріслом, обійнявши за плече вже якусь іншу музу з філфаку, на порядок менш привабливу, плекаючи плани, що може хоч з цією вдасться скоїти щось приємне і непристойне.

– Найбільш сюрреалістичний акт, – забиває він їй баки тихим голосом, намагаючись утримувати маску начитаного інтелігента, – Вийти на вулицю і почати валити з пістолета по перехожим. З цієї цитати, Бретона, здається, у мене і зародилася ідея роману. Наприклад так: побитий життям чоловік вривається у галерею сучасного мистецтва і починає стріляти у відвідувачів, а ті думають, що це перформанс.

Звуковим супроводом до слів письменника продовжують звучати матюки Віктора і брязкіт з кінофільму.

У сусідній кімнаті Данило та Іра застрягли на стадії з’ясування стосунків. Кімната у бежевих тонах, напевно, одна з багатьох спалень у цій квартирі. Іра стоїть біля розчиненого вікна, торкається пальцями підвіконня. Данило роздратовано ходить з кута в кут. Кімната велика, тож простору для крокування – а відповідно, і для з’ясування стосунків, – достатньо.

– Навіщо ти з ним так? – тихо питає Іра, дивлячись в ніч.

– Ти при своєму розумі?! Він тебе мало не зґвалтував! Твої ж слова!

Вона знизує плечами.

– Ну, може я трохи перебільшую.

– Перебільшуєш?! Слухай, я взагалі нічого не розумію тоді. Ти ж сама хотіла писати заяву в міліцію.

– Я ж передумала, – Іра говорить розгублено і мляво, – Він сам жалкує про це. От я і не стала писати.

– Короче, поїхали додому. Я викликаю таксі.

Данило йде геть з кімнати. Разом з ним зникає і психологічна напруга. Іра лишається стояти біля відкритого вікна. За бежевою стіною починається глибокий чорний колір. Яка чудова ніч, приходить їй раптом в голову думка разом з прохолодним свіжим повітрям з темряви. Коли стало тихо, стало чутно цвіркунів і шум тополі біля дому. Так можна простояти всю ніч біля вікна і не помітити, як під’їде викликане Данилою таксі.

Хоч купка людей, як вже було сказано, досі лишались у вітальні, присутність більшості з них була скоріше явищем суто фізичного характеру. Важко зрозуміти, хто з них ще живий, а хто не дуже. Двоє хлопців у різних позах вирубились на килимі. Дівчина спить, розвалившись поперек масивного крісла. Ще один хлопець з блює у кутку. Тільки письменник зі страшненькою студенткою, обійнявшись, продовжують дивитись Годара. Фільм якраз добігає кінця. Віктор на дивані в позі ембріона, труситься, як облитий окропом, мляво махає руками.

– Геть! – скиглить тихо, але перелякано, – Геть від мене, суки! Не чіпайте мене!

– Вітя, ми пішли, – з осторогою говорить Іра, проходячи повз.

– Чудова вечірка, – прощається Данило.

– Пішли всі нахуй! Підар! Підараси!

– Я теж був радий познайомитися.

Данило та Іра виходять з вітальні, взуваються і тихо закривають за собою двері, як батьки, які виходять з дитячої кімнати після того як малюк нарешті перестав плакати і заснув. Кінець вечірки.


Приміщення кафе видовжене і світле, як коридор у старому університеті, з такими ж величезними вікнами. Висока стеля першого поверху старого, породистого але розтріпаного часом будинку. Інтер’єр його ніби й сам винирнув з минулого, причому навіть не тутешнього, а якогось чужого. Так виглядали європейські дешеві кафе середини ХХ століття, в яких парижани чи лондонці посьорбували кафу і думали про вічне, дивлячись на вуличний натовп. А потім розплачувались і виходили за двері, щоб у той самий натовп влитися. І тільки якщо придивитися до всього уважно – до стільців і столів, що двома паралельними лініями лягли вздовж приміщення, до барної стійки, до звисаючих люстр, стертого дерев’яного паркету  – стане зрозуміло, що це все-таки вітчизняний продукт. Навмисно такий інтер’єр не збереш, безумовно. Він докульгав до наших днів ще з тих доісторичних часів – вісімдесятих, сімдесятих, може навіть шістдесятих років. І щось підказує, що причиною цьому не любов власника до старої фурнітури, а прозаїчна відсутність грошей не реновацію.

День сонячний, і надмірна кількість яскравого лимонного світла змішується з чайним кольором меблів, які вщент вкриті подряпинами і стертими плямами. У широких променях тихо і красиво плаває пилюка. Дивним елементом тут виглядає невелике розп’яття, що висить на стіні біля барної стійки. Дерев’яне, вирізане кимось, як би це дипломатичніше сказати, не дуже талановитим. Через це у Ісуса якесь чи то здивоване, чи то ображене обличчя. В його кострубатих лініях читаються і інші емоції, навіть щось геть метафізичне і, чесно кажучи, розгадуючи і вигадуючи смисли, випадково закладені автором у цю скульптуру, можна простояти перед нею купу часу, як перед “Моною Лізою” в Луврі. Правду кажуть – щоб наділити твір дивною, невловимою багатозначністю, треба бути або генієм, або повним нездарою.


За порожньою барною стійкою ніхто не протирає бокали, за столиками не сидить жодної живої душі, хоча вже одинадцята ранку і кав’ярня вже годину як відкрита. Тільки за найближчим до входу столиком сидять Іра зі своєю подругою Машею – симпатичним у своїй невибагливій простоті худорлявим створінням з довгим, прямим і світлим волоссям, чолкою і брекетами. Виглядає вона наївно і по-школярськи мило. Крім Маші та Іри в кафе більше нікого. Ніби вони прийшли у свій приватний заклад і закрили двері на ключ. З динаміків  радянського програвача – ще однієї ненавмисної ретро-фішки? – лине тиха босанова, умиротворена і некваплива. Така музика асоціюється з людьми, яким нема куди спішити в цьому світі, чи то через те, що вони уже все встигли, чи то через те, що не встигли нічого і просто плюнули. І дівчата в цю хвилину нагадують саме таких людей, тільки не скажеш одразу, з першої чи з другої категорії.

– Дуже цікава людина, – продовжує Маша після ковтка кави. Вони п’ють зі старих, трохи покоцаних чашечок, – Він написав мені, що любить грати в шахи і слухати джаз. А ще він теж віруючий. Ми з ним пів ночі переписувались, я так не виспалась… третя чашка кави, а я все ще сонна ходжу.

– Ну він хоч не за вбивство сидить?

Маша ліниво позіхає. Брекети їй навіть личать.

– Ні. За крадіжку. Всього лише. Кожна людина має право на помилку.

Двері відкриваються і до зали входить низенький і сивий чоловік років п’ятдесяти п’яти, з такими ж сивими, як і волосся, вусами, у потертому старому піджаку і капелюсі. В руці у нього простенька палиця, що виконує скоріше декоративну функцію. Як же його старий одяг і його вигляд взагалі пасують до вигляду і атмосфери приміщення! Його би найняти за окрему плату, щоб він просто приходив сюди і, от так от як зараз, сидів за столиком біля вікна у якості предмета інтер’єру. Він притуляє палицю до столика, на столик кладе капелюх і спрямовує погляд на вулицю. Сидить він за кілька столиків від Маші та Іри.

– Пральна машинка зламалася, – апатично продовжує Маша, – Довелося прати руками.

Іра знизує плечами. Робить ковток кави. Маша ніяково посміхається, злегка прикушуючи губу.

– Маячню несу… ти мене зупиняй. Тобі напевно не цікаво зі мною. Ти там спілкуєшся з освіченими людьми, а у мене й технікум не закінчений…

– Маш, ти не уявляєш, наскільки мені з тобою цікавіше, ніж з більшою частиною тих освічених людей.

Маша пожвавлюється, задоволено посміхається, як дитина яку похвалили за правильно виконане домашнє завдання. Іра теж розтягує рот у дзеркальній посмішці.

– Ну а ти що? – питає Маша, відкинувшись на спинку стільця, – Куди після захисту?

– В галерею, – спокійно відповідає Іра, запиваючи свою відповідь кавою.

Маша раптом стає задумливою, відводить погляд до вікна.

– Тут Ігорьок приходив… типу просто зайшов кави попити… але то зрозуміло, що він думав тут тебе застати…

Іра із сумом направляє погляд туди ж у вікно. Тепер дівчата разом дивляться на будинок, похований у шовковій тіні на протилежній стороні вулиці. На його першому поверсі немає ні кафе, ні магазинів, ні перукарень, ні навіть, здається, житлових квартир. Просто перший поверх.

– Ой Боже, – тихо і втомлено вимовляє Іра, торкаючись пальцями скроні.

– Зі шкільних часів нічого не змінилось… ходить за тобою, ходить… мені здається, буде так ходити, поки не помре…

– Або поки я не помру, – так же тихо і втомлено, але вже трохи роздратовано відказує Іра. Робить ковток кави. Вона вже майже скінчилась.

– Він непогана людина, – розмірковує Іра із сумом, і, ніби навіть з якоюсь ностальгією, – Але… адже ми тоді в одинадцятому класі просто гуляли деякий час разом…

Маша переводить на неї погляд, іронічно припіднявши кутик роту.

– Ну добре, добре, ми зустрічались, – виправдовується Іра, – Перше кохання, потриматись за руки, пообійматись, сором’язливі поцілунки і все таке… але все це було у форматі підліткової історії. Так, це були прикольні часи, мені і приємно і сумно одночасно, коли я згадую… але все це просто підліткова історія… для мене вона вже давно закінчилася.

– А от для нього, схоже, ні…

– Вона і для нього закінчилася, просто він відмовляється визнати це.

Маша нахиляється до Іри, зловісно знизивши тон.

– Він займається якоюсь непевною хрінню, з криміналом пов’язаною, і з дружками зв’язався відповідними, злодіями і наркоманами. Ще й атеїстами, напевно.

– І це мені каже дівчина, яка переписується із зеком, – посміхається Іра.

– Я переписуюсь в першу чергу з людиною, – трохи ображено відказує Маша.

Предмет інтер’єру, той, що сивий і в піджаку, починає нервово стукати пальцями по столу і демонстративно підкашлювати. Маша цокає язиком і закатує очі. Різко переводить погляд на Іру. Машин голос енергійний і рішучий.

– Короче. Ти щаслива з Данилою?

– Так, – трохи здивовано відповідає Іра.

– Ось і цінуй його, – Маша робить коротку паузу і розтягує рот у хитрій посмішці, – І не дай йому втекти.

Іра стримано сміється.

– Ціную. Не дам.

Предмет інтер’єру починає обурено скаржитись на сервіс, точніше, на його відсутність. Маша невдоволено встає з-за столика. Фартух офіціантки, в який вона одягнена, дуже їй пасує. Вона йде до чоловіка за столиком і застигає перед ним на деякий час, поки він гортає меню, поки тикає пальцями в дешевий папір на якому воно роздруковане, поки він щось каже. Іра спостерігає за цією сценою з відстані кількох столиків. Робить останній ковток кави. Відвідувач бубонить Маші щось нерозбірливе і віддає їй роздруківку з меню.

– Отже, картопляне пюре з курячою відбивною і яблучний сік, – Маша киває головою, нещиро посміхаючись, – Чудовий вибір… як завжди…


Легкий денний дощик промочив будинки і дороги. До вечора від нього не лишилось навіть калюж, тільки одна волога на землі і в повітрі. Розріджене небо тільки починає набиратися бузкових відтінків. Розкидані по ньому рвані хмари застрягли десь дуже високо, схожі на розпатрані букети зів’ялих квітів. Іра й Данило, тримаючи руки в кишенях, з якоюсь оптимістичною приреченістю в очах повільно спускаються легким схилом вулиці. З ними разом спускаються, обганяючи їх, інші люди. Інші люди підіймаються їм назустріч, або переходять дорогу. Транспорт ліниво ковзає по проїжджій частині між високими будинками. Мовчки проходять повз білборд, на якому – товстий, лисіючий і дуже офіційний мужик років сорока, в чорному піджаку та червоній краватці. Мужик затишно розмістився у лівій частині білборда, на тлі українського прапора. У правій частині композиції елегантно застиг російський триколор. Посередині – закреслені червоними хрестами, як шкідники, прапори Європейського союзу та США. Напис на білборді сповіщає громадян: “Скажем нет американско-европейскому порабощению! За таможенный союз! За дружбу с Россией! Народный депутат Вадим Ропало”. Данило та Іра задумливі і трохи сумні.


– У нас зірвався контракт з канадцями, – розповідає Данило вогкому асфальту під його ногами, – Фірма, яка замовляла у нас програмне забезпечення, збанкрутіла і їй нема чим платити за програмний продукт.

– Угу…

– А програмний продукт то ми тут сиділи робили.

– І що, це значить, що вам не заплатять?

Данило відриває погляд від землі, морщиться, озирається по сторонам. Його погляд відбивається від обличь і одягу незнайомців, від машин, тролейбусів, вітрин і вікон будинків.

– Конкретно за цю роботу, думаю, заплатять, якось викрутяться, – каже він, – Та за таких розкладів невідомо, коли і від кого буде наступне замовлення і чи буде воно взагалі. Короче, тому і сумний такий.

– Давай нажеремося морозива, – пропонує Іра конструктивне рішення.

Чоловік років сорока п’яти, високий, худий і лисий, схожий на криве ходяче дерево, підіймається на зустріч Ірі й Данилу і кричить на всі сторони. Вони його ще на початку кварталу помітили. Перехожі від нього шарахаються. Вірогідно, він психічно хворий. Ще здалека вони чують його повідомлення до мас.

– Шлюха! Ха! Курва суча! – вітає він всіх зустрічних, – Вона своє отримає! Хотіла, курва, як краще, а отримає по повній! Твою мать! Як краще, хотіла вона! Ха!

Іра і Данило обмінюються поглядами і ніяково посміхаються. Їм і смішно і незручно одночасно.

– Це часом не знайомий Віктора? – питає Данило.

Стримуючи сміх, Іра штовхає його ліктем в бік.

– Не смійся над хворими.

Тут взагалі часто зустрічаються психи. Якщо довго йти цим шляхом, повертаючи, петляючи, оминаючи сквери та багатоповерхові житлові будинки, через якийсь час вийдеш до психушки. Колись давно, на перших курсах, Іра часто долала цей маршрут, хоча в тому районі їй нічого не треба було. Вона просто гуляла після універу. І психи теж просто гуляють по цьому довгому, як міжміська траса, променаду. Їх соціальне життя підійшло до фінішної риски, переступило її і тепер вони, нічого не винні суспільству, вільні гуляти скільки влізе. До того як поїхати з глузду вони були інженерами, водіями, продавцями, викладачами, коханцями і коханками. Буйних серед них майже немає. Зазвичай вони нікого не чіпають. Можуть тільки звернутись до тебе, беззвучно рухаючи щелепами в твій бік, як риба на піску. Ніколи не висловлюють якихось конкретних заяв, скарг чи пропозицій. І ті, хто ще живе соціальним життям, не зупиняючись проходять повз тих, хто цим життям вже не живе. Цей псих одягнений ніби в чисте, але дуже старе і дешеве дрантя. Ніби купив найдешевше, що було у торговців лахміттям на блошиному ринку і натягнув на себе. Голос у психа дзвінкий і виразний. Може, він диктором на радіо працював чи телеведучим. Порівнявшись з Ірою і Данилом, він зупиняється. Дивиться на Іру так, ніби впізнав подругу дитинства, яку не бачив багато років. Дивиться в її темні очі і каже абсолютно нормальним голосом психічно здорової людини.

– О, у нашої голубки з’явився пристойний мужичок.

Іра різко міняється в обличчі. Вона розгублена і налякана.

– Ви подивіться тільки, – продовжує псих, – У нашої голубки нарешті з’явився пристойний мужичок.

Данило теж збентежено насуплює брови. Нікому вже не смішно. Він призупиняється, обертається до психа, але Іра хапає його за руку і нервово тягне за собою.

– Пішли, Даня, пішли. Швидше.

Вони пішли далі вниз вулицею, віддаляючись у натовпі, що ставав все більш розрідженим. Хворий ще довго стояв на тому ж місці і говорив їм услід спокійним і адекватним голосом. Та що він говорив, вони вже не чули.


Їх серця стукотять як відбійні молотки, кров гатить у скронях і дихання швидке та збивчасте. Їх стогони настільки щасливі, що здається, ніби вони нарешті отримали те, заради чого народились на світ. І знову в спальні густа темрява і тиша. Іра сповзає з Данили. Вони переводять подих, дивлячись у стелю. В принципі, з точки зору біології вони народились на світ як раз заради цього – заради розмноження і продовження життя на Землі. Втім, сексом вони займаються, та сильно розмножуватись поки не збираються. Ідеальний спосіб співіснування пари в сучасному світі. Залишається одна насолода, жодних наслідків. Іра ще давно твердо вирішила, що не дасть декретній відпустці та скигленню немовляти по безсонним ночам зруйнувати свою кар’єру. Спершу кар’єра, а вже потім долучення до глобального проекту продовження роду людського на планеті. Хоча іноді Іра уявляла собі, як вона ходить з великим надутим животом, у якому колотить ніжками її син або донька. Як вона тримає свою дитину на руках. Бували у неї такі фантазії, але вони обривались десь на ранньому дитячому віці. У що її дитина почне перетворюватись після того, як піде у садочок, школу, після того як подорослішає, Іра ніколи не думала, їй це було не цікаво. Можливо через те, що чим старше стає твоя дитина, тим менше вона належить тобі. Але зараз Іра думала не про це, а про те, що поки її прекрасно влаштовує життя без дитини і секс без наслідків. І що взагалі вони з Данилою чудово влаштувались, краще ніж могли собі уявити.

Під час процесу у неї кілька разів побрязкував месенджер на телефоні. Це її фейсбучні залицяльники цікавились, як у неї справи і чим вона займається. Скільки Іра пам’ятає себе дорослою дівчиною, онлайн-залицяльників було багато і були вони найрізноманітніші. Деякі були занудними і їх лексикон зводився буквально до питань “як справи?” і “чим займаєшся?”, ніби у них були дві спеціальні кнопки для відправки цих шаблонів. Більша частина володіли набагато ширшим діапазоном виражальних засобів, писали багато, але в основному про себе і свої прозаїчні проблеми – ознака того, що це самотні і егоїстичні особистості. Однак зрідка траплялись по-справжньому цікаві і яскраві хлопці. Якщо відкинути їх флірт і намагання через переписку схилити Іру до любовних стосунків, вони були прекрасними, неординарними і освіченими співрозмовниками, які в плані спілкування могли дати Ірі те, чого їй не міг дати Данило.


Тактика залицяльників теж була різною. Деякі заходили дуже здалека, і Іра дозволяла їм розважати себе тижнями, перш ніж вони починали зі школярською сором’язливістю писати про свої почуття до неї. Інші ж майже одразу, іноді буквально в першому ж повідомленні викладали Ірі свої плани на неї. Всім їм Іра дозволяла фантазувати на рахунок неї, скільки уяви вистачить – не гальмувала їх навіть коли вже мова заходила про те, що вона красива, що вона їм подобається і все таке. Та все ж Іра була гранично чесною. Коли ставало конкретне питання про побачення, вона правдиво писала, що у неї є хлопець, і між ними все серйозно. І тоді можна було спостерігати справжній феєрверк найрізноманітніших реакцій. Від ввічливого прощання з побажанням гарного вечора до невміняємої матершини, від звинувачень у психологічному насиллі до жалюгідних спроб відбити її у її хлопця через фейсбук. Хочеш дізнатись, що собою насправді представляє чоловік – закохай його у себе, а потім скажи, що у тебе є хлопець. Іра завжди намагалася бути дуже ввічливою і акуратною. Заподіяння страждань представникам сильної статі геть не являлося її хобі і жодного задоволення вона від цього не отримувала. З іншого боку, вона не могла заборонити їм писати чи навіть закохуватись у неї. Та і взагалі, жодна жінка не здатна принизити чоловіка і втоптати в багнюку його самооцінку так, як він сам.

Конкретно зараз у Іри було два основних текстових залицяльника. Аспірант-заочник з її ж факультету і програміст, з яким вона познайомилася у черзі до зубного лікаря. Аспірант був трохи нервовий і після того, як Іра не відповіла взаємністю на кілька його компліментів, почав щось підозрювати. А ось програміст був дуже милим. Він навіть спеціально почав читати художню літературу і книги по мистецтву, щоб їм з Ірою було про що переписуватись. Так що іноді Іра виконувала ще й освітню функцію. Відповівши обом на “Привіт. Чим займаєшся?”, вона відклала телефон, відкинулась на спину, притулилась до Данили і продовжила разом з ним спостерігати за стелею. Світло вуличного ліхтаря підфарбовувало її брудним іржавим кольором. Данило про ці переписки, звісно, знав, але не відчував навіть натяків на тривогу чи ревнощі. Такі ситуації, як зараз, навпаки, забавляли його, чоловіка, що володіє тілом Іри неподільно. Що володіє її душею.

– Про що думаєш? – питає Іра млосним голосом.

– Про те, що зірвався контракт. Завтра на роботу.

– Зануда.

– І ще що треба було стукнути того мужика на вулиці.

Стелею промайнув світлий прямокутник від автомобільних фар. Внизу віддалявся звук двигуна.

– Хворих не можна бити, – каже Іра, – У нього синдром, як це називається, забула…

– Туррета.

– Точно.

Іра починає істерично верещати і сіпатися, як психічно хвора.

– Точно! Точно! Точно! Точно!

Данило сміється і штовхає її в бік.

– Дурненька.

Їх липкий, як мед, сміх розмазується по темним стінам спальні.


Вони заснули вчора, щоб побачити одне одного зранку. Але Іра проспала. Будильник вона не ставила, сьогодні їй аж на третю пару. Данили в ліжку вже немає, як і в квартирі. Гола, заплутана у простирадлах, вона лежить сама на широкому ліжку і мружить очі на потік сліпучого молочного світла. Вона довго не рухається. Потім різко натягує на себе простирадло і накривається ним з головою.

В одних трусиках, з простирадлом, накинутим як мантія на плечі, вона стоїть перед великим дзеркалом. Скидає з себе простирадло. Ніжними хвилями воно застигає у неї під ногами. У дзеркалі – ніжна біла шкіра, красиві риси обличчя і вигини фігури. Вона молода. Колись вона все це втратить, і вона це розуміє. Втіха тільки в тому, що втратить вона це дуже поступово і непомітно. Якби вона втратила свою молодість зараз, миттєво – заплющила б очі, відкрила б, а у дзеркалі вже стоїть стара, чи навіть не стара, а хоча б жінка років сорока п’яти, – Іра би збожеволіла. Але в поточному моменті з дзеркала на Іру дивиться молодість. Іра вміє цінувати поточні моменти і насолоджуватись ними. Саме це вона зараз і робить.

З пов’язаним навколо талії, як фартух офіціантки, простирадлом, вона звертається у дзеркало, сама себе розважаючи.

– Добрий день! Картопляне пюре, відбивна і яблучний сік… о, чудовий вибір!

Тепер вона вже вдягнена у легке пурпурне плаття, нафарбована, стоїть і розчісує волосся. Оголена, одягнута, вона подобається собі у різних іпостасях. Окрім, напевно, лише офіціантки.

Завжди солідний викладач з обширною бородою зараз схожий більше на старого, нудьгуючого вахтера. За останній рік він сильно постарів і взагалі якось здав у плані здоров’я, хоча що з ним конкретно, ніхто не знає. Навіть пліток нема. Він дивиться вбік, на обліплені зеленню гілки дерева, які мало не залазять у розпахнуте вікно. В світлій аудиторії, де амфітеатром спадають вниз ряди зі студентами, як вже зазначалось, переважно жіночої статі, панує зловісна тиша. Більшість сидять над пустими аркушами і напружено вдивляються у їх сяючий білий колір. Дехто робить якісь абсурдні рухи ручкою, імітуючи письмо. Тільки невелика кількість справді має що написати і викладає свої думки на папері. Середи таких і Іра. Користуючись тим, що викладач прикутий поглядом до гіляки, що лізе у вікно, чорнява дівчинка з сусіднього ряду шепоче до Іри.

– Як звуть того художника?

– Нарбут, – так само пошепки відповідає Іра.

– Як? Карбут?

– Нарбут, – вже роздратовано шепоче Іра, – Н.

Студенти відверто втомилися чекати, коли викладач вийде на десять хвилин і дасть їм можливість списати. Це негласний бонус від майже всіх викладачів, якщо їх не злити. У просторі між рядами повзає тихий, глухий шепіт. Викладач, дарма що не дивиться в той бік, звичайно ж все чує. Він слухає такий шепіт на екзаменах уже років тридцять. Тільки коли рівень звуку перевалює за певний, встановлений викладачем самим для себе поріг, він голосно відкашлюється і на кілька секунд переводить очі в напрямку джерела звуку. У чорнявого студента з заднього ряду, який колись закидував Іру любовними записками, з колін з гуркотом падає планшет. Викладач голосно відкашлюється.


– У вас залишилось десять хвилин, – каже він таким загробним тоном, ніби має на увазі їх життя.

Він насилу підводиться, тримаючись за стілець, підбирає свою палицю і, сильно шкутильгаючи, виходить з аудиторії. Як тільки він зачиняє двері, всі, як по команді, скаженіють і приходять в активний рух. Відкривають свої дбайливо прибережені для цих десяти хвилин конспекти, витягують смартфони, планшети, навіть ноутбуки, крутяться, повертаються одне до одного, питають і відповідають, що не знають відповіді на питання. Кожен сам за себе. Тільки Іра з іще кількома відмінницями продовжують писати у тому ж безтурботному ритмі, що й до цього. Для них десятихвилинка вседозволеності жодної погоди не робить.

Сяюча, Іра йде по пустому коридору. Пустому, бо вона залишила аудиторію остання. Проходить повз лавки та інформаційні стенди. Мружиться від сонячного світла, що накриває її з великих вікон. 

– Можеш мене привітати, – звітує вона по телефону.

– П’ять? – питає голос Данили.

– Звісно!

У пустому просторі дивиться у безкінечне дзеркало, в якому відбивається таке ж безкінечне дзеркало навпроти. І в обох – безкінечна Іра, в одному вигляд спереду, в іншому ззаду.

– Слухай, зайка, я не можу тебе забрати, – понуро шкодує Данило.

– Правда? – радіє Іра, – Це нічого. Я прогуляюсь пішки. Сьогодні чудовий день.

Всі дні зараз чудові, і будуть все кращі і кращі, думає Іра, натиснувши на червону кнопку, яка покладає кінець будь-якій телефонній розмові незалежно від її приємності, змістовності і важливості.

Іра стоїть посеред зеленого, в міру занедбаного парку. Стоїть так довго, ніби їй більше нікуди не треба йти, вона вже прийшла і отримала від життя все на цьому побитому тротуарі між кущами і деревами. Крізь зелень просвічує зірка нашої сонячної системи, її світло яскраве і м’яке. Іра вставляє у вуха навушники. Починає звучати “Clair de lune” Клода Дебюссі, якого ніхто окрім Іри не почує. Вона вставляє в рот тонку сигаретку, підкурює і з насолодою видихає дим. Тримаючи сигарету у піднятій руці, вона заплющує очі і злегка похитує головою від задоволення, в такт повільній, як неспішна ріка, музиці. У курсі своєї неквапної прогулянки з довільним маршрутом вона виходить на незаасфальтовану доріжку поміж дубів і крихітних галявин. Дерева, як величезні згустки зеленої фарби, розсіяно шурхотять під легким вітерцем, але вітерець цей здебільшого вгорі, на землі ж стоїть майже повний штиль. В суцільній і прозорій, як злегка забарвлене скло, тіні, Іра проходить повз двох жіночок років по сорок, що сидять на лавці з невимушеними поглядами і невимушеними розмовами. Назустріч Ірі пролітає підліток на велосипеді з помаранчевим рюкзаком за спиною. Загалом у парку малолюдно. Більшість лавок пустують. В залізній урні біля однієї з них риється бомж. Іра докурює сигарету і кидає недопалок на узбіччя. Бомж одразу ж привласнює його, витягає сірники і знову підкурює, так що недопалок навіть не встигає перестати диміти.

Стежка приводить Іру на широку галявину. В цій частині парку вже більше життя. Діти після школи ганяють одне за одним в лова, їх різнокольорові рюкзаки скинуті в купу тут же на траві. Трохи далі феншуйщики відкривають свої чакри, обіймаючи дерева. Молоді матусі з колясками сидять на лавках і щебечуть одне з одним, поки їх малюки сплять. Ще на одній з лавок двоє гопників у спортивних костюмах розпивають пиво. Умиротворення стоїть майже таке, як на тій картинці з буклетику свідків Ієгови, де тигр сидить поряд з оленям, а ще поряд посміхаються одне одному представники всіх рас. Тигр і оленя теж посміхались би одне одному, якби могли. Всім добре. Всі задоволені. Всі присутні – ніби члени однієї великої і дружньої родини, що зібралась на пікнік. Зараз гопники підірвуться і почнуть ділитися пивом з оточуючими, роздавати їм насіння і дрібні гроші, пропонувати подзвонити зі своїх телефонів. Напевно, навіть той бомж з Іриним недопалком зараз щасливий. Його тут не вистачає. Іра стоїть, притулившись до дерева, і спостерігає за всім цим зі сторони. Вона мимоволі посміхається від відчуття такої міцної гармонії, навіть сама не помічаючи цього. В такі моменти важко повірити, що світ може бути жорстоким, що в ньому багато несправедливості, насилля і страху. Якщо хтось прошепоче тобі це на вухо, нізащо не повіриш в таку хвилину.

Іра продовжує свій круїз парком. У просвіті між верхівками дерев вона бачить великий білий місяць посеред блакитного денного неба. Вона йде, не зводячи з нього очей. Відчуває себе ніби у якомусь фантастичному сні на іншій планеті. Так вона і йшла б безкінечно, слухаючи на репіті Дебюссі, але раптом уперлася в стрічку, натягнуту між деревами, і тільки це змусило її повернутись з іншої планети на Землю. Жах викривляє риси її обличчя, вона перелякано закриває рот долонею. Частина алеї загороджена сигнальною стрічкою. Всередині огородженої території топчуться міліціонери і слідчі в штатському. Двоє парамедиків виносять з кущів на ношах тіло, накрите білим простирадлом. Простирадло накинуте на тіло дуже недбало і один його край звисає, волочиться по землі. Один з парамедиків випадково наступає на край і все простирадло вмить сповзає з трупа і падає на землю. На ношах – голе, понівечене тіло молодої дівчини. Іра перелякано відхитується назад. У навушниках продовжує звучати недоречно красивий Дебюссі. Дебюссі ж не бачить, що тут коїться. Нарешті Іра смикає за дріт і ривком звільняє свої вуха від навушників. Тепер замість музики вона чує жорстокий і безпосередній звук того, що відбувається. Парамедики тримають ноші з трупом.

– Саня, блін, поможи! – кричить один з них. На ім’я Саня відкликається один з міліціонерів, підбігає і починає натягувати простирадло назад на мертву дівчину.

– Що ви нахрін робите?! – сичить на них інший правоохоронець, – Тут же діти!

Навколо огородженої території і правда починають збиратись люди, в тому числі й діти з відкритими ротами, правоохоронець не бреше. Та найбільш нервові тут якраз міліціонери і медики. Натовп же спостерігає за всім спокійно і допитливо, навіть з якимось зачаруванням, ніби дивиться цікавий спектакль або реаліті-шоу. Таке враження, що по-справжньому страшно тут стало тільки Ірі. Вона й досі стоїть на тому ж місці перед стрічкою, заклякла, як льодяна скульптура. Парамедики заносять ноші з трупом у машину і залазять слідом. Міліція починає розганяти роззяв.


– Громадяни! Розходимось! Розходимось! Слідча група проводить необхідні дії!

Один з міліціонерів підходить до Іри. Її, загіпнотизовану страхом, від його несподіваного звернення аж пересмикує.

– Пані, вам не можна тут бути. Будь-ласка, в обхід, в обхід, – бубонить міліціонер, не дивлячись на Іру. Не дивлячись взагалі нікуди.


Цей випадок сильно подіяв на Іру. У неї ніби земля зникла з-під ніг, прихопивши з собою відчуття захищеності. Відчуття того, що світ це безпечна, стабільна і приємна штука, а твоє завдання у ньому – отримувати задоволення від життя. Такий був у Іри світогляд ще вранці. Тепер же у нього, як в ріку, впала неприємна притока. Мілка, брудна і коротка річушка, але вона повністю складається зі страху і отруює ним ту широку ріку Іриного життя, в яку впадає. Уже вечір, а Іра все ніяк не може позбавитися цього почуття. Вона помішує цукор в чашці чаю, дзенькаючи ложечкою по стінкам. Дивиться пустим поглядом кудись у простір перед собою.

– А потім простирадло впало, – каже Іра у простір, – Вона була дуже молода. Думаю, молодша за мене на кілька років. Може навіть школярка ще. В такі моменти розумієш, наскільки людське життя крихке. Ти молода, красива. І ось раз – і все. В одну секунду кінець усьому. І ти нічого не встигла з того, що хотіла.

Данило тут же в кухні, поруч, куховарить за плитою. Помішує рис з овочами в сковорідці. Данило любить здорову їжу. Ще він ходить у спортзал і взагалі налаштований прожити довге життя. Він навіть вже розпланував його до шістдесяти років. Ні-ні, він не параноїк. Звичайно ж, в нього не строгий план, а гнучкий, що бере до уваги різні непередбачувані ситуації та життєві роздоріжжя, які можуть серйозно підкорегувати план. Та тим не менш, він розглядає життя як ряд етапів, на кожному з яких треба досягнути певних результатів. Поки що все йде приблизно за планом. Що він буде робити після того, як йому стукне шістдесят, він поки що не знає.

– Я не знаю, – каже, – Не знаю, що тобі сказати. Про таке треба просто не думати. А то можна просто збожеволіти. Жити у постійному страху і напрузі.

– Та як же про це не думати?

– Як-як… це виключення. От яка вірогідність того, що ти виграєш мільйон в лотерею?

Іра робить ковток чаю, дивлячись на Данилу серйозним поглядом. Мовчить. Запрошує його продовжити думку.

– Отож бо, – продовжує Данило, – Така ж сама вірогідність того, що тебе приріже якийсь маніяк в парку. І все, що хочеш, все встигнеш. Життя довге. Встигнеш.

Дзенькає духовка, даючи зрозуміти, що те, що в ній знаходиться, вже приготувалось. Мабуть, теж щось корисне і поживне, багате на вітаміни та амінокислоти. Данило відкриває духовку, але, тихо вилаявшись, одразу закриває. Прямо в обличчя йому дмухнуло розпеченим повітрям.

Вечір пройшов нудно і пригнічено. Після вечері Іра подивилась якусь російську комедію, щоб підняти собі настрій, але гумор у фільмі був настільки паскудний і несмішний, що зрештою її настрій тільки погіршився. Данило тупив у квартальний фінансовий звіт. Сексом вони не займались.

Навіть вночі, коли вони вже лежали, це відчуття страху і беззахисності продовжувало гнити в Іриному серці і роз’їдати її душу. Їй навіть фізично стало холодно і, на здивування Данили, вона дістала з шафи зимову ковдру і закуталася в неї, ніби зараз січень. Хоча погода не відрізнялась від вчорашньої. В цілому, Данило її явно не зрозумів. Чи знайоме йому це почуття, від якого Іра кутається в зимову ковдру? Якщо не знайоме, то напевно він і не здатний зрозуміти її в принципі. Хоча Данило, звичайно, має рацію. Шанс, що подібне трапиться з тобою, це як шанс, що ти виграєш в лотерею. Такий собі виграш, звичайно. Нікому не побажаєш. Хіба що окрім кількох паскуд з Данилової роботи, які йому постійно ставлять палки в колеса… ну, і ще кількох… ні, стоп. Данило обрубив цей негативний ланцюг думок, бо зрозумів, що продовжувати його можна ще довго, хоч всю ніч. Він повернувся на бік, спиною до закутаної Іри, і через якихось п’ять хвилин вже спав. Він завжди засинав дуже швидко. В цьому була його сила.


Мама інтелігентна, зі світлим русявим волоссям, злегка повнувата але все ще красива жінка. Можна виразно уявити, якою буде Іра в сорок п’ять, думає Данило, і, в принципі, його це влаштовує. В квартирі великі кімнати і висока стеля, першокласний ремонт, дорога техніка. Батьки Іри – люди не бідні. Під стінкою стоїть релікт – піаніно марки “Одеса”, на якому давно вже ніхто не грає і яке використовують як тумбочку нестандартного дизайнерського проекту. Піаніно заставлене вазочками з квітами і різними неоковирними статуетками. На його чорній матовій поверхні каламутно відбиваються плями електричного світла. Папаша у Іри теж інтелігентний. Високий, в окулярах. Все ще стрункий у свої роки – здається, він ровесник своєї дружини, – з коротким сідуватим волоссям і короткою бородою. Не алкаш, не бидло, не буйний. Зустрічався Данило пару разів з дівчатами із, скажімо так, не дуже благополучних сімей. Де татусі пили, а матусі спали з іншими чоловіками, за що татусі їх потім били, а потім вони разом пили і мирились. І все спочатку. В такому дусі. Тому Данило добре знає ціну адекватним батькам. Одружуються, зрештою, не тільки на дівчині, але і на її рідні. Приємна сім’я, ще раз думає Данило. Можливо, колись років через двадцять-двадцять п’ять вони з Ірою будуть ось так же сидіти і, посміхаючись, спілкуватися з хлопцем їх дочки. Це не перша його зустріч з Іриними батьками, але перша, так би мовити, офіційна, з бенкетом і розгорнутими діалогами про усе на світі. Втім, зараз Данило здебільшого слухає Іриного батька, попутно під’їдаючи оселедець під шубою.

– Так, це Сунь Цзи, “Мистецтво війни”, – каже він захоплено, – Якщо ти слабкий, то зроби вигляд, що сильний. Якщо у тебе маленька армія, зроби так, щоб ворог думав, що у тебе величезне військо, набагато більше ніж у нього самого. Результат битви вирішується ще до того, як вона почнеться.


– Ммм… так, дуже цікаво, –  піддакує Данило чемно, але трохи нерозбірливо. Рот у нього набитий оселедцем.

– Я взагалі-то вже давненько читав цей трактат, – продовжує батько своє, – Якщо не помиляюсь, він є одним з базових текстів взагалі в будь-яких практиках, які засновані на протиборстві сторін, будь то навіть такі далекі від військової справи речі, як стосунки між людьми або торгівля. Або управління персоналом, до речі!

Він з жваво тикає пальцем в бік Данили. Вони сидять через стіл одне навпроти одного.

– Менеджмент! Прочитай обов’язково, Даня… обов’язково прочитай, отримаєш море інформації для роздумів. Мені свого часу це допомогло почати свій бізнес.

– Так… цікаво, – Данило продовжує грати роль справді зацікавленого співрозмовника.

Мама та Іра обмінюються ніяковими поглядами. Від жінок не приховаєш свого справжнього внутрішнього стану, думає Данило. Вони знають, що він слухає батька більше із ввічливості. А батьку підкидувати дрова у вогонь не треба, він абсолютно автономний і продовжує свою пісню. Данилу це, чесно кажучи, трохи забавляє, але він старається в жодному разі це не показувати і слухає Іриного батька з гіпертрофованою серйозністю. Боїться тільки, як би не переграти.

– Якщо подивитись під певним кутом, – продовжує гнути батько, потираючи підборіддя, – То війна це не окрема сфера, така як торгівля чи стосунки, але скоріше характер ставлення до свого опонента. Війна це висловлення недовіри. І з цієї недовіри вже витікає прагнення або нападати, або готуватися до оборони.

Промовляючи останню фразу, батько без задньої думки повертає голову до мами і зустрічається з її поглядом. Мама посміхається, але її погляд каже “схаменися вже!”

– Що? – простодушно реагує батько.

Всі продовжують акуратно шарудіти виделками та інтелігентно жувати розкидану по тарілкам їжу. Батько робить ковток вина і знову береться за Данилу.

– Насправді військова історія це просто моє хобі, – посміхається, поклавши руку на серце, – В душі я чистої води пацифіст. Одним з найвищих авторитетів для себе вважаю Махатму Ганді. Обожню перечитувати його цитати.

Він поправляє окуляри і здіймає палець вгору.

– Якщо хочеш, щоб світ змінився – сам стань цією зміною. Ганді.

Данило пережовує оселедець під шубою. Не може відповісти з набитим ротом, тому просто чемно киває. Іра підпирає рукою щелепу. Мама дивиться на батька скляним поглядом. Жінок він вже не на жарт дістав. Але батько на них не дивиться. Він спілкується з Данилою. Знову тикає пальцем у стелю.

– Любов ніколи не вимагає, вона завжди дає.

– Це теж Ганді сказав? – прожувавши, питає Данило.

– Так, – здивовано дивиться на нього батько, – Ти теж читав його цитати?

Ввічливо, але безцеремонно мама встряє у розмову, бо це може тягнутися до ранку.

– Данило, а що ти думаєш з приводу Іриної професії? – питає вона.

Іра переводить роздратований погляд на маму. Вона взагалі сьогодні не в гуморі.

– Мам, тепер ти…

Данило як завжди чемний і уважний.

– Я думаю, – каже, на кілька секунд переводячи погляд на Іру, – Що це прекрасна професія для людини, яка має загострене відчуття прекрасного.

– І має чоловіка, який може це відчуття спонсорувати, – сміється батько. Мама під столом так сильно наступає батькові на ногу, що той на секунду аж кривиться від болю. Данило, ввічливо посміхаючись, продовжує.

– Мене, на жаль, природа таким загостреним відчуттям не наділила, та й у сім’ї інші речі прищеплювали… у нас сім’я, знаєте, дуже практична. І вони вчили мене тому, що з їх точки зору зробило б мене міцно стоячим на ногах… не знаю, правильно вони робили чи ні… ну… я став тим ким став.

– Дуже гарно став, Данило! – захоплюється мама, – Давай я тобі ще шуби насиплю.

– Спасибі, дуже смачно. Ви прекрасно готуєте.

Іра сидить, поклавши лікті на стіл, з таким обличчям, ніби вона на поминках. Батько знову активізується, підіймає вказівний палець на Данилу – ну, любить він цей жест.

– О, Даня! Згадав ще одну книгу!

Під крихким і білим електричним світлом. Сидять по різні боки вітальні і мовчки виловлюють очами якусь інформацію зі своїх ноутбуків. У кожного своє. Данило переводить на неї погляд і перший руйнує тишу.

– Твій батько така начитана людина, – Данило навіть демонстративно закриває свій ноут, натякаючи, що можна і поспілкуватися трохи, – Ніколи б не подумав, що він торгує пластиковими вікнами. По спілкуванню він скоріше нагадує професора.

– Він мені не батько.

Іра не відриває погляду від екрану. На бесіду вона явно не налаштована. Але Данило продовжує прискіпливо дивитись на неї і за хвилину вона здається і переводить погляд на Данилу. Правда, ноутбук свій закривати не поспішає.

– Він вітчим, – пояснює, – Вони з мамою одружилися, коли мені було чотири. А свого батька я жодного разу не бачила і бачити не хочу. Гадки не маю хто він і що він.

Сказала жорстко, як відрізала. Дивиться на Данилу з викликом, мовляв, почув, що хотів? Після розгубленого мовчання Данило знову відкриває свій ноутбук і обидва повертаються за свої справи. Правда, хвилини через дві Іра знову піднімає погляд на Данилу. На цей раз хитрий і грайливий.

– А коли Сергій назвав тебе моїм чоловіком, тобі одразу захотілося вискочити з-за столу і втекти, правда?

Данило посміхається, не дивлячись на неї.

– Ти дурненька.


Напевно стажер. А може, вже і штатний співробітник. У будь-якому випадку віку він дуже студентського і прийнятий сюди недавно. Іра його бачить вперше, втім, вона не так пильно стежить за функціонуванням галереї. Не пхає свій ніс не в свою справу. Принаймні, поки ця справа не стане її справою, що має відбутися скоро.

Ще з самих перших курсів вона почала цікавитись сучасним мистецтвом, багато читала і старалася щиро повірити в те, що написано у статтях і книгах, у всі ці приховані рівні сенсів, нестандартні метафори і нетрадиційні шляхи репрезентації, які обрало собі таке мистецтво. У групі вона заробила собі репутацію експерта з постмодерну і не соромилась при нагоді кинути цитатою з Делеза чи Лакана, яких сама не розуміла, але завжди лишалася у виграші, бо оточуючі їх теж не розуміли. Або привести у приклад якийсь із творів Кошута чи Херста, щоб її співрозмовники второпали – вона в темі. В цій сфері саме вона авторитет. Але справжні, не скалічені інтелектом емоції в неї викликало тільки традиційне мистецтво. Будь-то такі далекі від неї сюжети як зняття з хреста, скажімо, в інтерпретації Россо Фйорентіно, чи більш близькі, як “Опівнічники” Едварда Хоппера. Останній був одним з її улюблених художників. І вона навіть написала копію – наскільки їй вистачило таланту, – однієї з його картин. Цієї самої. “Опівнічників”. Купки відвідувачів нічного кафе, за окресленими світлом межами якого, як декорація, мертве нічне місто. Зараз день, Іра стоїть посеред білого простору галереї Гіршина і з подивом вдивляється у розвішані на стіні картини – написані в традиційній, реалістичній манері пейзажі, вуличні сцени і портрети. Стажер, чи хто він там, вішає на стіну чергову картину. Відходить, придивляється. Підходить, вирівнює. Знову відходить і придивляється, чи рівно висить. Чухає потилицю. Явно перфекціоніст.


– Ви що, влаштовуєте виставку реалістичного живопису? – дивується Іра.

– А? Ні, це перформанс. Глядачам буть видавати різні інструменти і вони самі повинні будуть знищити ці картини, – говорить студентик з якимось маніакальним захватом. Напевно, у нього етап захоплення сучасним мистецтвом зараз у самому розпалі.

– А що сам автор думає з цього приводу?

– Який автор? – спантеличено відповідає хлопець.

– Ну, автор картин.

Хлопчина похмуро напружує брови, ніби Іра спитала його про щось образливе.

– Автор тут той, хто придумав перформанс. А картини ми за копійки скупили у студентів-живописців з гуртожитку.

Зайшовши в іншу залу, Іра бачить вже знайому інсталяцію Остенберга. Його magnum opus. Прибиральниця, відійшовши кудись по своїх справах, залишила біля неї відро і швабру, притулену до стінки. Вони стоять так близько до інсталяції що, враховуючи еклектичність останньої, скидаються на її органічну частину. А ще поряд з інсталяцією стоїть Ігор, задумливо розглядаючи її дивні елементи. Іра заклякло зупиняється. Вони дивляться одне на одного. Між ними метра три недомитої до кінця підлоги. Ігор починає приязно посміхатись, удаючи, що він не чекав на Іру і взагалі гадки не мав, що вони можуть тут зустрітись. Зараз він привітається, вона привітається з ним, він вчепиться за цю нитку і зав’яжеться розмова. Так було мільйон разів. Ще зі школи.

– Привіт Іра.

– Привіт Ігор.

Витріщившись у підлогу і схиливши голову, вона швидко, занадто швидко як для ввічливої дівчини, проходить повз Ігоря і зникає в наступній, білій як сніг, залі. Ігор провів її поглядом. Вона вже зникла, а він за інерцією продовжував дивитись у прямокутний отвір, за яким починається інша зала. Раптом в отворі постала фігура. Все-таки повернулась, блимнуло в голові у Ігоря на мить, і він вже хотів було відкрити рот щоб почати розмову – він таки вирішив поговорити з Ірою і саме з цим твердим наміром прийшов у цей чужорідний простір, – але ні, це була не та людина, з якою Ігор хотів поговорити. Хто це взагалі? Лисий, тоненький очкарик, одягнутий так, ніби на нього виплеснули кілька відерець фарби різного кольору. Дивиться на Ігоря з такою ненавистю, ніби готовий накинутися на нього у будь-яку секунду. Тільки зараз Ігор розуміє, що, відволікшись думками про Іру, він не помітив, як наступив на якусь грудку землі поряд з інсталяцією. Остенберг нервово підходить до Ігоря. Обуренню художника нема меж.

– Ти… ти… – ледь чутно видихає Остенберг.

– Вибачте, я випадково, – говорить Ігор, відходячи в сторону. На грудці землі лишився відбиток його кеда.

Остенберг, як навіжений, кидається на Ігоря і починає хаотично лупити його долонями. Ігор незграбно закривається. Вирубити його, чи що, думає Ігор, але ж ґвалту буде на весь музей.

– Це була стихія вічного спокою! – верещить, – Ти знищив! Ти знищив стихію вічного спокою! Варвар! Вандал!

Задкуючи від божевільного, Ігор перевертає ногою відро. Піниста вода миттю розтікається під твором мистецтва і геть зносить грудку землі, тобто, стихію вічного спокою. Тепер на її місці лиш мокра багниста пляма. Побачивши це, Остенберг раптом заспокоюється і замислюється. Підходить до величезної калюжі під інсталяцією, вдивляється у пляму бруду. Тре пальцями підборіддя.

– Стривай, а в цьому щось є, – шепоче він сам до себе і починає  посміхатися, задоволений власною думкою.

– А так навіть краще, – повертається він у бік свого ненавмисного співавтора, але Ігоря вже немає.


Після цегляних, бетонних, скляних і пластикових заростей міста природа без жодного будинку, без жодної душі навколо сприймається ніби якесь потойбіччя нашої реальності. Тільки автівки – єдиний атрибут міста, – зрідка проносяться назустріч чорній ауді. Іра та навіть Данило, дарма що за кермом,  дивляться не стільки на дорогу, скільки по сторонам. Для міського жителя природа сприймається ледь не як аномалія, як щось ненормальне. Чуже. Лякаюче. Хоч би одна багатоповерхівка трапилась на шляху. Хоч би один торгівельний центр чи супермаркет. Натомість проносяться жовті озера соняшників, лісосмуги і крихітні масиви дерев, ніби колись тут був ліс, з якого взяли і якось кострубато повисмикували цілі шматки. Пагорби і провалля. Якісь річушки. Асфальт останнього разу клали ще за СРСР. Його термін придатності вже давно збіг і зараз вся дорога в кратерах, як поверхня місяця. На деяких ділянках дорога має таку кількість вибоїн, що перетворюється на справжнє рілля. Якого чорта ми сюди премося, думає Данило, об’їжджаючи ями, як людина, що здає на права, об’їжджає дорожні конуси. Він і без того роздратований.

– Хоч пальцем зачепить тебе, – каже, – Засадимо. Надовго. Я Пашку попрошу, він йому на максимально можливий строк назбирає. Вже є прецедент нападу на тебе рік тому, цього вже буде достатньо.

– Зая, він мене не чіпатиме, – з незбагненним для Данили спокоєм каже Іра, – Просто він десь дізнався, що я буду там працювати.

– Да він псих кінчений! Він геть звихнутий на тобі!

Іра глядить на пролітаючий повз ландшафт, умиротворений і монотонний. Високо в небі далекими чорними цятками летять птахи. Питає тихо.

– А ти на мені теж звихнутий?

Данило роздратовано мовчить. Стискає кермо, стискає зуби.

– Якщо кохаєш, значить звихнутий. Якщо звихнутий, значить теж псих.

– Так! Все! Закінчили розмову!

Через деякий час з траси вони з’їхали на путівець. Хмарки рудого пилу виривалися з-під коліс, залишаючи за машиною мінливу, поволі зникаючу смугу. Стали їхати повільніше і почувати себе розслабленіше і спокійніше. Машина зупинилась на галявині, за якою схил різко зривався вниз до ріки. Іра вийшла з машини, трохи постояла і повільно пішла в бік схилу. Дув сильний вітер. Вгорі купчились чорні, нафтові хмари, ніби там, на небі, вже настала ніч, а внизу був ще день. Вона зупинилась майже над самим проваллям. Вітер тріпає її кофту, розвиває волосся. Вона стоїть, як загіпнотизована, і дивиться на розпластану перед нею картину. Дніпро тут надзвичайно широкий, і вкупі з навислими над ним диявольськими хмарами справляє величне і тривожне враження. Земля змінювалась, міста з’являлись, росли, спустошувались війнами, знову відбудовувались. А в таких закутках як цей, за тисячі років нічого не мінялось, ніби хтось тут натиснув на паузу. Точно так же, як зараз на Дніпро дивиться Іра, дивилась якась інша дівчина сто років тому. Якою вона була? Як її звали? Може, теж Ірою. Ірою з 1913 року. В голові легко паморочиться від вітру. Недалеко від Іри встромлене в землю, як іржава залізяка, похилене і обгоріле дерево. Видно, що на ньому вже багато років не з’являлось жодного живого паростка, та і не з’явиться вже ніколи, але воно все одно вперто стирчить тут і нікуди звідси не збирається. Іра дивиться на нього поглядом, каламутним і розсіяним від думок, що кубляться у неї в голові. Може в цьому обгорілому стовбурі і справді лишилось щось живе, тільки дуже-дуже глибоко всередині.


– Даня, от скажи мені…

Іра обертається в бік, але там вже ні Данили, ні машини. Вираз обличчя різко міняється. Іра нервово ковзає поглядом по простору, серце починає стукотіти ніби товарний поїзд.

– Даня! Даня! – через сильний вітер її слова погано чути, їх одразу здуває кудись в сторону.

Іра починає нервово обертатися по сторонам і тут же помічає з протилежного боку, трохи віддалік, припарковану ауді і Данилу, що з похмурою мармизою прямує до неї. Іра заспокоюється і переводить подих.

Вони стоять на краю кручі. Обіймаються. Іра притуляє голову до його плеча. Вітер настільки сильний, що буквально розпатрує їх волосся і одяг. Довкола порожньо, як у покинутій аудиторії. 

– Іра, якщо ми ще трохи тут постоїмо, цей кінчений вітер видує мені всі мізки.

Іра сміється і стукає його головою в груди.

– Який ти не романтичний. Тут же так гарно.

– Тут холодно і жахливий вітер. А зараз ще й дощ почнеться.

В принципі, навіть без цих слів було видно, що Данило не поділяє Ірині естетичні враження від цього місця. Він тут, тому що сюди хотіла поїхати Іра. Саме Іра показала сюди дорогу. Чому саме це місце, думає Данило. Чим воно для неї таке особливе? Думає, але не питає. А Іра не розповідає. Стиснута в обіймах, через його плече вона мовчки дивиться на похилене і обгоріле дерево над прірвою.


Ті чорні хмари за містом не шуткували. Надвечір пішов дощ, який виливався всю ніч і зробив наступний день сірим, як гравій. Вперше за останні місяці на вулиці з’явились люди в теплому одязі. Вони горбились і тримали руки в кишенях своїх курток. Так, давно я не бачила тепло вдягнутих людей, напевно, з квітня, думає Іра, дивлячись на туманну вулицю за вікном. Після дощу стало не тільки туманно і холодно, а ще й брудно. Так, ніби за якусь добу час пішов у зворотному напрямку і повернув брудну і морозну весну. За цією логікою, далі має настати зима і осінь. Перспективи якось не дуже. Іра відсахнулась від цих дивних думок, сьорбнула чаю, відійшла від вікна і знову сіла за стіл доїдати покинутий нею там шматок бутерброду. Данило теж пив чай тут же за столом, поклавши ногу на ногу.

– Мама розповідала, – каже Іра з набитим ротом, – Що її бабуся, тобто моя прабабуся, померла від того, що в неї вдарила блискавка.

Данило робить ковток чаю.

– Вона прала білизну на річці, і в неї бахнуло, – продовжує Іра, дурнувато засміявшись, – І вона ще після цього примудрилася повернутися в село своїм ходом, причому з випраною білизною, і тільки після цього померла.

– Згідно з сімейною легендою, – без ентузіазму підтримує розмову Данило, настрій у нього такий же як і погода за вікном, – Мій прадід вдавився бутербродом.

Іра сама в цей момент давиться бутербродом і починає відкашлюватися. Данило б’є її долонею по спині.

Сьогодні вони не виходять з квартири цілий день. Навіть в супермаркет нехіть продиратись крізь цей липкий, як клей, туман. Так вони і планують просидіти до ночі і накачуватись гарячим чаєм. Та й туман нікуди не збирається.

– Даня, як ти думаєш, а як я помру? – дивиться на нього з загадковою посмішкою, – І в якому віці?

– Блін, та ти якась помішана просто стала на темі смерті! – вибухає Данило.

– Я просто спитала, – тихо відводить очі Іра.

– Це тебе досі не відпускає та вбита дівчина з парку?

– Це тут ні до чого.

– Вона мертва! – каже Данило роздратовано, – Не пощастило! А ми живі. Ми – живі! Ну і все! Живемо собі далі!

– Кажу ж, дівчина ні до чого, – Ірине роздратування тихе і пасивне, – Просто мені іноді хочеться поговорити на теми, які виходять за межі покупки меблів, відкриття банківських рахунків чи вибору туристичних путівок, знаєш…

Вони сердито відвернулись одне від одного і з кислими фізіономіями зайнялись своїми чашками з чаєм.

Коли Данило почав зустрічатися з Ірою рік тому, він одразу зрозумів, ця дівчинка – породиста. Це буде не просто любовна інтрижка. Вона цілком годиться йому в дружини. Тим паче, що через пару років, згідно з його життєвим планом, йому як раз пора буде одружуватись. Перший раз вони переспали тільки через три місяці після першого побачення. Данило спеціально не квапив Іру. Він чекав, коли вона сама захоче. І та ніч була чудовою. А найчудовіше, що і всі наступні ночі були чудовими. І ця ніч теж. На їх рухи падає тільки світло настільної лампи, глухе і матове, як вуаль. Кров ганяє судинами все швидше і швидше. Разом із нею – насолода. На мить Іра відчуває це. Данило – це всі чоловіки, які потрібні їй в цьому житті, яких вона чекала. Я кохаю тебе, шепоче вона примітивну фразу, намагаючись описати все те море почуттів, яке її переповнює, переливаючись за край. Виразити такою фразою все, що вона зараз відчуває, це як переповісти “Критику чистого розуму” такою ж короткою конструкцією з трьох слів. Але Данило ще крутіший. Він вимовляє взагалі одне слово. Люблю, каже. І за цим словом теж космос, сонячна система уявлень і відчуттів. А за хвилину –  повернення назад у ніч, під жовтий туман настільної лампи.


До протилежного берега ще далеко, ми тільки відплили. Слухайте, як доброзичливо шурхотять води. Насолоджуйтесь цим безтурботним звуком. Сеанс продовжується.


У лікаря чудовий настрій. Він прокинувся, поснідав разом зі своєю красунею-дружиною (її однієї вже достатньо, щоб настрій був чудовим з самого ранку), потім вони попрощались і він побіг на метро добиратися до роботи. На вигляд йому років тридцять, не більше. На виході з метро випив ще стаканчик кави. Пішки пройшовся до лікарні, як звичайно. Навіть те падло, яке наступило йому на ногу у вагоні і не вибачилось, не зіпсувало йому настрій. По-літньому тепло, хоч зараз і вересень. В останні років десять пори року зсунулись, вересень став останнім місяцем літа, а березень – останнім місяцем зими, ловить себе на думці лікар. Прийшов у лікарню, і ось тепер у нього стандартний розслабляючий ритуал. Щось на кшталт ранкової медитації. Він обходить палати своїх підопічних. По-радянському фарбований коридор, білий верх, темно-синій низ. Шахова підлога. Бадьорий аромат хлорки і ще якихось хімікатів. Лікар неквапливо заглядає у кожну палату на своєму шляху, бажає туди доброго ранку, вислуховує лаконічні звіти про самопочуття, робить якісь позначки у своєму журналі.


Він настільки розслаблений і його настрій настільки добрий, що йому здається, ніби в цих палатах не хворі і страждаючі люди, а такі ж щасливі і молоді, як він сам. Лікар впевнений, що все в цьому світі гармонійно і прекрасно. Навіть у хворих і страждаючих, по-своєму. Лікар навіть насвистує якусь мелодію. Здається, це щось із Red Hot Chili Peppers. Лікар і сам не пам’ятає, просто мелодія раптово винирнула в його голові і він вирішив тихо наспівувати її мелодійним бурмотінням. Настрій добрий. Ранок сонячний. Чому б і ні. Ще кілька палат по коридору. Пара хвилин. Прибиральниця протягує швабру по підлозі, стираючи пилюку і бруд. Вони мовчки вітаються, злегка кланяючись і підіймаючи праву руку до голови, ніби віддають одне одному честь. Ось він безтурботно відкриває двері у чергову, нічим не примітну палату, на автоматі бажає доброго ранку і готується черкнути ще один стандартний рядок у журналі. Та його пісенька миттю припиняється. Вираз обличчя теж змінюється. Він такий, що стає зрозуміло: в цій палаті щось змінилось. Щось серйозно змінилось. Стоячи з опущеним журналом і відвислою щелепою, він ще кілька секунд ошаліло витріщається в палату. Повертає голову і починає кричати.

– Михайло Сергійович! Михайло Сергійович!

Медсестра на посту – симпатична дівчинка років двадцяти двох з кислотним синім волоссям. Вона жує гумку і з нудьгуючим виглядом тицяє пальцем у смартфон. Кулею до неї підлітає молодий лікар.

– Де Михайло Сергійович?! – метушиться він, і його схвильованість ненавмисно передається і медсестричці.

– Він на нараді, – сполохано відповідає вона.

– А тобі личить синій, – з раптовою посмішкою говорить лікар, ніби прийшов сюди просто для того, щоб зробити їй комплімент.

– Правда? – кокетливо посміхається медсестра, – Дякую.

Все-таки треба буде нею зайнятися, думає лікар, не зважаючи на красуню-дружину. Тут же міняється в обличчі і знову збуджено кричить.

– Михайло Сергійович! – кричить він, ніби його зараз будуть бити і тільки Михайло Сергійович, як головний авторитет, може за нього вступитися, – Дзвони йому! Викликай на четвертий поверх! Бігом! Бігом!

Геть розгублена медсестра виймає гумку з рота і приліплює її під кришку столу. Починає набирати номер на стаціонарному телефоні.

– Та що трапилось? – питає лікаря мимохіть. А в того аж очі горять.

– Наша спляча красуня прокинулась.

Достатньо одного погляду на Михайла Сергійовича, щоб зрозуміти, що в цій лікарні він працює все життя. Вона для нього рідніша за дім. Взагалі-то так і є, бо за останні сорок років він тричі міняв місце проживання, але жодного разу – місце роботи. На вигляд йому років під сімдесят, чисто поголені червоні щоки, зачіска трохи акуратніша ніж у Ейнштейна. Невисокий але кремезний, він чимось нагадує радянського актора Євгенія Леонова, вже у віці. По обидва боки від нього стоять, як інтерни зі своїм наставником, молодий лікар і жіночка-лікар, років п’ятдесяти. Їх погляди сходяться в одній точці, і точка ця – Іра. Розгублена, вона сидить на ліжку у лікарняній робі. Біля ліжка крапельниця, якийсь апарат з дротами і трубками і ще бозна яке медичне причандалля. В палаті тепло і сонячно. Кволий вітерець ліниво погойдує занавіски. У Іри таке обличчя, ніби їй снився довгий і приємний сон, ніби їй снилася її мрія, але ось прийшли ці білі халати і висмикнули її у реальність. А білі халати стоять і пильно вдивляються у неї, наче вона не людина, а якась книжка, яку вони читають. Причому книжка про щось тривожне, судячи по їх очам.

– Ви, головне, не нервуйтесь, ваш організм ще дуже ослаблений, – каже старий лікар протяжним басом.

Миті було достатньо, щоб Іра згадала, чому їй не треба нервуватися.

– Де Данило? – питає напруженим голосом, ледь вимовляючи кожне слово, настільки важко їй це дається, – Де хлопець, який розбився разом зі мною? Він теж тут в лікарні, правильно?

Лікарі розгублено мовчать, впустивши погляди вниз. Настає така тиша, що стає чутно, як молодий лікар стискає пальцями ручку, як старий лікар втягує повітря волохатими ніздрями, а жінка-лікар потирає свій білий рукав.

Іра на ногах, хитається, тримається за спинку ліжка. Спантеличено оглядає палату. Під пильним спостереженням лікарів шкутильгає до дзеркала, що висить на стіні в овальній рамі. Довго розглядає своє відображення, ніби бачить його вперше.

– Ірина, поверніться до ліжка, вам поки що не можна багато рухатись, – каже Михайло Сергійович.

В палату входить синьоволоса медсестра. Пожовуючи гумку, вона прискіпливо розглядає Іру, як якусь екзотичну птаху в зоопарку.

– Ну що, де родичі? – нервово питає у неї молодий лікар.

– Та їдуть, – відповідає безтурботно, – Мама і тато.

Почувши медсестру, Іра схвильовано повертається до лікарів.

– А Даня? Де Данило? Де мій хлопець?

Лікарі ніяково мовчать, кидаючи одне на одного розгублені погляди. Молодий лікар шикає на медсестру.

– Який зараз рік? – тихо і повільно, ледь ворушачи губами, промовляє Іра.

– Ірино…, – Михайло Сергійович обережно вибирає кожне слово, але вибір тут не дуже великий, – Сьогодні двадцяте вересня дві тисячі шістнадцятого року… мені дуже шкода, але ваш молодий чоловік… він не пережив ту аварію…

Спляча красуня. Іра дивиться на лікарів, на медсестру, на палату. На власні руки. Все одразу якось зблідло, знебарвилось і перетворилось на чорно-білу фотографію з розпливчатими фігурами посередині. Іра не кричить, навіть не говорить нічого. Вона ніби в одну мить опинилась десь безкінечно далеко. Її обличчя абсолютно спокійне.

– Ви краще присядьте, – каже Михайло Сергійович.

Іра тримається на ногах ще кілька секунд і падає повз підставлений до неї медсестрою стілець.


Київ-Кропивницький

Листопад 2017 - Травень 2018 (Кіносценарій)

Серпень 2019 - Березень 2020 (Роман)

olex_ostryanin
Опубліковано: 24 чер. 2022. 23:20
"Річка Стікс" несе в собі все, що трапилося з нами за останнє десятиліття - людські долі від вантажників і офіціанток до колекціонерів мистецтва і бізнесменів, від набожних дівчат до наркоманів. В її водах пропливають життя студентів, військових, шахраїв, убивць і лікарів. Миготять віддзеркалення мирних вулиць столиці та чорних селищ, стертих з лиця землі важкою артилерією. "Річка Стікс" протягує читача по епосі і повертає назад на берег, повертає пожмаканого, без ілюзій, але з почуттям іронії до всього, що відбувається за межами роману. Так про що це, врешті-решт? Про все одночасно, як ваша стрічка у фейсбуці. Але за цю різноманітність ви і марнуєте на неї стільки цінного часу, який могли би провести більш продуктивно. Це для ледарів і прокрастинаторів. Як і будь-яка художня література. Кіносценарій, що лежить в основі роману, нагороджений Спеціальною відзнакою від Національної спілки кінематографістів України на V фестивалі сценарної майстерності "Кіноскрипт" у 2019 році.
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!