КОРОВА-ЧЕРЕПАХА

 

– Жора. Гадам буду, карова булку никаєт.

Дебелий зек промовчав. Харкнув поперед себе, не припиняючи важко крокувати, провалюючись у глибокий сніг.

– Жора! Ми два дня не жравши. Жора, я скора упаду.

– Шо ти хочеш, Чєрєп? 

Виснажені голодом та довгими переходами втікачі розхитувались під час ходи, наштовхуючись один на одного. Розмова відбирала решту мізерних сил. Жору дратувала балакучість соратника. Знову зло харкнув.

– Жрать! Жрать, Жора! Я хочу жрать!

Авторитет зупинився. Озирнувся. Позаду, заточуючись і падаючи в сніг, волікся третій утікач. Худезний, кутався в непомірну велику фуфайку. Встаючи після кожного падіння, обмацував правий бік, робив два кроки і знову заточувався. 

– Забрикаєтся! – Констатував Жора. 

Примружив томливі, байдужі очі.

– А я єво пріласкаю, – тяжко сипів Череп, крізь потріскану усмішку.

Відстаючий впав. Довго борсався в снігу, доки здужав піднятись. Притримуючи фуфайку справа, попхнув з останніх сил.

– Нє. – Спостерігаючи за «коровою», відрізав Жора.

Зловив погляд відстаючого, махнув йому рукою, вказуючи на повалену колоду. Крикнув:

– Прівал.

Повернувся до спільника:

– Ляжем на тощак. Утром побанкуєм. Хлєб на потом.

– Сожрьот, ґніда, ночью. Чую сожрьот, падаль.

Жора втомлено, важко оглянув Черепа. Потім довго дивився, як знесилення розгойдує недолугу фігуру позаду. 

– Нє сможет. – Заключив авторитет. 

 

***

Прогріта багаттям земля недовго тримає тепло. Тепло?! Терпимий холод. У якому страшно засинати. Страшно не прокинутись. Неритмічне гупання пульсу в скронях вибиває з мряки забуття. Втома і голод знову заштовхує в провалля марев. Шалений потік бентежних уривків безглуздя. Жахіття вгризається, хапає, тягне за собою. Жора виривається, дереться. Не може. Не вдається. Намагається прокинутись. Ні. Ніяк. Пробує кричати. Немає голосу. Натужується. Збирає сили. Але крику немає. Немає навіть сипіння. Лише німий оклик. Витискає з себе все зусилля, всю душу, всю силу, всю неміч. Щось хруснуло. Чмокнуло. Прорвало. Потік голос. А-а-а-а. Тихо. Набирав потуги. Наближався звіддаля. А-а-а-а. Ще хруст і ще. Ламалась перешкода. Крик проривався. Гучнішав. А-а-а-а. Вибухнув.

Жора підскочив. Важко дихав. Крик продовжував роздирати простір. Накривати нічну тайгу.

Вивалюючись з тяжкого сну, Жора усвідомив, що крик не його. Що це сторонній звук. Роззирнувся.

Серед жевріючого вуглю спалахувало полум’я. Відблиски світла шмагали спотворене судомою обличчя «корови». Скажений вираз потворив риси. Вивалені з орбіт очі. Всмоктані в рот губи. Жили, масними хробаками пульсували, вириваючись з-під шкіри. Шаленець, вмостившись на грудях Черепа, удар за ударом, встромляв йому в стегно гостру піку.

Помітивши рух Жори, нападник завмер. Очі розширились до неймовірності. Випустив запінені губи. Скориставшись миттю спантеличення, рецидивіст скинув «корову». Оскаженілий пискнув, падаючи на бік, і зник в темряві. 

– Падаль! Ґніда! – Волав поранений Череп. – Порєшаю, лярва! 

Жора остаточно очунявся. Попрямував до соратника. 

– Не кіпішуй. – Лагідно заспокоїв.

Оглянув поранення. В паху пульсувала липка, пошматована тканина. Джерелом била пошкоджена стегнова артерія. 

– Ніштяк. Всьо ніштяк. Повернісь на бочок. Ща жґутік і ніштяк.

Жора допоміг спільнику покластись на бік. Видобув з його штанів полотняний ремінь. Намотав кінці на кулаки. Заклав на шию Черепу і притиснув його коліном у спину до землі. 

 

***

– Спасіба, – задоволено пробурмотів, чвакаючи повним ротом, Жора.

Матвій відірвав здивоване, замазане жиром обличчя від куска погано просмаженого м’яса.

– Шо нє мєня, – рецидивіст засміявся, плюючись.

Посерйознішав, харкнув у вуглі.

– Думал хлєб начіш, а ти піку ґрєл. – Зиркнув з повагою. 

Матвій не дивився на авторитета. Боявся його. Тремтячими руками впихав у себе шматки м’яса і, не жуючи, заковтував. Жора, усміхаючись, спостерігав за завошивівшим на зоні колишнім інтелігентом. Зітхнув сумно. Йому не шкода було Черепа. Сумував за куривом. Витер руки об штани. Роззирнувся. Навколо сніг. Сніг і холод. 

Перевів погляд на колишню «корову». Матвія трусило. Від холоду? Нервів? Страху? З цим хлющом шибко не побігаєш. 

– Слиш пятдєсят восьмой*, ти чехли єщьо на зонє снял? – Уточнив Жора. Цікаво, коли «корова» усвідомила своє призначення. 

*/58 стаття кримінального кодексу СРСР. Так звана «політична» стаття. Широко застосовувалась для боротьби з національними рухами в республіках/

Політичний дожував кусок, глитнув. Відповів не піднімаючи очей від землі:

– Я знав… Зразу знав… Від початку…

Шморгнув носом. Взявся віддирати зубами шматок майже сирого м’яса.

Жора мовчав. 

– Я читав про таке…

– Хєрасє! 

Матвій помовчав, прожовуючи. 

– Історичній роман. Флібустьєри… Е-е… Пірати брали на борт живих черепах. Як… як харчовий продукт тривалого зберігання.

Гучний регіт покрив простір пустої тайги. Жора довго не міг вгамуватись. Нарешті, закашлявшись, прохрипів крізь сльози:

– Чєрєп… Чєрєп-п… Чєрєп-пах! Чєрєпах!

 

 

ТРАВЕНЬ 2021

 _____________________________________________________________________________________


ЦЕРЕМОНІЯ

Японія! Токіо! Нарешті! Таки вдалось потрапити у цю казкову країну. У це казкове місто. Так дорого! Не всі мрії дешеві. Як хочеться пізнати все. Побачити все. Не спаскудити відпустку на стандартних туристичних маршрутах. Торкнутися культури. Скуштувати автентичне.

Запищали гальма. Заволав клаксон. Лівосторонній рух. Пастка для туристів. От ще один. Куди? Вантажівка… 

Степан кинувся до необережного пішохода. Стрибнув. Схопив за рукав і, падаючи, висмикнув чоловіка на тротуар. Піднялись, оговтались. Ніяково посміхались. 

Заговорили. Не порозумілись. Степан намірився йти. Японець перекрив йому шлях. Щось загомонів. Дістав телефон, потикав у нього. Перекладач. Дещо прояснилось. Довго жив на материку. Відвик. Повинен віддячитись.

Степан відмахнувся. Чоловік наполягав. Гаразд. Набрав своє бажання. Азіат довго кліпав на переклад. Надто різна структура мов. Степан спростив речення. Автентична традиційна японська церемонія. Взяти участь.

Японець кивнув. Не проблема.

***

Степан трусився від задоволення. Сад у цвіті сакури. Картонно-паперовий будинок. Світла кімната, розмальована ніжними квітами. Господар подав красиво розшите кімоно, і молодик тепер тішився, сидячи на татамі в бентежному очікуванні невідомого дійства.

Великим зусиллями, жестами, мімікою та смартфоном Степан висвітлив, що церемонія провадиться лише за присутності свідка. Шанованої людини. Брак таких знайомих зумовлений тривалою відсутністю господаря у Японії. Вчинок Степана довів його гідність прийняти таку почесну роль. Навіть завершити саму церемонію. Що саме вимагалось – незрозуміло. Виясниться по ходу.

Японець увійшов у кімнату. Несхожий на себе. Жодної сірої метушливості. Велич. Пиха. Зверхність. Бездоганно вкладене в гульку на потилиці блискуче волосся. Білосніжне кімоно. Короткий меч танто. Воїн епохи самураїв. 

Господар не глянув на гостя. Пройшов в центр. Опустився навпроти на коліна. Поклав перед собою зброю. Степан затамував подих. Весь стиснувся в середині. Прикусив губу. Японець добув меч з піхов, охопив рукоять двома руками. Високо підняв, спрямовуючи вістря донизу і встромив собі у лівий бік. Лезо зайшло до половини. Зупинилось. Вилиці напружились, азіат додав зусиль і сталь проникла в черево по саму рукоять. 

Степан відчув, як закрижанів мозок. Прагнення зірватись, пробити паперові стіни та вибігти геть залишалось лише прагненням. Жили замерзли та скували м’язи. Кров обпекла холодом тіло. Погляд примерз до дійства. Ні поворушитись, ні навіть кліпнути. Усі предмети контрастно окреслились, наситились кольорами.

Обличчя японця зім’яла навала болю. Стиснувши волю, щелепи та рукоять, потягнув лезо ліворуч. Вени на руках набрякли. Громіздкі краплі поту покрили спотворене стражданням обличчя. Меч ледь зрушився з місця. Азіат ослабив хват. Підняв голову і з гучним видихом наполіг на рукоять знову. 

Цього разу лезо просунулось на кілька сантиметрів. Чоловік, долаючи біль, слабкість, усім зусиллям волі тиснув. Тиснув. Піт з обличчя накрапав на зблідлі від напруги кисті. Лезо подалось. Пішло далі. Ковзнуло до середини живота. Меч вивільнився майже на половину. Тепер штовхати його було легше. Кімоно набуло темного кольору. Липка рідина покрила татамі навколо. Розтікалась поволі, в’язко.

Риси японця розгладились. Млів. Втрачав кров. Черево розкрилось, з рани вивільнились кишки. Блискучі, слизькі полинули на коліна, зісковзнули на діл. Безформна, бридка маса.

Неприємний, разючий сморід наповнив кімнату. Запах гарячим струменем плеснув по обличчю Степана. Крижаний жах розкришився. Волога, гаряча пляма лягла на потилицю. Огидним потом розповсюдилась по всій шкірі. Сморід важкими згустками проник всередину тіла. Масними кавалками налип на нутрощі. Контраст ще дужче виділив предмети, кольори наче запалали. Фонтан блювоти вирвався з Степана назовні. Кінцівки оніміли. Опустив голову. Ще двічі імпульсивно зригнув собі на коліна. Безпомічно похилився на картонну перегородку.

Подальше бачив розмито, крізь сльози. Японець розпоров черево до самого краю. Меч повністю вивільнився. Його лезо покоїлось на каші нутрощів, розмазаній по колінах та татамі. Закусивши губи, з замруженими очима азіат підняв меч. Слизька рукоять висковзувала з долонь. Лезо ніяк не фіксувалось на кадику. Руки слабли. Втрачав волю. Стиснув щелепи. З прокушених губ линула кров. Вістря проникло в горло. Вперлося в шийні хребці. Чоловік з глухим звуком завалився на бік.

Долаючи млость, Степан поповз. Ковзаючись в липкому блювотинні, крові та нутрощах, добрався до тіла. Не вдалось піднятися на коліна. Ліг на бік поруч. Витяг меч. Поклав собі на груди. Лежав, набирався сил.

Зібрався, повернувся на живіт. Став навколішки. Обіймаючи лезо долонями, поклав на вістря підборіддя. Похитнувся. Повалився до переду. Рукоять стукнулась об підлогу, меч пробив горло, розтяв аорту. Степан впав. Яскравий, червоний фонтан оросив два тіла.

Церемонія сепуку завершилась. 

 

 

ТРАВЕНЬ 2021

______________________________________________________________________________________________________

КРУК

У темній кімнаті метушились кольорові плями світла. Швидка, безглузда зміна відбитків подій, випромінених телеекраном. Мов люмінесцентні бактерії, плями повсюди ковзали, окреслюючи форми предметів та людей. Крук тихо спостерігав те, як Той на дивані закинув назад голову і розкинув руки. Вона повільно просунула своє коліно між Його стегон і вперла в пах. Нахилилась і почала пестити та цілувати Його обличчя. Він не ворушився. Її пестощі перейшли на шию, плечі, потім груди. Опустилась колінами на підлогу та вкрила поцілунками і покусуваннями Його живіт. Далі… Нижче... Його рука лягла їй на потилицю, почав лагідно повстати волосся в такт ритмічних рухів Її голови. Під пасмами у вусі заметушилась блискуча сережка – маленька пташка з розкритими крильцями.

Круку затуманилось в очах, він витер їх рукою. Долоня була вологою – сльози. Погляд сфокусувався на шибці вікна – на ній налип напівпрозорий відбиток сухого, витягнутого обличчя. Крук дістав сигарету, встромив в рот, але схаменувся. Ще раз кинув погляд крізь вікно на метушню тіней та людей в кімнаті та тихо відійшов від будинку.
 По дорозі зайшов в «Калинку». Сто. Ні. Сто п’ятдесят. Не бере. Ще сто. Ще. Сто… Сто… Сто…

…Віта увійшла в квартиру. Увімкнула світло, за столом сидів Крук. Відірвав тяжкий погляд від підлоги, повільно перевів пусті, позбавленні іскри очі на дружину. Піднявся і з силою вдарив її в губи. Віта звалилась з ніг. 

Все зрозуміло. Він дізнався!

Крук копнув Віту в стегно. Підскочила, рвонулась. Удар коліном знову кинув її на підлогу. Віта схопила пательню, махнула навмання. Потрапила в коліно. Круку загарчав, оперся на стіну. Кинулась в коридор, у ванну кімнату… Не встигла замкнутись. Отримала поштовх у груди. Заточилась, звалилась у ванну. Вперся коліном їй в сонячне сплетіння. Нещадно загамселив кулаками. Закривалась руками. Не рятувало.

Бив, доки не втомився. З рота текла слина. Спинився. Втерся. Вирвав з мочки її вуха сережку у формі пташки. Жбурнув у вмивальник. Витяг ногу з ванни, зняв душик з гачка і, відкрутивши холодну воду, кинув його на голову Віти. Та заходилась тихим риданнями, омиваючись сльозами, кров’ю, слиною та холодною водою.

Крук вийшов, мало не збив Андрійка. Пройшов на кухню, забрав почату пляшку і, так і не помітивши п’ятирічного сина, пройшов в кімнату, де, виснажений алкоголем та побоями, за мить захропів.

Андрійко стояв посередині коридору і гриз вказівний палець. Він дивився на пальці ніг. Груди стискало. Пусту цистерну тіла наповнили гулкі гепання серця. Гуп… гуп…   Все повільніше та повільніше… Зовсім припиняється… З’являється тривожне відчуття… Страх… Сильний страх… Паніка… І тут серце вибухає, швидким-швидким пульсом. Тук-тук-тук-тук-тук… Трішки сповільнилось. Туф-туф-туф… Ще повільніше. Бух… бух…   І знову зовсім повільно. Гуп… гуп…  до повної зупинки… Знову страх. Паніка. Вибух…

 

…Валя ніжно обняла за шию Андрія і так само ніжно притулилась до його губ. Не відповів. Просто прийняв як належне. Вони попрямували в обіймах. Минаючи дерева парку, пара час від часу зупинялась для поцілунків. Рука Андрія ковзнула на сідницю дівчини. Валя відсахнулась, ображено надувши губки, відвернулась. Андрій підійшов і торкнувся її плеча. Задерла підборіддя. Він знову торкнувся. Пересмикнула плечима, залишилась в ображеній позі. Андрій поклав руку їй на плече і впевненим рухом повернув до себе. Вона вдавано обурилась і в цю ж мить отримала ляпас тильною стороною долоні. Валя присіла від болю, образи та несподіванки. На очах виступили сльози. Торкнулась розбитої губи, підняла погляд на Андрія. Той твердо, прямо дивився на неї, не кліпаючи. Дівчина піднялась і чмокнула Андрія в щоку. Обняв її, поклавши руку на сідницю, і вони попрямували до озера…

…Труп Валі знайшли за чотири дні. В парковому озері. В час коли тіло дівчини діставали з водойми, Андрій у своїй ванні, втискав коліно в груди Ірини. Притримуючись рукою за стіну, гамселив її макогоном по голові. Удар за ударом. В такт аритмії свого серця. Аритмії, що приходила з кожним збудженням, з кожним збентеженням з того самого дня у дитинстві.

Гуп… гуп…  Все повільніше та повільніше… згодом через довгі паузи… Зупинився… Завмерло серце… Ірина слипнула… Вибух в грудях! Удар. Удар. Удар. Швидко. Раз з разом. Сповільнився… Хруст. Макогон з огидним, липким звуком просідає в маківці серед липкого чорного волосся.

Андрій виймає ногу з ванни, знімає душик, включає холодну воду і кидає його на голову понівеченого трупа…

 

ЛЮТЫ-ТРАВЕНЬ 2021



Leonidld
Опубліковано: 24 травень. 2021. 19:19
Три моторошних, огидних страшилки по 666 слів кожна
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!