КАТЕР

 

 

Катер тихо йшов вздовж прямовисних скель узбережжя. Я мляво спостерігав за цими скелями, що врізались у воду гострими клинами. Вода була брудно-чорною і бридкою, здавалась холодною і густою, мов желе. Спостерігати за нею було моторошно. Робилось мерзлякувато. Насправді ж вода не була вже такою холодною, просто мала огидний, липкий вигляд. Хвилі наче захоплювали в обійми скелі і силувались їх задушити. Врешті слабли, в’язко та неохоче сповзали, залишивши по собі чорні плями мокрих гематом.

Загалом вода була спокійною, лише ближче урвища вона, гнана якоюсь течією, шаленіла. Кидалась на стіни скель. Істерично. Розпачливо. Знову і знову.

Від голоду і цього біснуватого видовища паморочилось у голові і нудота бентежила нутро. Біла холодна пляма Сонця щойно вивільнилася з-за горизонту. Не мине кількох годин, як диск роз’ятриться до помаранча і почне нещадно випікати маківку.

Це був черговий нудний і беззмістовний патруль вздовж голих, пустих скель. Я озирнувся. Три офіцери сиділи рівно, випрямивши напружені спини, наче фанерні дошки. Руки на автоматах. Автомати на колінах. Погляди встромлені в спини штрафних матросів. Мов гарпуни, вбиті поміж лопаток. Поверни офіцер голову то виніс би свого матроса за борт.

Три офіцери, три штрафники і командир. Пощо ми їм тут здались? З такою пильністю вони і самі можуть скелі оглядати. Я підморгнув і криво посміхнувся своєму конвоїру – жодної реакції. Перевів погляд на командира групи. Цей уважно розглядав ламану стіну урвища. Темне від сонця та вітру, тверде обличчя з такими гострими рисами, немов висічений уламок з тих самих скель. Намочи його і воно почорніє, як те каміння.

Я відвернувся, але в останню мить мій погляд зачепився за щось незвичне. В напрямку за спиною мого конвоїра промайнуло дещо нетипове – світла пляма. Щось біле поміж скель. Задриготіло і зникло. Але сигналу я не подав – командир все бачив і вже розвертав катер. 

Один довгий виступ, весь покритий сколами, полого загинався вздовж урвища по ходу нашого курсу. Цей відріг з берегом острова утворювали щось на зразок коридору з високими прямовисними стінами. В глибині коридору, ймовірно, ховався початок тунелю, що мав десь вихід океані. Коли від цього виходу відступала хвиля, канал всмоктував воду з коридора. Вона з натужним виттям, відчайдушно чіпляючись за каміння, провалювалась і оголювала численні поодинокі гострі скелі. Що стирчали, мов запінені слиною ікла. Луна перетворювала гул на рик.

Так наче кам’яна потвора втягувала з тяжким хрипом запінену слину, показуючи в пащі свої криві, хаотично розкидані ікла. Погрозливо рохкала кілька секунд. А потім хвиля на виході каналу поверталась, і почвара давилась, захлиналась та з приголомшливим риком вивергала назад чорну спінену блювоту. Потоки розбивались об скелі та ікла. Закручувались вихорами. Розривались на липкі плювки, що влипали в стіни та люто википали в темні плями. Біснування вгамовувалось, і швидка течія при урвищі підхоплювала пінні потоки та несла їх геть.

Такі приступи були спонтанними та несподіваними. Одна з цих відрижок і викинула на ікла-скелі великий білий предмет, що за мить знову зник в кам’яній глотці. 

Підійти катером до входу в коридор не було жодної змоги через активність води та рельєф місцевості.

Єдиним шляхом зазирнути у горлянку скельної потвори було повернутись назад до маленького пляжика. Там, в мініатюрній бухті, вода була тиха і ледь ворушилась. Звідти уплав добратись до початку відрогу і по його уступах перемахнути гребінь і, якщо можливо, спуститись якнайближче до води. 

Це знав я, це знав командир, і всі знали хто це зробить. Тому тут навіть накази віддавались, здебільшого, мовчки.   

Отримавши короткі і чіткі інструкції, ми вирушили. Крутий схил складався з тисяч хитро заплутаних природніх сходових конструкцій, тож видертись на гребінь було легко. Спуск був ще простіший, але туди ніхто не поспішав. Ми довго розглядали глотку кам’яної почвари. 

З протилежного від нас боку спостерігався вхід до скельного дзьоба, густо оздоблений знайомими скелями-іклами. Дзьоб розширювався в напрямку до глотки під нашими ногами. Вода по ньому носилась, завмирала, рвала себе на струмені скелями-іклами, заходилась вихорами або підіймалась трикутними хвилями, налітаючи потоком на потік. Праворуч в брудно-чорній воді виділялась овальна пляма такої магічної густої чорноти, що погляд на неї позбавляв волі. Вхід до тунелю фізично тягнув до себе, всмоктував. Лише великим зусиллям вдавалось приборкати бажання кинутись у безодню. Відвести від неї очі. 

Ліворуч на високому п’єдесталі розмістився цілий басейн. Гігантський скельний кубок, що наполовину вріс у відріг. Його чаша, була наповнена тихою, стоячою водою. Чий спокій дивно контрастував з шаленством десятком метрів нижче. 

Катер, що був помічений в іклах скель, понівечений бився, підхоплений вихорами біснуватих течій. Нарешті міцно насадився на одне коротке ікло як на вісь, розвернувся зі скреготом і вперся в сусіднє – міцно заклинившись.

Був іще один катер. Він заледве похитувався у високій чаші на п’єдесталі і байдуже спостерігав агонію свого товариша. Розрахований на людей трьох-чотирьох. Місця в басейні вистачало ще для двох таких суден. Ця схованка була просто ідеальною. Під час припливу ікла та чашу покривала вода, і можна було без перешкод покинути дзьоб кам’яного монстра. Або повернутись сюди. І це місце ніколи б не відкрилось, якби не прикра помилка при швартуванні другого судна. 

З патрульного катера нас не було видно, тож ми не поспішали. Нарешті кремезний, чорнявий матрос, з завжди ображеним обличчям, поволі почав спускатись до зашвартованого судна. За ним рушив я. Останнім, дещо забарившись, посунувся колишній в’язень. Худий, жилястий, облізлий як старе дерматинове крісло, рудий як хна, щільно законопачений та зататуйований. Цей милий образ доповнював ще якийсь хронічний кон'юнктивіт, від чого білки його вузьких хитрих очей були постійно червоні. Просто рудий чорт з кривим носом. Хто і з яких причин його допустив до патруля? Та то не моя справа.

Спуск виявися ще простішим, ніж видався на перший погляд. На катері була зброя, припаси їжі, водолазне спорядження і прилади невідомого призначення. Жодних речей, які б могли виказати господарів. Чи то контрабандна перевалочна база, чи опорний пункт противника? Врешті це не було важливо, все важливе було акуратно поскладано в катері. Лишалось лише вирішити, як позбутись конвою.  

Розстріляти їх з гребня скелі не вдасться і повернутись озброєними до патрульного катеру теж. Залишалось чекати. Або конвой, або приплив. В чаші ми були як на долоні, тому вирішили, що в катері залишиться один, а решта засядуть в засідках серед скель. Чорнявий здоровань зайняв висотний пункт, зручний для обстрілу. Колишній інструктор стрілецької підготовки внутрішніх військ. Цікава комплектація штрафного патруля. Конопатий Чорт, озброєний пістолетом і ножами, засів на шляху, з наміром пропустити конвой і закрити їм відступ або прикрити в разі двох окремих груп. Мене як найменш корисного і цінного залишили на катері. Як опариша на гачку.

***

 

Сонце піднялось якраз над гребнем і неприємно різало очі. І саме в  цей, так вдало обраний, момент наверху з’явились силуети. Не в зовсім очікуваному місці, а відверто, в зовсім неочікуваному. Перемахуючи гребінь від океану, з півдня якраз проти Сонця. Через гул почути постріли було неможливо. Так і прибульці з’явились не між засідками, а далеко за спиною стрілецького інструктора. 

Фігури було лише три, напевно вирушили без командира. Спускаючись вниз, силуети зливались з коричневим фоном скель, натомість мали контрастно виділитись світлою формою офіцерів. Це була ще одна несподіванка. Ледь помітні фігури плавно, наче стікали по схилу, наближались до води. Двоє залишились поодаль, а старший, точніше геть старий чоловік, наблизився впритул до борту. Вигляд був у нього, як і в решти, більш ніж дивний. Темношкірий, проте чи це расова приналежність, чи наслідок тривалого впливу Сонця, визначити не було змоги. Шкіра була не лише темною, але якоюсь крихкою, засушеною. Видавалось, що вона ось-ось лопне на одній з безлічі зморшок і замість струменя крові з рани вихопиться хмарка пилу, як з гриба порхавки. Це сухе тіло вкривало на диво пухке вицвіле волосся, схоже на паклю. Наче парашутики кульбабок обліпили литки, передпліччя, збились комочком між грудьми і вінком обвили маківку. Підборіддя було позбавлене будь-якої рослинності, але обличчя і навіть лисина всередині пухкого вінка були так посічені зморшками, що складно було уявити, як можна поголити цю зім’яту шмату шкіри. Ніс, очі, рот – все губилось в складках цієї мішанини зморшок. Одягом для цієї дивної істоти служила поясна пов’язка і плащ, що спускався майже до колін. Колір та текстура одягу вражала схожістю зі шкірою прибульців, він був лише тонкіший та гладкіший за неї. Закрадалась підозра, що матеріали вони заготовлювали з собі подібних. І ця здогадка, разом з неприємним виглядом гостей,  не сприяла зміцненню моєї відваги. 

Старий не наважується переступити борт, він присідає і витягує суху руку вперед. Рух повільний, обережний, гіпнотизуючий. Старий старанно уникає контакту з водою, наче боїться її вологи, яка розмочить його суху шкіру. При його рухах плащ рухається якось дивно. Неприродньо. Я намагаюсь зрозуміти, що не так. Роздивитись краще. Але не можу визначити, де закінчуються складки плаща, а де починаються зморшки тіла. В долоні у старого камінь, напевне з місцевої породи, форми яйця і розміром у два кулаки. Поверхня гладка, відшліфована. Схоже, це їхній ритуальний предмет – акуратно і прецизійно виготовлений. І напевне давно – гладка поверхня вкрита легким, тонким, ледь помітним мохом. Майже непомітним – наче камінь трішки вологий. Я обережно наближаюсь до борту і обережно витягую руки, аби прийняти цей дивний дарунок від не менш дивних прибульців. В останню мить старий відсмикує руку з каменем, а іншою жбурляє мені в обличчя якийсь коричневий пил. Запекли очі, ніздрі, губи, десна. Горло стягнув сильний спазм, язик прилипає до піднебіння. Шум кам’яної глотки стає тихішим…. Тихішим… Стає зовсім тихо і темно.

***

По блакитному небі повільно сунеться маленька хмаринка, схожа на шматочок вати на блакитній скатертині. Ліворуч підіймаються скелі. Вони ростуть та тягнуться до хмаринки, але відстань між ними не змінюється – хмаринка втікає. Нарешті скелі майже повністю витісняють небо і стає зрозуміло, що катер накренився майже вертикально – десь зачепися швартовий трос, і приплив ось-ось перекине судно. А я безпомічно лежу на палубі і витріщаюсь вверх. Все тіло заніміло, по шкірі то тут, то там пробігають «мурашки». Я нездатний до руху. Скелі почали швидко рости, а насправді я сковзаю по палубі вниз. Вдаряюсь головою, без болю, але з хрустом. Звук пролунав всередині голови – глухо і неприродньо. Мабуть, то була моя щелепа. Перекидаюсь зі спини і вбиваюсь обличчям в борт. Не обличчям, лише носом. Величезним, набряклим, темним носом. Ніс обм’якає, навколо нього по борту розливається мутна пляма. Мабуть кров. Якась занадто світла.

«Мурашки» вже не «мурашки», а легкі електричні удари. Відновлюються місцями почуття і з цим приходить біль. Рот та ніздрі наповнюються теплом, тіло здригається. Удари струму стають болючими. 

Борт втискає мій ніс мені в глотку. Чому в глотку? Я відриваюсь від борта і різко віддаляюсь. Трос звільнився і катер катапультою жбурляє мене з різним мотлохом назад. Я боляче б’юсь об різні виступи. Нищівний удар потилицею – і з мого обличчя виривається щось, залишаючи в роті біль та відчуття порожнечі. То, мабуть, була щелепа. Ще одне зіткнення. М’яке. Об мотлох. За мить дивне відчуття невагомості. Я перелітаю через борт.

Пекучий біль в очах! З подихом вривається вода. Гаряча, кипляча вода. Окріп. Вона ошпарила піднебіння, горло, ніздрі. Солена вода кислотою ятрила рани. Якоюсь силою мене вириває назовні. Я зависаю над водою, з нутра виривається струмінь огненної, солоної блювоти. А з подихом втягую жар полум’я. Повітря катує майже як вода. Занурення. В окріп соленої кислоти. Вивільнення в полум’я… Занурення… Біль вибухає…

***

Стук. Знов стук. Удар. Знов удар. Злісний, жорсткий удар в голову. І ще раз. Ритмічно через витриману паузу. Привідкриваються очі і в цю ж мить хвиля б’є в обличчя, хапає мою голову і лупить об борт катера. Відкочується, приміряється і знову кидається – удар. Відчуття повернулись, і біль з ними. Вже на такий гострий, проте надалі нестерпний. 

Обмежений в русі, я бовтаюсь підвішений, заплутаний в сітку, перекинутий за борт, лише голова і правиця над водою. Кожен новий удар робить світ чіткішим, контрастнішим і яскравішим. Нарешті вдається провернутись так, щоб хвиля мотлошила голову об плече. Голова боліла, в роті та ніздрях пекло. Язика не відчувалось. 

Зображення окреслились в чіткі, зрозумілі форми. Катер тепер був поодаль від скель і я бачив, як навпроти мене на скелях напівсидів-напівлежав чорнявий інструктор. Він був повернутий боком, одна нога була випростана, друга, зігнута в коліні, спадала в воду. Спиною спирався на уступ, руки спадали вздовж корпусу. Голова закинута назад – спостерігав, напевне, хмаринку. Він був живим. Все тіло ритмічно пульсувало, наче під легкими ударами струму. Раптом спина вигнулась, він весь напружився, а ліва нога вирівнялась, випірнувши з води. Чверть секунди заціпеніння, і чорнявий знову обм’як та запульсував. В його широко розкритому роті стирчав той самий ритуальний дар. Тільки більший і не такої ідеальної форми. Тобто форма постійно змінювалась, тільце пульсувало, зморщувалось, розгладжувалось, набрякало в одних місцях, западало в інших. Личинка, щомиті збільшувалась і заглиблювалась в череп, все ширше роздираючи рот і вивертаючи нижню щелепу. Суть подій не будила емоцій. Просто стало ясно, що саме я прийняв за набряклий ніс і що вибило мені не щелепу.

Раптово картинка поповзла вниз. Моє вовтузіння помітили і мене втягли на палубу. Два космонавта в комбінезонах і скафандрах! Мабуть, почались марева. Один з них нахилився, встромив великі щипці мені в рот, розкрив його і почав уважно розглядати стан ротової порожнини. Незважаючи на біль, крізь темне захисне скло я розпізнав риси командира. Це не космонавти в скафандрах, це екіпаж в хімзахисних костюмах. Командир випростався, поряд офіцер тримав за крильця личинку. Зморщена, вона висіла на напівпрозорих крильцях-перетинках, на яких темним павутинням розкинулись судини. Ось що дивного було в плащі старого. Там були судини. Тонкі та ледь помітні. Приблизно посередині тільце личинки було розплющене півкруглою тонкою смугою і в кількох місцях зяяли отвори. Сліди від зубів – моїх зубів. Командир зробив жест і скалічена личинка відправилась за борт у воду.  

Виразка в роті сухо пекла, голова гуділа. Тіло корчилось і вилось від нестерпного болю. Знову з’явився комбінезон, в одній руці він тримав шприц. Нахилився, поклав руку на моє обличчя та відхилив голову в бік. Біль пішов. Відходила і свідомість, втрачалось сприйняття. Наді мною пронесли Рудого Чорта, тримали його за кінцівки спиною вниз. Голова, відкинувшись, висіла між руками – то була пуста черепна коробка без нижньої щелепи, щільно обтягнута шкіряним «капюшоном». 

Комбінезони почали поратись біля мене, але сприйняття вже майже покинуло мене. Все дуже сповільнилось. Темрява насувалась косими фронтами з боків. Зійшовшись внизу, вона почала витісняти клин світла вгору. Клин звужувався і піднімався. Нарешті бігунець з’єднав краї блискавки спецмішка. 

 

ВЕСНА 2020

Leonidld
Опубліковано: 20 травень. 2021. 20:03
Загадкові події під час таємного патрульного рейсу...
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!