Ре

 

Кришка капсули шикнула і повільно поповзла вбік. Я ліниво розплющив очі і намірився роздерти рот в гучному позіханні. Але киснева маска знівелювала це намагання до скавуління. Туманно пригадуючи порядок потрібних дій, я врешті звільнив руки і обличчя. Присів і спробував вилізти з залитої гелем капсули. Не пустили фіксатори стегон. Ех. Тут все було значно складніше. Після тривалого сну думки розповзались, як напівдохлі мухи по шибці вікна пізньої осені. На спроби сконцентруватись вони падали лапками догори і прикидались мертвими. Я зробив зусилля і зігнав їх до купи, почалась пародійна комедія на злагоджену взаємодію тіла та мозку з ритмічними перервами на довгі, втомлені позіхання.

Зашипіли сусідні капсули. Решта екіпажу почала прокидатись. Мляво та розгублено. Білява Ля сонно терла очі, потім довго масажувала щоки. Я почав від’єднувати катетери подачі поживних речовин від стегнових вен. Далі складніше – виймання трубки з сечового міхура через природній канал. Це збадьорило! Вельми! Аж мухи в голові задзижчали. Але найцікавіше попереду – позбутись калоприймача. 

Доки я вовтузився, Фа вже повністю від’єднався і прямував до санітарно-гігієнічної кабіни. Кабін було усього три, а нас семеро. Треба квапитись. Або розслабитись. Або таки квапитись. Уф! Зосередитись. Рухатись. Потрібно повертатись до нормального, функціонального стану. Приймати естафету керування від «кольорового» екіпажу. А то буде ще та місія! Зважаючи на здорове почуття гумору Червоного лідера, ми гарантовано в якомусь непромаркованому задуп’ї галактики. 

Я вивільнився одночасно з Ля і ми зайняли останні дві кабіни. Та-дам! Мі провела нас лінивим поглядом і, смачно позіхнувши, занурилась назад в слиз. Решта «звучних» навіть не робили спроб звільнятись. Лише маски поскидали. Так і чого вже рипатись.

Вода швидко змила з мене липуче желе, але я з задоволенням далі млів під потоками. Натис на панелі символ іонного режиму. Але натомість мене злегка шарпнуло струмом. Ай. Паскудство. Я не ризикнув повторити спробу. Душова не місце для таких експериментів. Тож приклав долоню до підсвіченого кола на дверях, щоб відчинити їх. Потужній розряд простромив моє тіло. П’яти вплавились в підлогу, долоня болюче прикипіла до дверей. На кілька митей мене вигнуло спазмом в дугу, потім різко та гучно клацнуло і мною жбурнуло назад. Я вдарився потилицею і почав сповзати по слизькій стінці кабіни. В голові запаморочилось. 

Свідомість повернулась, а я все ще зісковзував. Просто безкінечна стінка кабіни. Відкрив очі. Переді мною сиділа гігантська руда мавпа. Просто неймовірних розмірів. Навряд чи б мені вистачило обхвату рук, аби обняти її великий палець на нозі. Мавпа сиділа в позі лотоса, поклавши лапи на коліна, і сумно, з великим жалем спостерігала за моїм рухом. Очі її були переповнені смутку. Такого глибокого, вселенського смутку. Всерозчинюючого в собі смутку. Жалю, від якого зупинялись пульсари і плавились чорні діри. Наповнені повіки побликували величезними краплями сліз, що дріботіли на межі падіння стрімкими потоками вниз по втомлених зморшках морди.

Я не міг відвести очей, аж доки мавпа сама не повела поглядом навколо, запрошуючи мене роззирнутись. Я розгублено підкорився. Ми знаходились у величезні пустотілій, прозорій сфері. Половину внутрішнього простору займала мавпа, на протилежному боці я повільно зісковзував додолу. Сфера мчала крізь метеоритну хмару. Чи може метеоритний дощ бомбардував сферу. Хоч в принципі це було одне і те саме. Було видно, як камені епічно розбиваються об поверхню кулі, проте всередині панувала абсолютна тиша. 

Мавпа бездіяльно спостерігала за моїм рухом, аж доки я не опинився майже під її ступнями. Тоді вона м’яко зняла лапу з коліна і почала ніжно гладити свій випуклий живіт. На ньому означилась зморшка – вхід в сумку. Мавпа була сумчастою. Вона акуратно, так само повільно і м’яко опустила лапу в сумку та обережно, боязко видобула з неї жменю волохатих, чорно-біло-рудих кульок. Ікринок, вкритих шерстю. Простягла руку, розкрила долоню і ніжно оглянула свої плоди. Потім повернула долоню, і шерстяна ікра посипалась на мене. Величезні кулі гепались побіч і одна з них, вкотре відбившись, впала на мене…

…Оговтавшись від удару, я відкрив очі. Замотав головою. Навколо була лише блідо-блакитна імла. Я висів в просторі без опори під ногами. Порухав ними – справді порожнеча. Але ні. Ось нога натикнулась на якусь струну. Крізь імлу проступила біла лінія тонкого шнура. І цієї ж миті я провалився. Падаючи, ледь встиг схопитись за шнур. Вибрався на нього і, розкинувши руки, пішов. Без вагання, не замислившись куди. Балансувати було легко. Навіть надто просто. Хоч в густій імлі шнур проглядався не далі метра. 

Прогулянка затягувалась і я подумав, що можливо вибрав не той напрямок. Прискорив ходу. З швидкістю наростала тривога. Я побіг. Мене вже гнала паніка. Втрачаючи від страху глузд, мчав, нахилившись вперед. Нога сковзнула зі шнура. Втратив рівновагу. Полетів головою вперед. Вдарився чолом об щось тверде, відбився і знову вдарився, вже потилицею…

…Хтось гладив мене по щоці. Це була Ля. Голова боліла від ударів. Ля зазирнула мені в очі, пригледілась. Я криво усміхнувся, згадуючи свої дивні марення. Проте лише на мить. Ля відхилилась від мене і запитальним жестом вказала на гігантську, руду мавпу позад себе. Та вже занесла лапу з ікрою і розтискала пальці. Посипались кулі. Загупали. Одна з них влетіла прямо в спину Ля і кинула її на мене. Одразу за цією інша куля вже вчавлювала нас в себе…

… Ми стояли, обнявшись з Ля, по пояс в рідині, що дивом не мочила нас. Густа та майже прозора, як яєчний білок. Захоплена в долоню, вона миттєво розбивалась на масу дрібних крапель, що стрибаючи злітали з шкіри, наче гнані якоюсь магнітною силою. Навколо занурених частин тіла рідина тихенько гуділа і злегка пінилась. Було схоже на якесь холодне мікрокипіння. Навіть повністю занурившись, залишалось відчуття сухості. 

Ля хлюпнула на мене рідину. Хвилька вибухнула на моїх грудях і краплі картеччю розлетілись в сторони. Ми розсміялись та відпустили руки. Одразу стояча рідина линула стрімким потоком, захопивши з собою нас. Я дотягнувся до Ля і нас закрутило вихором. Потік раптово обірвався водоспадом. Міцно обійнявшись, ми полетіли вниз. Глиба. Удар. Нас розкинуло в різні боки. Я втратив Ля. Мене несло, вдаряючи об каміння. Било і било. Перекидаючи з струменя в струмінь. Пороги були крутими, уривистими. Нарешті мене викинуло на виступ і я зміг там затриматись. Скеля залишалась сухою. Дивна властивість рідини розповсюджувалась не лише на нас. В потоці повз скелю промайнула Ля. Я стрибнув за нею. Швидше в повітрі, ніж у рідині мені вдалось її схопити. І тут ми знову налетіли на глибу. Нас вкотре розкинуло. Але Ля схопила мою стопу. Так нас знесло на наступний виступ. Але цього разу удар кинув мене назустріч Ля і ми обхопили один одного руками. В обіймах звалились в стоячу рідину під водоспадом. І стрімко пішли на дно. Роз’єднавшись, ми намагались виплисти, але рідина не тримала нас. Ми фізично не могли в ній плисти. Лише продовжували занурюватись з наростаючим темпом. Тож припинили марні спроби та обійнялись.

Коли стримувати дихання стало неможливо, я здався і глибоко вдихнув. 

Рідина увірвалась в легені і одразу рвучким фонтаном вирвалась назовні, заливши прозору поверхню сфери. Скулившись на боці, я важко відкашлювався, вивергаючи рідину з себе. Коли приступи закінчились, я відкинувся на спину і глибоко задихав. 

Праворуч то з’являлась, то зникала розмита темна пляма. Я протер очі від сліз та повернув голову. Ля лежала на спині. Фа тримав її за литки трішки вище стоп та ритмічно згинав її ноги, втискаючи колінами їй в груди. Обличчя Фа потворив страх, змішаний з розпачем. Він був близький до паніки. Але ось Ля захрипіла. Вигнула спину містком і з її глотки вирвався фонтанчик рідини. Ще кілька поштовхів і Ля, скулившись на боку та захлинаючись, звільнила легені від решти рідини. 

Ошелешений Фа витріщився на мене. Але вже було пізно щось пояснювати. Шерстяна ікра летіла з гори. Зірвавшись з місця, я збив Фа з ніг і ми завалились на скулену Ля. За мить нас вже вчавлювала в себе величезна волохата куля…

…Ми знову були в якій рідині, але лише по коліна. Густа, темно-коричнева. Зверху покрита парою. В ній було складно пересуватись. Я нахилився і помахав рукою, аби розігнати пару. Жодної реакції. Я спробував зачерпнути рідину. Невдало. В долонях нічого не залишилось, зате вони покрились густим шаром бруду. Наші ноги оточував якийсь газ з величезною концентрацією пилу. Такою великою, що створював опір при русі.

Ля, опершись на Фа, слідкувала за моїми діями, доки він розглядався довкола. Вона відпустила плече Фа, щоб наблизитись до мене, і оступилась. Натрапила на якусь яму. Я кинувся її підтримати, але під моїми ногами просів ґрунт. Я відскочив в бік. І все повторилось. Земля тримала нас лише мить і одразу провалювалась. Він несподіванки ми застрибали з місця на місце. А потім Фа кудись рвонув і ми побігли за ним. 

Пил дуже ускладнював рух. Ми заточувались, провалювались, але щойно встигали вискочити на ще тверде місце, як воно одразу просідало під ногами. Ми налетіли на вертикальну стіну, всю покриту уступами та сколами, і почали на неї дертись. Порода виявилась надзвичайно крихкою. Відламувалась пластами, кришилась, осипалась. Порох попадав в очі, рот, ніздрі. Але звертати на те увагу не було часу. Ми вперто дерлись догори і це нам почало вдаватись. Як тільки ми досягли якогось успіху, якоїсь незначної висоти, скеля почала опускатись вниз. Чим швидше ми дерлись, тим вищий темп брала скеля. Фа був уже на корпус вище за мене, але Ля сильно відставала. Ми ніяк не могли їй допомогти. Будь-яке зволікання загрожувало моментальним падінням вниз. 

Я озирнувся. Ля була по пояс в пилу. Вона відчайдушно чіплялась за крихку породу, але вже не мала опори під ногами. Ще кілька рухів, і її голова сховалась в мряці бруду. Кулаки стиснулись, розкришивши виступи породи, і зникли слідом за головою. Я потроїв темп. Фа віддалився вже на два корпуси. З під його ніг сипався цілий каменепад. Він вгризався в скелю, випереджаючи її темп. Але от Фа робить фатальну помилку – він одночасно чіпляється обома руками за один великий виступ, в надії підтягнутись на нього. Брила відколюється і навалюється на Фа. Йому немає за що вчепитись. Він повільно, як секундна стрілка годинника, що минула поділку «дванадцять», відхиляється від скелі. Надалі притискаючи свій могильний камінь до грудей, минає поділку «три» і мовчки, розуміючи всю незворотність дії, відривається від скелі та беззвучно бухається в брудну безодню.

Я спинаюся зі ще більшим запалом. Але тепер широко розкидаю руки та ноги. Все марно. Ось пік. Останній виступ. Вершина. Я охоплюю її ногами та руками і притискаюсь щокою. Скеля опускається далі. Її поглинає прірва пилу. Ще кілька митей, і я провалюсь туди. Я замружився…

…Стало дуже холодно і кінцівки оніміли. Я з труднощами розірвав обійми та відсторонився від скелі. Після тривалого сидіння в незручній позі на холоді було дуже складно рухатись. Розрухуючись, я роззирався. Чорна, тверда поверхня. З конічними шпильками кожних кілька десятків метрів. З одною з яких я так міцно обіймався. Позаду на горизонті височіють коричневі пагорби. Я задер голову. Від чорного неба, високо вгорі, мене відділяв прозорий купол. Тріснутий в кількох місцях. Це залишки сфери після зіткнення. Мавпа! Де мавпа? Швидше здогадавшись, ніж роздивившись, я розпізнав в обрисах пагорбів тіло гігантського примата.

Попрямував до неї. Добравшись, я обійшов тіло. За ним простір був засипаний великими уламками сфери, поміж яких погойдувались шерстяні ікринки. Я пішов далі. Тривалий час пейзаж не змінювався. Чорна поверхня, вкрита шпильками. Аж ось з-за горизонту виглянув вверх прозорого куполу. Я обійшов це небесне тіло навколо. Тіло мавпи займало приблизно шосту частину площі його поверхні. 

Неймовірними були три речі. Як таке мале небесне тіло могло бути сферичним? Як воно взагалі могло володіти такою гравітацією, щоб втримати мавпу та решта на поверхні, а мене не розірвало під дією власного, внутрішнього тиску? І найголовніше – чим я тут дихав?

Ставало дедалі холодніше і я вирішив сховатись в сумці мавпи. Видертись на живіт примата було складніше, ніж я припустив. Мої останні підірвані сили відібрала тривала прогулянка. Проте мені таки це вдалось. 

Я пірнув під складку сумки і опинився в кабіні управління нашого корабля. Члени екіпажу «кольорових» займали свої місця. Я пройшов між кріслами. Мене ніхто не зауважив. Ніяк не відреагував. Я підійшов до Синього, торкнувся його плеча. Він спав. Нахаба. Я нахилився над ним і, приклавши долоню до його рота, затис йому ніс між великим та вказівним пальцями. Синій не опирався. Він і так не дихав. Жовта, Помаранчевий… Блакитна… Всі вони сиділи в своїх кріслах мертві.

Я розгублено озирнувся. І лише зараз помітив, що в ілюмінаторах небесні тіла рухаються не вздовж корабля, а по вертикалі. Корабель крутився навколо осі, не рухаючись з місця. Стало гаряче і задушно. Я вийшов з кабіни управління і скерувався до відсіку з капсулами. Що з дублюючим екіпажом? Що з моїм екіпажом? 

З’явився легкий запах чогось смаженого. Дивно. Звідки тут взагалі можуть бути таки запахи. З моїм просуванням він підсилювався. В кожному наступному відсіку ставало гарячіше і запах перетворився на сморід. 

Нарешті капсульний відсік. Відсуваються двері, прохід закриває важка, суцільна штора. Я пролажу під нею та опиняюсь на животі мавпи. Шерсть на ній димиться. Смердить нестерпно. Поверхня застеляється шаром смердючого диму. Пекуча хвиля болю обвалюється на мене ззаду. Виливається всепроникаючим радіаційним окропом. Я падаю та закочуюсь в сумку. Жахливий опік вкрив половину мого тіла. Я відчуваю, як набрякають величезні пухирі. Фізично відчуваю їх швидкий ріст. Нашаровуючись один на одного, вони лопають та кривавлять пульсуючими фонтанчиками. В цих місця шкіра розходиться та відшаровується від м’яса. Сповзає цілими шматками. Дихання спирає від задухи та смороду. Я не встигаю відчути болю…

Захоплені гравітаційним полем блакитного гіганта, ми стрімко несемось в його палкі обійми, яких ніколи не досягнути. Все димить, шипить і розкладається на елементарні частинки. Вже не існує окремо мене, мавпи, уламків сфери чи самого небесного тіла. Все стрімко перетворюється на газ, минаючи рідкий стан. Шалена метушня атомного безладу. Ми – новоутворений хаос часток. Злітаємо прошарок за прошарком з власної поверхні та витягуємось в тонку нитку. Так наче наш блакитний господар висмоктує нас крізь невидиму соломинку. Врешті останні молекули розпались на атоми, закрутились в прощальному ритмі та поглинулись блакитним богом, щоб за мільярди років знову відтворитись новим чудом. Лише я безмежно розширювався, розносився в усіх напрямках, беззвучним реквіємом німого в космосі Ре.

САКАВІК 2021

 

Leonidld
Опубліковано: 20 травень. 2021. 20:10
Незбагненна загибель у нерозпізнаній реальності...
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!