ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ ЗЕНІТ

ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ ЗЕНІТ

Чоловік накинув на шию намисто з мушель, почесав пупок і поліз по глиняних сходах догори. На верху вишки вмостився в грубо зліплену кабіну, щось на кшталт хатки-мазанки на високих опорах, без однієї стіни навпроти сідалища. Розташувавшись, начепив на голову грубо зліплені глиняні навушники, від котрих одразу відвалився тонкий прутик псевдомікрофона. Чоловік байдуже розтоптав його ногою і почав вистукувати пальцями по панелі управління, де кнопками служили різноформатні кольорові камінці. Виходило щось схоже на «розпрягайте, хлопці, коні».

–  Що він робить? – Спитав хлопчик.

– А, – відмахнувся батько.

Але, помовчавши, пояснив:

– То свідок єгови. Викликає пришестя.

– Хто такі єгови?

– Це великі металеві птахи з нерухомими крилами та вогняними хвостами. Дуже швидкі потвори. Коли я був малим, то вони прилітали до таких ось станцій, тільки металевих. Кружляли над ними і скидали на парашутах ящики з горілкою і пепсі-колою.

– ..?

– Горілка то свята вода єговістів – вона прозора та гірка, а пепсі то напій гріховний – чорний та спокусливо солодкий. Свідки їх змішували, пили і голосно хором співали псалми. Потім жорстоко з ревом бились. То певно свою дію кола проявляла. І нарешті засинали святим, блаженним, непробудним сном, даючи відпочити втомленим тілам. А їхні душі в той час катували в пеклі. По пробудженні виглядали, мов з хреста зняті. Більше я нічого не пам’ятаю. Єгови вже років тридцять не прилітають.

Чоловік глянув догори. По блідо-блакитному небу повільно скочувалось Сонце, покидаючи п’єдестал чергового двадцять третього зеніту. Палаючий диск підкрадався до лінії горизонту з наміром торкнутись своїм краєм води і наче переконавшись, що вона надто холодна для купання, знову потягтись догори.

Акуратно виконавши по колу рівно сто вісімдесят три таких спроби, світило таки наважувалось і завершувало полярний літодень пірнанням за обрій. Натомість впускаючи туманну, холодну мжичку темної, піврічної ночі-зими.

Під час зенітів Сонце нещадно розпікало поверхню, і люди заходили у прозорі води прісного Південного моря, занурюючи свої тіла в прохолоду, а душі в сон. В години сієсти прибережні води заповнювались дрейфуючими тілами та какофонією асинхронного храпу. Зараз якраз завершувалась фаза відпочинку і люди, вибравшись на берег, ліниво сохли в м’яких, косих променях.

Південне море насправді було гігантським озером у центрі Антарктиди – єдиного незатопленого світовим океаном материка. Останнього шматка суші з басейном прісної води, після утворення газового парника у атмосфері і як наслідок ланцюжка взаємопов’язаних екологічних катастроф.

Температура спала достатньо, щоб зробити перетин суші можливим, і батько взяв сина за руку та повів, обережно оминаючи натовп гарячих гуцулів, що сильно жестикулюючи, лаялись галасливою скоромовкою з не менш запальними, смуглими, чорноволосими латино-українцями (або як власне ті самі себе називали – заробітчанами).

Предметом суперечки був термін «сієста». Гуцули вперто доводили приналежність слова до свого діалекту, опираючись на ряд невимовних слів зі схожим коренем. У відповідь отримували швидкі черги з недоступних до розуміння фраз.

Задивившись на дивакуватий натовп, хлопчик наштовхнувся на малого чубатого пінгвіна. Батько легко штовхнув ногою птаха під хвіст і той кумедно кілька разів перекинувся.

– Нащо ти собаку копаєш? – Вступився хлопчик.

– То не собака! То кіт, бач які вуса має, – і вказав на золоті чубки над очима птаха.

– Ееее, – не повірив малий.

Рушили через широку смугу суші до узбережжя океану. Назустріч дорогою виїхала упряж. Чотири здоровенних імператорських пінгвіна натужно тягли на пласких санях величезний, цільний шматок м’яса. Птахів завзято підганяли невисокі чоловіки, поблискуючи бешкетними вогниками крізь вузькі розрізи очей. Десь неподалік їхні дружини розбирали тушу щойно вбитого кита, а вони тягли куски у спеціально підготовлені для в’ялення ями.

Ескімоси поспішали закінчити роботу до початку наступної сієсти. Палючі промені не дадуть шансів м’ясу. Широко відкритий рот хлопчика та очі, повні захоплення, розсмішили візника і він, незважаючи на протести колег, зупинив упряж та поманив малого. Підбадьорений легким батьківським поштовхом у спину, малюк підбіг до великих, граційних птахів і боязко погладив цупке пір’я.

– Гарні коні? – Усміхнувся канадський українець.

– Гарні! – Закліпав зачаровано малий.

Заготівельники рушили далі. Батько погладив сина по маківці, вивівши його зі ступору.

Якийсь час рухались мовчки, кожен блукаючи серед свої думок.

– А що таке полюс? – Несподівано для себе згадав незрозуміле слово хлопчик.

– Ев, – задумався батько. – Достеменно не знаю. Якийсь містичний важіль, ніби десь всередині Південного моря. Вісь буття.

– …

– Той, хто його знайде, зможе крутити всією планетою. Стерно вселенської влади.

– Шукають?

– Шукають, – потягнув іронічно чоловік. –Але не знайдуть.

– А чому? – цікавився малий.

– Бо це міф. Легенда. Метафора.

– Метафора?

– Ну, така умовна річ. Фізично полюса не існує. Але є така релігія, де вірять, що їх є навіть два.

– Два?!

– Ага, географічний і магнітний. То секта вчених, чи навчених, може науковців? Якось так. Релігійні фанатики.

На узбережжі океану біліли велетенські круглі гребінці китових скелетів, огорнутих пасмами метушливих солених хвиль. Серед біло-реберного лісу розташувалось лежбище тюленів. Блискучі тушки ліниво перекидались на спині з боку на бік, блаженно плескаючи себе по черевцях, під мляве, сите хрюкання.

– Ой! Свинки! Свинки! – Застрибав малий.

– Обережно, то дикі. Давай ми їх от звідтам порозглядаємо. – Батько вказав на дещо віддалений скелет кита.

Всівшись на крупне ребро, чоловік усміхнено спостерігав марні намагання сина розігнати дрібних пернатих з окупованої ними смуги крупних хребців.

Наганявшись, захеканий хлопчик всівся в ногах батька.

– А куди ховається зимою сонце?

– В Австралію.

– Га? – Розреготався малий. – Ти вигадуєш.

– Що вигадуєш?

– Австралію! Хто там живе?

– Там живуть шахтери.

Голос батька був серйозним, та не викликав довіри в малого. Слухав уважно, але підозріло мружився.

 – То такі українці, тільки темношкірі. Ти їх навіть бачив. Деякі перебираються сюди жити.

– А ті зелені з перетинками на пальцях аж до нігтів? То хто?

– То новозеландці. Або нові українці. Вони можуть в сієсту ховатись в океані.

– Ого! – Здивувався малий. – А ми так не можемо.

– Ні. Солона вода нам роз’їсть шкіру та очі.

Малий заліз на ребро навпроти.

– А де та Австралія? І чого сонце туди провалюється? – Спитав.

Батько глибоко зітхнув. Поглянув на диск світила. Зважив, що часу вдосталь і почав:

– Колись давно. Дуже давно. Україна була кругла. Як кулька.

– Ага.

– Я серйозно. – Насупився батько.

Хлопчик випрямився і склав долоні між колін, демонструючи увага та пошану.

Задоволений чоловік продовжив:

– Україна висіла в просторі. В космосі. І навколо неї оберталось сонце. Оберталось воно швидко. Ото як зараз один стрибок із горизонту до зеніту, то був один оберт.

Хлопчик недовірливо закрив одне око. На що у відповідь отримав повчально-переконливе кивання.

– Піднялось догори – літо, спустилось – зима. Так швидко все мінялось і називалось дні та ночі.

– Ги-ги.

– Щоб не плутатись, верхній частині планети залишили назву Україна, а нижню назвали Австралія. Так і жили: коли в Україні ніч, то в Австралії день. В Австралії зима, то в Україні літо.

Хлопчик нетерпляче засовгався.

– Але деяким нетерплячим людям набридли ті швидкі зміни і вони пішли жити під землю. Всередину України. – Продовжив батько. – Викопали шахти і переселились. З часом від мряки їхні тіла потемніли і стали чорними. Тому їх називали чортами і побоювались.

– …

– Згодом звикли і стали звати їх агро-українці або просто шахтери.

З океану повіяло прохолодою, і малий моторошно скулився.

– Давай пройдемось, – запропонував чоловік.

Взяв сина за руку і, розпочавши прогулянку узбережжям, продовжив:

– Сонце оберталось все швидше та швидше. Україна почала плавитись, а лід топитись.

– Лід?

– Ну, так, лід. Крига.

Малий підтиснув губи та питально вставився батька.

– Уф, – замислився той. – Ну, бачив, інколи серед зими море при березі вкривається такими тонкими прозорими пластинками. Такі кристали, що в руках зразу тануть.

Хлопчик закусив верхню губу, силуючись згадати те, чого ніколи не бачив.

– Ну, добре. Це така тверда вода. Щось середнє між сіллю та склом. Я тобі наступної зими покажу.

Отримавши вдячну посмішку з дещо висунутим язиком, батько продовжив:

– А води на Україні, тобто на планеті, не було. Був лише лід. З сторони України солоний, а з сторони Австралії…

– Солодкий! – Здогадався малий.

– Ну, майже… – погодився чоловік.

– Так ось, – тягнув далі, – планета плавилась і розтікалась у всі боки. А лід топився та перетворювався на воду. Розлилось то все в теперішню площину. Україна згори, Австралія – знизу. Ну або навпаки. Це не принципово. Ми тут залишились, а агро-українці по той бік опинились. Бо планета стала плоскою і середини в неї вже немає – шахти зникли. Солоний лід став океаном по один край, прісний став морем по другий.

Хлопчик задер голову догори та заворожено кліпав, через що зовсім не слідкував за дорогою і постійно шпортався, зависаючи на руці батька.

– Сонце вже не могло обертатись навколо безкрайньої площини і стало стрибати по її поверхні. Аж доки не пробило шпару на протилежний бік. Так закінчилось наше перше пласке літо. Тобто день. Потім воно довго гоцало по Австралії, поки не пробилось знову до України.

– А якщо пірнути глибоко в море і пливти, пливти, пливти та пливти. Можна виринути в Австралії?

– Та може і можна. Я не пробував. То хіба новозеландці так можуть. У них зябра є.

– Зябра?

– То як в риб. З ними під водою дихати можна. – Сказав батько та зупинився. – Ну, все – прийшли, он курник починається. Виймай коробки.

Хлопчик прийняв від батька наплічник і слухняно видобув з нього контейнери. Розклав їх на піску і, ставши на коліна, з імпетом почав грабувати гнізда черепах.

Наладнувавши наплічники контейнерами, повними яєць, скерувались у зворотну дорогу.

– Тато, на навіщо нам стільки яєць? Кури на нас не образяться?

– Не образяться. Їм так пощастило, що ми їх не застали.

– А що було б, якби застали?

– Бульйон.

– Який?

– Курячий, – засміявся чоловік. – Його ще називають черепаховий суп.

– А чого?

– Не знаю, це якась старожитна назва.

– Так пощо нам стільки яєць?

Батько почухав підборіддя.

– Двадцять четвертий зеніт – зеніт Незалежності України.

– Аааа! – Радісно згадав хлопчик і здивовано додав, – ну і що? Яйця нащо?

– Того літа черга нашого поселення пекти великий святковий коровай.

– А то якого літа?

– Дві тисячі сто двадцятого згідно Григоріанського календаря.

– Згідно кого? – Не зрозумів хлопчик.

Батько насупився, щось пригадуючи:

– Ну був такий видатний український діяч – Григорій Сковорода. Він календар винайшов… Здається…

Але син вже втратив інтерес до цієї теми. Осяяння запалило рум’янцем щоки та чоло дитини. Усвідомлення надзвичайного заблищало в захоплених оченятах.

Повільно, через паузи, з вкладеною значимістю у кожне слово. Підіймаючи голос із задумливого шепоту до веселого вереску виголосив:

– То… ми… будемо… пекти… великий… святковий… коровай?! – І вже разючим фальцетом: – Для всієї України!!!

– Будемо. Будемо. – Примружився від крику батько, – Тільки не скачи, яйця перетовчеш.

Дійшовши до берега прісного моря, хлопчик обернувся і серйозно спитав:

– Зеніт Незалежності? А чого ми святкуємо незалежність? Ми позбулись якоїсь залежності?

– Саме так. Меншовартості.

 

Leonidld
Опубліковано: 18 вер. 2021. 06:27
Захопливе майбутнє планети Україна...
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!