БУРЯ

Акварельні, бурі мазки змішали небо. Загустали, втрачали прозорість. Вимішувались шаленими пензлями. Нарешті збились до густої гуаші і заліпили своїми згустками весь схил. Сонце облишило марні спроби пропалити собі шлях. Змирилось, ковзнуло по непроглядним, мокрим фарбам за горизонт. Світло, втративши своє джерело, без супротиву віддавалось на поталу мряці. 

Океан запльовував хвилями небо. Лизав тьмяні гуаші схилу. Спінені гребні розмазували божевільні рисунки та забруднившись, розчаровано валились вниз один на одного.

Роздратований вітер гнав по узбережжю чорний, грубий, вулканічний пісок. Налітав на скелі. Гулко, люто. Відсапувався і з подвоєним напором знову переорював рихлі пляжі.

Розгнівані хвилі втомились вимивати небо. Зірвали зло на узбережжі. Встромлялись в гострі скелі, ламали об них свої вигнуті шиї. Падали, понівечені навзнак. Налітали на пляжі, вибухали місивом чорних та білих бризок. Розбиті, покалічені налипали на ґрунт. В’язко тяглись назад, що бути одразу знесеними черговим поривом.

Білий торс утопленика зяяв посеред чорного пляжу. Едуард гнаний в спину вітром, поспішав до мерця. Схопив під пахви відтягнув подалі від хвиль. Рятував тіло від розправи.

Добравшись у більш-менш затишне місце за скелями, зупинився перепочити. Поправити одяг. Навколо посвітлішало, прояснилось. Одна з спінених хвиль сягнула неба. Змила бруд і зверху розтяглась пляма чистого, блакитного холсту. Хвилі стишились, налякані накоєним. Вітер затаївся в очікуванні. Крізь отвір провалилось сонячне проміння. Його тепло швидко розчиняло краї хмарного бруду. Сяйво захоплювало схил. 

Едуард спантеличено вставився на нічне сонце. Незабаром північ. Зняв капюшон, втер обличчя. Проте не час дивуватись, баритись. Треба користати із затишшя. Схопив тіло та поволік. Тереза вибігла на поміч чоловіку. У двох дотягли до наміченого місця. Чоловік відправився по лопату.

Обличчя утопленика сильно спотворила морська вода. Тіло натомість чисте – ні шраму, ні татуювання. На шиї поблискував ланцюжок. Тереза потягла його. З під потилиці висунувся кулон. Жінка стерпла. Сіпнулась. Швидко озирнулась. Від будиночку при маяку, вже прямував чоловік. Обережним рухом, тремтячими руками зняла ланцюжок з кулоном та сховала в складках плаття…

 

…З кожним кидком землі, ставало темніше. Кожна пригоршня, наче засипала небо. Едуард поспішав закидати неглибоку яму. Не став формувати пагорб – зрівняв поверхню. 

Темрява вже поглинула простір. Ніч схаменулась, відновилась в правах. Чим одразу скористалась буря. Роздражнила та спустила різкий вітер. Густо замазала прогалину в небі, пустила з нього стрімку чергу картечних залпів. Гострих, холодно-пекучих крапель. 

Небо розтріснулось електричним розрядом. Одночасово гаркнув грім. Доглядач сплюнув в калюжу. Поспішив на маяк.

Тереза сиділа на кухні при запаленій свічі. Крадькома дістала кулон. Довго силилась розкрити. Нарешті вістря ножа проникло між щільно складених половинок.  З середини випало пасмо світлого волосся і відкрило огляду мініатюрний портрет привабливої жінки. Її портрет. Портрет Терези…

***

Едуард поцілував дружину в чоло, ніжно погладив по щоці та відправився в дорогу. Ранок тепло посміхався. Щойно визирнувше сонце грайливо ганяло блискучих «зайчиків» по ледь помітним хвильками. Тереза прослідкувала як відчалив човен, пішла в комору по лопату…

…Під вістрям лопати, щось хруснуло. Відкинула інструмент, стала вигортати землю руками. Яма виявилась  зовсім плиткою. Очистила лице покійного. На ньому з’явились перші ознаки розкладу. Крупна сльоза впала на чоло мерця. Ще одна. Тереза втерлась передпліччям. Краплі падали на щоки, шию. На ґрунт поряд. Посипались легким дощем. 

Жінка вивільнила шию мерця від мокрої землі. Спробувала одягти ланцюжок з кулоном. Дощ підсилився. Потоки води змивали ґрунт з тіла, оголювали його шкіру. Почалась злива. Труп поступово вивільнявся з болота, лише в його стопах кипіла брудна вода. 

Тереза ридала, стискала ланцюжок в кулаках. Земля посунулась, жінка ковзнула в яму. Впала поверх трупа. Не могла і не намагалась вибратись. Простір спохмурнів. Краплі грози чорними іскрами висікали сутінки. Наповнювали ними довкілля, перетворювали на темру. 

Жінка не могла схаменутись. Її судомні схлипування вторили лавинним набігам дощових хвиль. Вона била мерця в груди, стискала в долонях його обличчя. Хрипіла впершись своїм чолом в його. Взяла кисті чоловіка притисла до своїх щік. Різко відштовхнулась, сіла на його стегна. Руки покійного безвольно опали, зачепились за складки плаття, завмерли на талії. Тереза вигнула спину, витягла руки до гори. Задерла голову на зустріч небесним потоками. Заголосила в дикому екстазі. 

Вибух блискавки спалахнув в шалених очах. Розпачливе ревіння заглушило гуркіт грому. Майже в падінні відкинулась назад. Ошелешено стогнала. Рвала пасма світлого волосся.

 Зірвалась на вереск і кинулась вперед. Руки обійняли голову мерця. Обличчя вліпилось поряд в спінене болото. Долоні покійника вивільнились з мокрої тканини плаття, зсковзнули по стегнам. Хлюпнулись в ґрунт.

Дощ втамувався, стихли ридання. Прояснилось. Мряка осіла темним туманом, всмокталась в землю. Тереза важко дихала, легка морось дріботіла по її спині. Піднялась. Вибралась з ями. Спробувала стати на ноги. Не вдалось. Впала на коліна, оперлась на лікті. Заплющила очі. Ні! Немає сил. Завалилась на бік, перевернулась на спину. Тихо заплакала.  

Дощ посилився. Падав рівно, спокійно. Плакав разом з Терезою. Брудні потоки стікались в яму. Несли з собою грудки землі. В’язкий ґрунт покрив труп чоловіка. Яма заповнилась густим болотом. Жінка заспокоїлась і лише дрібно трусилась усім тілом. Разом з останньою сльозою впала остання крапля з неба. Чорні потоки ще тягнулись до вже майже непомітної ями. Зносили комки бруду, провокували дрібні зсуви ґрунту. Врешті помчали по зрівняній   поверхні, змиваючи останні ознаки місця поховання…

 

…Едуард знайшов дружину непритомну. Брудну та мокру посеред спекотного дня…

 

…Лікар потиснув плечима. Вкотре. Піднявся від ложа хворої. Зустрів благальний погляд Едуарда.

– Як довго її лихоманить? – спитав.

– Близько тижня…

– Притомніє?

– Лише марить. 

Лікар повільно давав настанови. Чоловік поглинав поглядом доктора, повторював пошепки кожне слово. Ретельно обмацував кожен поданий флакончик. 

– Це все, що я можу зробити! Решта в руках Господніх. – Закінчив рекомендації медик. – Моліться Едуарде. Моліться. 

Чоловіки вийшли з дому. Направились до човна.

 

***

Едуард приклав щоку до її майже ідеально сферичного живота. 

– Ой. – Сахнувся.

Тереза дзвінко розсміялась:

– Маєш?

– Брикається точно, як ти. – ніжно погладив те місце звідки отримав копнячка. – Донька!

Жінка закусила нижню губу і так грайливо, навмисно криво посміхаючись, похитала головою.

– Непевна. Непевна чи то мої риси?!

Чоловік примружився. Уважно, з посмішкою в очах, глянув на дружину. Похитав головою та піднявся з колін. Взяв в свої руки її обличчя і поцілував довгим, гарячим поцілунком. Вийшов…

 

…Яскраве сонце зсувалось на захід. Відступало під повільним тиском фіолетово-багряного фронту. Густі хмари поволі всмоктували в себе небо, дряпались блискавками. Гарчали далеким громом. Світило лячно задкувало до горизонту. Нарешті спіткнулось, провалилось з межу і вже не наважилось визирнути.

Буря зайняла весь простір, освоїлась. Розгорнула шати, накрила ними землю. Розреготались сотні громів. Заблищали криві ікла блискавиць. Пролився холод пригнічення, косими потоками.

В двері застукали.

Гуп… Гуп… Гуп…

 Невже Едуард? Тереза запалила свічу, рушила до дверей.

Гуп… Гуп... 

Не наполегливо. М’яко… Жінка притримуючи однією рукою випуклий живіт, з свічею у іншій, боязко просувається. Спантеличене, полум’я душить в обіймах гніт. Розкидає свій страх бентежними тінями по стінах.

 Гуп… 

Звук несе в собі відчай. Удар долонею, не кулаком. Долонею, котра прилипає до мокрих дверей, шарудить сповзаючи додолу.

Тереза легко штовхає клямку. Незамкнено.   Гість не наважився відчинити двері сам. Тепер не наважувався увійти. Малий скулений силует труситься на ґанку. Ховає у шумі зливи свій тихий плач. 

Дівчинка не опираючись віддала руку. Слухняно пішла за жінкою. Дала себе роздягти, обтерти, вкутати в одіяло. 

– Хто ти, пташечко? – Тереза гріла воду. Кроїла хліб. Ламала сир.

Пташечка мовчала. Дощ вщухав. За вікном зблідло.

– Я тебе звати, сонечко? – Жінка налила гарячу воду у великий таз.

Сонечко мовчки сьорбала чай. На вулиці затихло. М’які промені прокрались крізь скло.

– Звідки ти, маленька?

Маленька слухняно скинула одіяло. Вступила в мильну воду. Вкрадливі промені посмілішали, лягли на тендітну постать. Окреслили перші натяки жіночності на ще незграбному тілі. Перші наміри округлитись до ніжних форм на різких контурах дитячості. 

Без опору дала себе вимити. Закуталась в сухе та повернулась до чаю та сиру.

–  Тася. – Нарешті подала голос.

Тереза мило посміхнулась.

Поклала руку на свій живіт. Не відчула тепла відповіді. Поводила долонями, шукала сигналу, поштовху. Жодної відголоску. Стривожилась. Її збентежений  погляд спіймала Тася. Дівча монументально застигла в клині сонячного світла. З глибокими, темними очима. Магнетичними. Тереза повільно топилась в колодязях зіниць. Черево жінки наповнилось важкістю, втомою. Тугою. Стало холодним, неживим. 

Дівчинка відвела погляд. Втерла тильною стороною долоні рот. По кошачому позіхнула. Опустила голову на руки. Усміхнулась та задрімала. Тереза так і не втамувавши тривогу, взяла сонну Таську за плече, вивела в коридор. Розгублено зупинилась у повній темряві. Озирнулась – на кухні самотньо бентежилась свічка, за вікном у нічній пітьмі періщив косий дощ. 

Тася заснула одразу. Завмерла нерухомо. Не зреагувала на поцілунок у скроню. Холодний присмак залишився на губах Терези. В тьмяному сяйві свічки шкіра дитини видалась синюшною, губи –   чорними. Крізь шум дощу не було чути подихів. В бентежному мерехтінні тіней не помічалось здіймання грудей. 

Жінка простягнула руку… Легкий поштовх зупинив її намір. Ожила утроба, дитя в середині заметушилось. Середина Терези наповнилась радісним теплом. Ще кілька поштовхів… Піднесена жінка забулась. Вийшла з кімнати залишаючи затихлу, холодну Тасю на самоті…

 

…Втомлений чоловік увійшов в дім. Скинув з себе одяг, втому та роздратування на негоду. Ніжно охопив з-заду дружину. Обережно, тривожно погладив округлий живіт. Вгризся, жартома, у мочку вуха коханої. Загарчав. Тереза задзеленчала сміхом, вивільнилась. Втекла на кілька кроків.

В мить змінилась. Спохмурніла. Обійняла живіть. 

– Що? Що? – Едуард зблід. 

Туга та важкість налилась в нутро жінки. Обірвались якісь струни, важким камінням повалився плід. Без  болю. Лише відчуття втрати, порожнечі.

– Я… Я не знаю… – Тереза присіла на стілець, – Так… Так якось… не так…

В кімнату увійшла Тася. Закутана в надто велике плаття Терези. Злякалась великого чоловіка і сховалась за одвірком, визираючи. Ловила погляд Терези.

Це дещо розважило жінку. Вона з усміхом завела приблуду в кухню. Стала накривати на сніданок. 

– Як ти сюди трапила, рибко? – Усміхався Едуард вмиваючи руки.

– Припливла. – Дівчина магнетизувала поглядом мураху, що волочила крихту хліба.

– З ким?

Тася поклала кінці пальців на край столу. Підвела карі безодні на чоловіка. Довго з цікавістю розглядала. Мацала кожну його рису, вхоплювала кожен мімічний жест. Мов кінчиками пальців, поглядом проводила по щокам, бровам, чолі. Розгладжувала кожну зморшку, зазирала в кожну пору шкіри. 

Чоловік фізично відчув дотик, сахнувся. Протер вологими руками по обличчю. Тася знову зацікавилась мурашкою. 

– То з ким? Звідки?

– Я не знаю…  – Не відривала очей від комахи.

Тереза тривожно гладила живіт.  Шукала ознаки життя, руху. Відголоску з нутра. Не покидало відчуття мертвої, глухої порожнечі.

– Тасю, не бійся. – З притиском розпитував чоловік, – що трапилось? Як ти потрапила на острів?

Дівчина зиркнула скоса, не змінюючи пози. Завагалась. Закусила губи і знову вже прямо поглянула на Едуарда. Карі зіниці розмились, наблизились. Обійняли поглядом, моторошно потягнули. Чоловік обезвладнів, зм’як, спустошився. Простяг до дівчини руку. Погладив її по щоці. Похилила голову, поклала на його долоню. Поцілувала в зап’ястя. Рука його затремтіла. Милувався як її голівка ніжиться серед його грубих пальців. 

Тереза не відводила очей від свого живота. Суєтно обмацувала його, поглинута терпкою тривогою. За вікном стемніло. Заморосив дрібний дощ. Рука чоловіка коротко рвонулась. Штурхнула голівку в бік. Гіпнотична дія увірвалась, її карі джерела накрили пасма каштанового волосся. 

Тася роздусила пальцем мураху встала і ховаючи обличчя, тихо та швидко майнула геть. 

Едуард струсив з себе оману. Глянув на яскраве ранкове сонце за вікном. Жодних ознак негоди. Поклав руку на живіт дружини. 

– Облиш. – Відсторонилась Тереза. 

Мерзлякувато скулилась.

– Що таке?

– Не знаю… Не добре якось. – Тереза розгублено роззирнулась. – Якось тривожно. Тужно. 

–…

– Йди спати. Відпочинь. Пройде, так буває, – непевно посміхнулась. 

Чоловік піднявся…

 

…Тася чекала. Він увійшов. Вона стояла на ліжку боса, у надто довгій нічній сороці Терези. Матеріал недолуго спадав з її підліткових, кістлявих плечей. Яскрава блискавка шарпнула темну кімнату. За мить, крізь вікно, продерся грім. Едуард озирнувся на освітлений ранковим, безтурботним сонцем коридор. Зачинив двері. 

Кілька кроків. Зупинився. Грім гуркотів безперервно. Блискавки шматували небо – що кілька секунд наповнювали кімнату вибухом світла. Тася зробила крок на зустріч. Їх розділяло бильце ліжка. Обличчя наблизились. Поклала руки йому на щоки, долоні ковзнули на плечі, зупинились на грудях. 

Миті коротких спалахів обпікали душу чоловіка. Топили її, плавили. І вона гарячою лавою слухняно стікала у магнетичну кару прірву.

Прокусив губу в кров. Охопив її зап’ястя, натужно намагався відірвати багатотонний дотик. Обличчя пошрамували небряклі вени.

Тася розчепірила пальці рук. Відпустила волю. Чоловік обм’як. Осів поруч з ліжком. Дівчина опустилась на коліна. Склала руки на бильці, поклала на них голову. Дала йому час. Едуард почав повільно підійматись. Зупинила його поглядом. Не міг опиратись. Простягнула руку, погладила по волоссю. 

Тася випросцювалась. Склала перед собою долоні. Розімкнула. В руках тримала розкритий кулон на ланцюжку. Лівицею вклала собі в зуби пасмо волосся, відкусила. Легко, мов різцем. Пасмо впало на кулон. Згорнулось, посвітліло. Під ним ледь помітно проступив мініатюрний портрет. Захлопнула кулон, наділа на шию Едуарду. 

Крізь очі чоловіка промайнула блискавка. Електричний розряд жбурнув його на ноги. В паралізованому струмом тілі громом рвався пульс. Дрібно трусило. 

Вибухнув. Втратив контроль. Зірвав сорочку з дівчинки, штовхнув. Впала назад на ліжко. Перестрибнув бильце. 

Рвучко обняв, притис. Припав до її губ. Холодних, застиглих губ. Суха, картонна шкіра шорстко зашелестіла під пальцями. Сахнувся. Відштовхнув від себе. Тіло дівчини безвольно впало на подушки. Жовті, яскраві промені сонця різко підкреслили синюшні відтінки шкіри. Відбились в сліпому, пустому погляді.

Чоловік зістрибнув з ліжка. Від поштовху голова покійної повернулась, каштановий морок вивітрився димкою з світлого, сплутаного волосся.

Жах ревінням вирвався з грудей Едуарда. Впізнав обличчя. Обличчя з мініатюри в кулоні. Волаючи рвонувся назовні. Голосіння Терези злилось з його криком. Жінка вилась в переймах. Стогнала, вила. Вгризалась в зап’ястя тамуючи біль пологів.

Вібрація воєдино злитих волань, здіймалась вгору. Закручувалась вихором. Маленьким, темним хоботком. Тендітною, темною плямкою. Що з кожним стогоном, криком, ревом набирала потуги. Розганяла радіус. В невдовзі розповсюдилась по всьому схилу, намотуючи на свою вісь небо. Спаплюжуючи блакить чорно-коричневими рукавами вихору. 

Едуард долав супротив хвиль. Вода виштовхувала його геть – виганяла, та чоловік вперто просувався в глиб. Ревів, заточувався, падав, підіймався і далі йшов. Чергова хвиля зглянулась, накрила його голову і вже не відпустила. Океан припинив свій опір, поступився – прийняв, поглинув, прихистив.

Тереза бездиханно затихла. На руках її заходилось своїм першим криком немовля. Буря всмоктувалась в крихітне тільце. Наповнювала своєю душею маленьку Тасю. Творила себе наново. Нову Терезу.

 

***

 

Біле тіло Едуарда зяяло  на чорному, вулканічному піску. Доглядач маяка, скориставшись дивною паузою в шаленіючій негоді, відтяг труп від узбережжя. Йому   на допомогу вибігла дружина.

– Давай його туди. – Махнув чоловік. –   Закопаю завтра. Зараз знову заведеться.

Обоє поглянули на вже геть малу шпарку в небі з майже задушеними променями сонця. 

– Едику! – Штурхнула в плече  чоловіка дружина. – Зараз ніч. Ніч! Розумієш?

Доглядач піднявся, підступив кілька кроків до узбережжя. Очманіло дивився на залишки нічного сонця, втопленого в біснуватих хмарах. Останній промінь вихопився з полону, рвонувся і загинув у відблиску на шиї утопленика. Жінка нахилилась. Підняла блискучий предмет. Обличчя її зблідло. Швидким, нервовим рухом зняла кулон з шиї мерця, сховала в складках плаття.

– Не знаю, – чоловік повернувся до дружини. – Якийсь дивний оптичний обман.

З тривогою поглянув на бліду дружино.

– Ходім, Терезо. – Взяв її ніжно за лікоть, – не бійся. Це лише буря.

 

Травень 2021

Leonidld
Опубліковано: 29 травень. 2021. 09:02
Події та душі заплутані містичною погодою у зсувах часу та простору.
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!