Ментальний паяц

 

Темний силует автівки, без увімкнутих фар, визирнув з-за рогу. Просунувся до переду, перекриваючи собою провулок. Шум мотора поглинав гул величезних холодильних камер гуртівні. Тьмяні, брудні лампочки яких своїм відблиском на капоті зрадили рух авто. Молодик помітив, не сповільнився. Рухався далі своєю звичною, пружинною ходою. Від чого темні густі кучері підстрибували, імітуючи рухи медузи.

Раптом зупинився стрибком на дві ноги. Завмер на зігнутих колінах. Похлопав себе по кишенях. Добув цигарки і почав крутитись, намагаючись припалити. Вітру не було, полум’я гасло від його власних різких рухів. Спалахи видирали з темряви бешкетну посмішку. 

Ліворуч стіна холодильників, попереду автівка. Праворуч одна постать, позаду дві. 

Нарешті припалив. Аніматор випрямився, задер голову до неба і глибоко затягнувся. Жбурнув пачку праворуч. Влучив в обличчя. Кут картонної коробки вцілив прямо в око. Зойк. Лайка. Хлопчина двома балетними «гранд жете» промайнув до авто, випурхнув на капот, на дах. Зіскочив на багажник. Розвернувся піруетом і знову заскочив на дах.

Переслідувачі спантеличено забарились, спостерігаючи увертюру. Передні дверцята авто відкрились, випускаючи ще дві персони. Балерун гепнувся на сідниці і зісковзнув з даху машини, влітаючи ногами в голову водію. М’ячиком відбився від вибритої потилиці. Акурат прямо в салон машини. Авто рвонуло. Збило одну з постатей. 

Аніматор вирулив у наступний провулок. Рвучко озирнувся. Задні сидіння пусті. Добре. Глибоко затягнувся сигаретою і загасив її в пасажирське сидіння.

Кілька поворотів, глухий кут. Дворик. Виліз назовні. Роззирнувся. Якісь адмінкорпуси, поліклініка. Припарковані авто. Всі з синіми номерами. Молодик усміхнувся. Звук аварійного гальмування позаду. Аніматор не озирався. Побіг. Без віртуозних «па». Просто. Хутко. Заскочив на ґанок під навісом. Замолотив у двері, прикрашені гербом.

– Чого ти гримиш? Там дзвінок. 

Двері прочинились. З прямокутника яскравого світла виник янгол-охоронець у поліцейській формі. Аніматор з полегкою зітхнув і мовчки всадив кулак йому в зуби. Черговий ошелешено відступив крок. Вмить опанувався. Дав розмашистого копняка візитеру під дих і за кучері заволік у відділок. Молодик не опирався.

***

– Шеф, а шеф. – Після роз’яснювальної розмови сильно боліли ребра. Кайданки боляче різали зап’ястя. – Шеф. Мені пісьнюти би.

– Сци в штанину. – Пролунало десь в глибині коридору за дверима камери.

– А можна в туфлю?

– Можна.

– То зніми браслетки.

– Пускай по штанині.

Аніматор спробував сісти. Скотився на підлогу. Гепнувся щокою на бридкий, смердючий бетон. Залунали кроки. Двері відчинились. 

– Смачного. – Ввічливо побажав янгол.

Взяв молодика за комір і всадив назад на лавку. Сів поруч. Розкрив зашарпаний зошит в клітинку, з розграфленими кульковою ручкою сторінками. Догортав до аркушів за пустими графами.

– Прізвище, Ім’я.

– Апполон, Нарцисо…

– Ти сцяти хочеш? 

– Кров’ю?! Не дуже. А тойвот, – Аніматор здув кучерик з обличчя. – Я чого так наполегливо в гості просився. Я ж не просто так.

Поліцейський потер підборіддя. Все ще трішки боліло.

– Я аніматор. Ведучий дитячих вистав. Фокуси показую. Клоун я такий. Паяц. 

– По фокусах ти спеціаліст! – Погодився черговий.

– А у вас тут тепло, затишно. Можна я тут поживу?

– Ти придурок?

– Клоун! Там якість дяді мене в багажнику покатати прагнуть. Я їх боюсь.

– Так треба було з… е… інтродукції, а не зразу з фокуса починати.

– Ти б мене зразу випер. А тут...

– Випер. І зараз випру. Оформлю і випру. Покатаєшся з дядями.

– Май Бога в животі.

– Що ти хочеш? Щоб я вийшов і постріляв їх? 

– Потримай мене добу. До завтра. До вечора. – Аніматор засовгався. – Тільки кайданки зніми.

– Ти хороший клоун. Дотепний. Прізвище?

Залунав дзвінок телефону. Аніматор мовчав. Поліцейський теж. Другий дзвоник, третій… п’ятий…

Черговий, тихо лаючись, вийшов з камери. Сплять лантухи. Зняв слухавку. В камеру долинули уривки розмови:

– Так… Ні… Так точно… чорнявий, кучерявий… приблизно так… можливо… не оформляли… роз’яснили… без документів… так… профілактично… клявся, що додому… адекватний… так… зрозумів… так…

Янгол повернувся без зошита.

– Встань. Повернись.

Зняв кайданки. 

– Пішли.

– Шеф... Офіцер… Ее…

Що робити? Благати? Кричати? Битись?

– То за тобою дзвонили. Я так думаю, принаймні. – Пояснив черговий.

Підійшли до дверей. 

– Я сказав, що тебе тут вже нема. Нема значить нема!

Аніматор не слухав. Моделював розвиток майбутніх подій. Зводилось до спринту з елементами паркуру в темних, незнайомих провулках. Плюс викладені на ребрах янгольські уроки етикету негативно позначаться на маневреності. В цілому – журба.

Поліцейський відімкнув замки, але двері не відчинив.

– Я не знаю навіщо я це роблю, кучерявий. Не знаю. 

– …

– Зараз в будинку навпроти в приміщенні ФДКЦ заволає сигналізація. Таке іноді трапляється. А тут, в коридорі і над входом згасне світло. 

– …

– На шість секунд!

– …

– Ліворуч. Вздовж стіни метрів п’ять. За рогом сміттєві контейнери. Раз – і ти там.

– …

– Не засни. На світанку приїде машина витрухне тебе з рештою добра…

– Е! Е-е!

– Не сци. То старий ЗИЛ. Такий з лапою. А там… Хочеш їдь до кінцевої, а не хочеш...

– Ясно. Дякую.

Черговий пішов, Аніматор поклав руку на клямку, прийняв «високий старт».

 

***

– О! О! О! Зовсім не значить, що коли два файли в одній папці, то фізично ця інформація знаходиться в сусідніх кластерах. – Оптимізатор значущо задер вказівний палець.

– Ну? – Насторожився Керівник Служби Безпеки.

– Тобто один може бути на диску мінус другого поверху, а інший – мінус дев’ятого.

– Надзвичайно пізнавально! – Констатував, не без іронії.

– Е, е! – Вказівний палець окреслив коло в просторі. – Через цей безлад система гальмує! 

– На то ти тут і є. Чого ти мене мучиш? – Оманливо сонні очі КСБ, здавалось, ось-ось зникнуть під важкими повіками.

– Ай. Мучиш! – Скривився лисіючий спеціаліст. – Це відбувається через постійне витирання, переміщення файлів та заміну пустих кластерів новою…

– Я в чому винен? – Спокійно поцікавився есбешник.

Оптимізатор роздратовано затупав. Засунув руки в кишені білого халату і, похмуро втупившись у квадратне обличчя чоловіка навпроти, замовк. КСБ спокійно витримав цей по-дитячому суворий погляд.

– Кажи! 

Вдоволено пригладивши масні залишки волосся, лисий продовжив:

– Цю мозаїку я у визначені години розбираю і впорядковую! Так, щоб файли з однієї папки були реально поряд на одному диску. Переміщую їх.

«Молодець!» – Промовчав Керівник СБ.

– Як це тобі розтлумачити. – Оптимізатор театрально стиснув підборіддя між вказівним та великим пальцем. Задер голову.

«Нудний кат!» – Знову промовчав.

– Во! Во-во! – Палець знову окреслив кілька кіл в повітрі. – Зауважив? Коли ти переміщуєш великий файл з папки у папку, то це відбувається миттєво. Звісно, коли це в межах одного диску. А коли копіюєш, це займає деякий час…

– …

– Це… ммм… пов’язано з тим, що при переміщенні ммм… система насправді залишає інформацію в тому ж місці. Лише змінює її адресу. То… ммм… ну як би змінити табличку на дверях кабінету з А32 на А17. Ми де були там і є, а для системи вже переміщені в інший кабінет. Ось! А при копіюванні нам би довелось розділитись і нашим копіям фізично перейти в кабінет А17.

– Я вражений!

– Е-е! Ну-у-у! – Нетерпляче затрусив правицею Оптимізатор, лівицею поправляючи окуляри на носі. – Під час процесу копіювання неможливо зробити переміщення…

– Отже, щось чи хтось блокує тобі роботу?

– Саме так! – Підскочив лисий. – А я працюю у визначені години у визначених секторах. Коли доступ можливий лише звідси.

– Відбувається несанкціоноване копіювання інформації! Ти міг то висловити так. Просто, лаконічно.

– Ти забагато говориш! Слухай.

Обурена брова поповзла по квадратному обличчю догори.

– Я провів аналіз. Інформацію копіюють систематично в хронологічному порядку. Все підряд.

– Викрадач не розуміє, що вивантажує. Тобто це не кінцевий споживач?! – Розтлумачив собі Керівник СБ.

– Це не дивно. Кожен відділ має власні шифри кодування, недоступні іншим. Але…

– Але для цього в нас є Служба Інформаційного Захисту. Я тут до чого?

– Але! …але копіювання має відбуватись звідкись кудись! – Проігнорував зауваження Оптимізатор. – А «кудись» відсутнє.

– Відсутнє? Що значить відсутнє?

– А ось це нехай тобі пояснюють в СІЗі. Ті лимарі наплели мені купу лухти. Вони не можуть визначити. Сказали, що це аномалія. Так не буває. Шукайте, мовляв, ментальних телепатів-конекторів. Флюїдно-електронних мольфарів. Магнітно-польових характерників… Не знаю. Послали до тебе. Все!

Оптимізатор поморщився і сів за свій пульт, одразу забувши про присутність решти форм життя в кабінеті.

– Послали? До мене?

Аудієнція добігла кінця. Свідомість Оптимізатора розчинилась у нагромадженнях цифрових масивів. Керівник Служби Безпеки тихо вийшов.

 

***

Пух хмар щільно заліпив весь схил неба. Лиш крізь одну подряпину (на висотній антені мобільного оператора безпорадно завісилось обірване пасмо) провалювались довгі тонкі промені щойно пробудженого сонця. Нагадувало ілюстрації з дитячої бабтистської біблії. Аніматор усміхнувся. Знав, що насправді то нитки павутиння. Тонкі пута, що втримують небо поруч із землею. 

Колись сягнути неба можна було за стрибок. Та щось зірвало його, відштовхнуло, і воно подрейфувало вгору, покидаючи землю. Налякані звірі намагались вхопити небо кігтями, зачепити на роги. Марно. Маленька, стара павучиха Аранха не піддалась загальній паніці. Полишила безпорадне, галасливе збіговисько і, вибравшись на найвищу гору, випряла клубок павутиння. Закинула його на небо, зачепивши один кінець за землю. По нитці Аранха перебралась…

Аніматор збився з думки. Щось відволікло. Спробував відновити вервицю думок. Заплутався. Думки застрибали в голові, мов кульки в лототроні. Кожна з них несла в собі новітню, дотепну та суперечливу гіпотезу світобудови. Стояв, безглуздо усміхаючись.

Раніше він щедро ділився своїми ідеями. За що згодом примусово лікувався у спеціальних установах. Надто плаский світогляд, як виявилось, у переважного загалу. Зробивши з цього низку важливих висновків, обмежив свою аудиторію за віковим критерієм. Так сформувалось розуміння свого покликання.

Кульки думок вгамувались і його увагу поглинув пустий паркувальний майданчик супермаркету. Молодик зайняв стартову позицію на білій смузі розмітки. Рушив, розгойдуючись в боки на прямих ногах, максимально вивертаючи ступні до середини. Крутив руками у вертикальній площині. Клишоногий андроїд. 

– Тух-пух, тух-пух. – Пихтів, рухаючись чітко по розмітці.

У кучерях волосся ще стирчало різне дрібне сміття. Через віддаленість житлових помешкань контейнери містили мінімум харчових відходів. Що потішило. Неприємною несподіванкою виявилась довжина лапи маніпулятора-самоскида, яка в певний момент перетворювалась на висоту. Після випадання тупий біль у ребрах доповнив гострий у стегні. На загальний настрій це не вплинуло. 

Споганити його вдалось чотирьом дядям, що наближались з різних сторін швидкими кроками. Один з яких помітно шкутильгав. 

– Пуф-ф-ф. – Андроїд розгерметизувався. Обм’як.

Треба було таки їхати на кінцеву. Аніматор навіть не роззирнувся. Не намагався утекти. Впав на коліна та простяг руки до шпарки в небі.

– А-а-а-а-а-а-а, – пронизливо заволав на все горло. – А-А-А-А-А.

– Забери мене-е-е-е! А-а-а! – Зірвався на вереск. – Роздери-и-и мене-е-е. Вбий! А-а-а-а-а! 

Перевів дух і вже хрипло, але ще гучніше:

– Яхве-е-е-е! А-а-а-а! Яхве! Вбий мене-е-е-е! А-а-а-а-а! Роздери-и-и-и! Забери-и-и-и!

Дяді спантеличились. Забарились. Дещо сповільнили ходу. 

–Я-я-яхве-е-е-е! – Надривався хрипом.

Крик волаючого в пустелі накрило затяжне ревіння сирени. Жовта каретка «швидкої» влетіла на паркувальну зону. Різко загальмувала поряд зі збентеженим пророком. Мов гральні кості, з неї випали кубічні санітари. Щось посереднє між рибними рефрижераторами та квотербеками американського футболу. Миттєво, професійно запеленали. Встромили «соску» і дбайливо, по-материнськи, жбурнули в транспортний засіб. 

Каретка рушила, залишивши осяяних промінням-павутинням дядів у глибокому душевному колапсі. Медпрацівники примостили кучерявий кокон в куток і, пригрозивши пальчиком, витягли кляп. Повсідались, поклавши автомати на коліна. Медична форма дерлась на швах, щільно облягаючи бронежилети санітарів. 

Аніматор широко усміхнувся. Його викрали трансформери у піжамках. Щойно з ліжечка. Поспішали. Встигли. Добре. Добре, що Яхве почув та зглянувся. Добре, що у Яхве є трансформери. А у трансформерів піжами. 

 

***

– Ваші липкі, криваві ідеали мене не мотивують…

Аніматор дивився крізь вікно на сосновий лісок. Затишок зони релаксації засекреченого об’єкта псував видимий крізь гілля високий бетонний паркан, прикрашений феєричними петлями колючого дроту. Що сумно та задумливо гуділи, натхненні електричним струмом та запахом хвої.

– Забезпечувати мир у всьому світі та підтримувати баланс сил – це не моє покликання. – Продовжив, не повертаючись.

Керівник Служби Безпеки та очільниця Служби Інформаційного Захисту переглянулись. Такий кумедний ідеаліст. 

– Покликання – це фокуси дітям показувати. – Сонно уточнив КСБ.

Аніматор повернувся.

– Точно так. Розказувати байки, казки. Покривлятись. Блазнювати. Катати на спині в костюмі віслючка. Іа-іа-іа. – Широко округлив очі і роздратовано закивав головою.

Це не виглядало смішно.

– Гідне і важливе покликання. – Рівно, без тіні іронії прокоментував есбешник.

– Виконай прохання. Знайди, куди відбувається витік інформації, – спокійно, м’яко втрутилась очільниця СІЗ. – Отримаєш костюм і невичерпний потік охочих покататись.

– Будь-де в межах федерації, – додав чоловік.

– Під ковпаком. До наступного прохання. – Аніматор сів на підвіконня. – Інформацію копіює оборонний центр однієї з двох інших федерацій. З тією ж метою – забезпечення миру у всьому світі та підтримки балансу сил. Всі три режими несуть однакову святу місію. Не бачу жодного змісту втручатись.

Очільниця зазирнула у планшет на колінах. КСБ втомлено позіхнув:

– Тоді, напевно, варто тебе відпустити. Твої друзі зачекались.

Аніматор довго, презирливо дивився на квадратне обличчя. Не вірив. Не віддадуть. 

Чоловік відгадав його думку:

– Дяді не будуть тебе бруднити липкими ідеалами. Там все прозаїчніше. У криміналу свої методи мотивації. Введуть в тебе паяльник і будуть регулювати працездатність температурними режимами.

Аніматор повернувся, відкрив вікно і похилився на зовні, щось виглядаючи. Відчув, як квадратний напружився. З такої висоти об ґрунт не вб’єшся. Зиркнув на есбешника. Не встигнути навіть вистрибнути. Але ж таки напружився. Вдихнув глибоко повітря, спитав, звертаючись до високої сосни проти вікна:

– Каретка з «дурки»? Санітари? Чому так?

– Твоя поведінка, передбачувано непередбачувана. Жовта швидка – адекватний фінал будь-якого твого вчинку.  

Молодик висунувся ще далі. Сплюнув вниз, спостерігав за польотом слини. Зліз на підлогу, зачинив вікно. Поглянув на жінку. Спокійні, впевнені очі. Світло-карі, жовтуваті. Парадоксально холодні та важкі. Сталь, злегка покрита іржею. Вглядався. Десь глибоко на дні дещо помітив. Щось ворухнулось. На мить. Лише майнуло. Смикнулась тривога. Страх… Кліпнула. Знову твердий, незворушний погляд.

– Швабру, відро, візок і комору.

– Тобто? – Уточнила очільниця.

– Що, тобто? Робочий інструмент. Плюс вільне відвідування лісо-паркової зони.

– Тут є нюанси, – засумнівався Керівник Служби Безпеки.

– Розумово відсталий прибиральник неприйнятний? – Здивувався Аніматор. – У вас весь персонал спецпризначенці? 

– Більше-менш, – КСБ задумався. Згадав розмову з Оптимізатором і додав: – Але і таких, як ти, є певний відсоток.

– Ти здатний себе вести адекватно тривалий час? – Запитала жінка.

– На самоті недовго. В присутності… – задумався, – до сорока хвилин.

– А далі? – Поцікавився чоловік.

– Далі пісеньку можу співати. На швабрі покататись. Складно передбачити.

– Швабра з багатоцільовим призначенням?!

– Однозначно.

– Швабра, відро, возик, комора і цілодобовий доступ в зону дозвілля. – Підсумував керівник. – Погоджено.

– Костюм віслюка?

– Згодом, як винагорода. – Закрила питання очільниця.

 

***

 

– До вас звертатись на повне ім’я по-батькові – Очільниця Служби Інформаційного Захисту – чи можна пестливо-коротко ОСІЗа?

– Маргарита. 

Жінка здивовано оглядала несподіваного гостя.

– Я маю оглянути всі приміщення, включно з житловими, – пояснив Аніматор. – Я не хотів цього робити з шваброю і квадратним у вашу відсутність.

Пропустила його в помешкання. 

Затишна вітальня у східному стилі. Непомітний прохід на кухню. Ще менш помітні двері в спальню. Велике вікно під саму стелю.

– Круто! Ви шанувальниця східних культур!

– Чаю? 

– Дякую, це було б мило. – Прозвучало плоско, без інтонації. 

Вийшла на кухню. Підійшов до глухої, коркової стіни, густо завішаної аркушами паперу. Причеплені по кілька штук однією кнопкою, нагромаджувались один на одного, перетворюючись на лускату шкіру дракона. Трофей-шпалера. Листки заповнювали елегантні рядки каліграфічної в’язі. 

– Яка цікава в’язь! – Підвищив голос, щоб бути почутим на кухні. – Паперова стіна несе декоративно-дизайнерський характер? Чи це таке хобі?

– І те, і інше. – Пролунала відповідь. 

Маргарита повернулась з підносом. 

– Чудовий аромат. А де ви медитуєте? Точно не тут.

– В спальні. Можна на «ти». При неформальному спілкуванні. 

– Я зрозумів.

– Чому ти вирішив, що я займаюсь медитацією?

– Декор. Запах. Атмосфера. Смак чаю дивовижний! Дякую.

– Ти можеш бути приємним.

– Недовго, ще хвилин двадцять. 

– Це якесь захворювання? Я маю на увазі…

– Не знаю. Ніхто напевно не знає. Доросла людина може концентрувати увагу не довше сорока-сорока п’яти хвилин. Далі їй треба змінити об’єкт або відпочити. А я впадаю в інфантильність. 

– І як довго триває?

– Мені так комфортно. Тому не знаю, завжди по-різному.

– Не заважає.

Розсміявся.

– Мені ні. Я так навіть швидше думаю. Краще сприймаю. Прискорюються процеси. Інформація запам’ятовується моментально і назавжди. Коротко кажучи, я то дитина з досвідом дорослого, то дорослий зі здатністю швидкого засвоєння. Як у дітей.

Маргарита хмикнула. Сьорбнула чай.

– В мене є одне особисте прохання. – Аніматор потупився в чашку.

Підняла брову.

– Я тут знайомий лише з тобою і квадратним.

– Ну?

– Нічого такого. Мені важко дається тривала самотність… Е… Ми можемо якось, там, прогулятись на дозвіллі?

Маргарита широко посміхнулась.

– Я… Ти… Ну… Ти мене правильно зрозуміла? Це звичайна соціальна потреба… спілкування.  

– Заспокойся. Знайду хвилин сорок-сорок п’ять, при нагоді. На твої соціальні потреби.

Молодик хихикнув. Поклав чашку. Маргарита уважно глянула на нього.

– Мені пора. До побачення. – Піднявся, швидко рушив до дверей.

– До побачення.

В дверях, не обертаючись, зсутулився і придуркувато загигикав. Двері автоматично зачинились.

 

***

– А де у вас тут цілуються?

– Цілуються? – Маргарита здивовано зиркнула.

– Де тут люфт?

– Люфт? Я тебе не розумію.

– Ну, сектори, де... плями, куди не сягають камери. Десь же є така сліпа зона?

Жінка підозріло глянула на Аніматора, потисла плечима та повернула праворуч.

– Я думав тут буде витоптано! – Весело оглядівся молодик.

– Цілуємся? Ні? – З кивком голови підняла брови Маргарита.

Аніматор простягнув їй два складених аркуші паперу. Взяла, розгорнула. Перший вкритий рядками каліграфічної в’язі, накладеними тонким пензлем. Її власноручна робота. Другий – огризок з долоню із нашкрябаними кульковою ручкою цифрами та латинськими буквами. 

2 6 А 9 С 8 3 3 Е 4 2 7…

– Надзвичайно оригінальна ідея записувати монгольські ієрогліфи не вертикально, а горизонтально без пропусків. Отримується така дивовижна в’язь. Дуже оригінальна і водночас так схожа на всі решта «плетені» писемності.

Жінка підняла на співрозмовника очі. Іржа осипалась, блиснуло вістря леза. Він висмикнув з її руки обривок оцифрованого листка, зім’яв та кинув собі в рот.

– Шістнадцяткова система числення? Так? – Ковтнув, прожувавши папір. – Ходім.

Підняла руки, вирішила перев’язати гумку на «хвостику».

– Отруєне лезо? Схаменись. Не поспішай, – широко усміхнувся, але відійшов на два кроки.

Одразу приступила до нього, надалі вовтузячись з гумкою у волосі. Аніматор зблід, тепер широко усміхалась жінка. Опустила руки.

– Ходім. – Промовила.

Молодик оцінив гумор. Кров повернулась до обличчя.

– Під час медитації ти ментально блокуєш дані. Секторно в хронологічному порядку, так щоб Оптимізатор вважав, що інформація копіюється поступово. Систематично. А воно навіть не копіюється. Тому і шлях веде в нікуди.

Мовчала.

– Ти маєш доступ до усіх шифрів. Зчитуєш лише потрібне і екзотично розписуєш державними секретами свої стіни. Ти неперевершена!

Мовчала.

– Я в захоплені! Чесно. 

– Як?

– Що, як? А! – Махнув рукою. – Просто.

– Інша річ це зрозуміти твою мету. – Продовжив після паузи. – Твоє обличчя! Ніс, форма губ, розріз очей. Витончене підборіддя, така своєрідна потилиця. Ледь вловимий акцент. Така протяжність на губних звуках.

– …

– Ти належиш до нації без держави, з мертвою мовою і забутою культурою. Ім’я твого народу сприймається як назва географічного регіону. А після останньої адміністративної реформи і цей атрибут зник з мапи. Режим розчинив кислотою асиміляції автентичність всього за два покоління…

Зробив паузу. Надалі мовчала. Дивилась під ноги.

– Грандіозна помста?! Один нещадний, нищівний удар?! Я не знаю, що там конкретно ти задумала. Мені байдуже. Коротше, я в ділі!

Маргарита зупинилась. Встромила довгий, проникливий погляд в його очі. 

– Надивилась? Я красунчик? Йдемо.

– Тобі що до того?

– Половинка з того. – Продовжив, приспівуючи. – Сонце моє, зоре моя, я вже чотири роки ховаюсь, бігаю і спотикаюсь. Мене чотири роки ганяють по підвалах, горищах і дурдомах.

Помовчав. 

– І от! Я попався. От скажи чесно. Яка з окреслених мені перспектив є найбільш ймовірна? Паяльник чи костюм віслючка?

Мовчки зиркнула на нього.

– О! І я такої ж думки! – Невесело посміхнувся. – А в тебе такий амбіціозний задум!

– Ти розумієш, що незважаючи на результат – успіх чи провал…

– Абсолютно! Проводити дитячі свята мені вже не світить. Без шансів. Використовувати свої здібності для зміцнення режиму я не буду. А… Гм…

Знову помовчав.

– Я постановив собі так, що якщо попадусь, то тоді… Бац, і в Лєту. На шнурок чи там вени… – Почухав підборіддя. – Тому в будь-якому разі долучення до твого плану не завадить досягненню кінцевої мети мого приватного наміру. Просто перетворить егоїстичний, беззмістовний суїцид в осмислену, потрібну…

Задумався, шукаючи потрібне означення.

– Не знаю… Не жертву, не подвиг. Не знаю. Коротше, тоді в мого рішення з’являється реальний сенс. Суть. Вчинок стане вартісним, потрібним… Корисним, чи як?

– Що ж тебе стримало? Чому ти не одразу в Лєту? Одразу?.. Ти ж не одразу… – Пекуча здогадка обпекла потилицю. Маргарита поморщилась. – Одразу! Ти все зрозумів одразу! Той довгий погляд…

Ця думка віддалась фізичним болем. Наче на обличчя лягла велика долоня і сильно його стиснула. 

– А, ні. Зовсім ні. Тобто не зовсім так.

Її обличчя розгладилось, крадькома зирнула на нього.

– Твій страх. Ти налякалась мене! На мить. На крихітку. Але реально! Мене ніхто ніколи не боявся. Ніхто і ніколи. Ну, дивились як на психа. Боязко. Але це не то. Ти сприйняла мене як загрозу. Стало цікаво, що є ядром цього?

– Тепер ти знаєш.

– Знаю. 

– Ми гуляєм надто довго. Понад дві години. Потрібно повертатись.

Маргарита зупинилась. Взяла Аніматора за руку і повернула до себе. Його обличчя було серйозним, погляд твердим, кутик рота іронічно тягнувся догори. 

Здивувалась. Щось не так. Що? Розгубилась. Не могла збагнути. Не розуміла.

– Маргарито, тобі скільки років?

– Тридцять… чотири…

– Така велика і така наївна!

– Перепрошую?

– Немає в мене ніякого ментального інфантелізму. Я придурююсь. Просто я такий є – придуркуватий. Блазень. 

– Тобто? А ти?..

– Що я? 

– Здібності… Ти… 

– Наївності людській меж немає!

Засміявся і облизав губи.

– Це ти ментальна фея. Чаклунка, яка може медитативно конектитись з електронними системами. Керувати ними. Зчитувати дані. 

Запустив руку в кучері, погладив свою маківку.

– Я банальний шахрай. Паяц за сумісництвом.

 

КРАСАВІК 2021

Leonidld
Опубліковано: 26 травень. 2021. 11:27
Заплутана, інтригуюча історія з несопдіваним фіналом. Опублікована в РБЖ "АЗИМУТ" (часопис наукової фантастики) http://rbg-azimut.com/...
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!