МАВКИ. ЗАКОЛОТ.

Елліна поплескала його по щоці, хлопець замружився, потрусив головою і відкрив одне око. Погладила бідолаху. Молодик ледь тримався на ногах, доводилось однією рукою притискати його до стіни, аби не з’їхав додолу. 

  • То як тебе звати? – Похилила на бік голову Еллі, по-дитячому витягаючи в трубочку губки і пильно вглядаючись юнаку в очі.
  • Денис, ик. – Гикнув юний бог і видихнув тяжким, винним чадом прямо в личко мавки.
  • Дени-исик. Бозє-бозє. – Тепер вона примружилась і згодом відкрила одне око. –Як же ти смердиш!

Стиснула руками горло юнака. Шумно втягла носом повітря. Набралась рішучості. Рвучко, гучно видихнула вбік, як бравий офіцер перед залпом склянки спирту, і встромила свої уста в його губи. Зашкварчало. Спалахнули пари винних спиртів, аж слина запеклась.

Полум’я згасло, юнак обм’як і, відпущений, посунувшись вздовж стіни, завалився на землю. Елліна широко відкрила очі. Ух. Міцно! Сильно Настояний! В голові паморочилось. Широко розставила ноги, оперлась на стіну. Провулок гойдало, як шаланду в сильний шторм.

Нудило. Думки розбіглись, як налякані миші. З великими складнощами, натужно мружачи одне око, видобула з сумочки повітряну кульку. Вцілила її отвором собі в рот. Не одразу. Шторм сильнішав. Тулуб кидало маятником, колінка підгинались. Понесло. Два кроки вперед, крок назад. Гепнулась на дупу. 

Вперла спину в стіну і, запльовуючи, таки надула кульку.

Фу! Тфу! Відпустило. Майже. 

«Ну і карма!» – подумала. Закинула голову, кілька разів глибоко вдихнула. Світ стабілізувався. Контроль над тілом повернувся. Штиль. 

Помадою на кульці написала «Діоніс» та відправила її в політ. Кульку, не помаду. Сама, оправивши одяг, не глянувши на Діоніса, зацокала по бруківці на площу.

Там панував гармидер веселощів. Хаос бурхливого свята. Феєрія атракцій. Тисячі істот метушились, стрибали, танцювали, гасали. Вилітали та розривались спалахами в нічному небі сотні салютів. Щосекунди вибухали хлопавки, петарди, засипаючи все навколо іскрами та конфетті. Площу буквально накривав гамір сміху, криків, вересків та пісень. Розтрощений вулик ошалілих бджіл.

Еллін сперлась до ліхтаря, дістала дзеркальце з наміром зішкрябати смажену слину та поновити тон п’янкої вишні на устах. Її очі вихопили з натовпу кремезну, богатирську постать величезного варяга. Той стирчав з натовпу мов древній дуб в малиннику. Грізний рогатий горщик тиснув йому на скроні. З вух та носа тяжіли масивні кільця-сережки. Він стояв нерухомо. Десять білосніжних пазурів дерли йому шкіру на грудях, повільно спускаючись додолу і залишаючи по собі темно-червоні смуги. Варя впікала яскраво-синій погляд своїх кришталево-крижаних очей в теляче кліпання закляклого Моді. Ніжний білий шовк пасем її волосся огортав потужній торс бога війни. Пестив, лоскотав, позбавляв волі. Мавка припинила катування – висмикнула пазурі. Волосся опало. Вона встромила пазур мізинця в носове кільце велетня і потягла його за собою, як покірного бика за стимул.

Повз Еллін промайнуло юне створіння на роликах. Вона миттю вхопила його за руку і той мало не звалився на землю. Ніжний красень, майже жіночих рис обличчя. Елегантні крильця на шоломі, такі ж на роликах. Поштова сумочка, дамського фасону. Ах! Гермесе! 

Мавка потягла юнака до себе. Він не опирався. Наблизився, і не відпускаючи її руки, пролетів повз. Закружляв, закрутивши дівчину в круговерті та несподівано схопив її в обійми. Вона сміялась та не опиралась.

На їхні голови посипались пелюстки квітів. Зирнули вгору.

Пелюстки спадали з долонь стрункої дівчини в довгій, білій сорочці, вишитій барвистими квітами, та з товстою, русою косою через плече. Вона перегиналась через перило балкону та легко дула на «човник» з рук. Там матеріалізувались тендітні частки квітів та злітали додолу легкими пір’їнками.

Ззаду до мавки м’яко підійшов високий красень. Навколо круглого, рум’яного обличчя осипались золоті кучері. Хвилями лягали на широкі плечі у вишитій червоно-чорними орнаментами сорочці. Він ніжно обійняв Славу за плечі та бережливо повернув до себе. Пригорнув.

  • Ярило! – Замурмотіла мавка. 

Відхилила голову і, поклавши долоні на його палаючі щоки, ніжно, ледь торкаючись, поцілувала в губи. Бог танув, млів. Слава підхопила його на руки і, не відриваючи уст, понесла усередину.

Рома розреготалась від цього видовища. Її безмежно веселило споглядання того, як тендітний весняний паросток Слава, мов немовля, понесла гаряче, неосяжно масивне тіло світила. 

Рома щедро розсипала довкола п’янкий дзвін свого гучного сміху. Він розбивався в натовпі на тисячі срібних дзвіночків, що грайливо затихали в гаморі феєрії. У метушні мавка наштовхнулась на хижий погляд. Гострий, різкий. Дівчина стихла. Вхопилась за нього. Загубила в хаосі руху. Шукала, визирала. Знайшла. Простягла назустріч руку. Висока, струнка, елегантна жінка у сукні тонкої роботи з оленячої шкіри наблизилась крізь метушню. М’якими, настороженими, котячими рухами. Її губи розтяглись у вдоволеній та агресивній посмішці. Рішучий, зверхній погляд. Погляд кішки на приречену мишу.

Рома розреготалась. Гучно, яскраво, нестримно. О! Діано! Діано! Гординя! Пафос! Жертва в омані пихи! Схаменись! Падеш в обійми пастки! Не ти полюєш! То мана! 

В очах богині застигла сталь, блиснуло лезо. Вона скривила губи. Ще мить, і гнівний випад. 

Рома клацнула пальцями – в її простягнутій руці з’явились два бокали. Наповнених вином, жагою, гучним ігристим шепотом та іскрами бенгальських вогнів.

  • На брудершафт? – Прореготала Рома. 

Діана кивнула і встромила в простір, мов стріли у вепра, свою разючі «ха-ха-ха…». 

Їхній сміх втопився в лавині гулу. На площу увірвалась колісниця та створила хвилю галасу й штовханини. Коні спинились, ставши на дибки. Заіржали. За мить весь пафос втонув у потоках святкування. Амон-Ра поблажливо оглянув вихри біснування. Спустився з колісниці, занурився у метушню. Томливими рухами жезлу звільняв собі шлях попереду, млосно, з легкою ноткою подиву, розглядаючи вирування свята. 

Побачивши з-за плеча Мут це зверхньо-поблажливе просування, Ніфертіті радісно підвела намальовані брови. Відірвала з гучним чмоком свій рот від губ дружини Амона-Ра, випустила її з обіймів та, не втрачаючи з поля зору свою нову мету, хутко надмухала кулю. Жбурнула кілька монет на літній ресторанний столик і залишила, наче сплячу Мут, лежати на затишній маленькій софі.

Монетки закрутились і, швидко втомившись, неохоче з дзижчанням вляглись. Лиш одна неслухняно стукнулась ребром, підскочила і покотилась. Зістрибнула зі столика, промчала через залу і, налетівши на сандалю, збентежено затремтіла та гепнулась на бік, мов непритомна.

Господарка сандалі підняла монетку, покрутила в темних пальцях. Вправно перемістила на ніготь великого пальця та щиглем жбурнула утікачку назад на столик до своїх сестричок.

Вуді поправила барвисту хустку на голові та повернулась до ритуалу. Вона коротким, точним рухом пробила вену на лівій кисті, і по чорній шкірі потягся ще чорніший потічок крові. Швидко наповнив маленьку філіжанку і пересох, наче вичерпався. Мавка дмухнула на чашку, кров захвилювалась, скипіла і заспокоїлась. Загусла густою смолою та випустила тонкий струмінь пари. Довкола запанував терпкий аромат міцної кави. Гарячої як перше кохання, чорної як ніч, гірко-солодкої як останній поцілунок.

Дівчина схилила голову над столом, з-під її заплющених повік видобулись нерішучі сльозинки. Одна, друга, наступна… Крапелька за крапелькою, підштовхуючи одна одну, вони збігали по темних щоках до пухких, чуттєвих губ, оминали кутики рота і зустрічаючись на акуратному підборідді, скапували у скляночку. 

Остання крапля, повагавшись, зірвалась – і наповнена скляночка загула. Вологі шляхи сліз висохли, зникла остання ознака життя в скам’янілому тілі мавки. Рідина потемніла, забарвилась до чорного, спалахнула. Полум’я охоплювало, огортало глиняну маску обличчя Вуді. Маленькі язички відривались, стрибали по щоках, губах, носу і, натанцювавшись, мерехтливо гинули.

Вогонь висмоктував мряку з рідини, перефарбовував її в золотаво-коричневий колір, стаючи багряним, темним. Нарешті криваво-червоним він забився в агонії, затремтів та, зітхнувши, згас. 

Бакелітова статуя ожила. Мавка випросталась, відкинулась на спинку софи. Підсунула скляночку рому до чашки кави і почала терти долоню правиці об стегно. Від паху до коліна, від коліна до паху. Ритмічно, не поспішаючи.

Тонка, півпрозора плівка відшарувалась від шкіри стегна, скрутилась під рухом долоні. На неї накрутилась наступна, потім ще одна і ще… Вони обертались, вкручувались одна в другу, тонкими тютюновими листами кольору паленої охри. Скруток набирав об’єму, фалічної форми.

Вуді поклала сигару на стіл, втомлено закрила долонями обличчя та закинула голову назад. Коли відкрила лице, крізь прозоре скло стіни з чорної нічної порожнечі на неї дивилось два білих очних яблука, без зіниць. Під ними засліплювала двома рівними рядами зубів широка посмішка. Пітьма почала концентруватись, згущуватись. Марево проникло крізь скло всередину і сформувалось атлетичним тілом оголеного бога.

Бонді присів поряд із мавкою. Підніс до носа скляночку, втягнув аромат тростинових плантацій, тютюнового листя та дубових, опалених бочок. З тонкою нотою дівочих сліз. Уважно, довго подивився в очі Вуді і повільно, зі смаком, прикривши повіки, поглинув ром. Завмер в насолоді післясмаку. В одну руку Бонді лягла філіжанка, в другу сигара. Її край задимів. Бог млосно пахкнув, випускаючи цупкий дим, та окутаний хмаринкою, пролив кілька крапель смолистої кави на широкі губи.

Вуді простягла руку. Нерішуче, з проханням в погляді. Бонді завагався. Простяг сигару мавці. Та прийняла, акуратно, надто акуратно. Незграбно, неуміло. Не відводячи погляду від пустих білків, потягнула сигару. Вогник зашипів, збентежився. Набрав яскравості і побіг вздовж скручених тютюнових лисків, перетворюючи їх на крихке скупчення попелу. Він добіг до пухких губ Вуді, і сигара розсипалась сірим пилом. Попіл забруднив білки бога. Вони втратили живу іскру, наповнились пітьмою та застигли, переливаючись блиском карбонадо.

Вуді вийняла кульку, наповнила її сигарним димом та відпустила.

Кулька виринула з ресторанної зали, піднялась у небо. Затрималась, оглядаючи божевілля хаотичних мас. Згромадження істот то тіснились щільними згустками тут, то розсмоктувались до порожніх плям там. Нарешті кулька набралась рішучості та шмигнула в бурхливий квест між салютування, польоти ракет, падіння зірок, гасання драконів, янголів, зміїв, ступ, кажанів, птахів, духів…

Продершись до ратуші, кулька захекано підлетіла до західного краю тераси, що оточувала вежу. Зупинилась та ввічливо вклонилась невисокій мавці з розкосими, бездонними очима і з чорним водоспадом волосся. Що спадало матовими каскадами до самих п’ят. Азука пошкрябала за вухом лускатого білого дракона і з виразом глибокої нудьги кивнула головою у напрямку дверей всередину. Кулька зникла. 

Жодної гідної розваги в цій божественно-біснуватій епопеї. Дракони як дракони. Конфуцій – філософ. Будда не в її юрисдикції. А синто не кваліфікуються як боги. 

Азука сумно зітхнула. Пхнула дракона у хвіст. Той ображено затрусився, заплутався кренделем, а потім рвонув білою стрілою у темний простір. Далеко в небі, набувши розміру хробака, завився в каліграфічному танці, вимальовуючи гнучким тілом ієрогліфи. Бліда тінь за його хвостом втримувала образ кілька митей та розсипалась білою пудрою. Танок-поема! Ода в танці. Це дещо потішило.

Поетичні здібності лускатого вичерпались і Азука повернулась у вежу. На пухкому, глибокому диванчику мостились смаглява Юдифь та закутана в хіджаб по самі очі Рабаб. Захоплено балакали, емоційно жестикулюючи та спалахуючи карим полум’ям великий очей.

Над ними кружляли дві кульки. Рабаб прослідкувала за поглядом Азуки вгору, стисла плечі та розвела руками. Юдифь усміхнулась. Монотеїзм. Чим тут зарадиш. Ну так. Кивнула володарка драконів і посміхнулась. 

Різкий крик лисого орлана. Новий, гучніший. Мавки переглянулись. Азука рушила до східної тераси, інші не зацікавились.

Внизу, майже під самою ратушею, відбувався демонічний, агресивний танок. Двоє, мов ящури на гарячому камінні, завмирали в дивакуватій позі, кострубато піднявши кінцівки, і вмить зривались блискавичним стрибком. Знову заклякали. Перескакували. І так знову і знову. Все швидше та швидше. Жбурляли свої тіла вгору, різко падали вниз, в супроводі голосних, проникливих, нечленороздільних вигуків. Від синхронності рухів та вигуків простір наче блимав. То завмирав, то прокидався. Рухався рваними ривками. Хутчіше та хутчіше. Їхні майже неприкриті тіла рвали та сікли час.

Голову вождя прикрашав густий, величний вінець з пір’я. У скво лише одне перо скромно опускалось за вухо.

Гнучка мавка стрибком гадюки опинилась поряд із щедро розфарбованим воїном. Їх охопило та пожерло полум’я. Багаття спалахнуло, роздалось, розрослось. З голови індіанця зірвалась його пір’яна корона і лисим орланом промайнула вгору. Птах видав пронизливий крик і закружляв навколо вогню. Полум’я стало криваво-червоним, забіснувалось. Зблідло в сліпучо-білий. Затремтіло. Врешті пройнялось блакиттю, стало прозорим та виштовхнуло з себе дві гнучкі постаті. Орлан увійшов в круте піке та, врізаючись у скальп вождя, перетворився на ритуальний головний убір. 

Відновлений ритм демонічного танцю знову краяв простір і час, аж доки полум’я не поглинало пару. 

Багряне багаття вибухнуло, виштовхнуло лише мавку та зникло. Орлан понісся вділ. Схаменувся та вже не стримав стрімкого падіння. За мить до зіткнення скво закинула голову назад і широко розкрила рот. Птах спалахнув, в момент згорів, залишивши по собі згусток диму. Мавка глибоко вдихнула і увібрала в себе Великий Дух Маніту.

У вежі почали сходитись мавки. Все. На цьому святі не залишилось богів. Лише титани, янголи, архангели, демони, духи, філософи, німфи, музи, шайтани та нечисленна решта. 

Скво увійшла в кімнату, взяла у Роми кульку та наповнила її Маніту. Пройшла до Азуки і, підхопивши її за лікоть, повела до дивану в куті кімнати. Розмістившись, індіанка витягла крупинку простору в довгу люльку, азійка вклала в трубку невеличку кульку. Закурили. Повітря наповнилось не тютюновим димом.

Південні двері рвучко прочинились. Індіара оперлась на одвірок. На більше сил не стало. Сповзла на підлогу, втрачаючи свідомість. Прийшла до тями на дивані, їй змочували губи, масажували кисті, стопи. Сарі було вогке від поту, бінді між бровами переливалось відтінками коричневого кольору. Мавку якийсь час трусило. 

Згодом щоки наповнились рум’янцем. В голові прояснилось, бінді заспокоїлось. Дихання стало рівним та глибоким. Сили повертались. Та говорити було не до снаги. Індіара підняла правицю догори, випростала вверх пальці та різким жестом крутнула кисть. З різних вікон у приміщення почали залітати кульки. Шива, Крішна, Буда, Брахма… По одній. Потім десятками. Сотнями… Вони щільно наповнили кімнату, мов ікра лососеве черевце в нерест. Індуска заплющила очі та задрімала, втома перемогла.

Мавки завовтузились, випихаючи кульки назовні. Ті, вивільнившись, густо налипли на дах вежі. Ратуша стала наче величезний сувенір, загорнутий у пухирчату плівку. Істоти сприйняли це як нову атракцію та радісно загуділи. Несвідомо вітаючи нових господарів всесвіту. Новий світовий порядок. Безапеляційний матріархат мавок.

Розхристані, зі скуйовдженим волоссям, мавки порозсідались по підлозі навколо усміхненої в дрімоті Індіари. В кімнату заглянула простоволоса, боса дівчина в довгій білій сорочці до кісточок. Вона крадькома зайшла і нерішуче зупинилась. Всі погляди звернулись до неї. В руках мавка тримала нитку, до якої була прив’язана надута медична рукавичка. Мізинець та великий палець якої були зв’язані між собою, а решта три стирчали надуті з сферичної гумової долоні. 

  • Христино, а це… що? – Здивувалась Слава. І одразу ж допетрала. – А, точно. Ясно! Зрозуміло. 

 

САКАВІК 2021

Leonidld
Опубліковано: 20 травень. 2021. 20:05
Феєрична, динамічна оповідка про те як мавки зчинили заколот...
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!