ЮЛІЯ

ЮЛІЯ

Густий людський потік виплеснув мене на узбіччя Duty Free. Поодинокі пасажири неквапно кружляли осіннім листям в калюжі безмитної торгівлі, зачіпаючись за острівки товарних пірамідок. На мить залипали, калькулюючи ціну у власну зрозумілу валюту. Жахалися результату і продовжували топити час очікування в кволому дрейфі.

Погоня лабіринтами митно-паспортних контролів вичавила з мене добрий настрій. Засилля табличок і табло тиснуло пропозиціями безлічі напрямків до різних пунктів призначення. Туалети, кімнати матері та дитини, бари, ресторани, молитовні кімнати, готелі, музеї та галереї… Найбільший аеропорт головного мегаполісу планети. Я вирішив знайти оглядову терасу.

Набрав у легені якнайбільше терпіння та повітря і знову пірнув у бездушний струмінь зацькованих пасажирів. Намотавши десяток блудних кіл, тричі опинившись у несподіваних тупиках, нарешті натрапив на потрібний ліфт. Ніким не затребуваний, самотньо переминався з канату на канат. Єдиний ретроспективний. Боязко вступив у хитку кабіну і озирнувся – решта скляних колб блискавично мчала по вертикалі, без будь-яких видимих шнурків та тросів, модерно підморгуючи відблисками блакитного світила. Хижі прозорі пащі нетерпляче затримувались на поверхах, відригували пожовані тіснявою людські недоїдки, щоб відкусити новий, гладенько випрасуваний шматок від строкатої змії пасажирської черги.

Панорамний майданчик приємно порожнів. Де-не-де мляво тліли кілька лінивих силуетів під ще теплим осіннім сонцем. Рідкі, тонкі алюмінієві смуги виноградними пагонами сплітались десь високо над головою, творячи естетично викривлену ілюзію куполу. Косе бліде проміння малювало червонуватими тінями чудернацькі візерунки по білосніжній підлозі. Блаженно!

Вдихнув глибоко, зворушивши ворсинки білого та пухнастого настрою. Роззирнувся і здригнувся від несподіванки та огиди. Поряд ніжно пестились два чоловіка. Нашіптували поцілунки у вуха, стискали долоні, палали закоханими очами.

Жовчний присмак продер горлянку. Пройшов до поручня і сплюнув на голови ледь помітних, безтурботних перехожих, гірку нетерпимість. Абстрагувався, розчинивши свої емоції в епічній панорамі мегаполісу.

Чому я на них так гостро реагую? Вони мене бентежать? Може, я той… е… пригнічений… як же? А! Латентний педераст! Протест вирвався хриплим, фальшивим кашляючим сміхом. Надто голосним та надто наляканим – що привернуло два спантеличені погляди.

Високі, ідентичні за формою постаті у щільній, мов намальованій, ніжно-блакитній уніформі. Мініатюрність, швидше навіть відсутність грудей, компенсувалась довжиною струнких ніг, вдало підкреслених тугою спідницею на вузьких стегнах. Два контрасти, скроєні за одним шаблоном. Блакитноока, молочно-бліда блондинка, з акуратно зібраним у гульку на потилиці волоссям та стрижена під рекрута кароока брюнетка зі шкірою кольору паленої охри.

Погляд вологих чорних очей наче опустив мене у темну, холодну воду. Примарним туманом над ранковою гладдю замерехтів неясний спогад. Силуючись пригадати, топився в безодні цих озер. Холодом стискалось нутро, скувались рухи. Довгі, закручені, контрастно світлі вії повільно опустились, звільняючи мою свідомість з полону моторошних вод. Озноб пробігся шкірою.

Посміюючись з мого оторопіння, стюардеси рушили геть. Я спантеличено повернувся до огляду панорами. Вигляд вже не тішив. Стурбовано потоптався на місці, нервово прогулявся вздовж тераси, скерувався до невеличкого кафе. Щось муляло.

Шторки між столиками розгойдував теплий вітер. Забравши каву з бару, пірнув під ширму і провалився в ті самі бентежні водойми. Несподівано. З головою. На саме дно. Зверхньо-грайливий погляд затягнув крижаною кіркою поверхню. Позбавлений можливості дихати, я розгублено проронив філіжанку на столик і судомно тамував бажання рвучко наповнити подихом легені.

Натішившись моїм спантеличенням, мені відкрили доступ до повітря, запросивши поглядом присісти. З намаганням зірвати штору та перекинути стілець зі столом, я таки вмостився. Досі міцно стиснутий жіночими губами, сміх прорвав дамбу ввічливості, і вже наступної миті я понуро підтягував до себе блюдце з філіжанкою наполовину розхлюпаної кави, під розливи дзвінкого сміху.

 

***

Білява Ася зникла за ширмою. Юля потяглась до пачки цигарок, вивільнила одну. З тонкою цигаркою доглянуті долоні видавались громіздкими. Припалюючи, вдячно скривила пухкенькі губи, зрадивши наявність в них гіалуронової кислоти.

– Дев’ять годин до транзиту? – Юля випустила крізь трубочку губ струмінь диму собі в коліна. – Які наміри?

Я відкинувся на спинку стільця. Які можуть бути наміри?

– Недостатньо для вилазки в таке велике місто, занадто для очікування в нудному аеропорті, – озвучила мої думки.

Уважно поглянула мені в обличчя і якось дивно посміхнулась. Незлостиво кепкуючи. Як давня знайома. Я поглянув на ширму, де зникла блондинка.

– Ася пішла на термінал. Вона не повернеться.

Повернув до Юлі здивований погляд.

– Не прощалась, бо впевнена, що зустріне нас знову, – білосніжні зуби збиткувато блиснули крізь хмарку сивого диму.

Дівчина нахилилась, погасила недопалок, на її обличчя впала коса смуга світла. Довгі, золотаві вії замерехтіли, фон позаду розмився. Промінь промайнув по оксамитовому профілю, надаючи йому контрастності. Вихопив маленький шрам у формі викривленого мачете лезом догори. На скроні, при самому оці.

Несвідома асоціація спантеличила мене. Знову щось замерехтіло на обрії свідомості. Нечіткий розмазаний спогад.

– Все нормально?

Треба опанувати свої емоції.

– Е… Так. Якась мара найшла.

Я вибив зім’яту сигарету з м’якої пачки і припалив звичним жестом, ховаючи полум’я в колодязі долоні.

– Не суп так брови! – Усміхнулась, – ніяк не можеш мене згадати?

Відверто та ретельно оглянув її обличчя. Неквапно обмацав поглядом кожну рису. Не міг згадати. Затягнувся. Водночас випустив струмені диму ніздрями вниз та ротом між ними догори.

Похитав заперечно головою.

– Як ти це робиш? – Спитала.

– Що?

– Дим!

– Що, дим? – Не зрозумів я.

– Як ти можеш одночасно видихати і ротом, і носом? Це фізіологічно неможливо.

Я потис плечима і повторив демонстрацію.

– Факір! – Усміхнулась. – Ти змінився, – продовжила саркастично, пакуючи речі в сумочку. – Став такий жвавий. Просто фонтан емоцій.

Витиснув з себе усмішку. Невідомий мені досі внутрішній інтроверт окупував моє єство, замкнувши десь в глибинних казематах мою нахабну самовпевненість.

– Ходім. – Наказала.

– Куди?

– Вбивати час. – І піднялася з-за столу.

– Це все твій пагубний вплив. – Видав і одразу осікся.

– Що? На що? – Скривилась Юля.

Доречна реакція на недоречний, запізнілий жарт.

Пауза.

Збагнувши, що була це відповідь на вже давно забуте нею зауваження щодо моєї жвавості, Юля хмикнула, закусивши губу.

– Ми вчились разом у школі. – Нарешті пояснила, коли ми покинули корпус аерорту. – В молодших класах.

– В одному класі?

Кивнула:

– В останньому, перед переходом у старшу школу.

– А потім?

– Потім ми більше не зустрічались. – Косо зиркнула на мене. – До сьогодні.

Ми проходили повз понурі стіни бетону та скла. Хмарочоси вражають з висоти польоту дрону, а у свого підніжжя накладають відчуття прибитості. Надають тривожності. Безцільної метаскерованості щура у лабіринті – направленого складною системою символів, розмічених на асфальті та намальованих на знаках; під управлінням плутанини звукових та світлових сигналів на рухомих та стаціонарних об’єктах.

Потоки мас пересипались пішохідними переходами, накопичувались непрохідними грудами на перехрестях, розвіювались по площах та скверах.

Підтримувати розмову в цьому двовимірному, розплющеному важкими тінями склобетонних паль сучасної архітектури, було неможливо. Думки чавились в зачатках, витискались з мозку крізь скроні дрібними солоними краплями поту.

– Що це?

Ми опинились перед стандартною металопластиковою брамою під’їзду житлового будинку. Юля навіть не обернулась, просканувала ключ та увійшла. Пройшли широкий вестибюль, приязно свіжий і затишний після пригніченості вулиць.

Покірно прослідував у апартаменти. Просторі, формою круга, розділені по колу вузькими стінами на ніші. Наповнені недбало розкиданими абсурдними навпівмеблями-навпівдекораціями.

– Мої вітаннь-я!

З-за стіни ближньої ніші виник невисокий, худорлявий, підстаркуватий чоловік. Його початковий пафосний зойк радості зійшов на протяжну фальшиву скрипкову ноту розчарування.

Прикро вражений моєю присутністю, екстравагантний, замурзаний акварелями, мосье м’яко спружинив у демі-пліє з легким поклоном. Не надто знаючи, як реагувати на таке вітання, я неврастенічно затрусив головою.

– Тарас Олегович, – представила Юля художника і зникла у складках ширми сусідньої ніші.

Я відрекомендувався. Проігнорував кволу простягнуту руку долонею вниз, мов для поцілунку, і відвернувся, зацікавившись скульптурою.

Абстрактне сплетіння оголених тіл юнака та дівчини, що в ненависному намаганні виривались з свого симбіозу. Спотворені жіночі кінцівки служили вішаками для одягу, на чоловічих містились фоторамки, книжки та кілька малих кактусів, посаджених без вазонів прямо у заздалегідь заготовані заглибини.

Моя відверта неприязнь не збентежила митця. Зберігаючи безпечну дистанцію, пояснив:

– Мугавусе кунст.

Це мені нічого не пояснило і, усміхаючись у свою рідку борідку, Тарас продовжив:

– Поєднання функціоналу та мистецтва. Засновник стилю Івар Меттіас. Естонець.

– Естонія? – Я неохоче повернувся до співрозмовника, припіднімаючи брову.

Крізь руде, неохайне волосся борідки у задоволеній посмішці визирнули напрочуд рівні та білі зуби.

– Здається туди…

Обличчя художника змінилось на покірну собачу мордочку, погляд його ковзнув повз мене. Я озирнувся – Юля в громіздких пухнастих тапках і вельми короткому, легкому платті припалювала тонку цигарку. На шиї залишилася легка півпрозора хустка-краватка – елемент уніформи, про який вона, видно, забулась.

Втягуючи у легені дим, проймала поглядом. Моторош охоплювала від зазирання в чорноту цих бездонних колодязів. Наче терпким страхом входиш в гидку трясовину, яка неочікувано виявляється теплою та ласкавою.

Метушня при вході розірвала магнетику німого зв’язку. Олегович ніяково усміхався, обутий в один штиблет та з другим у руках. Хвильку повагавшись, він не став продовжувати складну процедуру шнурування і так навпівбосніж вислизнув назовні.

– Це?

– Співмешканець. Не зважай. – Юля наблизилась. Випустила дим мені в обличчя і загасила недопалок об кактус.

Я одразу забув про Тараса. Її рука ковзнула по моїй потилиці, губи промайнули поруч з обличчям. Закляк в очікуванні. Та Юля покинула мій ступор і вже розташувалась серед м’якої шерсті на спині опудала з мускусного бика. Масивна тварина лежала під стіною з тривожно припіднятою головою, мов щойно збуджена зі сну. Утворювала собою щось на кшталт кушетки чи софи.

Наблизився, нахилився, знайшов серед густої шерсті гаряче стегно, повів рукою догори. Її долоня зупинила мою руку. Власно. Іншою рукою охопила мою шию. Потягла. Легкий дотик губ… Я завалився. Легко вислизнула, даючи мені зануритись в кудлату спину вівцебика.

Обернувшись, спостерігав, як продефілювала до фонтану-бару, добула пляшку з прозоро-зеленою рідиною, розкоркувала і, повертаючись, на ходу смачно приклалась прямо до горлечка. Повернувшись, втиснула два пальці мені в чоло, відхиляючи назад голову, і влила алкоголь в розкритий таким чином рот.

Рідина палила піднебіння, язик, горлянку. Судомно ковтав, захлинаючись. Алкоголь розтікався по щоках, шиї. Промочив сорочку. Юля віджбурнула порожню пляшку. Злизувала, зсмоктувала, зціловувала потоки липкого пійла з моєї шкіри. Роздерла, стягнула сорочку.

Абсент розпалював, збудження паморочило. Гарячі струмені заполонили жили. Ошпарив жар смуглого тіла. Простягнув руки до її сідниць, пустив долоні під сукню. Застогнав від гострого болю. Нещадний укус карав свавілля. Наступної миті зневолені хусткою кисті безвладно повисли на розі звіра.

Стягнула з мене одяг, зірвала білизну. Шматувала нігтями тулуб, розгризала укусами шкіру. Пульсуючим стрижнем набрякла пристрасть. Свідомість танула весняним млявим снігом. Млость, біль, жага змішалась у шаленій каруселі. Палітра світу поплила, світ обм’як у розмитих плямах. Смугла, гаряча хмара пестливо катувала, даруючи знущанням насолоду. Конвульсії ейфорії викручували тіло. Хвиля блаженства підіймала на гребінь, розпорошувала в пил молекул ендорфіну і раптом гулко, одним сплеском, збивала назад в тісний спресований ком. Жбурляла в безодню болю і страждання. Палкого, бажаного. Тупими лезами рвало черево, роздирало болем кишку до нестерпності, до непритомності.

Спалах кволої іскри – немічний, бляклий відблиск в темрі забуття – займає полум’я, провокує вибух. Розрив виштовхує нову, потужну хвилю. У безумне, неймовірне, нереальне виверження екстазу…

 

… Я приклав руки до очей, втиснув очні яблука назад в череп. Від цього стало навіть гірше. Сів. Схилив голову. На грудях, череві, стегнах тіснились синці від укусів поверх різнонаправлених віялів подряпин. Шкіра скидалась на екстравагантні шпалери. Оглянув руки. Передпліччя без ушкоджень, лише відтиски на кистях від пов’язаної хустки.

Піднявся. Хитнуло. Збовтав алкоголь з полином в голові. Рідина розчинила рештки мозку, змила з стінок черепа залишки сонливості. Все ще гнітило, проте гумор повертався. Роззирнувся. Зігнувся зібрати одяг, неприємний біль скував рухи. Тугі, терпкі смуги стягнули черево, пах, стегна, поясницю. Одягся, сидячи на підлозі. В те, що вціліло. Штани та піджак. Заляпане, проте нерване.

Чим більша насолода, тим дорожча розплата!

Усміхнуло. Розгойдавшись, забрався на ліжко, полежав, призвичаївся до ниючого болю. Опанувався, встав. Почав екскурсію по нішах. Натрапив на велике дзеркало. В кімнаті, що являла собою щось середнє між кабінетом та будуаром, оглянув себе. Шия та обличчя без слідів ураження. Акуратна сучка! Застебнув піджак, приховавши понівечені обшари тіла. Поправив волосся. Безрезультатно.

Роззирнувся. Все ті ж безглузді меблі. З стелі звисало кілька різнопланових, декоративних гойдалок. На них легенько похитувались фоторамки. Дотепно. Одне сідельце пустувало. Я підійшов. Планшет просто перекинувся, лежав долілиць.

Підняв. Це був шкільний альбом. Молодша школа. Не одразу впізнав свій клас. Швидше за обличчями викладачів, ніж однокласників. Проглянув мініатюри з обличчями на першому аркуші і не знайшов жодної темношкірої дівчинки. Хмикнув. Бреше, сучка! Пройшовся ще раз уважніше. Дивно?

А що тут дивного?

Тицьнув на свою фотку. П’яно примружився. Перегорнув кілька сторінок. Знайшов своє фото. Покрутив туди-сюди. Зирнув у дзеркало. Дитиною я краще виглядав і людиною був напевно кращою. Усміхнувся.

Гортав далі. Кількох дітей я так і не згадав, деяких дуже смутно.  З останньої фотографії на мене сумно подивились великі, темні очі в обрамленні світлих вій. Контрастно виділених на тлі шкіри кольору паленої охри.

Навіть на пам’ятному фото дитина не посміхалась. Сумні очі дивились на мене повні вологого жалю. Я глитнув…

…Саййєд продовжував витріщати свої величезні дівчачі, вічно мокрі очиська крізь грубі лінзи дурнуватих окулярів з дебільними пружинними, закрученими навколо вуха дужками.

– Ти чурка. Чурка. Бля ти! Чуєш?! Чурка! – Ми весело реготали.

Іранець скулився в кутку за партою. Я плюнув йому в обличчя. Слина заляпала скельця, стекла і кумедно повисла пінною, тягучою краплею на оправі. Саййєд шморгнув, слина зірвалась на щоку. Повз ніс промайнули тонкі струміньчики дрібних сліз, намагаючись змити принизливу огиду з обличчя.

– Воно плаче! – Радісно кричав я, помітивши вологу на його щоках.

І тикав в однокласника пальцем. А він далі витріщався мокрими очиськами і підтискав свої пухлі губи. Не відривав погляду від мене. Це бісило. Я тупав і горлав:

– Ти дівка. Дівка. Баба! Сука! Ти тупа плаксива баба. Губаста сучка!

Ми знову зайшлись гучним реготом. Саййєд зняв окуляри, почистив об светр, втер щоки кулаком і, одягши знов, швидко закліпав на мене.

Неприпустимий жест непокори. Я спалахнув від гніву. Закусив губу, широко та демонстративно розмахнувшись, влупив малого тильною стороною долоні іранця по обличчю. Окуляри злетіли, вдарились десь об стіну, розсипавши уламки лінз. Від удару одна дужка зламалась і глибоко продерла шкіру на скроні поряд з оком.

– Ти педік. П-педік. Баб-ба і педік. Г-галімий підар-р! – Затинався я від люті, перекрикуючи ридання жертви та регіт однокласників.

Сміх раптово стих, коли крізь пальці малого просочився струмінь крові. Всі налякано розійшлись, лише я продовжував зло плювати та викрикувати образи, доки Саййєд схлипував, розтираючи кров, слину та сльози долонями по обличчю.

Він відірвав обличчя від рук і, побачивши кров на пальцях, підняв наляканий погляд на мене. Погляд великих, темних, вологих озер. Повний жалю та благання…

…Повні жалю та благання. Над лівим оком голографічного портрету Саййєда чітко виділявся шрам від дужки окулярів у формі кривого мачете лезом догори.

– Впізнав?!

Юля взяла з моїх рук альбом, поклала на гойдалку. Обійшла мене і сіла проти великого дзеркала. Зайнялась макіяжем. Задерла голову, наклала тональний крем на шию. На горлі трикутною тінню окреслився кадик. Потяглась до столика, кладучи тюбик, і короткий шовковий халат розгорнувся.

Мої кінцівки заніміли. Пари алкоголю вивітрились і крихкий мозок терпко зашарудів м’ятим картоном, стиснутий усвідомленням причини та природи тягучого болю між стегон.

Саййєд, відстеживши мій погляд в дзеркалі, усміхнувся. Накинув полу халату на стегна.

– Під під’їздом тебе чекає таксі. Виліт за… – поглянув на циферблат годинника, – …за дві години.

Я мовчав. Волога та думки покинули моє тіло. Гіркий осад полину сухо спаяв піднебіння з язиком. Повіки зі скреготом дерли очі.

Розцінивши мій ступор як вагання, спокійно додав, розтираючи щоки:

– Волієш залишитись? Тарас не проти, він ніколи не проти…

 

Шок відійшов у таксі, повернулось відчуття реальності, розуміння дійсності і мене вирвало. Гіркою, жовто-зеленою сумішшю жовчі та полину. Вигляд забльованих босих стоп сповістив, що взуття залишилось на згадку Саййєду. Може натхненний Тарас Олегович створить з них пристойний мистецький функціонал. З кактусами.

Розгніваний таксист довго лаявся мені навздогін. А я обережною, непевною, босою ходою залишав липкі сліди на гарячому асфальті у напрямку аеропорту. Моя збентежена дефлорацією душа шукала емоційної рівноваги. Та мордувалась загадкою – як Саййєду вдається приховувати під щільною, еластичною уніформою стюардеси своє, гладенько виголене та варте заздрості, габаритне угіддя.

 

19.08.21

Leonidld
Опубліковано: 20 вер. 2021. 21:23
Жорстокий жарт дотепної долі або навпаки Дотепний жарт жорстокої долі
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!