ПОЛЮВАННЯ НА СПОКУСУ

 

Несміливо проступила в залу. Ніяково прикусила губи, озирнулась. Високий, стрункий, бездоганно одягнутий. Він тримав канделябр і жестом запрошував просуватись далі. В мерехтінні вогників свічок його волосся ворушилось золотими переливами. Карі, навіть чорні, очі горіли якимось темним, глибоким полум’ям. 

Просто демонічний погляд – подумала. Повернулась та попрямувала вглиб просторої бібліотеки. У дальньому, затишному кутку, під важкими портьєрами, мостився вишуканий столик. З носика імбрика на ньому тягнулась смужка півпрозорого аромату квіткового чаю. 

Поставив підсвічник на стіл, галантно запросив сісти. 

Почувалась скуто, остерігалась зайвих жестів. Водночас було так бентежно, звабно. Слідкувала за його граційними, проте стриманими та легкими рухами. Такими м’якими, обачними. Крадькома розглядала обличчя – боялась зустрітись поглядами. 

Все розумів. Був делікатним. Все робив природньо, вдало.

– Тут ви знайдете все, за чим прийшли, – злегка вклонився. 

Повів рукою в круговому жесті, вказавши на високі стіни, закладені до стелі рядами грубих фоліантів. Погляд слухняно побіг за його рухом. Зітхнула. Кілька разів кивнула.

Не знайшла, що відповісти. Тому мовчала. Чекала. Продовжив:

– То Вам цікаві згадки? Описи? – Заглянув вперше в очі. – Чи Вам потрібне підтвердження про існування?

Який глибокий погляд. Подих наповнив груди, теплом налилося обличчя. Карталась за свою незграбність, недолугість. За нездатність опануватись, невміння підтримати розмову – немов збентежена овечка.

– Так… Так. – Нарешті витиснула з себе слова. 

Хрипіла, мов давно незмазана дверна петля.

Зробила паузу, він ввічливо чекав. Зібралась та продовжила:

– Це майже забута постать. Містична. – Спинилась, відчувши, що говорить надто збуджено. – Тобто ні… Наділена містичними рисами… Ну… Але певна, що…

–…

– Хоча… Можливо, то лиш міфи, породжені переказами, – стримано продовжила, – але що б там не було, це особистість неординарна. Вельми харизматична.

Захоплено слухав, захоплено дивився. Не помічав паузи. А, може, навмисно не розбивав тишу.

Нарешті взяв імбрик, долив у чашки чаю. Поклав свою долоню на її. Здригнулась усім тілом, мов щось пройняло. А потім млосна втома огорнула тіло.

– Я певний, що…

Не розбирала далі слів. Лише теплий, ніжний тембр голосу мелодією проникав у вуха. Шумів спокусою у голові. Гарячі дотики ковзнули по руках, піднялись до щік. Спустились вниз. Пекучі краплі обпікали шию, плечі, груди – солодко катували дотики розпечених губ. 

Охопила долонями його голову, пальці заплутались у пасмах м’якого волосся… Здалась… Віддалась…

 

…Літавиця повільно проходила, втискаючи в паркет кроки, з одного кута бібліотеки в протилежний. Люто дивилась перед собою. Спинилась. Кинула злий погляд на софу. Там, у затишному куточку, за столиком з імбриком, під портьєрою, лежав ще вчора молодий звабник, а зараз немічний старий.

Скільки часу?! Скільки зусиль! А це звичайний, жалюгідний висмоктувач юності. Просто жалюгідний висмоктувач! Спалахнула полум’ям гніву, майнула вогняним поривом до софи. 

Вночі у полум’ї кохання вийняла з нього всі сили життя та молодості, так як він донедавна позбавляв свої спокушені жертви. Залишила лише краплину, достатню для животіння.

– Я… Е… – налякано прохрипів старий.

Кволо, безпорадно спробував підняти неслухняну суху руку. Залишки золотих пасмів сивим клоччям липли до густо пошрамованого зморшками лиця. Магічні зіниці затягнуло пліснявою мутних більм. Літавиця схопила припідняту руку. Полум’я життя проникло в тіло немічного. Шкіра розгладилась – набула пружності, судини наповнились пульсуючою вологою, а нігті збіліли, заблищали.

Вогненна постать піднесла кисть над головою старця – демонструвала зміну. Він не побачив, він це відчув. Сил повернути голову не ставало. Проте губи тріснули в кривому натяку на усмішку. Господар бібліотеки заскрекотав кашлем – єдиним доступним йому зараз сміхом.

– Де твій господар? – Випалила Літавиця. – Де Перелесник?

Терпінню її сягав кінець. Намагався сказати, та не ставало сил. Тоді вона вдихнула в руїну крапельку життя. Дрібничку, достатню, щоб він міг ледь зволожити собі губи, глитнути та прохрипіти:

– Я не знаю…

Старий заскиглив, сухо заплакав – його долоня зашкварчала. Запахло паленою плоттю. З рукостискання пішов дим. 

Літавиця опанувалась – впустила руку чоловіка. Задумливо, поволі повернулась до центру зали. Розважала. Довго. Повільно совгала, колами. Зненацька, метушливо пролітала з кута в кута і знову поверталась до розважливого посування. Врешті-решт розсіялась густим золотим попелом та винеслась легким протягом у розчинене ранковим промінням вікно. Забувши про господаря та залишивши його на довгу, страждальну смерть від спраги.

 

***

Темна змазана пляма екіпажу мчала крізь мряку мокрого лісу. Влітала в рови, вистрибувала на вибоїнах, гучно оголошуючи про свої негаразди тріскотом. Щомиті могла розлетітися на щіпки. Кидалась божевільним танцем у погоні. Коні забризкували піною свої крупи, заплювали до білизни візника. Він, змітаючи з себе мильну кінську слину, нещадно шмагав двійку батогом. Шмагав люто, безбожно. До оніміння рук. Темряву розривав відчайдушні галоп, іржання, лайка та хрускіт дерев’яних коліс.

Її жбурляло, мов шматяну ляльку, по кареті. На якісь миті вдавалось впертись ногами та руками в стінки, сидіння чи дверцята, та вже наступний стрибок закидав тендітне тіло в куток. Витрушував з нього, підкидав до стелі, скидав на діл. В цій метушні лише її думки… Ні, не думки – емоції – летіли стрімко, рівно. Обганяли коней, вітер, час. Проривали ніч, простір. І вже тут… тобто там. Там вже обіймали його. Притаскались до його грудей, стискали його плечі, орошували сльозами його волосся, шкіру, одяг…

Встигнути! Лише встигнути! Встигнути… Встигнути…

Коні спіткнулись. Збились на рись. Потім зовсім сповільнились і пішли, хрипло зригуючи мильну слину під копита. Екіпаж зупинися. Зупинився! Серце спинилось. Що… Що там? 

З козлів важко звалився заляпаний піною та болотом візник. Наповнені потом його тіла черевики чвакнули. Із зусиллям та глибоким подихом відкрив дверцята, розклав сходинки.

Сахнувся від погляду наляканих, блискучих очей. Ледь тамуючи тяжку задишку, вичавив крізь хрип якимось тонким, чужим для себе голосом:

– Переправа… Ріка…

Миттю випурхнула з карети, сильний вітер рвонув поли її плаття. Затримав. Не пускав. Заклала капюшон та, незважаючи на протести вітру та візника, помчала до вогнів на березі.

Ввірвалась із поривом вітру в кімнату. Завмерла на порозі, розгубившись. Два офіцери ошелешено витріщились. Полум’я самотньої скупої свічі грайливо відбивалось у довгій бутилі, наполовину наповненої мутною рідиною, що розкидала жваві відблиски по скупому харчі на дощатому столі. 

Військові випустили з рук склянки. Зірвались на ноги. Розгублено і п’яно намагаючись прикрити собою непристойний гармидер. 

– Пані… 

Одна її постава! Навіть в момент розгубленості. Навіть в такому недоречному становищі. Лише одна її постава спонукала офіцерів витягнутись струнко. Ще не розгледівши фасону її туалету, не спостерігши її манер, вже відчули зверхність. Статус. Гідність. 

Хміль заважав опанувати думки, що лінивими павуками лазили по затуманених головах прифронтових військових. 

– Я… – вона назвалась і запнулась.

Навіть зараз слова, наповнені розпачем, несли в собі нотки пихи.

Постові переправи переглянулись. Її ім’я висвітлювало все без додаткових пояснень. До світанку залишалось обмаль часу. Але ж вітер! Шалений вітер здіймав великі небезпечні хвилі, буквально шторм буяв на стрімких течіях ріки.

– Переправа неможлива… – почав перший.

– Це самогубство… Безсенсовно… – продовжував другий.

Заметушилась. Зробила крок убік. Зупинилась, закусила губу і рвучко наблизилась до чоловіків. В простягнутій руці тремтів аркуш. Лист сто разів зім’ятий її руками, просякнутий потом її долонь. 

Офіцер навіть не взяв його в руки. В тьмяному блиску полум’я свічки здалека читався крупний заголовок. Одразу упізнавався розмашистий підпис у нижньому правому кутку. 

Лише знову обмінялись поглядами. Тепер важкими і довгими. Старший кивнув. Молодший вискочив з приміщення. 

– Я прошу пробачити… Я… Сідайте… 

Переклав бутель під стіл. Рвучко рукавом, у два заходи, згорнув залишки їжі на підлогу під стіну. Присунув свічу до краю. Візитерка не сідала. Нетерпляче крокувала з кута в кут темної, понурої кімнатки. Спантеличений офіцер п’яно переминався на місці, клянучи повільність колеги, місцевий самогон, князя, вітер та війну. 

Нарешті двері прочинились. За молодшим офіцером увійшов похилений мужичок. Жилястий, міцний. Брудний та бородатий.

Жінка зробила два рішучих кроки в його керунку. Але чоловік зупинив її намір повільним, вагомим низьким поклоном. Боязко глянув з-під лоба і притишено, але твердо пробасив:

– То мо не вельми слушно. Нехай пані помисле…

Різким жестом перервала його, але чоловік погладив ласкаво свою бороду та продовжив:

– Ріка лютує, грозить потопити…

Підборіддя жінки задерлось, губи розімкнулись… Але жорсткий зверхній тон занімів в устах. Глитнула. Дві крапельки одночасно визирнули з-під її повік. Нерішуче задріботіли і збігли по щоках тонкими струмочками.

Схопила руку мужичка, благально стиснула в долонях грубі мозолисті пальці. Чоловік стояв нерухомо. Не зауважував її дій – вагався. Притисла поцілунок до твердої кори його долоні, гарячі краплі сліз наповнили тріщини пор, розм’якшили шкіру. Зітхнув, обережно вивільнив руку і вийшов назустріч вітру. Втерлась і поспішила за його кремезною постаттю.

 

 

Біснувата ріка холодом виймала сили із занурених по пояс солдатів, що ледь втримували в занімілих пальцях човен. Хвилі роздратовано шмагали їх крижаними ляпасами, течія відривала ноги від дна, погрожуючи затягти з собою в темну безодню. 

Щойно бородань м’яко сів, наче вкотився великим клубком, у човен за ним встрибнула безумна. Похитнулась та впала, мало не вивалившись за низький борт. Від поштовху дерев’яна шкарлупка вирвалась з рук солдатів та закружляла у вихорах моторошних хвиль. Вода жбурляла, граючись, крихітне судно. Заливала, крутила, намагалась перекинути. Чоловік швидко, вправно перекидав весло. Не гріб – течія несла. Лише скеровував човен поперек хвиль, ледь встигаючи запобігти неминучому перекиданню. 

Спіненою рідкою кригою важкі хвилі облизували тендітну постать, сховану під офіцерським плащем. Гострі верески вітру прокрадались під мокрий брезент, зловтішно поривчасто шмагали тендітну шкіру. Тремтяче, оніміле тіло вигрівала єдина думка, прописана кількома гарячими рядками на гербовому папері. Втискала клаптик цього паперу в груди, і кров розмерзалась. Кволою теплинею розтікалась по затерплих кінцівках. Серце гучними, частими ударами заледве протискало цю густу червінь по жилах. В ритмі пульсу у скронях пораненою птахою билась молитва.

Молилась! Молилась… молилась… молилась…

 

Човен здригнувся. Заскрипів, накренився. Від страху та несподіванки втиснула коліна в груди. Непритомність загортала в свої обійми. Втома, холод та безкінечність переправи висмоктували останні промені свідомості. 

Гучний сплеск вирвав з півпритомності. Визирнула з-під плаща. Бородань під злими, роздратованими ударами хвиль волік човен на кам’янистий берег. Видерся, впав знесилений поруч із суденцем.

Випурхнула, піднесена внутрішнім гарячим поривом, залишаючи втому та забуття під мокрим плащем у дерев’яній шкарлупці. Помчала вгору. Наповнена надією, заледве черкала ногами землю. Забула ріку, негоду, переправника.

Визнаючи свою поразку, вітер покірно стих. Зачаївся. Не заважав плутатись їй у своїх недоречних юбках у незграбному бігу на пагорб. Назустріч сонній заграві світанку.

Чіткий силует посту, вирізаний ножицями з кольорового картону, чорнів на фоні щойно народженого світанку. Темно-синє небо тануло на горизонті в приємні, обнадійливі кольори в передочікуванні з’яви джерела тепла, надії та добра.

Залп. 

Звук обірвав ширму неба. 

Все навколо засіріло. Звуки зникли. 

Прірва.

Провалилась надія, прагнення, бажання. 

Провалилось – сонце, небо, думки… 

Залп вибив з тіла душу. Пуста оболонка вже не бігла, не плуталась у полах плаття. Повільно рухалась. Повзла. Шпорталась ногами за каміння. Бездумно, інерційно самотня примара сунулась на пагорб.

Наверху означилась метушня. Тіло страченого вкладали в мішок. Прив’язували до ніг каміння. Метушня змістилась, кудись подалась – до краю прірви. Гучним сплеском зойкнула ріка, приймаючи тіло, і знову повернулась до свого ритмічного схлипування.

Спантеличений офіцер підбіг до несподіваної, недоречної гості. Не поглянувши на нього, простягнула зім’ятий аркуш і попрямувала далі. До того краю, де щойно метушились солдати.

Офіцер провів пустим поглядом примару, перевів погляд на лист. Зміст написано вперто не всмоктувався йому у мозок, не приймався свідомістю. Він склав аркуш удвічі, акуратно провів пальцями по згину…

Схаменувся! Та надто пізно. Закричав, рвонувся до прірви. На оклик побігли солдати, та жінка вже ступила свій останній, фатальний крок у прірву. Слідом за тим, в чиї обійми так мчала. Та не встигла.

На краю обриву офіцер ще раз розгорнув гербовий аркуш з помилуванням, написаним широким, розмашистим почерком рукою самого великого князя. Помилуванням, вимоленим зламаною гордістю, розпачливим приниженням… Та не доставленого вчасно…

 

Перелесник вивільнився з мішка. Виплутав ноги з пут камінних грузил. Тут його вже ніхто не міг бачити та дивуватись, як щойно розстріляний всідається на скелі та жбурляє у воду добуті з свого тіла кулі.

Поряд течією прибило тіло жінки, яка загинула вслід за ним. Золоті пасма волосся налипли на збайдужіле, примирене обличчя. Палкі очі зачахли та сліпо дивились в небо. 

Не вона! Це знову просто звичайна жінка. Не просто звичайна. Велична, видатна. Неймовірна! Але звичайна, смертна жінка. Не вона. Не Літавиця. 

Перелесник скривився. Даремні зусилля. Але знайду. Знайду. Я її знайду. Приборкаю! Зваблю Спокусу! Підкорю Звабу. Захоплю душу Літавиці, її серце. Почуття. Закохаю в себе. Це буде мій тріумф.

Стукнув кулаком по камінню. Примружився, споглядаючи схід. Хвилину спостерігав за народженням сонячного диску. Огорнувся полум’ям, здійнявся вогненним язиком і промайнув над хвилями буйної ріки, розчиняючись у ранковому промінні.

 

***

 

Сон. Жовті вогні. Різким сяйвом крізь темінь, крізь мряку. Знову і знову. Відкриває очі. Темрява сну стає темрявою яви. Зникають жовті, разючі плями. Навколо суцільна чорна порожнеча. Кладе руки на обличчя, мокре палаюче обличчя. Розмазує липкий піт, витирає долоні об покривало. 

Як нестерпно! Яка нездоланна мука. Щоночі, щодня. Ні. Ні, ні, ні. Це неможливо. Без неї неможливо. Неможливо! 

…Без неї…

Як? Як забути? Відректись. Полишити. Почати жити знову. Як? 

Закриває очі. Жовті спалахи повертаються. Метушаться, сповільнюються. Розсіюються в золотий дим, формують фігуру. Постать. Образ. Цей любий, бажаний образ…

Зривається з ліжка, кидається до портьєри. Шарпає щільний, цупкий бархат. Рве, дре. Біснується, плутається в складках. Нарешті обриває штору, валиться закутаний в м’якому запиленому матеріалі. Сонячні промені радісно розсипаються по кімнаті крізь велике вікно. 

Світло дещо тамує пригнічення. Розсіює тягуче почуття безвиході. Він розкидає руки в сторони, глибоко вдихає. Ця ніч минула. Скільки ще таких ночей? Самотніх, томливих, безкінечних. Час. Час все виправить. Зітре почуття, зітре емоції. Зітре навіть спогади про почуття. Все затреться. Лише перетерпіти. Перетерпіти.

Бог поможе. Поможе. 

Чоловік піднявся, виплутався з тканини. Непевною ходою вийшов з кімнати. 

Як міг привів себе до ладу. Тремтить всім тілом. Снідання не дається. Їжа в роті перетворюється на жуйку. Огидне місиво, що неможливо проковтнути. Полишив марну справу. Наказав себе вдягнути. 

Прислуга тиха та налякана. Ховає погляди. Скільки це вже зі мною триває? День? Тиждень? Місяць? 

Вийшов з палацу, попрямував у храм, супроводжуваний стурбованими поглядами челяді у спину. Шлях до собору склав цілу вічність. Крокуєш, крокуєш, а храм висить маревом на лінії горизонту. 

Нарешті ось вхід у божий дім. Господня обитель. 

Пройшов до вівтаря, впав на коліна. Почав молитву. Відлуння вторило гарячому, швидкому бурмотінню. Випалював слова, злипались фрази. Речення зливались у суцільний вогненний потік емоцій. Ставало легше. Відпускало. Душа звільнялася з пут важкого почуття. З очей полились сльози – грубими, масними потоками. Голос майже стих.

Схилився, впав ниць. Легкий аромат ладану прокрався по гладкій плитці підлоги. Холодний мармур заспокоїв душу. Відлягло…

…Піднявся, розплющив очі. Золоті оклади засяяли у полум’ї свічок. І кожна фреска прийняла її образ. Яскравий, палаючий, пронизливий. У вітражах барви променів сплітались в її риси. В охололу душу знов налилось окропом почуття. Ошпарило… Нестерпно заболіло…

Воланням заповнив простори храму. Гулка луна стократ відбила розпач. Хитаючись, під власне голосіння, знеможений подався геть…

Не пам’ятав, як покинув храм. 

 

…Шум, крик, регіт. Замизкані, вульгарні пики лізуть у п’яну душу. Зелений штоф посеред столу та брудної їжі. Спітніла, пишногруда хвойда несвіжим подихом нашіптує у вухо. Огидно слинить шию. Спритними рученятками масує пах. 

Гучний гармидер маргіналів за столом штовхається, регоче. Сміються, бризкаються слиною в обличчя. Паяци, жебраки, каліки. Огидні, потворні пики. 

Розтер набряклі очі. Його пробудження вітають спільним ревом. Гидкий блазень, розмазуючи масний безлад їжі по столу, тикає в обличчя повний келих смердючого пійла. На, пий. Прийми.

Що за навала? Що за мара? Вибив брагу з руки паяца, чим викликав шалений регіт. Відштовхнув повію, спробував встати. Цупкі, липкі руки вхопили його тіло. Забився пташкою у клітці. Рвався геть. Дер одяг. Перекинув стіл. 

Жебрацький натовп не пускав. Вчепився міцно. Плював в обличчя, скажено реготав. В п’яному запалі звалили на підлогу, почали бити. Нізащо, просто так. В чаді азарту отупіння. Не опирався. Скулився і терпів. Тішився тим, що забувся. Забувся! Забувся? За що забувся? Про що забувся?

Ця думка шарпнула і зникла. Залишила подряпину в чутті. І з тої ранки вивільнився образ. Той образ полум’яного жадання. Знов запекло, пройняло душу, і біль фізичний став нікчемним. Не чуттєвим. Несамовито заревів від мук пекельних почуттів.

П’яна зграя схаменулась. Притишилась, ошелешена нелюдським риком. Зірвався, ніким не перейнятий, вирвався назовні.

Біг не озираючись. Втікав. Втікав, втікав, втікав. Обшарпаний, скривавлений. Знаходив тимчасовий спокій у втечі. Видерся на пагорб. Це відняло майже усі останні сили. Впав під вишнею. Довго лежав в її тіні. Спостерігав, як повільно осипається цвіт. Дріботить у повітрі, кружляє, забавляється та м’яко лягає на землю.

Підвівся та повільно побрів додолу. В волосся, дертий одяг вплелись пелюстки цвіту. Аромат наповнював спустошене нутро, займав ту нішу, де колись жевріла думка. Не давав збожеволіти? Був тим божевіллям?

Так бездумно брів уздовж волошкового поля. Сягав по квіти, сплітав у їх вінок. 

Поле потяглося вздовж узлісся. Стіна суворих темних грабів уважно приглядалась, нахиляючи крони до прибульця. Листя тихо, метушливо перешіптувалось. З-посеред стовбурів вилинула заблукала луна. Кінське іржання. Її наздогнав далекий стукіт копит. Луна згасла. Далі розмірене перешіптування. 

Підсвідомо пішов поклик. Знову іржання. Знову тупіт. Дорога змарніла до стежки, пірнула між хащі в ліс. Вивела на галявинку, засипану барвистим цвітом усміхнених дрібненьких квіточок. Посередині височіла шибениця. Добротна, грубого брусу. 

Підійшов, погладив грубо отесане дерево. Пальці встрявали в ще свіжі рани від сокири. Піднявся на завбачливо виставлене поліно. Вклав вінок на голову, петлю на шию. Шепіт листя стих. Все завмерло. Лише понурий, уважний погляд нахилених крон. 

Заплющив очі. Темряву пропалили плями жовтих вогнів. Наситились, почали зливатись в образ… 

Гойднувся, колода перекинулась. Хруст. Повис…

Легкий вітерець змахнув вінок з нахиленої голови, поклав під ноги.

 

Спалах означив Літавицю в темрі хащів. Потяглась гарячим потоком до шибеника. Його руде, практично червоне волосся полум’яними пасмами закривало обличчя. Пелюстка за пелюсткою з нього вивільнявся вишневий цвіт і легким падінням осідав на блакитно-зелений вінок.

О, ні! Це не Перелесник. Це знов не він. Не той. Величний, гідний. Потуга пристрасті, емоційний вир! Водночас м’якість ніжного проміння з усмішкою, мов у немовляти. Та це не Перелесник. Не моя мета.

Торкнулась мертвої щоки, пальці ковзнули на підборіддя. Шкода! Шкода…

Знайду тебе – спокусника. Зваблю, закохаю в себе. Підкорю твоє серце почуттям. Приборкаю твій норов пристрастю бажання. Станеш моїм трофеєм головним. Коштовним діамантом серед любовних перемог. Я досягну мети…

Іржання. Стук копит. Літавиця відволіклась від дум до цього шуму. Ліс збайдужів. Кремезні граби розсіяли свою увагу і гомін перешіптування знову поглинув крони.

Літавиця збентежено вслухалась. Спантеличена передчуттям. Манило щось у тим відлунні. Полинула туди, де знову вже блукав магічний оклик. Тяглась туди, сп’яніла, мов з якогось аромату. Розтанула у золотаву димку. Полинула так обережно, крадькома, огортаючи собою стовбури дерев. 

Ловила зустрічне відлуння. Не квапилась. Тягнула мить. Відстрочувала зустріч. Це вже напевне Він. Той, кого шукала. Так вабити, будити прагнення… бентежити, п’янити. Так може лише він. Перелесник. 

Вилинула золотавим туманом на узлісся. Повисла жовтим павутинням… 

На битому шляху, поруч блакиті озера, що мило покривлялось небу, похилився екіпаж. Красивий, оздоблений багато. Випряжені, спутані коні паслись неподалік. Перегукувались іржанням. Граційно закидали голови, струшуючи шовкові гриви. З каретою вовтузився візник. Строката ліврея просякла потом, а вперте колесо ніяк не сідало на ту кляту вісь. 

Тінь павутиння перетворилась на полум’яний протяг, майнула вздовж узлісся. Заворушила зелень. Сховалась у високій траві, покралась до коней. Скрутилась в образ Літавиці за спиною візника та роззирнулась. Поодаль, де ліс несміливо торкався озера похиленими вділ гілками, спрагло куштуючи воду, означилась постать. Струнка, висока. Граційні рухи примарно мерехтіли, розсіяні озерною брижею. Прозорою аквареллю лягали на блакитний холст. Магічний танок тіней осипався з крон на цю містичну з’яву.

П’янка млость наповнила спокусницю. Гарячим поривом майнула над землею. Сягнула хащів під нахиленим гіллям. Там причаїлось вогняне створіння. Замилувалось, як княжна кружляла в барвах квітучого лугу. Купалась у тінях неспокійних крон. Грайливі промені зістрибували з брижі ставка, окутували своїм сяйвом її стан. Вслухалось в її дитячий безтурботний, милий сміх. 

Запаморочення огорнуло в схованці палке створіння. Закипіло, випарувало. Наче зникло, вмерло… За мить воскресло. Згустилося в золотий туман. Та щось змінилось у відчуттях. У сприйнятті. Бажання поміняло смак. На то не зважив, надалі заворожено дивився на втілення людської грації та краси. Хоч вже інакше вони вабили, ці барви.

Не втримався та теплим вітром торкнувся пасм княжни. Вона налякано спинила свій танок. Здивовано поглянула довкола. Як дивно. Ступила крок та знову засміялась.

Так мило! Далеко геть від нудних церемоній, гучних та пафосних забав. Так ніжно, радісно. Як тут чудово. Ось знову цей теплий дотик вітру. Який він ніжний…

За нею спалахнув вогонь. У вихорі гарячі язики сплелись, скрутились. Загусли, затверділи. Набрали форми, окреслись у постать. Вже не в жіночу… не у Літавицю…

Княжна відчула чиюсь присутність. Озирнулась. Зойкнула, сахнулась.

– Не бійтесь, – м’яко мовив Перелесник.

Поклав свій ніжний погляд на блідо-золоті каскади пасм княжни та низько уклонився.

– Ви… Ви?

– Я Ваш слуга… 

Leonidld
Опубліковано: 27 чер. 2021. 11:50
Феєричний калейдоско́п пристрасних зваблень на ніжних спокус. Суперництво міфічних істот, чоловічого та жіночого начал.
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!