ПЕТЛЯ ТОНІ

Я акуратно зняв слухавку і повільно набрав номер. Гудок, другий… Пролунало сонне жіноче «алло». Ать! Не встиг покласти слухавку. Сонне «алло» пролунало вдруге. Я затамував подих. Ну, спробував затамувати. Натомість почав схвильовано сопіти. Опануйся! Останнє «алло» – дещо здивоване, дещо роздратоване – і короткі гудки. Провал! Я мав покласти слухавку одразу. Так щоб на телефоні залишився пропущений виклик о четвертій двадцять! Натомість повівся як… ну мінімум, як мудак. Тепер вона точно не перетелефонує! Це погано! Катастрофічно погано! Петля не замкнеться! Це остання спроба. Немає петлі – немає мене. Є, звичайно, мізерний шанс! Але після мого «збудженого» сопіння навряд чи її буде мучити цікавість. І вона не перетелефонує, а може? Ну, буду сподіватись… Шляхи Господні незбагненні. Все в руках Аллаха. Під пильним поглядом осяяного Ока вершини піраміди. Чекаю! 

*** 

Тоня прокинулась, припіднялась на лікті і потяглась до мобілки. П’ята тридцять три. До сигналу будильника залишалось трішки менше, ніж півтора години. Чого б це вона пролупилась так рано? А, напевно той марудний сон. Якийсь тривожний, тяжкий сон. Телефонний виклик. Сопіння. Потім якась нісенітниця. Тоня надула губки і пірнула, як зазвичай, плавати соціальними мережами. Проте це якось не тішило. Все нагадувались сплетені, безглузді епізоди сну. Якоюсь понурою хмарою висіли в голові. А дзвінок наче був справжній. Тоня заглянула в журнал дзвінків. Справді. О четвертій двадцять. Номер міський, «домашній». Натиснула «виклик». Пішов гудок. Ой! Що це вона? Треба «повісити». Великий палець ковзнув по ребру телефону, по бокових кнопках. Екран згас. Ай! Ну, давай, вмикайся. Другий гудок. Екран засвітився. Графічний пароль. Ат дідько! З’явилось вікно соцмережі. Третій гудок… 

- Алло. – Кволе, охрипле, важке. Мов видране з гортані. 

 

Ааааа! Що робити? Тоня розгубилась. 

- Алло. – Втомлене і ще слабше. Тепер стало зрозуміло, що голос жіночий. 

 

Тоня захвилювалась. Це не був голос людини, яку недоречно розбудили. Голос тремтів і те «алло» переходило мало не в стогін. 

- А-а, Ви набирали мене. Години дві тому. А-а. Е… 

- Я? – Голос зітхнув. – Може? Не знаю. Так? 

- З Вами все в порядку? – Тоня насупила брови. Що за дивні відповіді? 

- Не знаю. Напевно, ні. Дуже голова болить. А хто це? 

- Я? Я! То Ви мені дзвонили. В четвертій ночі! – Тоня почала дратуватись. Буха чи що? 

- А! Вибачте… – Голос засопів, – вибачте… Добре… Вибачте… 

 

Володарці голосу було складно опановувати думки і ця розмова її сильно втомила. Тож вона поклала слухавку на апарат. 

«Якась дура», – подумала Тоня і знову пірнула в соціальні мережі. Спати вже не поспиш, а збиратись ще рано. «То точно якась буха ідіотка», – думала Тоня, взуваючи тапки. «Залилась добре, тому і голова болить», – розмірковувала вона під душем. «Може і бухова, але якась дуже налякана», – сумнівалась під час сніданку. «А може, щось справді трапилось?» – тривожилась і підводила губи перед дзеркалом. «Як я ще раз наберу, то що? Але що я? Воно мені треба?» – вагалась, взуваючись. «Напевно, вже спить, знову залита», – припускала в ліфті, а в телефоні вже лунали гудки. 

- Алло. – Голос був далі охриплий, але якось інакше. Зате «алло» прозвучало рвучко, прагно. З якоюсь надією. – Алло, я слухаю! – Домагався відповіді голос і шморгав носом. 

 

Ага! Заплакана – здогадалась Тоня, тому і голос такий хрипучий. 

- Це знову я. Ну та, що зранку… – Затріскотіла Тоня. 

- А! Так-так! – В голосі з’явились радісні нотки. 

 

 

- Я чогось переживаю за Вас. – Зізналась дівчина. 

- Я теж. Тобто я… 

- З Вами щось сталось? 

- Я не знаю точно. Я… Я напевно впала в ванні… Там кров… Бризки, плями. І в мене розсічена брова. Все ліве око опухле. Волосся в крові. Мені страшно. 

 

Тоня напружилась. Такого вона не чекала. Проте на такі випадки є «Швидка». 

- Ви в «швидку» звонили? 

- Так… але… але… я не знаю, де я. І… ну вони спитали, я розгубилась і поклала трубку. 

 

Тоня вийшла з під’їзду і прямувала до трамвайної зупинки. 

- Тобто, як не знаєте? Ви не вдома? 

- Я не знаю. Може вдома. Тут лише жіночі речі. 

- Скільки Вам років? 

- Я молода. Ну, не стара… Ну тобто, може тридцять… 

 

Тоня зупинилась на переході, чекаючи зеленого сигналу світлофору. 

- Як Вас звати? 

- … 

- Як Вас звати? 

- … 

- Ви не знаєте, як Ваше ім’я? Вибачте, я Вас наберу за хвилин п’ятнадцять. – Тоня відключилась. Надійшов трамвай. 

 

Під час подорожі дівчина міркувала. Боже ж ти мій. Є ж купа можливостей визначити адресу. Чому вона не звернеться до сусідів. Справді, якби знати, що поряд з «тамтою в телефоні» хтось є, то можна і заспокоїтись. 

- Алло, – голос став рівнішим і твердішим. 

- Це я. Знову. Чому ви до сусідів на зайдете? 

- Я не можу вийти. Двері закриті на ключ. Я вже все обшукала. Я не знаю, де він. Я гримала в двері. Кричала з вікна. Але тут надто високо. 

- Що значить надто високо? 

- Я бачу з вікна дахи панельних дев’ятиповерхівок. 

- А будинок цегляний? 

- Так. 

- О! – Збагнула Тоня. – Подивіться адресу на сусідніх будинках. 

- Не можу. З такої відстані я не можу роздивитись. 

 

Тоня зайшла в лікарню. Почала вітатись зі співробітниками. 

- Я прийшла на роботу. Я трішки пізніше Вас наберу! – Відключилась. 

 

«Може з вікна не викинеться?» – подумала Тоня і натягла білий халатик. Оленка і Таня вже чарували над пацієнтами. Через ті довбані пертурбації в лікарні всіх медсестер фізіотерапії разом з обладнанням спихнули в один кабінет. І тепер вони втрьох тиснулися тут, перекочуючи, переносячи і перетягуючи прилади для електрофорезу, ультразвуку, магнітотерапії з кабінки в кабінку. Тоню вже чекав лисий чоловік з травмою кисті. Вона швиденько підготувала розчин лідази, змочила в теплій воді марлеві прокладки… Механічно продовжувала готувати процедуру електрофорезу і міркувала: «А що це за фігня така. Як вона мене вночі набрала? Імені свого не пам’ятає, а мій номер знала. Хіба… ?». Тоня прижмурилась. «А мобільний. Має ж бути в неї мобілка.» 

- Не пече? Нормально? – Спитала пацієнта Тоня, покручуючи регулятор. – Має бути лише легеньке пощипування. Добре! 

 

Сестричка покрутилась нетерпляче. 

- Я за кілька хвилин підійду. Якщо запече, не терпіть! Закличете Оленку. Я зараз. 

 

І Тоня вискочила в коридор. 

- Алло. 

- Це я… 

- Так-так… 

- А мобільний Ви свій знайшли? Або документи, паспорт? Там прописка. 

- Документів не знайшла. Мобільний є, але там графічний код. Ноутбук є. Але на ньому пароль. Я не знаю… 

- … 

- Дякую Вам… – голос зробив паузу, – як Вас звати? Я навіть не спитала… 

- Тоня. 

- Дякую, Тоня. Голова вже болить менше. Трошки нудить. Але в загальному нормально. Тут на кухні є купа медикаментів. 

- Опишіть мені, що ви бачите з вікна. Може я впізнаю хоч район. 

- Всі вікна виходять на один бік. Я на дванадцятому чи тринадцятому поверсі. Тут є балкон з пожежною драбиною. Але люк чомусь заварили. 

- Точно як в мене. 

- Ви не хвилюйтесь. Я почекаю вечора, коли вернуться сусіди з роботи. Може докричусь до когось. 

- Секундочку. 

 

Тоня вернулась до пацієнта. Все нормально. Добре. 

- Так, що там за вікном. 

- Три панельних будинки, облицьовані жовтою та синьою плиткою. Кіоск, смітники. Під будинками ростуть дерева. Район бруднуватий та старий. 

 

«Так виглядають всі спальні райони міста, навіть мій», – подумала Тоня. Мобільник пікнув. Спрацювало нагадування. Процедура добігла кінця. 

- Вибачте, я перенаберу. 

 

Сестричка побігла знімати електроди з лисого. Оленка і Таня знову чарували над бабусями і дідусями. Тоня, було, подалась в коридор. Але який зміст? Що дасть та розмова. Почувається «тамта» добре. Нудить. Напевно струс. Отямиться, знайде ключі, згадає паролі. Буде зле – набере з «домашнього» швидку. Так собі розмірковувала Тоня і тицькала в мобілку, опершись на підвіконня. О! «Домашній» телефон! Точно! За номерами стаціонарних телефонів можна дізнатися адресу! Як вона одразу не доперла! От дурепа! 

Проте не все було так просто. Електронні телефонні довідники були або недієздатні, або не хотіли працювати на смартфоні. Сайти не видавали результатів. Тоня відновлювала спроби пошуків в паузах між процедурами та балачками з сестричками. І ось нарешті натрапила на посилання, де можна було завантажити файл з телефонами та адресами. Список виявився агромезним! І видавалось, що знайти щось в цій таблиці немає жодного шансу. Проте табличка була поділена на розділи. Перший сортував абонентів за районами, другий за прізвищами в алфавітному порядку, а третій за номерами! 

Іііі… Ось! Перше, що впало в око, це прізвище. Якесь ну геть знайоме. «А! Точно. Таке як в хазяйки хати», – здивувалась Тоня. До того ж збіглось не лише прізвище господарки квартири, але й ініціали. І адреса. Адреса! Адреса маленької квартири на вул. Червоної Калини, на тринадцятому поверсі, в цегляному будинку. З вікон якої проглядались три панельні дев’ятиповерхівки, кіоск та смітники. Тоня перечитала, ще раз. І ще. І ще. За цим номером була зафіксована адреса квартири, яку винаймала Тоня! Це якась помилка. Безглуздя! Тоня перейшла в другий розділ. Табличка в смартфоні відображалась косо-криво, це ускладнювало маніпуляції. І збентежену Тоню це дуже злило. Прізвище господарки – телефон – адреса. Повний збіг. Прогортала в перший розділ. Адреса, прізвище, телефон! Що за нісенітниця? «Якийсь брєд! – Подумала Тоня, – нє, ну то чистий брєд!» 

В квартирі не було навіть стаціонарного телефону. Телефону не було. Точно. Але розетка під телефон була. Була. Ще така дивна. Стара. З товстим дашком, на якому красувався малюночок телефону. З чотирма вертикальними вузькими прорізями. Радянського зразка, напевно. Якби не той малюнок, то Тоня ніколи б і не здогадалась, що це телефонна розетка. Дроти з неї якийсь проміжок тяглись по плінтусу, а потім зникали в штукатурці. 

Але то все одно нісенітниця. Безглуздя! 

«Я лежала в ліжку. І дзвонила собі в хату?» 

«Тоді де була тамта вдарена?» 

«В мене в хаті?» 

«А зараз де вона?» 

«І як вона мене набрала вночі?» 

Тоня набрала номер. Свій домашній, як виявилось, номер. Пішли гудки. Гудки. Гудки. Слухавку не підіймали. Роз’єднало. Тоня набрала знову. І знову тривалі, нескінченно довгі гудки. Роз’єднало. Так раз за разом. 

- Тоня. Тоня… Тоня! 

- А! – Тоня підскочила та відірвала телефон від вуха. 

- Ти в порядку? – Оленка налякано дивилась на свою колежанку. – Зараз кабінки позносиш. 

 

Тоня зрозуміла, що з телефоном біля вуха нарізає круги кабінетом, тісно забитому перегородками. 

- Ти вся зблідла. Тобі зле? Як ти ся чуєш? – Хвилювалась Таня. 

 

Тоня тикнула на кабінки пальцем. 

- Шо? – Не зрозуміла Таня. – А, дішло! Зара пусто. 

- Нікого немає, – підтвердила Оленка. 

 

Тоня всілась за стіл та підкликала жестом сестричок. І на одному подиху, збиваючись і повторюючись, видала всі ранішні події. 

- Ти сама до дому не йди. Маєш з ким? – Радила Таня. – Бо то якась херня! 

- До дротів можна під’єднатись з коридору і завести телефонну лінію в іншу квартиру. – Пояснила Оленка. 

- Ти так думаєш? – Засумнівалась Тоня. 

- В мене старший брат, Пєтя, крав інтернет в сусідів. Я тоді мала зовсім була. Він називав то «дєлай ап». Тоді інтернет якось по телефону передавали. Можна було або дзвонити або по інтернету лазити. 

- Шо, серйозно? – Щиро дивувалась Таня. 

- Коли Пєтя в неті сидів, то сусідам пищало в трубці. Потім Пєтю спалили і він добре вигріб. – Додала Оленка і виглянула, щоб подивитись, хто увійшов в кабінет. – То до тебе, Тоня. 

 

Роботу дівчата закінчувати о третій дня. Таня добиралась на роботу з села поруч, тож взявши присягу з колежанок, що ті їй одразу перетелефонують, щойно дізнаються в чому справа, помчала на маршрутку. Тоня і Оленка чекали в парку при лікарні закінчення зміни «Пєті». Здоровенного волохатого санітара. Те що Петра колись називали «Пєтя» і він міг «вигребти», хоч би і у далекому юнацтві, здавалось неправдоподібною побрехенькою. «Пєтя» прийшов з «Васьою». Таким же здоровенним, проте не таким волохатим, колегою. 

Квартиру ревізійна група застала такою, якою полишила її Тоня. Жодних слідів присутності сторонніх. Чиста ванна кімната. Петро, як експерт допотопних телекомунікацій, дослідив телефонну розетку. Дроти були обірвані. Лише кілька сантиметрів ховались в штукатурці. Продовження знайшли трохи далі, ближче до вхідний дверей. Виходили вони на зовнішній коридор на поверсі. З кількома обривами дотягувались до щитка і там губились в проймі інших дротів. Подальші пошуки були недоцільними і безсенсовними. Петро просто видер весь доступний дріт з колодязя щитка. 

Про хуліганську витівку доповіли господарці квартири. І та за якийсь час повідомила, що укртелеком відключив номер остаточно. Після цього за даним номером після тривалої паузи та трьох недолугих нот повідомлялось, що даний абонент вже не абонент. Ревізійна група ще трохи порозважала Тоню і, здавши «докладний телефонний звіт» Тані, розійшлась по своїх справах. 

Тоня ще трохи посовгалась по квартирі. Помила за гостями чашки, склала пивні пляшки під стіну – чоловіча частина делегації гребувала чаями. Тоня випила якесь снодійне, аби швидше заснути без снів. Та пішла у ванну чистити зуби. Відсунула шторку над ванною і отримала удар молотком в ліву брову. Кров бризнула на дзеркало та умивальник. Тоня втратила свідомість і завалилась на підлогу. 

*** 

В голові затріскотіло і задзеленчало, наче сотні іржавих дзвіночків висипали на лист бляхи. Затихло. І знову. А потім ще раз. 

Тоня припіднялась на лікті і потяглась до джерела шуму. Зняла слухавку і прохрипіла в неї: 

- Алло. 

 

Слухавка притисла до обличчя волосся. Злиплі, тверді пасма ніби в засохлій фарбі чи багні. Це було неприємно. Тоня спробувала їх відсторонити і наткнулася на рану. Поморщилась від болю. 

- Алло, я слухаю! – Це вже більше скидалось на стогін. 

 

В слухавці почувся схвильований жіночий голос: 

- А-а, Ви набирали мене. Години дві тому. А-а. Е… 

- Я? – Зітхнула здивовано Тоня. – Може? Не знаю. – Додала невпевнено, знову опускаючись на спину. – Так? 

- З Вами все в порядку? – Голос в слухавці насторожився. 

- Не знаю. Напевно ні. Дуже голова болить. А хто це? – Тоні було складно зосередитись. 

- Я? Я! То Ви мені дзвонили. В четвертій ночі! – Обурився голос. 

 

У Тоні не було сил продовжувати далі. І вона, промимривши якісь вибачення, поклала слухавку на апарат. 

*** 

Петля замкнулась! Останнє коло пройдене!

Я збагнув незбагненне! Все руках Моїх! Все під пильним наглядом Мого всевидячого Ока. Я Вершина Піраміди. Я БОГ богів! Владика скорених владик! Загибель решти непокірних духів…

ПЕРША ЗИМА 2021

Leonidld
Опубліковано: 20 травень. 2021. 20:09
Містична, напружена історія з несподіваною кінцівкою...
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!