ДІАФІЛЬМ

Хлопчик відкрив шафу. Стару радянську шафу з глянцевими, коричневими дверцятами. Запахло розвинутим соціалізмом. Вразило навіть очі. В боковій стінці був вирізаний акуратний круглий отвір, крізь який стирчав вимикач зразка 1965 року. 

– А я казав, – зрадів хлопчина і тріумфально клацнув тумблером.

Дівчинка потиснула плечима. Поправила миленьке платтячко в зелений горошок і повернулась до протилежної стіни. 

Проектор на шафі загудів, запихкав, мов чайник перед свистком і виплюнув на стіну мерехтливе зображення. Кіно було дурнувате. З стіни повільно виповзав кам’яний ніс. Виглядало все дуже реалістично, об’ємно.  Коли ніс визволився повністю, з його ніздрей поповзли сталактити. 

Це розсмішило дітей. Дівчинка підскочила до носа та почала лоскотати поміж скам’янілого волосся. Ніс з хрустом зморщився, розтріскуючись по вигинам і пчихнув, обдавши дітей грубим пилом.

– Ай-ай, – заголосила малеча. 

Позаду на шафу гепнувся сталевий сейф. Шафу разом з проектором розтрощило. Діти збентежено оглянули новоприбулий предмет. Велика масивна сталева коробка з дерев’яним штурвалом по середині дверцят. Хлопчик крутнув корабельне кермо і сейф відчинився.

Діти заскочили до середини, двері замкнулись. Сейф пискнув та зірвався вниз. Полетів зі свистом. Видно чайник вже кипів. 

– А-а-а-а-а-а. – Репетувала малеча. 

Не від страху. Від задоволення. 

Бах! Кінцева. Пролунав рінґтон Nokia3310 і двері ліфта розчинились.

Вийшли. Дітей зустріла піщана пустеля. Шафа покосилась на бік і розвалилась видавши какофонію одночасового обриву всіх струн рояля та бандури. Зворотної дороги не було. 

Роззирнулись. Навколо дюни. Дюни, дюни і дюни. Але ось на одній хтось є. Дві постаті. Маленькі такі. 

Діти з галасливим сміхом побігли туди. Куди? Нікуди. Вони бігли на місці. Пустеля зрушилась під їхніми сандаликами і посунулась, мов транспортерна стрічка. Швидко наближала бажаний пагорб. 

Ось! Нарешті! Діти подерлись догори. На вершині піщаної дюни сидів величезний, сивий дід в білій, вишиваній   білими нитками, сорочці до п’ят. Його пухке, хвилясте волосся спадало на плечі, вливалось в таку ж бороду і спільними хвилями лягали на коліна. Навпроти, згорбившись та опершись на тризубі вила, сидів задумавшись величезний демон.  Червоний, як радянський прапор. Нижня шухлядо-подібна щелепа ворушилась, жувала травинку. Роги естетично закручувались від скронь. Коров’ячим хвостом розганяв з своїх нижніх ратиць густі рої мух.

Гіганти грали в нарди, не помічаючи малечу.

– Зевс та Вельзевул, – шепнув хлопчик на вуху дівчинці.

Вони тихенько, навшпиньках обійшли гравців. Подивились з іншого боку.

Величезний Дід Мороз,  в червоній піжамі сидів на місці Зевса, шкрябав набрякле пузо і смачно сьорбав Кока-Колу. Напроти за шахами мостився білосніжний Сатир. Нервував хапаючись то за одну фігуру то за другу. Тупцював копитцями.

– Микола переможе, – прошепотіла дівчинка.

– Чому?

– Бо він святий! – Стукнула хлопчика по чолі і побігла вниз з пагорба.

Діти вискочили на асфальтну дорогу. Жовта розмітка наказувала односторонній рух. Їх обігнала група чорношкірих бігунів в жовтих спортивних костюмах. На рукавах виділялись чорні пов’язки з жовтою зіркою Давида. Очільник забігу тримав чорний стяг з жовтим написом «Фалаша. Бет Ізраель».  

Малеча зупинилась біля вказівника. Стрілка назад запевняла, що це шлях на Ефіопію. Стрілка вперед – переконувала, що там Палестина. Задумались.

– Підкинути?

Діти озирнулись. Позаду на дебелому, вороному жеребці без сідла, височів Чебурашка.  Виглядав якось недолуго і крихітно. Можливо не так через непропорційність з розмірами коня, як через косо накинуту шапку-ушанку. Що ніяк не хотіла моститись на сферичній голові, ведучи безперервну боротьбу своїми вухами проти чебурашкіних. Позаду вершника розвивався широкий, довгий червоний плащ, покриваючи зад коня.

Малеча замахали головами, відмовляючись. Чебурашка шарпнув поводи, проїхав повз. Позаду, на його величному плащі, переливався напис «мальчиш-кибальчиш». По асфальту волоклась голова статуї Свободи, прив’язана до хвоста жеребця. На зламі чорнів напис: «мальчиш-плохиш. Мёртвый». Вздовж дороги виникли шеренги мертвяків з косами.  З них кусками відпадало м’ясо оголюючи жовтуваті кістки. Вони чемно віддавали честь вершнику. Чебурашка у відповідь хлопав усіма, чотирма вухами.

– Ми напевно не той діафільм поставили, – здогадалась Герда. 

Кай знизав плечима.

– Треба знову шукати шафу.

 

ТРАВЕНЬ 2021

Leonidld
Опубліковано: 20 травень. 2021. 20:02
Дотепний сюрреалістичний абсурд...
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!