СІРИЙ

І

ХАРКІВСЬКИЙ 11:30

ННННҐҐҐҐ. Сука! Як же, бля, болить голова. Я засовгався на мокрому матраці. Ясно! З цим вже ясно. Мокрі труси неприємно липли до тіла. Плутаючись ногами і руками в одіялі, я нарешті скинув його і затовк в кут ногою. Сів, скинувши ноги. Матрац чвакнув. Я обняв голову руками, затис вуха. Накривала хвиля розпачу і стиду. Бля! Бля! Бля! Нннґґґґ! СУКА!!! Ніздрі розширились і я швидко, з свистом, глибоко і часто задихав. Ендорфіни! Ендорфіни! Ендорфіни! Спокійно. Мені потрібні ендорфіни. Не думай про погане. Про щось хороше. Хороше. Хороше. Вода. Торт. Ліс. Тече вода. Бля –куди вона тече?! Не помагало. По литках ніг спускались крапельки. Я затупав тихенько п’ятами. Дихання втамувалось. Я дещо заспокоївся. Фу, бля. Не встаючи, стягнув з себе мокрі, огидні труси і жбурнув кудись в темряву. Очі стали звикати, і в просторі окреслились предмети. Стіл, якийсь величезний фікус, рамка вікна і велика біла пляма під стіною праворуч. То були білі труси на величезній жопі. Така жопень могла належати лише одному моєму знайомому. Він тихо спав, немов вмер. Така поведінка не була йому притаманна, переважно він риком храпів, часто захлинаючись власним ревом. Раптово бездиханно затихав і знов розривав ніч своїми риками. Мені завжди щиро було шкода його тендітну, дрібну як зубочистка, дружину. Може здох. Я повільно встав, підійшов і пихнув його стопою в жирний зад, залишаючи мокрий відбиток п’яти на білій тканині. Тлущ в трусах проникливо засвистів. Пердить – значить живе. Туша заворушилась, поплямкала і знову затихла.

Мій перший стрес пройшов. Я виколупав з кута одіяло і ретельно повитирав свої засцяні зад, яйця і ноги. В підніжжі ліжка опинились мої кросівки, там я намацав шкарпетки. Це вже великий плюс. Де я є? Курва, де я є?! Ай! Ай-ай-ай. Почуття сорому, нестерпного сорому і почуття провини повернулось. Я присів. Опустився на коліна і вперся головою в бильце ліжка. Ааайййй! Як же я себе ненавиджу. В пам’яті з’явились епізоди вчорашнього дня і тверда хвиля розпачу та тяжкого стиду оглушила мене по потилиці. Ой-ой-ой. Сука, як же не хочеться жити. Я тихо скавулів, затискаючи вуха. Ендорфіни, ендорфіни, бля, де ті ендорфіни. Думай про хороше. Хороше! Все буде добре. Просто треба пережити сьогодні. Вчора вже не зміниться. Хороше. Ендорфіни, ендорфіни, ендорфіни. Попускає, попускає по трошки. Треба знайти одяг. Мені потрібне свіже повітря. Негайно. Я просунувся на колінах вздовж ліжка, опираючись руками на матрац. Вліз в свою калюжу. Во, бля, кретин. Курва, як я ненавиджу себе. Чмо, чмо, ЧМО!!! Доповз до подушки і нею, всівшись на зад, знову ретельно повитирався. Під подушкою виявились мої речі – одяг, телефон, гаманець. Телефон довів мені, що зараз третя година сім хвилин і заряду лишилось двадцять три відсотки. В гаманці залишалось кілька дрібних купюр, але присутні були мої карти. Невпевненими рухами я вдягнувся. Треба вийти назовні доки не накрило знову.

Думай. Зосередься. Нічого не згадуй. Треба все забути. Вчора не було. Просто пережити сьогодні, лише пережити сьогодні. Тож не вперше. Ти знаєш, що робити. Опануйся.

Я повільно, обережно встав. Так. Взутий. Одітий. Гаманець, телефон, паспорт. Паспорт? Бля! Паспорт! Чому зі мною паспорт. На хрена мені паспорт? Ладно. Дідько з ним. Добре, що є. Навушники! Де? Та хрена мені вони. Так, ще раз. Взутий, штани, футболка, олімпійка, гроші, карти, паспорт. Труси. Труси? …А! бля, згадав. Я посунувся до дверей. Пакеда, жопа Тлуща. Жопа у відповідь злегка поворушила відбитком моєї п’ятки і ще раз коротко свиснула.

За дверима мене зустрів якийсь дивний коридор, з рядом однакових дверей. Притушене світло. Строкаті, темні, брудні шпалери. Це пригнітило. На мене посунулась чергова хвиля розпачу. Обличчя скривило, губи вигнулись в дугу. Я їх стиснув щоміць, зсутулився, напружився. Не піддавайся, виходь, виходь! Назовні. Коридор, двері, сходи. Якась стійка, знову двері, цього разу скляні. Вестибюль. Зашарпані, обдерті, м’які крісла. Металопластикові двері. Вулиця.

Фу. Ох. Я глибоко вдихнув. Ще раз і ще. І ще. Йопта. Наче важкий свинцевий шолом з голови зняли. Я сперся плечима до стіни і сильно, жорстко і довго розтирав обличчя долонями. Тер очі, щоки, скроні. Мені треба додому. Мені потрібно в знайоме, безпечне середовище. Там легше пережити буде сьогодні. Лише сьогодні. Завтра це вже буде просто, а потім навіть смішно. Але не зараз. Зараз страшно. Як мені зараз страшно. Ай-ай-ай. Ойййй. Ннннґґґґґ. Ніздрі розширились, аж заболіли. Я глибоко, часто з хрипом дихав. Ендорфіни, ендорфіни, ендорфіни. Треба йти. Просто йти. Тоді попустить. Скоро йди. Йди. Йди. Не думай. Думай про воду, ліс. Все добре. Добре, спокійно. Це лише сьогодні. Спокійно. Спокійно.

Я сповільнив ходу. Попускало. Боже, де я? Вулицю я не міг впізнати. Треба знайти таксі. А, чорт, в мене немає готівки. Банкомат. Але де я? Що за дурнуваті паркани, дивні будинки. Я повернув за ріг. В кінці вулиці блимав зелений хрест. Аптека. Це навіть краще. Я пришвидшив ходу. Аптека нічна. Я вперся головою в скло над маленьким квадратним віконцем і тихенько постукав чолом. Потім сильніше. Потім ще сильніше.

- Тутка є звонок, – сказало мені роздратоване віконце, дивно ставлячи наголоси на останній склад.

- Медіхронал. Два. Атоксил гель. Чотири. Воду. Газовану. Двушку… стаканчик.

Я глибоко видихнув, отруївши простір гострим токсичним вихлопом алкогольного угару. Віконце різко захлопнулось. Образилось, напевно. Я чемно чекав, не міняючи позиції. Нарешті віконце зглянулось і прочинилось. З нього виглядав пакет.

- Карточкою, – витиснув я з хмаркою отрути.

Віконце залаялось, все так само, з акцентом на останні склади.

- І… дай, бля… ту… ду…

- …..

- Дису… дисуль… фірай. …фірум

Віконце мовчки, терпляче чекало.

- Еспераль. Та. Во. Еспералька…

- Не. Немож. Но за двадцят чотири часи. Типирька немож. – Голос був стурбований. Співчувало. Певно було в темі.

Я стягнув усі свої резерви. Мовлення з більш-менш виразною дикцією вимагало всієї доступної концентрації сил. Міцніше вперся чолом в скло.

- Я знаю. Я завтра. Не тепер.

Віконце завагалось, але таки наважилось. Одним менше, одним більше. Що йому до того – то моя справа.

Циліндрик з таблетками дисульфірама я всунув в кишеню джинс. Решту пакету розклав прямо на тротуарі за кілька кроків від дверей аптеки. Так щоб бути в плямі світла. Я довго вовтузився з гелем, не міг розгризти міцні пакети і сильно злився. Витер липкі руки об діл штанів. За два приходи розвів та випив медихронал. Потім довго і бездумно сидів на асфальті, допиваючи решту води.

Ще раз накрила депресивна хвиля, але вже легше. Глюкоза! Скоро організм очуняється і запросить детоксикацію через дефекацію. Треба добиратись домів. Я витяг телефон. Відкрив додаток таксі. Визначити моє місце знаходження? Визначай. Дозволити включити навігацію? Дозволити. Карта на екрані смартфона понеслась, пригальмувала, збільшилась і під червоним, видовженим трикутничком з’явився який незрозумілий напис. Я зменшив двома пальцями масштаб, вдалось це не одразу. Навколо трикутника окреслилась неправильна форма населеного пункту з написом Іршава.

Йоб! Іршава!!! Бля!!! Іршава!!! Тлущ. Паспорт!! Йопта. Велика жирна жопа Тлуща!! Ми у відрядженні на Закарпатті.

В кінці вулиці небо стало світлішим – сходила ранкова зоря. Я п’яно плакав.

*********

Я клацав по клавіатурі в пустій «конторі», ліплячи заздалегідь нікому не потрібну комерційну пропозицію, коли двері відчинились і зайшов Ведмідь. Він весело і слиняво бурмотів непізнавальний мотивчик, легко покручуючи свою тушу. Це значило, що він вже в «хлам». Він тривалий час провів в цеху і результат був очікуваний. Завантажившись у своє дешеве офісне крісло фінансового директора, з надмірними зусиллями намагався зосередитись на тиканні пальцями в ноутбук, але швидко полишив цю непідйомну задачу і, опершись на кулак, втупив. Я зупинив клацання, очікуючи початку розмови про потребу розвитку нових шляхів просування бізнес напрямків. Але натомість він щось нечленороздільно поцмокав, заслинивши свій кулак. Протяжно, з глухим риком, зітхнув, виказуючи тим своє розчарування чи то загальним становищем речей, чи то своєю власною недієздатністю. Я повернувся до моєї марної роботи.

Масна мармиза Ведмедя періодично звалювалась з кулака, перериваючи його неритмічний храп, цямкала або беззлобно рикала, і знову мостилась на кулак то чолом, то щокою. Забеленкотів його мобільний. Ведмідь від несподіванки випрямився і широко (наскільки це взагалі було можливо) розкрив дрібні, масні оченятка, глибоко сховані в пом’ятій, спухлій масі обличчя, схожій на ком дріжджового тіста. Оговтавшись, сміливо почав водити по екрану товстими пальцями, але не справившись з жестом «підняття» слухавки, розлютився і, намацавши збоку телефону кнопку, люто тиснув її, аж доки той не вимкнувся. Мені набридла ця вистава, до того ж це була вже тринадцята чи чотирнадцята дія поспіль. Дії вистави відбувались щоденно, були одноманітні і передбачувані. За винятком дрібних деталей. Антрактом служили лише вихідні. Я взяв сигарети, ключі і пішов в цех. Там тихо сопів Щур, вкрившись курткою роби. Він лежав на лавці за обіднім столиком у «кухонному» кутку. За апаратом, в протилежному кінці цеху, традиційно прирікались Галушка та Стручок. Базилія не було, той вже втрачав кваліфікацію і не тягнув щоденну лямку. Тож брав антракти через день. Я виліз на консольний ліфт і закурив. Мерзлякувато, курва! Осінь. В зелену браму дворика просунулась темна постать і зупинилась на розі будинку. Я впізнав Сірого.

Повернувшись в офіс, я перевірив, чи Ведмідь не «посіяв» ключі – лежали на столі поряд з ноутом. Вимкнув світло і покинув приміщення, закривши двері на ключ. Сірий висів над сходинкою до під’їзду. Я підморгнув йому в знак вітання, він жодним чином не відреагував. Та і яким чином може взагалі реагувати хмарка сухого темно-графітного пилу, розміром з людину. Він був схожий на намальовану на прозорому ватмані тінь від шмати, густо затушовану простим, м’яким олівцем. Ми рушили, по засіяній вибоїнами вуличці.

- Що там Ведмідь? – Спитав Сірий.

- Купив бігову доріжку, влаштував на балконі.

- Буде ганяти? – Посміхнувся Сірий. Щодо посмішки це було моє припущення, оперте на його інтонацію.

- Так. До «склепу» по водяру. – Я позіхнув, – закінчується другий тиждень запою, йде на рекорд, – пояснив я.

- А…

- А доріжка навіщо? – Запитав після паузи Сірий.

- Я гребу?!

Далі йшли мовчки. Часу до назначеного візиту в лікарню було ще дуже багато. Йти додому не було жодного бажання. Пертись в той «курятник» по гвинтовій драбині на третій поверх. В кімнату-кухню без санвузла, з облупленими, синіми дверима, низькою стелею і одним малим вікном в нікуди. Тобто з виглядом на глуху цегляну стіну. В помешкання навіть холодильник не влазив. Стояв на коридорі поряд з відром, куди за дня лили помиї, вночі ходили сцяти. Там, напевне, тлумилось моє «бабське царство», готуючи якусь несмачну, смердючу болотом рибу. Тим більше припертись в компанії Сірого. А до прийому в лікаря я його точно не позбудусь. Тож вирішив йти пішки до лікарні, нарізаючи великі петлі по дорозі.

- Ти виглядаєш втомленим, навіть виснаженим, – почав, аби щось сказати, Сірий.

- Жизнь дала трещіну, іскра згасла! – Залибився я у відповідь.

- Я хронічний алкоголік в тривалій ремісії з гострою алергією на канабіси, – продовжив я після паузи, – з доступних задоволень лишився лише масаж простати. Але і там набрякла перешкода.

- Комбінований геморой! – Сірий явно ржав. Хоч я твердо зберігав серйозність тону та виразу обличчя.

- Ти знаєш, що я скажу, наперед. Я став банальним і передбачуваним. Втратив гостроту думки та слова.

- Бухий ти прикольніший. Брутальний, але дотепний. Гумор брудний, зате смішний. Тверезим починаєш часто повторюватись. Стаєш плоским і нудним.

Сірий раптово зупинився, впершись в якусь думку, і встромив в мене довгий погляд. Ну, таке в мене склалось враження. Бо надто складно судити про емоції густого скупчення пилу з графіту.

Після тривалої паузи він спитав:

- А хер стоїть?

Я сплюнув.

- Перманентно. Практично перманентно. Тикати немає в кого.

- Дай сигарету.

Ми закурили і Сірий, змішавшись із папіросним димом, став мутним, але світлішим.

Попрямували до перехрестя, за ним розгортався великий парк і, перетнувши його, ми б опинились неподалік лікарні. Все таки приємніше гуляти посеред зелено-жовто-червоногарячих дерев, ніж петляти понурими вулицями, серед мокрих наче опісяних будинків. Спустились в підземний перехід. Його внутрішній вигляд нагадав мені молодий березовий лісок початку весни. Неначе як з молодих деревець точився сік, так з стін тяглись вологі пасма, збігаючись на підлозі в невеликі аміакові озерця. Я підійшов до однієї з стін і додав свій внесок у загальну панораму. Сірий невдоволено крекотів за моєю спиною. Він був ярим противником моєї асоціальної поведінки. Я ж не вбачав нічого недоречного в таких речах як ходити по газонах, срати в парку під акацією чи бухати на газеті.

Решту часу ми провели в парку під мороссю дощу, вештаючись доріжками і несучи якусь лухту.

Доктор як завжди, так і як усі вони загалом, був вкрай ввічливий та доброзичливий. Зазирав в очі, уважно приглядався. Як Ваші справи? Який настрій? Як на Вашу думку? Док, йопта, давай по дєлу! Терапію – нема часу! Мене внизу чекає уявний графітовий друг і анально-апельсинові цікавинки-новинки на спеціалізованих порносайтах.

Лікар белькотів якусь бурду, час від часу пригладжуючи густу щітку сивих вус на зморшкуватому, вкритому старечими плямами обличчі. Я втратив інтерес до тиради майже одразу. Яким чином така інформація може допомогти моїй посталкогольній шизофренії з параноїдальною манією – я не знав.

Доктор чомусь в слові «манія» ставив наголос на другий склад. Звучало досить кумедно. Сюди я прийшов за маленьким листком з кругленькою маленькою печаткою, схожою на блакитний смайлик.

Втупившись в сиві вуса, я односкладно і відчужено відповідав на нечасті запитання. Для доктора було очевидно, що я його зовсім не слухаю, щоправда його це геть не засмучувало. І я взагалі припинив відповідати, так що розмова перетворилась на монолог.

Пригадалась давня вогненно руда подруга. Ми зустрічались при нагоді кілка разів на рік. З часом її вогненність зникла і вона стала просто руда. Проте в свої сорок привабливості не втратила, хіба дупа дещо пом’якшала. Не пружинила як м’ячик після ляпанця, а якось мило хлюпала. В останній рік зустрічей побільшало. Гуляли з її малолітнім сином, який часто плутав сплячих на газоні і тротуарах п’яних мужиків зі своїм татом. Я дико нудився на тих зустрічах, але чомусь ніколи не міг відмовити. Вона впродовж прогулянки вливала в себе одну-дві пляшки вина, залежно від того наскільки підготовлена була до зустрічі. Це була єдина п’яна жінка, яка не викликала в мене роздратування, може через те, що не кокетувала і взагалі п’яною була напевне більш адекватною, ніж твереза. На одну з таких зустрічей я безсоромно запізнився на години півтори. І то була фатальна помилка. Я прийняв всі доречні докори без виправдань і на знак примирення випив з двушки «Коки» ковток примирення. «Коли» там було рази в два менше, ніж дешевого коньяку. Вона добила решту, і ми втрьох попрямували в парк атракціонів, катати малого.

Вибухнула вона несподівано, видно давні тріщини на витримали і дамбу прорвало. Все зло спало на дрібну кучеряву голову синулі. Вона шарпала його, жбурляла на траву. А він плакав, намагався її обняти – «Мама, пожалій мене», і падав, відштовхнутий, на газон. Потім затягнула його за ріг якоїсь каси і продовжила екзекуцію. Я харився. Я не хотів втручатись. Я не бачив глузду в її діях. Я не хотів розбиратись в причинах цієї поведінки. Я не хотів ні заступатись за невинне дитя, ні заспокоювати ошалівшу бабу. Я довго чекав доки вона вгамується, але це було безнадійно. Малий припинив просити жалю та милості, а її істерія продовжувала набирати оберти. Я знав, що це закінчиться припадком і довгими затяжними риданнями, доки весь дешевий коньяк не вилиється крізь сльози. Я не хотів її жаліти, не відчував і жалю до дитини. Просто тупа, безглузда поведінка. Просто життя дало тріщину і струна лопнула в невдалий час і в невдалому місці. Ну і хрен з нею і з її струною. Мої струни теж лопали, а перформанси мої були попмезні, яскраві, емоційні, навіть епічні. З відповідними наслідками. Тільки от навіщо я тут пасусь? Загудів мій телефон. Субота, вечір – і ось зараз йому терміново потрібна консультація по квадрату направляючого ролика ведучого шківа прямої передачі портабельного верстата на дизельному двигуні. Сука, сьогодні вночі, бля, в ліс поїде! Але той раз я навіть втішився дзвінку. Відокремившись від скандалу, я довго і детально консультував, надаючи всю відому мені доречну і недоречну інформацію щодо цього запитання. По закінченню розмови я перемкнув телефон в режим «польоту» і пішов на вихід з парку. Зайшовши досить далеко, я прискорив хід, ще швидше, ще… і зірвався на біг. Куди я біг чи від кого? Руда то мене точно не наздоганяла. Я добіг до тютюново-газетного кіоска, купив поштучно кілька сигарет «Captian Black» і закурив. Вперше за чотири місяці.

Ми довго не спілкувались після цього інциденту. Доки мені не зателефонувала наша спільна знайома. В Рудої померла мати. Коли я прийшов на парастас, Руда була здивована, нашої вчорашньої розмови по телефону вона не пригадувала. Як виявилось, була в «хлам», а я навіть не запідозрив – голос був твердим, а речення осмисленими та логічними.

Наші зустрічі відновились, але тепер ми зустрічались лише вдвох і стосунки набули більш лагідних контурів. Контури лагіднішали і починали міняти кшталт. Остаточну форму вони прийняли в заміському готельчику, призначеному саме для таких формувань. Вона наполягала на презервативах, але мені скоріш була потрібна ложка, аби її підв’язати як направляючу. Благо доки в тебе ще є пальці на руках та шершавий язик, то ти ще не повний імпотент. Щоправда, не вдаючись в деталі, після тривалих покутувань таки вдалось довести свою гідність до еякуляції. В процесі якої я на радощах мало не задушив Руду. Але як би там не було – це було повне фіаско! Наш роман фінішував на стартовій лінії по причині профнепридатності спаринг-партнера.

Видно якісь зі своїх думок я виказав в голос і розмова з доктором впала в русло теми спряженості емоційних та сексуальних міжстатевих взаємостосунків. Я мав що повідати доку про справді емоційні стосунки, але не став. Це було далеке перше кохання. Не перший секс, не перші стосунки, а саме воно. Вихри пристрасті, скандали, ляпаси, битий посуд, розмазані по стінах під’їзду торти. Сльози, погрози, благання, зради, примирення… і все це влізло в якихось дев’ять чи десять місяців. А як наслідок на все життя залишись шрами на простаті. Два маленьких – миле нагадування про перенесений мікоплазмоз. То миле, ніжне Янголятко, п’ятнадцятиріччя котрого ми святкували вже як закохана пара, на той час ростила в своєму благодатному середовищі хронічний мікоплазмоз. Ранній сексуальний досвід в її сім’ї був традиційним. Цю традицію запровадив голова сім’ї – гідний потомок біблійного Лота. Розбестив з німої, п’яної згоди своєї дружини свою ж власну доньку Сяну, і так з’явилась старша сестра мого Янголятка – Чортенятко. Згодом Сяна подарувала татку і другу внучку-доньку, тобто вже саме Янголятко. Так і жили собі три сестри, старша з яких була їхньою мамою. Чортенятко виросло, розвинулось, стало привабливим юним створінням. Трішки псули обличчя чорні вусики під носом, але то легко усувалось. З нею росло та квітло русяве Янголя, теж з вусиками, але мало помітними – світленькими. І от несподівано Чортенятко завагітніло, а спохопились коли вже аборт робити було пізно. Потомок Лота додав до своїх титулів ще прадіда. Після цього Сяна вискочила заміж за першого зустрічного і забрала всіх своїх сестер, включно з новонародженою Алею і вже вагітним Янголятком. Цю вагітність встигли обірвати, і таким чином припинити цей невтримний потік інцесту. Раннє розбещення всіх сестер включно з мамою сильно вплинуло на їх світогляд. Курвились вони нещадно (окрім малолітньої Алі). Сяна показувала гідний приклад молодшим. Ті чемно наслідували, щоправда потай одна від одної, не зраджуючи своїх секретів поміж собою. Чортенятко в короткий термін вирішила застосовувати свої навички в професійному середовищі. І полишивши Алю на п’яну турботу бабусі, в надії що дитя ще надто мале, аби привабити свого прадіда-діда-тата, подалась на професійну панель в Туреччину. В короткі свої приїзди ділилась враженнями, абсолютно не приховуючи своєї діяльності.

Її яскраві розповіді агітували краще будь-яких реклам. Майже з кожних гостин вдома вона забирала з собою завербовану колежанку. Одну з них, Наташу, я запам’ятав по тому, що вона вилітала по закордонному паспорту дитини – їй ще не було шістнадцяти. Він вирізнявся блакитною, а не синьою обкладинкою.

Врешті Чортенятко навіть вийшла там заміж і отримала ідентифікаційну карту на ім’я Ідіара Уруз чи Узур. Та покинула роботу в клубах. Гарячий турок приголомшив її своєю бурхливою поведінкою та непередбачуваними вчинками. Засипав її на танцмайданчиках пелюстками троянд. Влаштовував неймовірні вояжі, феєричні сюрпризи. Задаровував коштовностями. Оточував безперервною увагою. І був неймовірно палкий в сексі. Жорсткий в коханні! (Згідно її розповіді, в перше ж злягання виграв її в її улюблений спосіб. В який, на жаль, не уточняла). Згодом увага перетворилась на переслідування, а палкість в побої. Так зі зламаним носом, надірваним вухом і вирваним пасмом волосся, загрібши всі свої зароблені і вкрадені в чоловіка ліри, Ідіара пересмикнула Чорне море і знову перетворилась на вітчизняне Чортенятко. Нелегально ввезла з собою цілу оранжерею грибків та венеричних захворювань. Весь цей добробут цвів у всіх доступних інтиму місцях, а також у стравоході та кишківнику. І серед цього буйного квіту Ідіара вдало приховала від митних служб в аеропортах коштовності та суму, що однозначно вимагала декларування.

Скарбів з інтимних печер стало якраз на то, аби купити двокімнатну квартиру та відновити нормальне функціонування флори і фауни в організмі, позбувшись всього ботанічного та зоологічного різноманіття. Та от психічний стан після тривалих стресів і перманентного вживання наркотиків відновити ніхто не намагався і в голові плодились армади тарганів та мишок.

Чортенятко швидко знайшла серйозних чоловіків, які займались серйозними справами, і долучилась до бізнесу. Справа розвивалась, росла – росла та розвивалась самооцінка Чортеняти. Серйозна, ділова жінка! Директор та власниця приватної фірми. Власної справи! Справа була не складною і дуже дохідною. Експорт дубового кругляка в Словаччину під час тотального мораторію на

вивіз необробленої деревини. Обов’язки були ще простіші, лише підписувати документи та ставити печатку. Свою печатку! Яку носила завжди з собою! І підписи робила лише одною ручкою, яку носила разом з печаткою. Звісно, що кругляк вона не їздила вантажити – всіма решта, другорядними, не вартими її уваги, справами займались серйозні чоловіки. Серйозні чоловіки згодом зникли. Натомість прийшли інші, не менш серйозні. З СБУ. Оглянули Чортеня, печатку, ручку і квартиру. Печатку і ручку дозволили залишити собі, а щодо квартири то повідомили, що тепер тут житимуть вони. Тобто не персонально вони самі, але точно вже не вона. А де буде жити вона? Ну якщо наполягатиме, то можуть оформити на кілька років на постійне місце проживання з харчуванням та працевлаштуванням і з занесенням в трудовий стаж. А ні то й ні, ця опція не обов’язкова.

Решта умов угоди йшла нероздільним пакетом і Чортеня не могла відмовитись від окремих пунктів. Туди включалось і святкування в сауні з шампанським успішного вирішення справи. Так вона зачала свою другу дитину і позбулась квартири. На той час нащадок Лота відійшов у свій мормонський рай, і Чортенятко переїхала до бабусі. Далі нетривала кар’єра стриптизерки. Вітчизняний ринок гейш не видався привабливим після Туреччини. Проте і гейшу життя пошарпало дещо. Тож ще не до кінця відомо чи ринок відкинув гейшу, чи гейша знехтувала ринком.

Востаннє я її бачив з чорними вусами під носом. Це очевидно свідчило, що вона покинула слідкувати за собою. Роздавала брошури Свідків Єгови – «вартову башту» – разом з такою ж вусатою Алею. Обличчя дівчинки-підлітка було симпатичним, навіть милим, незважаючи на вусики. Але неможливо було затримати на ньому погляд, одразу штовхало почуття огиди. Змушувало відводити погляд. Так гидливо і акуратно, наче знімаєш з себе куртку, яку щойно заляпало лайном.

Коротка розмова з Чортеням виявила те, що таргани та миші зайняли домінуючу позицію і повністю анексували її голову. Я майже нічого не зрозумів з тієї мішанини слів та фраз, що Чортеня видавало. Врешті заплутавшись у власній нісенітниці, вона схопила свої брошурки і втекла. Тупотіла швидкими кроками по асфальту, нервово озираючись. Аля зазирнула мені в очі, я не зміг не відповісти. В її великих, дивних, водянистих, майже прозорих очах тиснулось величезне почуття вини. Наче просила пробачення. За що?! Вона не знала. Вона помічала ці гидливі погляди на неї, а точніше те, як їх відводять. Вона розпізнавала недоброзичливість, огиду в них. І шукала причину в собі, якусь свою вину. Сподіваюсь, вона ніколи не дізнається причини, а почуття вини вгамується разом з підлітковим гормональним вихором.

Моє кохане Янголятко покотилось по похилій стрімкіше за своїх сестер. Вона прагно набиралась досвіду, обмінюючи свою ранню юність на розваги. Не ділячи коханців за віком, вона брала в них все, за що вони могли заплатити, і ніколи грошей як таких. До нашої зустрічі вона скуштувала більше коханців, ніж її мама за життя.

… О нашей встречи! Что там говорить! Я ждал ее как ждут стихийных бедствий,

Но мы с тобою зразу стали жить, не опасаясь пагубных последствий….*

Спочатку запалав я. Рвав і метав! Я добивався. Ліз у бійки за будь-яке необачне слово, двозначний натяк. Одного разу вдвох на вісьмох, де отримав кастетом по черепу, але метал тільки висік дві глибокі рани, пошкодивши лише шкіру та трішки м’ясо. Удар був нанесений м’яко, боязко та невпевнено. Сам нападник після атаки покинув зброю та спробував втекти. Гнівний, закривавлений я товк його, доки не зламав собі мізинець. Діти били дітей. Решта здалась без бою, і ми переможно повели вісімку полонених в бар на виплату алкогольних контрибуцій. Але доки мене Ґена відмивав від крові в туалеті, арештанти мирно смикнули.

… Потом я помню бил друзей твоих – мне с ними было как-то неприятно,

Хотя быть может были среди них, наверняка, отличные ребята…*

І таки добився. Отримав всій заборонений плід. Разом з хробаками. Великою кількістю хробаків. Хоч яблуко було і добре потовчене, і з хронічними набутками, виявилось надто неспіле і апатично

несмачне. Та тоді важливо було досягти і скуштувати, гурманом робишся згодом. Наразі – здобувач. Здобув! Цілу популяцію в додатку.

… Я сразу сузил круг твоих знакомств, одел – обул и вытащил из грязи,

Но за тобой тащился длинный хвост — длиннющий хвост твоих коротких связей…*

Щастя було нетривалим. Розбещена, вона не могла довго втримувати увагу на мені одному. А недосвідченість у справах амурних швидко перетворила мене з пафосного войовничого лицаря на слинявого покірного раба.

…О чём просила — делал мигом я: я каждый час старался сделать ночью брачной.

Из-за тебя под поезд прыгал я, но, слава богу, не совсем удачно… *

Стрімкий потік безперервних, незавуальованих зрад провокував вихри сцен, пінився водоспадами скандалів і потихенько вимив з мене всі почуття. Нарешті я почув ті холодні струмені на своєму тілі. Враження було наче прокидаєшся здоровим після тривалої гарячки, а головне байдужим і цинічним. Останніми краплями, що очистили мою душу, та вимили останніх представників популяції мікоплазмозу, було те, як моє Янголятко покинуло мою понівечену душу на дискотеці з щойно прибулим незнайомцем. На той час я вже повністю абсорбувався в брудну шмату і не мав жодних прагнень бодатися з конкурентом. А просто мирно жував зелені соплі поруч з входом, чекаючи невідомо чого. І так, не дочекавшись, поплівся в ніч геть. Та от ранок приніс яскраве сонце і свіжий запах ранкової роси. Вперше за тривалий час лікування дало результат і моя сеча не була заповнена пластівцями життєдіяльності мікроорганізмів, а була прозора як карпатський струмок. І пахла! Пахла як ранкова роса на бабусиному хуторі, де немає ні асфальту, ні газу, ні електрики. Лише трави і квіти. Далось взнаки те, що в нас вже не було інтимних взаємин, і лікування дало нарешті результат. Щодо Янголятка, то вона халатно поставилась до свого діагнозу та відповідно і до лікування. З чим можна було б вітати всіх моїх наступників та співкористувальників.

…Не дождуся я, как видно, когда я с опозданьем

Сдам с рук на руки книгу с неприличным названьем…**

За кілька днів я байдуже розірвав наш дивний союз. Янголя намагалось влаштувати сцену, але я вже був поза межами потоку. І на цьому все мало б скінчитись. Так тепер запалала вона.

Все закрутилось знову. Сльози, благання, погрози. Лише дзеркальному відображенні. Тепер я був аудиторією, а вона влаштовувала перформенси. Використала практично всі доступні методи – від міцної жіночої дружби з моєю сестрою, до спроб спокусити моїх друзів. Все на марно. Я так міцно скучив за справжнім запахом ранкової роси та веселим дзюркотінням сечеграю без різкого, пекучого болю, що не проміняв би в той момент на жодні сумнівні яблука спокуси. Тим більше з її нечистих рук.

З тих темних часів я пильно приглядався, принюхувався та ніжно обмацував бутони всіх квітів, які мав намір зірвати. Що вберегло мою душу і простату від подальшого шрамування.

Згодом Янголятко охололо. Та продовжило відшліфовувати свої таланти. Проте вибрала свій оригінальний шлях. Не пішла в професіонали, як Чортеня, та не вибрала шлях мами-сетри Сяни з щодворічною заміною законного чоловіка. Між іншим, Сяна врешті-решт знайшла свого принца. Поляка-емігранта, що благополучно вивіз її в Манчестер.

Янголя критично оглянула своє життя та перспективи. Оцінила доступні засоби та власні здібності, якими можна було б скористатись, щоб влаштуватись в затишному гнізді під теплим сонцем. І провела ретельні, а головне правильні розрахунки подальшого плану дій. В короткий термін вона з загнаної офіціантки в ригаловках та гадюшниках «три таргана» робить кар’єру популярного бармена на дискотеках у нічних клубах. Ще до тридцяти стає менеджером ресторанного залу в

найбільшому казино міста. І нарешті директором одного з найпрестижніших і модних ресторанів міста, з глибоким корінням, що тягнеться ще в радянські часи.

Виходить заміж і якимось чудом знаходить мене в соціальних мережах, наполегливо проситься в «друзі» і потім засипає щасливими фото з коханим чоловіком та милим малюком. Напевно, стосовно мене в неї гештальт ще не закрився.

Доктор замовк. І тиша вивела мене з роздумів. Посопуючи в свої сиві вуса, він шкрябав на фірмовому бланку мені перепустку з світу «вселенської» змови, під гнітючим, низьким, похмурим небом у байдужий світ нормальних, заклопотаних людей, таких же байдужих до мене, як і до всього решта навколо.

Ось останній розчерк. Стук, і в куточку мило заусміхався смайлик з прізвищем лікаря замість рота та ініціалами замість очей. Ще кілька фраз і я вклоняюсь та вимітаюсь.

Я вийшов на вулицю. Сірий висів неподалік входу. Я наближався впритул, він не відреагував, отже був до мене спиною. І я пройшов крізь нього. Ах! Як я це любив робити. Він лаявся ще хвилин десять. Ненавидів цю мою витівку. Але то його особисті клопоти. Я його не кликав у свою голову, тож нехай терпить. До того ж то він мені уявний друг, а не я йому. Йшли ми швидко і мовчки. Я радісний, Сірий – роздратований. Але в міру наближення до вокзалу понурий настрій приятеля передався мені. Я став дратуватись і чогось дуже поспішати. Вже в приміщенні маленького вокзалу, просто крихітного як на столицю Западеньщини, я ледь стримував нетерпіння в черзі. Всього три каси і до них зобов’язувала одна черга. Дивно, я пам’ятав, що завжди було багато кас і кожна мала свого «хвоста». А менше з тим. Нарешті я підійшов до віконця. Мила молоденька «лапочка» в біленькому платті уважно закліпала на мене. Чим довше я пояснював необхідність і терміновість видачі мені квитка на Харківський потяг об 11:30, вимахуючи телеграмою, тим все збільшувались і без того великі, здивовані очі дівчиська. Вона розгублено відкривала та закривала рот і кліпала своїми тупими, блакитними очима, як риба в умивальнику. Я втрачав терпець і все більш і більш емоційно жестикулював. Ситуацію вирішила старша та певно досвідченіша касирка сусідньої каси. Чорнява літня жіночка. Вона забрала мою телеграму своїми кістлявими руками. Прочитала зміст і пильно подивилась мені в очі. Я дещо вгамувався. Проте, замість махати руками став нервово тупцювати на місці. Коли касирка повернулась, настала моя черга витріщатись. Замість квитка вона протягла мені продовгувату картонну коробку, розміром з дві пачки цигарок. Та хрен з ними. Може це нові електронні квитки. Я не знаю. Під час розрахунку я вже практично танцював біля вікна. Мене трусило і шарпало. Я вискочив назовні і стрімкою ходою помчав на перон. Поряд темною плямою нісся Сірий. Він став якийсь великий та гнітючий. Почав мене харити. Я всівся на лавку на пероні. Потяга не було. Ноги нервово трусились, наче я далі кудись біг. Добув сигарети, з труднощами. В руках був шалений тример. Цигарки випадали з рук. Я ніяк не міг встромити якусь з них в рот. Сірий буквально обволік мене навколо і неймовірно тиснув на психіку. Як же він мене кумарить. Я витяг картонну коробку, роздер її. З неї попадали блістери пілюль. Я вигриз кілька штук, намагаючись заковтнути їх разом з кусками фольги. Але в сухому горлі не ставало слини. Я намацав у кишенях маленьку скляну пляшечку. Сірий практично вже закрив собою все навколо, я не міг бачити нічого навколо, крім графітної темряви. Як же він харить. Як це тисне на голову. Ноги тупотіли швидким барабанним дробом. Все швидше і швидше. Я скрутив ковпачок з барбовала. Ай, дідько. Корок. Збиваючи емаль з різців об скло, я видер корок і заковтнув його разом з пілюлями, запиваючи все вмістом фамфуріка.

Мене все ще злегка трусило, коли темрява перестала бути Сірим, а перетворилась на звичайні вечірні сутінки. Я просидів тут, напевно, кілька годин. Боліли коліна і спина. Позбирав розсипані блістери. Тример вже пройшов зовсім, і я закурив. Глибоко затягнувшись, видихнув, навіть не

видихнув, а зітхнув у напрямку вокзалу. Вокзалу!? Над входом світилась вивіска «аптека Знахар». Ото, певно, та мала з синіми очима наїлась страху, коли я вимагав квиток на Харківський потяг в 11:30. Добре, стара доперла «телеграму» з рецептом взяти. Я знов з полегшенням затягнувся. Уф.

Оглядівся. Я був у невеликому скверику поряд із промисловим ринком. Лавка стояла навпроти знайомого під’їзду замшілої цегляної багатоповерхівки. Років п’ятнадцять тому я тут сидів на цій лавці з одним зі своїх придуркуватих друзів. Він в той час довідався, що його батько завів собі коханку. І тепер палав лютою ненавистю до неї. То не була молода, красива лярва-утриманка. І навіть не якась молодуха. А така собі тьотка. Практично ровесниця його старого. Нормальна собі така баба з двома дітьми. Яка сама собі давала добре раду і без мужика. Ну не перло його Старого з дещо «ошпареною» дружиною, а та Тьотка видно була йому до душі. Проте Малого кров ясна заливала за таку аморальну поведінку батька. Хоч сумісні походи до проституток не несли нічого непристойного в його світогляді.

Отож Малий вислідкував помешкання коханки, а лавка ця була таким собі дозорним пунктом. Я не дуже розумів мети всього цього переслідування. Він часто мене тягнув сюди, ми чекали. Чого – я не знаю. Він наливав, я пив, все було чудно. Він жалівся, нарікав, я слухав. Мені було байдуже. Згодом відомим вже був код в під’їзд та номер квартири.

І Малий поволік мене на новий дозор на сходовий майданчик між поверхами. Там ми простирчали цілий вечір мало не до півночі. Мене таке дозвілля вже не тішило. З якого «д’ябла» я маю там топтатись. Одна справа слухати слиняві погрози і бухати на халяву в скверику. А інше зовсім чатувати під дверима незнаної Тьотки з п’яним, накрученим неадекватом. І я став уникати зустрічей з Малим. Тобто припинив їх зовсім.

Потім проминула маса часу. Старий пішов з сім’ї. Збудував хатку за межами міста і там зажив з Тьоткою. Малий вгамувався. Сини Тьотки виїхали до свого батька в Австрію чи Австралію. Малий одружився, Старий купив Малому квартиру. І тепер вони ходять один до одного в гості. Малий возить внучку як і до Старої, так і до Старого і Тьотки, на потіху. А в цьому під’їзді в квартирі Тьотки живе собі дочка Старого, тобто рідна сестра Малого, з своїм другим чи третім чоловіком. Виж, як воно все закрутилось.

Малий, щоправда, не одразу вгамувався. Скоро після мого самоусунення він знайшов тих, хто щиро перейнявся його душевними муками, прийняли його праведну точку зору, повністю увійшли в його ображене становище. Таких братів по духу він знайшов два і вони розділили його ненависть і до ситуації, і до об’єкта , що провокував її. Міцно промотивовані алкоголем, вони таки зустріли Тьотку під дверима власної квартири. Били жорстоко, але коротко. Нікуди не тягли, там між поверхами і зґвалтували. Всі троє. Так як і били – коротко і жорстоко. Малий не приховував обличчя. Він тріумфував помстою! Хотіла – маєш! От чи розповіла Тьотка Старому про цей випадок, Малий не знав. Не знав на той момент, коли сидів на цій же лавці кілька років по тому, плакав в мою олімпійку і блював собі на черевики. Я курив його цигарки, пив його коньяк, запивав пивком «баварія 8,6» і думав про те, що треба купити ще цигарок, а то вже пачка майже пуста.

Я заглянув у пачку, і справді була майже пуста. Практично всі цигарки я порозсипав під час приступу. Пора йти додому. Там мене чекає мій курятник і несмачна риба. Треба купити якусь «няшку» додому.

Я встав. Потягнувся. Ех, перехилити би грам двісті – двісті п’ятдесят залпом!

И тогда наверняка вдруг запляшут облака,

И кузнечик запиликает на скрипке! …***

Нєєєє, таки краще графітний Сірий, аніж «кузнечікі на скріпках».

 

СІРИЙ

ІІ

МАЗАЛЬТОВ І ВЕРШНИКИ АПОКАЛІПСИСА

Ще тепле і ніжне проміння проникало крізь фіранку і м’яко розсипалось по столу. Через це тіні від предметів видавались об’ємними, мов згусточки вовни. Один блудний промінчик заплутався в склянці – і гранчак замість тіні відкидав на стіл веселку. Таку собі безформну, багатоколірну плямку. Фіранка колихалась від легких, свіжих подихів вітру. Метушився в промінні пил, вовняні тіні ворушились немов живі, а веселка переливалась всіма кольорами спектру.

Я наповнив гранчак до краю. Веселка затремтіла, зблідла і зникла. Куди ж вона? Напевне, промінчику не залишилось місця в склянці. Склянка вкрилася тонким, срібним мохом конденсату. Потім, неначе здригнувшись, пустила сльозу по одній з граней. Крапелька ковзнула, залишаючи тонкий слід, і завмерла. Повагалась і підморгнула! Ще раз. Це мерехтів промінчик. Ось де заховався цей зухвалий уламок сонечка. По іншій грані збігла нова краплина і грайливий промінчик перестрибнув до неї.

Я підсунув до себе мисочку з запашним борщем. Червоним-червоним, гарячим-гарячим борщем. Посередині плавав маленький м’який айсберг сметани. Гарячі, жирні води парували та поволі розчиняли його краї, забарвлюючи себе в апетитний блідо-рожевий колір. Я взяв шматок чорного, як моя доля, і м’якого як п’яти немовляти, хліба. Приклав до уст та носа і вдихнув. Таке тепле і ніжне відчуття, мов мамин поцілунок у дитинстві. Роздушив зубець часнику пальцями і абияк розмазав по скибці. Щипучий, пустотливий запах змішався з ароматом борщу. Розворушився апетит. Рот наповнився слиною. Мимоволі втягнувся живіт і шлунок пестливо, як кошеня, замуркотів.

Я підсунув до себе гранчак, вогке срібло конденсату приємно освіжило долоню. Промінчик вистрибнув з краплинки і пірнув усередину склянки. Заметушився на хвильках, задріботів. Маленьке, бешкетне сонечко! Воно сміялось мені з поверхні маленьких хвильок. Я підморгнув йому і приклав склянку до уст. Палкий поцілунок холодно-пекучої рідини ошпарив їх. Наче від тої самої, так довго жаданої! Тої, так безнадійно коханої жінки! Зірваний вперше з її пристрасних губ.

Повільно. Ковточком за ковточком я поглинаю розчинене в рідині сонце. Піднебіння обносить ніжним жаром. Гарячий вир опановує горло. Густа лава спускається стравоходом, полишаючи теплий слід, що поволі остигає. Тепло збирається в ямочці, знову набирає форми сонця. Воно росте, роздаючи своє тепло тілу. Ні! Не так! Воно поглинає мене своїм теплом. Не лише тіло. Мислення. Свідомість. Душу! Думки, мов парашутики кульбабки на вітрі, понеслись в хаотичному вихорі. Образи набули чітких контрастних форм. Кольори стали яскравішими. Світ засяяв. Ще сонця. Ще!

Тепер вже я сам був сонцем. Чим більше сонця було у мені – тим більшим сонцем був я. Я розчиняв у собі світ. Я сам засяяв. Контрасти змились. Кольори змішались. Думки згасли… Я лежав під лавкою в парку, брудний і оббльований…

…Йопта! Я прокинувся! Різко сів, підтягнувши коліна. Твою мать!!! Курва!!! Курва!!! Курва!!! Нє! Ну, сука, присниться ж така хрень! Закрив обличчя долонями, воно було мокре від поту. Не вологе. Мокре! Холодне і мокре. Геть не так, як той стакан уві сні. Огидне, липке! Витерся покривалом, відкинувся назад. Фу! Нє, ну, бля, я люблю сни. Хороші. Реалістичні. Особливо реалістичні, коли ти певний в тому, що це все дійсність. А сам літаєш чи кохаєшся з трьома юними красунями різноманітного расового походження! Я витягнув ноги. На краю дивана сидів Сірий. Сидів чи висів?! Ну, він там був. Зимовий ранок пізній, і в кімнаті було темно. Я навіть не був певен, що це ранок. Сірого я не бачив, скоріш просто знав, що він там знаходиться. Такий, як і останньої зустрічі. Купка перетертого в пил стрижня простого олівця, яку здули з паперу і вона, незбагненним чином, налипла

на хмарку тютюнового диму. Самоусвідомилась, самоутвердилась і… Ну, ще там щось, що відбувається при формуванні окремої особистості.

Хелло. Здаров. Давно не бачились. Рік. Може більше. Надіявся не побачимось. Мав певні сподівання на це. Я вже сім чи вісім місяців не вживаю медикаментів і був певний, що одужав. А ось і ні! От маєш! Шалом, Сірий! Агов!

Сірий мовчав.

Вже кілька тижнів муляв мене неспокій. Сон став тривожний. Сни – реалістичними, наче і не сни, дійсність. Емоційні сплески. Перепади настрою. Натура моя потоншала, вразливою стала. Сяду з колегами або друзями в пристойній «ригаловці» типу паб або гламурній «свинарні» типу винарня. Вони пивко-винко сьорбають, а я як дурак з томатним соком. В них мармизи зачервоніються, оченята заблищать і за кожним келихом чи склянкою все більшу муть несуть. Бля! А мене якось з русла розмови течією виносить. Втрачаю логічний причинно-наслідковий зв’язок розмови, просто не можу його відслідкувати. Гумору не всмоктую. Ефект плацебо в п’яній компанії триває лише до певного часу, далі без додаткових зовнішніх каталізаторів ніяк немає змоги втриматись в темі. Точніше в вихорі швидкозмінних, не пов’язаних між собою тем та суперечок.

Або ось! Виберемось компанією, туди де зорі видно на нічному небі. Де повнею освічується гірське довкілля, а не ліхтарями похмурі «хрущовки». Сядемо навколо ватри і по колу пустять косячок. «Надуються», відпустять соціальні гальма і піддадуться «нестримній веселусі»! Тобто будуть «втикати» на полум’я, на зорі, на мерехтливі тіні і кожних три-чотири хвилини видавати якийсь божественний іменник. Типу «хмара», або «зірка». Такою натхненною, потойбічною інтонацією, що неволею зазирнеш оратору в вічі. А там така космічна пустка, безодня душі, одинадцятий вимір, перпендикулярний всесвіт. А я як дурак курю ванільну самокрутку. Довбана алергія на канабіси. В ранній юності чи то пізньому дитинстві я думав, що мені робиться зле через те, що я мішаю «траву» з алкоголем. А дідька лисого! Численні експерименти довели, що незалежно від умов споживання ефект залишається стабільний! Спочатку терпнуть кисті, передпліччя. Потім ноги нижче коліна. Німіють губи і повіки. Дуже дивне відчуття. Страшне і неприємне. Потім затерпає в області «сонечка» і оніміння розтягується під ребрами навколо тулуба. І ось – феєричний фінал! Мене починає рвати вінницькими співучими фонтанами (схожі є в Батумі і Празі) . А ноги і руки – ватні. Ось так ось. І не виконують жодних функцій. А тіло розривають імпульси, конвульсії від рвучких струменів блювоти, що вириваються мов з пожежного шлангу. І так собі валяєшся в липкій калюжі, а тебе вивертає, аж геморой до гланд липне. Ну просто Везувій на Помпею в людській іпостасі. От це – нестримана «веселуха»! Йопта! А не там «хмара», «зірка»…

Коротше мій емоційний стан за останній місяць суттєво змінився, а я «провтикав» момент істини. І ось наслідок: Сірий сидить, либонь висить на краєчку дивана і посміхається. Ну, напевне посміхається, що ж йому ще робити?

Я виліз з ліжка, глянув на мобільний – шоста з копійками. Таки ранок. Навпомацки заліз у шухляду тумбочки і витяг книжечку «Знання, яке веде до вічного життя». Дотепна книжечка, формату А5 в твердій обкладинці про майбутній мир у всьому світі. Такий собі божественний комунізм. Найбільше мене тішили там ілюстрації з тиграми, які жують солому. В божкомпартію приймали всіх без упереджень. В ній я «никав» гроші і важливі документи. Одним із таких важливих документів був рецепт із синім «смайликом-печаткою» – квиток на потяг, пасажири котрого потрапляють під характеристику «нормальний». Цей документ я мудро кілька разів скопіював на кольоровому струменевому принтері. Відрізнити «на око» оригінал від копії не було змоги. Я намацав копію – вона була на більш щільному папері – склав і сховав в гаманець.

- Самолікування може бути шкідливим для вашого здоров’я, – процитував рекламу Сірий.

Я вже геть забув, що Сірий – це наслідок біохімічних процесів під шкарлупою мого черепа. Там же рояться і мої думки. Тобто він має до них доступ. Якщо і те, і друге взагалі не є одним і тим самим. Але це проблема психіатра. А, ні! То таки моя проблема. Я почухався під пупком.

- Перед вживанням наполегливо рекомендуємо проконсультуватись з лікарем, – продовжив Сірий за моїми плечима.

- Йди в пі… – мене зненацька осінило. Моя уява – мої уявні друзі. Це ж можуть бути юні кралі різного етнічного і расового походження. І в своїй уяві я можу уявляти…

Я відчув, що Сірий зник. Повернувся – справді. Хоча навіщо я повертався? Й так нічого не видно. Темно.

Я почав напотемки тихенько збиратись, аби не побудити все своє «бабське царство». В «курнику» не було санвузла і душ я приймав на роботі. Тому треба було приходити значно раніше за інших співробітників, аби не слухати їхні дебільні дотепи. До того ж підганяла ранкова потреба, і аби не користати з помийного відра на коридорі, треба летіти на вулицю.

Я прудко спустився гвинтовими сходами і вибіг назовні. На розі будинку я завагався. Ще немає і сьомої, а потрібна аптека відкриється не раніше восьмої. Холодно, зимно! І взагалі! Так, взагалі. Взагалі, так то Сірий, начебто, нормальний. В будь-якому разі терпимий. Не нашіптує аби я комусь кишки випустив. Веселун, дотепник. Так, різні пакості робить, аби «поржати». Нічим дуже від мене не відрізняється. Хоча як воно могло б бути інакше. Просто всі з кралечками гуляють, а я як дурак з Сірим. Отже, зайду за пігулками після роботи. Не вперше з Сірим день проводити.

Промисловий район, де була моя робота, тягнувся вздовж кільцевої дороги. Від неї мій спальний масив відділяв парк (що був, скоріш, лісом) і поле з високовольтними лініями передач. Ліс називався парком, бо з боку «спальника» була незакінчена доріжка з бруківки і шість бетонних кубиків – колишні лавки. А так то був звичайний невеликий лісок, щоправда з великою кількістю протоптаних стежок, розвішаних по гілках порваних колготок і розкиданих пляшок. Добратись мені до місця праці можна було двома шляхами. Перший був складний і трудомісткий. Другий приємний та легкий. Перший – вулицями міста, великим колом, через корки на перехрестях і з одною пересадкою. Бо прямого сполучення громадським транспортом не було. Другий – пішки. Навпростець. Хвилин сорок. Я завжди обирав другий спосіб. Навіть в дощ і навіть в зливу. А зараз сніжно, гарно, рипить під ногами.

Часу було вдосталь і я вирішив попетляти трішки лісом. Вже стало світло і можна було зробити якусь гарну знимку на телефон для заставки. Засніженої гілочки, чи дятла на стовбурі. Принципово використовую для фонових малюнків лише власні фотки. Поблукати тим лісом – дуже не поблукаєш. Малий він дуже. Я набрів на галявинку з великим пнем посередині. Ха! Роззирнувся. То ж місце, де я вперше набухався, тобто спробував горілку. Ось і подвійне дерево, на якому вирізана дата цієї визначної події. Може колись прикрутять меморіальну табличку. Дату вже було годі розібрати. Понівечена кора затяглась потворними шрамами. Ту дату я видряпував п’яний «розочкою» з пляшки, тож напис початково був некаліграфічний. Ні, не розберу цифр. Лише рік. Ні, не повісять тут табличку. Ну хіба інакшу – з двома датами. На хресті або тумбочці.

Я розчистив пень, всівся і закурив. Згідно року на дереві, мені було тоді чотирнадцять. Дивно, я пригадую, що в чотирнадцять я ще бавився солдатиками. Це бентежило рідних. Вони думали, що в мене затримка розвитку. Тож мені треба було якось розвиватись. Обрати напрямок. Щось полишити. Або солдатиків, або бухло. Вступ в ПТУ вирішив цю дилему. Я точно не пригадую, як розшифровується радянська абревіатура ПТУ. Чи то пункт, чи то парк тупих учнів. Туди не вступали, туди записували приблудних підлітків. Аби ті мали якусь умовну прив’язку до… до чого? До вісімнадцяти років. А далі що? Що, що! Отримав довідку чи диплом про освоєння професії – безкоштовний квиток в життя. Такий собі останній соціалістичний жест держави, що переходить на ринок. А далі, як хочеш! Хочеш – в армію, а хочеш – в тюрму. Основні альтернативи. Ну, а поки ми мали можливість користати з

наданих нам перспективних можливостей. Ми користали! Наполегливо, настирно. Баба Галя на привокзальному базарі віддавала нам свій «продукт» по гривні сорок, при роздрібній ціні – гривня сімдесят. До того ж видавала завжди помічені пляшки. З глюкозою! Без ацетону! Шкодувала діток! Тепер вже є «водяра» на перепелиних яйцях із вітамінною групою В, фільтрована молоком альпійських корів. А я її не п’ю. А тоді хляв розбадяжений спирт і тішився, що не метиловий. Не осліп же.

Хоч з дев’ятого класу мене виперли за неуспішність, в ПТУ я потрапив в авангард перспективних студентів. The best of the best. Цьому сприяли мої природні комунікативні якості та деякі шкільні навички. Наприклад, вміння читати з інтонацією. До прикладу, мій одногрупник «Міша» – велетенський кремезний парубок, схожий на ведмедя (його насправді звали Сашком) – вмів читати лише по складах. А такі містичні слова як алгоритм, проекція, валентність і Рабіндранат Тагор робили мене просто «містром таємних знань». Ця передумова створила мені репутацію і це дуже допомагало в майбутньому. Врешті-решт мені навіть вручили червону книжечку «диплом з відзнакою», видану «реставратору художньо-декоративних пофарбувань» з наданням четвертого розряду. Четвертого! Їх всього шість! Отож бо! А в школі мене вважали тупим!

Зайнятись в «бурсі» було нічим. Тож ми бухали. І вигадували різні ігрища. «Квасили» ми акуратно з самого ранку. Так, щоб до вечора більш-менш витверезитись. Тому на пари ніхто не спізнювався. Бо ж засобів дистанційної комунікації не було – вгадай потім в який парк вони подались бухати. Кайзер? Стрийський? А може поперли в П’ятий до П’ятачка? Це все різні кінці міста. Або закрились в майстерні в мастака та інтелігентно «заливаються» в «каптьорці». Щоденний акуратний збір під головним входом о восьмій сорок п’ять. Ми навіть інколи по суботах з’їжджались – брехали вдома про якісь додаткові заняття. Ну, це ті, кому треба було щось пояснювати вдома. Таких було не густо.

Щодо ігор, то їх взагалі було багато і різних. Вони були жорстокі, проте незлобливі. Жертвою міг стати будь хто з групи. Щоправда, за певних гендерних обмежень. Наша група єдина на всю «бурсу» налічувала дівчат. В більшості розваг вони участі не брали. З незрозумілих для хлопців причин.

До прикладу, ми скручували з двадцяти папіросок «пріми» одну величезну сигару, що заледве влазила в рот, і курили в «циганочку», доки когось першого не знудить.

Влаштовували конкурс хто вище сцикне на фасад училища (ну, тут зрозумілий гендерний відсів).

Застрибували комусь на плечі при спуску на сходах. Той, зрозуміло, втрачав рівновагу і нісся вниз разом з ношею. А часто просто падали і котились обоє додолу. Так звані «бізончики». Особливо весело було запускати кілька «бізонів» одночасно при якихось масових сходженнях вниз груп.

Тих, хто «никав» сигарети, саджали у відро-смітник. Воно було якраз такого діаметру, що коли зад діставав дна, то голова застрягала між колінами. І вибратись було надзвичайно складно.

«Кривава монетка» – миле застосування підгостреного радянського рубля. Монету запускали як дзиґу ударом «щелбана», і кожен наступний учасник мав обережним щиглем піддати монеті обертів. Хто схибив і завалив монету, впирав кулак кісточками в стіл і йому з протилежного кінця столу запускали того рубля, як шайбу, прямо в ті кісточки. Підгострена монета розбивала шкіру в кров. Мальовниче видовище.

Розігрували в карти «сєку», на трьох. Той, кому не поталанило, натягав шапку на очі і отримував добрий удар хрестоматією української мови по голові. По відголоску в черепі він мав визначити, хто його гепнув. При невірній відповіді отримував штрафну подачу від несправедливо звинуваченого.

Улюбленою забавою був «уґол»! Наступивши ненароком комусь на ногу, той «комусь» (тобто «хтось») волав «уґол» і на цей поклик збігалися всі охочі. А охочими були всі. Той, хто мав необережність так оступитись, обирав будь-який кут. Церемонно, прискіпливо оглядаючи стики стін, показово вагаючись, зважаючи на поради. Але не надто затягуючи час. Визначившись, забивався в

обраний кут і, максимально згрупувавшись, давав «зелений свисток». Тоді охочі засипали його стусанами. Охочих було багато, а кути вибирали важкодоступні. Отож в сум’ятті екзекуції завжди траплявся новий «наступ» і лунав черговий «уґол». І церемоніал повторювався. Так, раз запустившись, процес міг тривати до повного виснаження учасників.

Закидали один одному петарди в кишені та капюшони…

Тощо…

В ідейному авангарді було три недоумки. Я, Птеродактиль і Жук. Нас так і називали «придурки». Чим ми і пишались! Ми були завжди веселі і завжди п’яні. І завжди в якісь халепі.

Якось ми, тобто «придурки», курили дві цигарки на трьох в «циганочку» по дві затяжки. Жук, виставивши ногу з закоченою штаниною на лавку – показував глибоку подряпину біля щиколотки. Десь, щось вони там «начудили» і звідкись кудись втікали, через якийсь там паркан. І ось такий ось бойовий шрам.

- Пацании, єсть сіхарєти? – Нас оточило чотири таких же задрипанця.

Жук глибоко затягнувся, одночасно шумно втягуючи шмарклі носом. Це не так просто зробити, як видається. Вуглик цигарки добіг до фільтра і почав його плавити. В цей момент Жук гучно харкнув і «медуза» з недопалком хляпнула в середині нашого кола.

- Нє курю – нага баліт! – Нахабну пику Жука огорнула густа димка тютюнового диму. Він не відривав очей від подряпини. Ми теж.

Зависла пауза. Всі напружились. Всі, крім Жука. Він похрюкав. Видно результат очистки дихальних шляхів здався йому незадовільним і він, щільно затиснувши ліву ніздрю, виверг гігантську зелено-коричневу «реактивну» шмарклю. Та зі специфічним коротким свистом промайнула в просторі і вліпилась в асфальт поряд із кросівкою ватажка задрипанців.

- Чьоткий «десант»! – Похвалив Жука Птеродактиль. Це він про шмарклю.

- Ага, – піддакнули пацани, перезирнулись і покинули нас. Раз болять в людей ноги, то про які папіроси може йти мова!

Надходив час обіду. Харч нам видавали в «бурсі» безкоштовно. Відро на групу. Саме так! Видавали в відрах. Це було не зовсім безкоштовно. Двічі на рік «бурситетських» вивозили на «буряки». Одних полоти, інших збирати. Ми їздили туди бухати і грати травматичні «сніжки» буряками. Одного разу хтось знайшов цукровий буряк, схожий на курячий окорок. Так ми його почистили, «випотрошили» – зробили наскрізний отвір. Розпалили маленьке багаття на краю поля і бігали по черзі крутити «мангальчик». А тут раз! Нас якісь парубки з іншої групи випити кличуть. Ну, випили. Далі порпаємося в землі і до «курчати» бігаємо.

- Шо там? Вже?

- Нє, ше нє.

Знову хлопці кличуть, пригощають. Ми не відмовляємся. Ми не «прошені».

- Ну, шо?

- Ше чуть-чуть.

Потім знову. Курча, воно довго готується.

- Ну. І?

- Нормуль. Пагналі.

Вже добре «нализані» кличемо з собою тих добродіїв, що нас поїли. Вони ж на ті запросини і розраховували. Чекали на смаколик смажений. А нам не шкода. Ходіть.

Прийшли, сіли, порубали ножем буряк-курчак. Гостям віддали краще – «лапки», а самі «грудинку» гризем. І мармизи такі в нас натуральні. Смакуємо, цямкаємо, приговорюємо.

- Рановато трохі сняли. – Хрумкає Птеродактиль.

- Ага, за дахєра крові. – Підтримую я.

Гості пом’ялись, покрутились. Куштувати не стали. Не ризикнули. Просто пішли з тихими матюками. А ми не гребували – буряк то цукровий. І «втиснули» під «курочку» свою «заничкану» пляшечку.

За ті «буряки» нам і видавали щодня відро харчу на групу. Наша група була невеликою, і дівчата тими помиями гребували. Проте нам, вічно голодним, відра було мало. Тому час від часу ми прокрадались в столову перед початком обіду і брали харч на чужу групу. Тут треба було і діяти, і їсти оперативно. Аби не «попалитись». От ми і скерувались в столову.

Стіл мастаків знаходився поруч із вікном видачі з кухні, в протилежному кінці зали від входу. В центрі цього столу вимальовувалась якась темна пірамідка. Ми наближались, і форма її окреслювалась все чіткіше.

- Нє, не може бути! То прікол! – Не вірить Птеродактиль.

- Ага? А мухи? – Сумніваюсь я.

На що Жук прискорює ходу і наближається впритул до столу.

- Ну шо? – Питаю я.

- Кравянка, бля, натуральна! – Розтягує в посмішці пащеку Жук. Бере алюмінієву, погнуту виделку і встромляє у верхню «ковбаску».

- Реально! Во то гон!

- Фігасє-є!

- Ну, ви пацани звєрі!!! – Ми щиро захоплюємось черговими по кухні.

Два заляканих хлопчика трусяться, «віднєкуються», відхрещуються. Але нам що, не байдуже?

- Давай відро на двісті четверту. – І, схопивши здобич, займаємо стратегічний стіл біля виходу зі столової.

Ми втиснули близько чверті супу, коли до нас долучився Оселедець і Птіцца. І вже вп’ятьох ми «добили» відро. Тепер треба було втікати, аби не потрапити під «роздачу» двісті четвертої групи. Але тут в столову зайшов один із мастаків. (Так називали керівників груп, офіційно – майстер). Пика в червоних плямах. Гарантовано бухий. Прошаркав до «козирного» столу і там застиг. Зачаровано заглядівся на виделку Жука. Мастак то витріщав очі, як жаба. То ті очі провалювались в череп і повіки провисали в порожнечу. То переминався з ноги на ногу, то кам’янів. То наливався кров’ю, то блід як гіпсовий. А нам треба здати тару, бо інакше буде «запал» і нам «накидає» двісті четверта. Відра то підписані. Тож ми «вервечкою» посунулись до кухонного вікна. Хто знає того п’яного дурня, буде він розбиратись, що до чого, чи зразу бити почне. Пішли всі. Всунули відро з тарілками в віконце. І тут мордатий мастак підняв свої свинячі оченятка на нас:

- То, бля, шо?

- Гавно! Шо, не видиш! – Потис плечима Жук.

В мастака заворушилось волосся, а з ним кепка. Обличчя стало багряним. Капіляри в очах полопались.

Бля! Жук! Ну на хрена! Нам зараз буде жопа!

- Шо? Гавно! – Мастак ще не міг прийняти дійсність. Досі не міг.

- …

- Гавно! – Повторив він і, хлопнувши себе долонями по стегнах, вибіг зі столової. Ну і ми за ним, не зволікаючи.

Зазвичай під кінець обіду, коли в столовій був натовп, ми приходили по нашу законну порцію харчів. Цього разу люду було не густо, але ми все одно пішли. Навколо стола мастаків зібрався цілий саміт – директор, заступник директора по виховній частині, кухарка, мастак «першовідкривач» і ще якийсь мастак. Напевно тієї групи, що чергує на кухні. Нашого мастака не було! О! Це був добрий знак!

Директор акуратно вийняв виделку і поклав її на край столу, поруч з жовтою калюжкою. Чого вони витріщились на ту купу каках? Вони що, тут цілу годину так і простояли? Людських екскрементів не бачили? Експертизу на нюх проводили? Ми забрали своє відро і пішли їсти на сходи. Віддалені столи були зайняті, а поблизу «саміту» було якось неапетитно.

Були в нас навіть шанувальники нашої творчості. Один з них – одногрупник П’ятачок. Він нехтував особистою гігієною і мав курносий ніс, що і визначило його свиняче прізвисько. П’ятак крав гроші в мами, що торгувала яйцями на базарі, і купував нам на них сигарети. Аби ми з ним «корішились». Другого обзивали Смеля, але це не через хоробрий характер. Звичайний, типовий розбещений підліток заможних батьків. Це були так звані «спонсори». Було ще кілька дрібних, не вартих особливої уваги. Один з таких «Гоша Клапан». З реально величезними вухами і довгим, тонким носом. Але він був шанувальником «Марії і Хуани», тож нам, консервативним алкашам (особливо мені), було з ним не по дорозі. Спонсори то поодинці, то склавшись влаштовували нам пиятики. З ковбасою, чорним хлібом, майонезом і цигарками з фільтром. Це було важливо. Бо пиятику з «сємками» і «прімою» ми самі могли облаштувати. А ось П’ятак і Смеля влаштовували прямо грандіозні епопеї! З «водярою» «Гетьман», сигаретами «marlboro». Вони могли купити фотоапарат і магнітофон з батарейками, щоб на «Кайзері» музика тішила! Мотивацію П’ятачка можна було зрозуміти. От чого волочився з нами той другий дурак, я не знаю. Прихованим мотивом могли бути дівчата нашої групи, але, як можна зрозуміти, дружба з «придурками» це був хибний шлях до їхніх сердець. Нам щодо мотивів «спонсорів» було відверто байдуже.

Смеля від надлишку грошей та ідіотизму почав вживати речовини, що розблоковують свідомість і роблять легкодоступним самопізнання. Під їхнім впливом глибоко занурився у вивчення внутрішнього всесвіту. Всесвіт, внутрішній чи зовнішній, – безмежний, і до того ж розширюється. Ну, мабуть розширюється, хоч і безмежний. У будь-якому разі це вимагало суттєвих ресурсів для підтримки постійного медитаційного стану з короткими абстинентними паузами. Ресурси вичерпались. І єдиним доступним ключем, що міг відкрити брамку в космос, залишився клей «момент».

Буяла остання весна ПТУ-шного раю. В травні буде випуск. Чи розпуск. Душа мучилась невідомим. Більшість з нас чекала армія. А це було немодно і непрестижно. І взагалі не радувала перспектива «дєдовскіх» катувань протягом першого року служби. Тож душа краялась, мордувалась, шукала чогось. Чого? А весна пахла, цвіла, сяяла. І хотілось чогось нового. Світлого. Якоїсь радості. Чогось невловимого. Якогось поклику. І ми «повелись» на філософію Смелі. Наважились «дихнути» клей! То було нове, сильне! Лише ні хрена не радісне і не світле. Просто дуже цікаве для безперспективних підлітків, що заплутались. Скоро ми зрозуміли, що розчинники і фарби мають схожий ефект. Але тут нам випав «туз козирний» з невизначеним октановим числом.

Ми не афішували своєї пристрасті, але й не приховували. Тож скоро мастак в майстерні закрив на ключ всі можливі токсичні речовини. Ні. Звичайно, клей купити не складало жодної проблеми. Це було ще простіше і дешевше, ніж з алкоголем. Але сам прецедент! Як же так?

А ось так.

Я з Жуком покурював одну папіроску на двох в «курилці» над майстернею на шостому поверсі. До нас тихенько піднявся Птеродактиль з підтиснутими губами і хитрими оченятками. В цей час ми вже не мали пар чи уроків. Робили вигляд, що виконуємо дипломні роботи, які полягали в ремонті «аудиторій». Іншими словами, тинялись по «бурсі».

- Шо? – Питаємо Птеродаткиля.

А він витягує з-за спини півторалітрову баклагу, наполовину заповнену світло-коричневою рідиною невідомого октанового числа. І целофановий пакет. Ну, це виклик! Це експеримент! Страшно, правда. Бензин. Ми довго сперечались, хто дебютує, і я чесно не пригадую, хто наважився. Напевно розіграли на «чу-ва-чі». Я точно був останній. Але то був «туз козирний»! Пригадую, що Птеродактиль ніс якусь лухту за перше місце на третьому курсі і всім дякував. То було «ржачно»! Жук трусився в розпачі в кутку, а потім просився, щоб ми його не розтоптали.

Я після «приходу» очунявся між третім і четвертим поверхом, напівлежачи в кутку. Ті двоє сиділи на мені і заходились реготом. Я плаксиво спитав, чи то вони справжні, чи то вони монстри. І їх порвало! Реготали, але не злізли з мене, аж доки не переконались, що мене вже абсолютно відпустило. Тоді крізь сльози розповіли, як наверху мене раптово «накрило» і як смішно мінялись мої вирази обличчя від емоцій жаху. Таких епічних фізій вони не бачили ніколи. Потім я хотів від них втекти і рвонувся вниз по сходах. Впав і забився в кут. Тут вони мене і зафіксували. Приятелі ще довго, заливаючись реготом і сльозами, намагались показати мені мої емоції. Я тим часом акуратно перевірив свою білизну на наявність продуктів життєдіяльності. Сухо! І чисто! Хвала небесам!

На цьому моя токсикоманія закінчилась.

Не зовсім. Ще було два тижні жахливого «бодуна». Чи то отруєння, чи звикання, чи відвикання – я не знаю. Потім, місяця два, нестерпного бажання зазирнути у паралельний світ знову. Навіть пригадую, як сидів з кульком в руках перед баклагою ацетону. Тоді я подумав, що звичка стає нездоланною, якщо ти починаєш щось робити на самоті. Якщо я зараз це «дихну», то вже ніколи не позбудусь залежності. І я поклав ацетон назад в комору, а в кульок наскладав пустих пляшок з під пива і пішов міняти їх в магазин на пиво. Яке випив на самоті. Решта «придурків» теж полишили це захоплення. Їхніх душевних переживань я не знаю, не цікавився. Згадували про токсодосвід лише при пиятиках, як дуже веселий і дивний період в нашому житті. Смелю батьки закрили в якусь «дурку» на лікування. А більше ніхто, з адекватних людей, на таку ху_ню не погодився б. Тож за відсутності провокаторів зникло середовище, а так нівелювалась і залежність…

***

Зад почав примерзати до пня. Я встав, розім’явся. Ще не було восьмої. Можна рухатись в напрямку роботи. З дятлами не поталанило. Без фотосесії сьогодні. Я побрів між деревами до поля.

***

…Паралельно з токсичними експериментами я розмірковував про свої перспективи. Поряд з двома чітко окресленими – стати закінченим токсикоманом (це швидкий шлях, незворотна деградація особистості настає протягом шести місяців) або скласти присягу в ЗСУ – з’явилась третя. Примарна, неймовірна.

Ця перспектива була наївною маминою ідеєю, що ґрунтувалась на хибному переконанні про те, що я в неї розумний. Мені було сімнадцять. В мені було грам триста розбавленого базарного спирту. І з легень ще видобувались пари розчинника для олійних фарб. Я, мам, просто не то слово – розумний! Мама дуже боялась армії, точніше того, що там відбувалось. А купити печатку «непридатний» в приписному (чи як там той клаптик паперу називався) грошей не було. От мама і вирішила, що я можу

поступити в інститут, а там є військова кафедра! І все чудово! Питання вирішилось! Треба піти на підготовчі курси – з них легше поступити. Три місяці. На це грошей вистачало. І навіть можна позичити гроші на репетитора з фізики. Лише з фізики! Бо писати і рахувати я вмію. «Хулі» там тих екзаменів. Фізика, математика і диктант. Як співає один Жадан – «Мамина любов немає спротиву та меж!». Віра в свої чада, вона, безмежна! Я не мав сил аргументувати проти. Гоша сьогодні пригостив мене «п’яточкою» і мої кінцівки вже німіли. Симптоми говорили про скоре виверження. Тож я погодився і вийшов.

На курси все таки піти довелось. Після «дипломних» робіт в ПТУ туди я потрапляв або п’яний, або з під клею. Або п’яний з під клею. Не завжди, але часто. Я відверто нудився. На записи універсальною мовою науки – математики, я дивився як на древню монгольську абетку чи на нотний стан. То було чаруюче нагромадження таємничих символів. Які були формально знайомі, але в сукупності не несли жодного змісту. Проте пропускати заняття я не міг – на них були витрачені всі сімейні заощадження. Моя мати – ну дуже релігійна жінка. Вона вірила і молилась. Молилась і вірила. А що їй ще залишалось? Я просто не міг нехтувати її надіями. Але єдине, на що був здатний, це не прогулювати курси. І все. Все.

Щодо мене, то я атеїст. Тож не вірив і не молився. І навіть не сподівався. Проте, незважаючи на абсолютну безперспективність наміру, обирав свою міфічну майбутню професію я дуже ретельно. Розпитувався, консультувався, прислухався, зважував, порівнював. І за три місяці я точно визначився. Та обрав найменш респектабельний факультет. Кафедру, що була на межі розпуску. Куди був стабільний, щорічний недобір студентів. Це створювало натяк на маленький промінчик надії в темній перспективі авантюри.

Ще дуже вводила в оману статистика вступників з курсів – майже дев’яносто відсотків. Пояснення висвітлилось згодом. Іспити складались ними вже під час самих курсів, в акуратних білих конвертах під час одного з індивідуальних занять з репетиром. Що завжди був одним з викладачів курсів. Головні перфоменси – вступні іспити – для них уже були лише формальностями. Я такий бар’єр взяти не міг, просто не було чого в конверт покласти. Тому на іспити йшов, без надії сподіваючись на чудо.

На іспиті з фізики мене надзвичайно потішив один «кадр». Він наполегливо вимагав, щоб я йому зробив хоч одне завдання. Ну, я не жадний. Вирішив йому задачку. Потім ще одну. Він тішився! Потім я розмалював і свій листок таємничим безглуздям та й пішов його здавати.

Якою би безнадійною не виглядала ситуація, треба завжди намагатись зробити все для досягнення мети! Навіть недосяжної і невірогідної! Якщо не стандартним, то оригінальним шляхом. Хоча б для цікавості, як близько можна наблизитись до цілі перед повним провалом? На скільки тебе стане? Заміряти рівень своєї нікчемності.

Тож я не дарма так морочився, прискіпливо обираючи професію.

Пороги на вступ (кількість прохідних балів) було два. Високий – на бюджетну форму навчання (безкоштовну). І низький – на комерційну (платну). Аби втримати кафедру «на плаву», всім, хто відвідав іспит (не склав, а відвідав), ставили акуратно ту кількість балів, яка дозволяла подолати низький поріг. Але і це не втримувало студентів. За платне навчання вони воліли отримувати престижні професії. А мені було байдуже. Аби дешевше. І я залишив свою заяву.

Я спромігся обдовбатись бензином якраз у день оголошення результатів. Тож мені знадобилася купа часу і кілька консультацій від незнайомих абітурієнтів, що морщились від мого октанового угару, аби я втямив суть свого вердикту. На наступний день, коли критичне мислення відновилось, довелось перевірити надто неправдоподібну інформацію.

І от – я студент! Єдиний комерційний на кафедрі, на той момент. Ну, майже студент. Залишилась дрібниця. До дня незалежності оплатити перший семестр. І все. Ну це, в принципі, і все!

Через кілька днів я «захистив» диплом в ПТУ, забрав свій «четвертий розряд» в червоній книжечці з відзнакою. Ми бухнули в майстерні – такий собі випускний. І наступного дня я пішов класти цеглу на будову. Цеглу я клав криво, платили мені мало. Мій обід з літрової банки з’їдали на «закусь» дядьки, зате я не скидався на горілку. Літо пронеслось, і двадцятого серпня був підбитий загальний бюджет.

Результати бюджету виявились такими, що двадцять першого я пішов забирати документи з інституту, а мама почала складати мені валізу в армію. Прикро. Але прогнозовано.

Мрії – це насправді надії. Нездійсненні надії. А надії це такі бездіяльні дії. Сподівання на результат без вкладання зусиль в його досягнення. Тому надії марні. Важливими є дії, навіть при відсутності надії та мрії. Мрії. Надії. Дії. Молитви!

Молитва це така дія, сповнена надії на втілення мрії.

Тож молись! Молись своїм богам! Молись! Багато і щиро! І боги зглянуться! Може. Один раз. А може і ні.

Моя мама молилась!

Я зайшов в кабінет. Симпатична пампушечка підняла голову. Червоні губки невдоволено надулись. Повіки, заляпані згустками туші, закліпали.

- Я, той. Ну, я хочу…

- Добрий день.

А, ну так. Звичайно.

- Добрий день. Я документи забрати прийшов.

- Кафедра? Прізвище?

Я назвав.

Пампушечка викотилась із кріселка і підійшла до підвіконня, закладеного кіпами паперів. Десь там щось там поперекладала і перенесла один стосик на свій стіл. Переклала кілька аркушів. Добре, що моє прізвище починається з п’ятої букви абетки, а не з тридцять першої. Довго не вовтузилась.

Секретарка підняла аркуш перед собою і ще раз перепитала моє прізвище. Потім уважно вивчила мій зовнішній вигляд з голови до п’ят. Повернула погляд до аркушу. Повторила процедуру. Так, наче це була не заява, а нечіткий фотознімок, і пані намагалася впізнати мене на ньому. Папір просвічувався і було видно, що кілька моїх каракулів були покреслені, натомість над ними були прописані інші слова. Нарешті вона потисла плечима і промовила:

- Боніфацій Боніфаційович вже приходили. Вони особисто зробили всі виправлення. Немає потреби нікуди нести документи.

Видно не могла втямити, чого це сам Боніфацій Боніфаційович перейнявся долею чогось такого, як я. Але перейнявся таки.

Нє. Ну, Боніфацій молодець. Хвалю. Ще би знати хто він такий і що він там понавиправляв. І в який рід військ мене прилаштував. І звідки він знав… І взагалі… Інститут, а військкомат… Що та дурепа плете? Чого витріщилась?

Я розгубився. І не знав, що робити. Як себе поводити. І що це все значить. Мою нерішучість пампушка сприйняла як сумніви і недовіру, тому простягнула мені аркуш. Я машинально прийняв. Довго тупився в рядки. Заява була моя.

«Прошу прийняти…» в кількох місцях слово «комерційна», в різних відмінках, було викреслене і над ним вишуканим каліграфічним почерком було прописано «бюджетна», «бюджетну»...

Я повернув аркуш пані.

- А шо дальше?

Вона підняла брови:

- Вчитись.

Я вийшов. Напевно, Боніфацій Боніфаційович був у безпосередньому підпорядкуванні у Того, кому молилась моя мама. Архангел Боніфацій!

Мрії збуваються. Іноді. Чудеса бувають. Іноді. З’являється архангел Боніфацій і одним розчерком та кількома каліграфічними буквами розвертає русло моєї долі у зовсім іншому керунку. Так наче ти по коліно в багні серед болота, а за крок на твердій бруківці. Стежка тонка, і оступитись легко. Легко знову опинитись в багні. Треба бути уважним. Але це вже стежка. Тверда бруківка. І вона кудись веде.

Розкрити таємницю мені пощастило лише через півтора року.

Ми святкували закінчення третьої сесії. Для кількох останньої. Склянка за склянкою розмова перейшла на дотепні історії про вступи в інститут. Кумедного було багато. Але одна розповідь мене вразила особливо.

Високий, кучерявий парубок десь із Рожнятівського району з швидкою, дивакуватою вимовою, завалив третю сесію. Та вирішив, що платити далі і за навчання, і за сесію то задорого. І має він той інститут в сраці. Після мого чудотворного переходу в бюджетники він залишився єдиним комерційником у групі. І всі щиро дивувались, чого він не перевівся на престижніший напрямок, а тлів тут.

- А того. Що тато зарізав свиню. Ми тії гроші занесли. Нам казали, що того стане тільки на платне. Ну то нехай. Але потім тато рахували. Та то дорого, ще стільки часу платити! – Парубок плеснув тильною стороною правиці по лівій долоні. – І тато зарізали другу свиню. Ми занесли, аби дали мене на безплатне.

- Ну?

- Надурили, сучі потрохи.

- Як надурили?

- Так не дали на безплатне. Казали, казали, а не дали. – Парубок, чиє прізвище починалось на двадцяту букву абетки, сердито махнув рукою.

Свою історію про архангела Боніфація я не розповідав. Чого кучерявому ще більше настрій псувати. Архангели теж туплять. Іноді. Так, напевно, і трапляються чудеса. І чиїсь мрії збуваються. Іноді. Не дарма загинула твоя свиня, брате. Ту жертву ти приніс за мене! Звідки ж тому архангелу було знати, що на цю забуту небесами кафедру, на комерційну форму навчання попросяться аж два грішних. То п’ять років жодного – заледве на бюджет заманювали, щоб групу сформувати. А тут два одразу! І щастя моє в п’ятій букві абетки. І горе кучерявого в двадцятій. А чудо то зветься –алфавітний порядок. Звичайно, що без жертвоприношення свині, забудькуватості архангела, а головне маминих молитов – третя, примарна альтернатива ніколи б не реалізувалась в нове русло мого життя.

Далі все було цікаво. Нові люди, нові враження. Особливо я справляв враження на інших. На лекції матаналізу викладачка замалювала дошку монгольськими ієрогліфами. Частина з них була мені абсолютно нова.

- Чуєш, чуєш. – Штурхнув я хлопця поруч за партою. Такий собі маленький, кругленький. З зосередженим обличчям, що мимоволі нагадувало ображену сову.

- Шо?

- Тебе як, той?

- Діма.

- Діма, а шо то за знак? Отой. Як розтягнута англійська ес? – Я тикнув ручкою в позначення інтегралу.

Одне око Діми примружилось, друге округлилось. Тепер «сова» виглядала ображеною в найтендітніших своїх почуттях. Таке глибоке здивування викликало моє наївне запитання у вчорашнього шкільного «медаліста».

- Інтеграл. – Опанувавшись, відповів Діма.

Не знаю, що він опановував – чи сміх, чи страх. Але я вирішив дурниць більше на запитувати. Перемалював «гачок», через дефіс підписав «інтеграл». Діма до кінця лекції зиркав на мене примруженим оком. Напевне він думав, що я «два в квадраті» зображаю, як цифру 2, вписану в намальований прямокутничок.

Ситуація розвернулась діаметрально. Вивернулась назовні. Тепер навколо мене снували «містри таємних знань». Причому усі. Майже всі. Було ще кілька лоботрясів мого ґатунку. Ну, і як всі живі істоти, люди тягнуться до собі подібних. Тож у мене були нові товариші. Старі в більшості своїй вже полірували «дідам» чоботи зубними щітками.

В першому семестрі стипендію видають всім! Для заохочення. «Жизнь мьод!». До першої сесії.

Перед іспитами мої приятелі-лоботряси сходили на зустрічі з «тракторами» і таким чином здали сесію заочно. Ну, а я як дурак пішов здавати очно! І завалив все. Буквально все! Щоб обійти витрати на посередників – «тракторів», спробував домовитись з викладачами напряму. Це був, докладно, ще більший провал. Отримуючи талони на комісію, я вже чітко чув звуки стройового маршу. Поліровані «дідівські» чоботи сліпили очі своїм глянцем. Я просився, крутився, скиглив. Міг жалюгідний вигляд задрипанця і ще ПТУ-шна манера поведінки розчулила частину викладачів. Решта зважилась на ризик «прямого контакту» без участі «тракторів». Але і на ту решту пішли всі мої стипендії і будівельні здобутки. А на останній «талон» мені не вистачало п’ять «баксів» і довелось позичати в мами. Інформатик довго «телився» і боявся. Мало до сліз мене не довів. Нарешті погодився і назвав ціну. Потім ми довго торгувались. Тут вже він мало не плакав. А врешті побачивши, що в моєму спітнілому кулаці всі купюри номіналом в один долар, здався. Забрав мокрі банкноти і пообіцяв «добре». Я відмахнувся – мовляв, достатньо «задовільно» і потім перездавав ту срану інформатику на п’ятому курсі!

Дають – бери! Халява – значить брати, брати, брати і брати!

Першу сесію я здав. На межі фолу. Отримав відстрочку до наступної сесії. Проте залишився геть обезкровленим. З втратою мною платоспроможності наші стосунки з лоботрясами сильно охололи і втратили приятельський характер. Але то мене взагалі не переймало.

Треба було розробляти якийсь план. Єдиним мудрим рішенням видавалась лише можливість знайти більш-менш добротну роботу і перейти в категорію «привидів», що з’являються лише на сесію. Складність полягала в рівні моєї кваліфікації. Рукожопий різнороб четвертого розряду теоретично міг своїм піврічним заробітком «закрити» сесію. Але на цьому шляху залишалось тисячі непередбачених ризиків. Втрата роботи. Непомірна ціна іспиту. Принциповий викладач. Спецпредмет кафедри.

Досвід показав, що частина викладачів чутливі до ниття і жалюгідного вигляду. Дещо я пам’ятав зі школи. Наприклад слова «валентність», «Рабіндранаттагор». Можна спробувати вчитись. Я розумів всю «непідйомність» поставленої задачі. Проте мені потрібне лише мінімальне прохідне «задовільно». Так я зможу «закрити» частину сесії. Десь може «проскоче», а решта можна здати за гроші, які я відроблю за літо. А там вже «як карта ляже». На Боніфація і мамині молитви я вже не розраховував. Двічі в одному місці святі не туплять. При повному фіаско плану можна здати всю сесію за гроші, а там як «кості впадуть» (я маю на увазі кубики для азартних ігор, а не власний скелет).

Задумка геніальна. Виконання ганебне. Що вчити? Як вчити? При умові, що я не міг правильно написати слово «дискримінант». Не те що зрозуміти суть терміну. І асоціації з «многочленом» в мене були однозначно не математичні.

Хочеш змінити себе – зміни своє оточення!

Я прийшов до «букварів» і запропонував випити пива. Всі п’ють пиво. Особливо у вісімнадцять років. І взагалі всі п’ють. А я знав цю місцевість досконало. Я тут три роки бухав. Я мав фіксовану знижку у всіх «баб Галь» на привокзальному ринку. При гарантованій якості продукту. В певних гадюшниках мені давали бухло «на бороду», тобто в борг. Я знав, як на дві копійки на тому «привокзальному» скупити фруктів на «закусь».

- Дядя, дайте грушку на дві копійки.

- На, і забирай свої копійки.

Для цього, звісно, треба відповідно виглядати. В «бурсі» було простіше, там всі проходили дресконтроль. Тепер лише я ходив за продуктами.

Де можна взяти стакан? З автомата «води».

Як купити пачку цигарок в бабок дешевше? Просто. Вони торгували і пачками, і поштучно. Пачка гривня. А штучка десять копійок.

- Пані, мені не вистарчає. Дайте пачку без чотирьох сигарет.

І бабуля віддавала пачку з більш ніж трьома чвертями вмісту за шістдесят копійок, майже за пів ціни. Допродавши тих чотири штуки по десять копійок, вона компенсувала недоїмку. І всі залишались задоволені.

Я навіть міг в десять раз збільшити вартість грошової одиниці. Треба було лише нагріти одну копійку на камфорці газової плити. Вона набувала світло-коричневого кольору і відрізнялась від десяти копійок лише відсутністю нуля. Фальшивомонетство це тяжкий гріх. Проте він не сягав великих розмірів і здебільшого йшов на оплату пільгового проїзду.

Я без будь-яких застережень ділився своїм досвідом. Віддав весь скарб свого життєвого набутку. Натомість просив дрібницю – базові знання шкільної програми і роз’яснення по поточних предметах. Ми пили пивко. Вони грали в трекс, деберц, тисячу, преферанс, сєку, двадцять одне і навіть покер. І все це можна було робити за будь-якої погоди в читальному залі бібліотеки (головне тихо). Або в «ригаловках», де мене знали. Там навіть не вимагали робити замовлення. Вони грали, а я шкрябав в зошиті задачки.

То було туго. Дуже туго. Я бачив в їхніх очах смуток і жаль. Жаль до дивного створіння у вольєрі брудного звіринця, що стоїть на задніх і плескає передніми лапками, випрошуючи їжу і увагу. Ніхто нічого не говорив, але в погляді читалось все. Так ніби вони намагались навчити кота розмовляти. Чи навіть співати. Але план є план! І що я ще мав до роботи? Всі мої друзі служили, деякі сиділи. Крім алкоголю і куріння, інших захоплень у мене не було. А грошей вистачало лише на проїзд і сигарети. Тут не до запоїв.

Вода камінь точить!

Тепер я завжди сидів за першою партою перед столом викладача. То було принципово важливо. Я діставав лекторів своїми тихими питаннями та перепитуваннями. Звідси не було потреби оголошувати свою тупість на ціле приміщення. Це місце залишалось за мною і на «модулях», і на іспитах. Модуль – це такі два міні-іспити в середині та в кінці семестру. За результатами яких можна було уникнути екзамену. І ось ця локація потрапляла в люфт пильного огляду екзаменатора. Як авто, що при обгоні майже порівнялося з іншим і не проглядається ні в бокове вікно, ні в ліве дзеркало заднього виду. А, можливо, мене просто ігнорували.

Так чи інакше, деякі іспити я «проскочив» по «модулях». Банально списав. Не надто суворий контроль, стратегічне розташування, відсутність усної компоненти і дружба з мудрими людьми відкрила цю можливість. До того ж, все пройшло на «добре». А дещо на «відмінно». Бо я або просто переписав все з конспекту, або завдання вирішив сусід по парті.

Найцікавішим був іспит з матаналізу. Зазвичай іспити приймає лектор. Це була мила жіночка, що дуже шкодувала студентів. Але узимку, на мою першу сесію, вона занедужала. Тож сувора і зла як дідько викладачка, що вела семінари, мовчки, безапеляційно відправила мене з іспиту на комісію. І вилетів би я ще тоді, якби вчасно не видужала наша лекторка. Так я «проскочив» матаналіз на початку. А от на наступному етапі, у другому семестрі, викладачі обмінялись ролями. І ми отримали лекторку деспота та милосердну викладачку семінарів.

У цієї прихильниці тоталітаризму не спишеш ні за першою, ні за останньою партою. Отож із завданнями я справився швидко. Це було просто. Я розв’язав все як міг і написав все що знав. А знав я небагато! Незважаючи на всі свої зусилля і допомогу друзів. Коли я вичерпався, не минула і третина відведеного часу. Я просто переклав листок з парти на стіл і зібрався встати, щоб вийти. «Сядь», – коротко наказала екзаменатор і заглибилась в мої абсурди. Покреслила синьою ручкою майже все. Хочу зауважити – синьою! Не червоною! І мовчки повернула мені мій подвійний аркуш, видраний з зошита. На моїх розрахунках були зроблені помітки. Знаки питання, подвійні підкреслення, дещо перекреслене. Я підняв здивовано очі. А вона у відповідь покрутила кистю правиці в просторі, мовляв «давай крути педалі». Я почав крутити. Крекотів, прів і крутив. Знову здав роботу. Три хвилини, листок повертається і я знову кручу. Прію, плачу і кручу. Я згадую все, що можу взагалі пригадати. Рахую і перераховую. Після четвертої здачі на аркуші вже немає білих просвітів. Він весь, щільно затушований символами і числами. Лекторка підіймає його за краєчок двома пальцями, наче боїться розмазати незасохле чорнило. Крутить в повітрі, гидливо оглядаючи з усіх боків, і, надалі мовчки, відпускає. Аркуш падає, акуратно склавшись, прямо на стосик зданих робіт. Аудиторія була пустою. Я навіть не помітив, як решта студентів вже здала роботи і вийшла.

- Я поставлю Вам «відмінно», – почала викладачка, а на мені аж піт висох! – Але це не за знання, вони відсутні… Це за прагнення. Розцінюйте як аванс.

Відмінно? Відмінно! Ти, тобто Ви, серйозно? Я думав, що борюсь за «трюндель»! За «проходняк»! За «зарах»! То була верхня планка! Межа бажання! Те, на що я надіявся тендітним сподіванням, без краплини певності. А тут «відмінно»! Авансом! Як молотком по скроні!

Напевно з виразом мого обличчя щось трапилось. Бо лекторка раптово замовкла і пригледілась. Після тривалої паузи додала:

- Знання можна накопичити! Але незнання теж накопичуються! – І покрутила зап’ястям в повітрі, мовляв крути педалі. – Залікову!

Всі інші іспити мені поставили «авансом». За однієї і тієї ж умови. Я не мав збавляти обороти. Лише два «добре», все решта «відмінно»! Нехай мене ясна кров залиє! Як та «карта мені лягла». Не те що «башляти» не треба – мені випишуть «стєпуху». Це такий процес, коли дають гроші, а цеглу класти не треба. І ніхто не їсть твій борщ з банки! За такі «аванси» я буду крутити! Тож не розчин мішати і по сходах піднімати! Ні, ну то трудно, тупому вчитись. Справді важко! Морально важко! Недоумком себе почуваєш, якимось обмеженим порівняно з іншими. Але не більше, ніж коли алюмінієві кабелі викопуєш, потім тягнеш їх в поле за спальний масив і коптишся в чаді, обпалюючи ізоляцію.

Репутація задрипанця, що взявся за розум і гризе, гризе, гризе… допомогли здати і наступну сесію. Вже цілком на «відмінно». А далі… Далі знання накопичились і все вже закрутилось само. Це вже не під гірку на велосипеді з однією передачею. Тепер крутнув добре і летиш по інерції. Додав обертів – і ще дужче прискорився. Пролетів другий курс. Третій...

А потім… Потім почали вертатись мої старі друзі з армії, і все закрутилось само. Полетів з прискоренням по нахиленій, під укіс, на узбіччя…

***

Щось я запетляв в лісі. Ніяк не міг вийти на узлісся. Тут того лісу – шматочок. Блуд якийсь вчепився. Але ось нарешті поле і милі оку пейзажі з високовольтними лініями. Тут дув несильний, але неприємний вітерець, і я накинув капюшон. Дістав мобілку і набрав лікаря. Гудок, другий, «клац» – і незнайомий голос видає: «Мазальтов». Я «повісив» слухавку. Чого? Хто? Переглянув контакт. Філіпський Психіатр Психіатрович. Я повторив спробу. І знову той Мазальтов. Може надто рано і то якийсь секретар. Наберу з роботи. Посунув в керунку вишки і повернувся до спогадів.

***

Нічого не змінилось. Все начебто було добре. Мої старі друзі потоваришували з теперішніми. Я не волів змішувати ці компанії. Але час від часу загулювали разом. Здебільшого при якихось народних гуляннях – вуличних концертах. Збирались друзі, друзі друзів. По дорозі зустрічали друзів друзів тих, що друзі друзів. І набирався так цілий натовп не надто знайомих між собою людей. То було весело.

Оцінки мої не погіршились. На четвертому курсі керівництво кафедри навіть примусило мене і ще кількох студентів перездати всі екзамени за перший семестр, щоб ми могли отримати «червоні» дипломи бакалаврів.

Але насправді життя дало маленьку тріщинку. Яка швидко розширювалась до масштабів прірви.

Першим дзвоником був один із таких концертів. Десь під час Різдвяних свят. Традиційно понапивавшись, всі погубились і ніхто нікого не шукав. Година була десь між третьою і п’ятою ночі. Ми крокували по центральному проспекту з геть незнайомим парубком і за щось жваво балакали.

- То як тебе?

- Паша. О! То що за хрень? – Спитав він, тикнувши в клумбу.

Велику клумбу, затрушену снігом, оточував низенький парканчик. В її центрі височів величезний сніп соломи. По колу його оточували хороводом такі ж мальовничі, але маленькі снопи.

- Дідух! І ще дідухи. То все дідухи. А ти звідки?

- Дніпропетровськ.

- Во бля! – Я хитнувся та переступив через паркан. Зробив кілька кроків і висмикнув одного малого дідуха.

Я вручив дарунок гостю міста і той вдячно прийняв.

- Поставиш дома. – І я повернувся, аби продовжити шлях.

Переді мною стояв високий, красивий, рожевощокий міліціонер. Я розпачливо видихнув. Біля Паші стояло вже троє. Пустий проспект. Пустий. Жодної душі. Де ховалось чотири міліціонера? В дідухах? Я опустив плечі. Але міліція проігнорувала мене і, оточивши Пашу з дідухом, мов немовлям на руках, кудись його повела. Кудись! На вулицю Мартовича. Я швидко визначив «старшого» і почав клястись, що то я висмикнув сніп. Просто хотів поділитись з гостем нашою культурою… То я взагалі винен… Давайте домовимся… Я за свою провину…

А він мені відповідав, що, мовляв, сніп у нього на руках… ніхто не буде робити експертизи відбитків моїх слідів… щоб я відвалив к єбєнє фєнє… бо можуть наробити мені відбитків на сраці…

Так ми мило на ходу балакали аж до входу у всіма знаний відділок міліції.

Тут старший нарешті махнув рукою і назвав якусь символічну суму. Тільки ось халепа, я не мав грошей. Навіть тієї смішної суми. Я вскочив між міліціонерами і шепнув Паші на вухо суму. І той придурок відреагував неадекватно.

- Деньґі? Ґавно вапрос! – І ґонорово, з виразом зневаги на обличчі, добув з кишені кіпу пом’ятих купюр.

Їх було багато і крупного номіналу.

- Е, нє! – Захитав головою старший. – Тут вандалізм і хуліганство. Культурна пам’ятка, національний символ!

І пхнув мене. Доки я зводився на ноги, група затримки з арештантом і дідухом-немовлям зникла за дверима. Я зробив все що міг. Я намагався. Я здався. Я поплівся додому.

Через кілька днів мати дивилась по «телеку» міський канал. Там постійно транслювали концерти вітань з виконавцями на кшталт Моцялко і Білозір. В перервах показували місцеві новини. Я якраз зайшов додому з поштою в руках, коли з «ящика» лунало гнівне сповіщення про святотатства вандалів, що поганьбили, сплюндрували, спаплюжили, втоптали в бруд національну гідність, честь, культуру… і взагалі за злочини проти дідуха треба давати смертну кару посередництвом введення колонії червоних мурах в печінку злочинця. Мати була цілком згідна з диктором і повністю його підтримувала. Я тримав у руках газетку «міліцейський кур’єр» зі статтею дуже схожого змісту.

Так я раз в житті потрапив і в газети, і на телебачення. Одночасно. Щоправда, заочно. В ролі нерозкритого, таємного суперзлодія, що зазіхнув на суверенітет держави, але зазнав нищівної поразки, залишивши за собою жахливі руйнування святинь.

Самого дна прірви я сягнув вже по закінченні інституту. Інерція дозволила «пролетіти» магістратуру. Хоча в групі вже тоді міцно закріпились прикмети на зразок такої: успішність захисту курсового проекту чи здачі іспиту прямо пропорційна величині ступеня мого абстинентного синдрому. Тобто чим гірше було моє похмілля, тим вищий середній бал отримувався по групі.

Твердий ґрунт дна під ногами я відчув вкінці першого літа після захисту магістерського диплому.

Мене набрав Жук:

- Возьми водяру, я хапну закусь.

- Лечу! Пташечкою!

Та Жучара теж взяла пляшку. І ми з літром пішли шукати яблуні на «Кайзервальд», по теперішньому парк «Знесіння». Ми вже надпочали другу, загризаючи зеленими, дрібними, квасними яблуками, як до нас лавку присіла бабуся. І почала розповідати сумні історії про те, як колись сонце яскравіше світило і трава зеленіша була. Ми завели з бабусею полеміку. Так, для сміху. Ба, і не дарма. За старою прийшла внучка. Молоденьке дівчисько. Квіточки на віночки збирала. В скромній блузочці під шию і джинсах. Покосилась на наші п’яні пики, послухала наші дотепи над бабусею, покривилась і забрала стару від наших придуркуватих жартів.

Віка вернулась хвилин за п’ятнадцять. Бігом, напевно, неслась. Ми і половини другої пляшки не допили. Її було не упізнати. Короткий топік і лосіни. І все. Ще якісь тапки. Спекалась бабки і навіть переодягнутись встигла. За два-три слова і один-два стакана вона вже сиділа в Жука на колінах і смачно в засос слинилась. Та що тут вкоїш – пішли до Жука додому. Він жив сам. За короткий період мого студіювання він встиг відслужити, одружитись, зробити сина і розлучитись. Тож зараз в нього був холостяцький притон. Жук пішов в кімнату злягатись з Вікою, а я знайшов і допив всі залишки спиртного на його кухні і заснув. Коли очунявся, щаслива Віка вже зникла, а Жук мирно спав.

Віка в якості «дєвушкі» Жука не пропускала жодної нашої пиятики. Сєрьога одного разу хапнув її за соковиту груду і та запищала «Жук, Жук», а «підбитий» Жук відповів, що для друзів йому нічого не

шкода. Віка розсміялась і потягнула Сєрого на довгий, спільний балкон, що виходив у внутрішній двір. Спустила штани і прийняла доступну позицію. Ми реготали. Шльопали Сєрьогу по голому заду і підбадьорювали: «давай, давай». Віка, впершись руками в поручень, то стогнала, то реготала. Ми веселились, тішились сусіди. Лише Сєрьога закусував губу і відмахувався від нас: «На хер, на хер уроди». Потім на кухні на Віку заліз Птеродактиль. Прямо на столі, де ми «бенкетували». Це нам не заважало продовжувати трапезу. Нам, тобто нам всім включно з тими, хто спарювався. Віка, повернувши голову на бік, незграбно випила з келишка, їй заважали циклічні поштовхи. Витягла з нагрудної кишеньки Птеродактиля гроші, відібрала дві гривні й поклала решту назад.

- Не, ех-ех, поняв, ех-ех? – Обурився ящір.

- То на, уф-уф, маршрутку! – Пояснила Віка і заклала йому ноги на плечі.

До того як прийшла моя черга, я вийшов відлити (туалет був один для всіх квартир на поверсі, і вхід туди був зі спільного балкону). Ця процедура повернула в недалеке минуле і всі жахи мікоплазмозу ожили наново. Інстинкт самозбереження переміг всі хтиві прагнення і бажання бути частиною соціуму. Я просто ганебно втік. І потім втікав щоразу, коли пиятика переходила в оргію, щоб уникнути спокуси і тривалого лікування. Не довіряв я якось своїм друзям в цьому аспекті.

Ех, Віка перша і єдина колективна любов! І раптом вона щезла. Відповідно, оргії припинились. Без Віки вони якось втратили сенс. Припинились і пиятики. Друзі стали тверезими, дратівливими, навіть агресивними і постійно сварились між собою. Лише зі мною ніхто не лаявся. Хтось там був в чомусь крайній. В чому – справа ясна. Вже майже місяць всі «сухі» повзають. А от хто? Хто, хто…

… Прыг-скок, прыг-скок, я весёлый гонококк

Открывайте дверь скорей, я принёс вам гонорей …*

Кілька місяців потому ми випадково зустріли Віку в «відстойнику» типу пельменна з якимось мужчинкою за сорок. Низьким, худющим і в окулярах з дуже грубим склом. Представила його як свого майбутнього чоловіка. Що ж – успіхів Вам у подружньому житті. Цікаво, чи йому теж для друзів не шкода гонокока? Чи він моногамний?

***

Якось я загуляв в тому ліску. Видно, ранковий візит Сірого мене добре спантеличив. Так я не те що в душ, я на роботу не встигну.

Я поправив капюшон, щоб не закривав огляд. На горизонті з’явився силует вершника на коні. Нічого дивного – поряд з кільцевою розташовувався іподром і сюди часто виїздили покататись. Тільки от взимку я таке бачив вперше. Кінь неспокійно тупав на місці. Чогось чекали. Не чогось, а когось. Їх наздогнав інший вершник і вони помчали галопом вздовж лінії горизонту. Галопом по снігу? Але що я розумію в кінному спорті.

Вітер доніс уривки реготу. Потім знов, гучніше. Я озирнувся – під високовольтною вишкою стояв чоловічок в пісяючій позиції і реготав. Чого він там смішного узрів? Я наближався, а чоловічок так і не міняв пози. Може дрочить, веселун? Вершники зробили коло та проскакали в зворотному напрямку. Я провів їх поглядом.

Новий порив вітру приніс… Навіть не так, вітру не було, це був новий гучний порив реготу. І вже сміялись удвох. Чоловічок наче роздвоївся. Силуети були непропорційно великі і для такої відстані звук був надто сильним. Вершники зупинились десь далеко за вишкою. Скидалось на картину, намальовану вугіллям на білому ватмані – чорні силуети реготунів, чорна вишка, чорні дроти, що ріжуть небо, чорні вершники на горизонті. І все це на тлі білого снігу і блідо-сірого неба. Вражаюче. Я

зупинився зробити фото на телефон. На екрані верхівка вишки нахилилась вліво. Напевно, крапля потрапила на об’єктив. Ні. Це якийсь дивний оптичний ефект. Регіт ще підсилився і реготуни збільшились. Я збочив з стежки, щоб обійти по радіусу ці зачаровані створіння. Верхівка почала випрямлятись. А потім загинатись праворуч. Як цікаво. Напевне, краплі вологи в тумані якось специфічно заломлюють промені, і тому картинка міняється залежно від мого кута огляду.

Один з вершників несподівано пронісся поруч зі мною. В кількох сантиметрах. І мало не збив мене з ніг. От йолупень. Недоумок. Розрив реготу прямо над вухом примусив мене підскочити. Реготуни стояли прямо наді мною. Дещо нахилились і заходились гримучим сміхом. За їх спинами вишка гойдалась туди-сюди. Немов велика спіральна пружинка-слінкі, поставлена вертикально і закріплена знизу. А верхній її кінець гойдається у різні боки.

Я сахнувся вбік, і на мене налетів другий вершник. Я гепнувся об круп коня і впав на сніг. Курва! Сліпі недоумки. Рвонувся було втікати, але один з реготунів схопив мене за рукав і не відпускав. Я шарпався, проте марно. Пружина зменшила амплітуду коливання і почала сповільнюватись. Я зрозумів, що коли вона зупиниться повністю, трапиться щось жахливе. Незворотне.

Нарешті мені вдалось вирватись, я побіг. Але один із вершників обігнав мене і перекрив шлях. Я збочив. Інший нагнав мене і дав ногою стусана в спину. Регіт заповнив весь простір. Повітря стало реготом. Я вдихав цей регіт. Він розпирав мої легені і заважав дихати.

На ногах я встояв, бо налетів на якусь стіну. Певно, стійку вишки. Вишки? Пружини! Я підняв голову. Верхівка ледь коливалась. Я щосили відштовхнувся руками і побіг. Вершники наздогнали мене і затисли між собою: натикаючись на крупи коней, я втратив рівновагу і полетів вниз. По сходах. Боляче вдаряючись об сходинки. Сходах? Вершники спішились. Наблизились. То були ті самі велетенські реготуни. Як ті самі? Але точно знав, що ті самі! Я скрутився в калачик. Вони далі заповнювали своїм реготом весь простір. Навіть час перестав бути вектором, а перетворився на регіт. Один з реготунів поставив на мене ногу. Інший на мене сів.

Пружина зупинилась. Я не бачив. Я знав. Вона розгорнулась всередині мене. Наче мене, як шмату, натягнуто поверх неї. Жовто-коричнева хмарка рухалась по пружині, як по трубі, з одного кінця в інший. На одному кінці труби був прилаштований поліетиленовий кульок. Він то надувався, як повітряна кулька, то опадав злипаючись. Там у ньому хлюпалась брудна коричнева рідина з невідомим октановим числом. Хмарка зачіпала нервові виростки, що пробивались мов паростки крізь витки пружини. І через це мене перманентно било легким електричним струмом.

Зображення стало піксельним, ніби паперова заготовка для вишивки бісером. Забарвилось блідо-салатовим кольором. Замерехтіло і почало роз’їжджатись в боки. В цей час регіт відійшов кудись поодаль. Став фоновим. Натомість у вухах зацокотіли «коліки» – цик-цик-цик-цик. В шаленому темпі. Але недовго. Зникли, щойно зображення зовсім роз’їхалось. Перед очима з’явився рій чорних цяток – «занзібаріки»! Вони гуділи, як тисячі вуликів, і метушились як навіжені. Наштовхувались одна на одну і з тріском зникали. Там потрошку зображення прояснилось і в слух знову проник регіт. Але вже виснажений, натягнутий з підвиванням. Реготуни явно втомились.

Образ одного прояснився. Я закліпав, щоб зображення стало чіткіше. То стояв Птеродактиль, він тримав ногу в мене на плечі і відсапувався, все ще вишкіривши всі свої жовті зуби.

- То ти? То ти? Ти не монстр? – Проскиглив я.

Їх «розірвало» від нової хвилі реготу. Жук звалився з мене на сходи, а Птеродактиль бився чолом об перила в істериці. Я сів на зад і обняв коліна. Я вже не чув реготу і не звертав увагу на тих недоумків.

Птеродактиль стояв переді мною і щось говорив. Я не слухав. Очі заслали сльози. Його образ розмився. Потемнів. Ноги відірвались від землі. Він став схожий на велику, темну, графітну хмарку.

- Вставай. Жопу відморозиш! – Сказав Сірий.

Я мовчки піднявся. Навколо вишки сніг був витоптаний неймовірним візерунком моїх слідів. Я обтрусився.

- Дев’ята сорок сім. Ти вже давно мав бути на роботі.

У відповідь я махнув рукою і повернув у напрямку лісу, тобто дому.

- Ти тут всіх собак і собачників так перешугав, що по той бік тебе, гарантія, чекає жовта «тачка» з дурки.

Я зітхнув. І повернув у протилежний бік, тобто в сторону роботи.

- !מזל טוב (Мазаль Тов!)** – вигукнув Сірий

- Шо бля?

- Вітаю. Кажу. З поверненням!

Лише зараз я зрозумів, хто відповідав на мої телефонні виклики до лікаря.

СІРИЙ

ІІІ

РАЙ ДЛЯ ОЛІВЦІВ

Шторка була відхилена і крізь шибку було видно, як молоденька мамуся вовтузиться з немовлям. Сюсюкається, мило кривляється. Дитя у відповідь посміхається та тягнеться рученятами до обличчя матусі. В кімнату входить молодий чоловік. Обіймає ззаду жінку, притискається губами до її волосся. Вона кладе свої долоні на його і примружує задоволено очі. Немовля радісно агукає та плескає рученятками.

Мила пара. Зовсім молоденькі, проте успішні. Власне житло. Життя їм усміхається дитячими устами щойно усиновленого немовляти. Вони його любитимуть не менше за рідних, які народяться згодом. А може навіть краплинку більше. Він ніколи не дізнається про прикру долю своїх біологічних батьків…

Я пройшов кілька вікон далі. Ось маленька кухонька з старомодною плиткою на стінах. Столик охайно застелений кольоровим целофаном. Зашарпані, але чистенькі радянські тумбочки. На плиті шипить червоний в білий горошок чайник. Маленький сухий дідусик шаркає тапками. Суворі кавказькі риси посічені мереживом м’яких зморшок. Він зосереджено запарює чай, дотримуючись усіх вимого обряду багаторічної звички. Намазує на один бік печива масло і складає по два до купки. Відкриває тумбу і з салатниці дістає свою генеральську пенсію. Відкладає кілька купюр. Це він так готується до візиту праправнуків. В своїх дев’яносто два він не лише самостійно вправляється з власною гігієною і підтримує чистоту в помешканні, а ще ходить в басейн, заважати плавати іншим…

Рушив до наступного вікна. На розі будинку скептично висів Сірий. Тобто він висів так, що якщо б у нього був погляд, то це був би скептичний погляд. Він попрямував мені назустріч. Все, закінчились мої фантазування. Сірий не терпить моєї звички заглядати в чужі вікна…

…Я завернув за ріг і пішов до аптеки вздовж довгого будинку. Над газоном висів Сірий і вирячався у вікно. Що за огидна звичка заглядати у чужі вікна. Стане, витріщиться на буденні клопоти людей, що порпаються в своєму сьогоденні, і слиниться на ним же вигаданий їхній добробут. Як побитий пес, вигнаний на двір у зливу.

Беззмістовно жаліти себе. Немає жодного сенсу. Завжди десь є хтось, кому значно гірше. Кому за щастя будуть такі страждання. До прикладу, декому, хто народився в селі Бусовисько.

Мальовниче село, сховане в Прикарпатті, омите витоком Дністра, населене колоритними, запальними бойками. Село історично ділиться на два краї: Горішний та Горіховий. Воно наповнене дідівсько-прадідівськими традиціями, що бережливо передаються з покоління в покоління, з ретельним дотриманням ритуалів. Одним з таких спадків є щотижневе змагання країв села поміж собою. Метою якого є умовне вирішення нерозв’язної, предвічної суперечки. Котрий з країв є «забиченим». Ця масова, п’яна колотнеча тоді носила назву «діскатєка». По старому «танці в клубі». Зараз – не знаю, я туди їздити боюсь. Змагання, справді, традиційно починалось з ритуальних танців. На які Стьопа і заманив нас розповідями про наївність та легковірність незіпсутих сільських квіточок.

Стьопа зустрів мене з Панасом на станції. Такий малий, непосидючий хлопака. Смикається весь час, від чого заплутана купа попелястого, м’якого волосся постійно стрибала на його макітрі. Приїхати в село на місцеву дискотеку, яка завжди закінчується жорстокою бійкою, це ще та ідея! Сільському парубку прийти на танці до сусіднього села – це вже достатня причина для отримання тяжких тілесних ушкоджень. Прописка ж в місті – прирівнювалось до кревної образи всьому селу і кожному селянину персонально. Але Стьопа і його товариші гарантували нам, що в разі чогось покажуть куди тікати і де ховатись. Головне було триматись купки і не «бикувати».

Вся гострота авантюри нам відкрилась одразу. На вході в залу дискотеки стояв високий, худий хлопчисько і збирав за вхід по дві гривні. Ми з хлопцями тинялись то в клуб, то з клубу, намагаючись вигадати момент, коли можна буде прошмигнути безкоштовно.

В клуб поважно зайшов головний відморозок з Горішного краю. Мовчки дав в зуби «касиру», взяв його за комір, кілька раз гепнув об стіну і жбурнув під лавку. Товариші ватажка ногами акуратно і щільно втрамбували хлопаку, аби він не виступав з під лави. Це і був якраз той момент, коли вхід на танцюльки тимчасово став «вільний». Ми пройшли. Тільки ось жага до танців загасла. Запал якось притушився.

Дівчатка в рябих, яскравих платтячках кострубато вигинались в дивакуватих па. Ці польові квіточки збивались в кола і по черзі давали сольний вибрик в його центрі. Хлопці нервово курили попри стіні й чекали «медляка», щоб переминаючись за ноги на ногу, за три хвилини перемацати яку-небудь волошку в строкатій сукні. А може і присмоктатись до неї пекучим, самогонним поцілунком.

Стьопа показав нам всіх небезпечних відморозків, від яких треба було триматись якнайдалі. Лише Панас в той час заглядав місцевим ромашкам під їх короткі спіднички. Тож коли до нас підійшов головний відморозок Горіхового району, той бовдур навіть не насторожився.

Почався повільний танець, але ми впустили момент і сумували на лавці при стіні, в той час як інші давали волю своїм блудливим рученятам.

- Сірки маш? – Звернувся горіхівський до Панаса.

- Шо?

- Сірки є? – Перекрикував рик динаміка здоровило.

- Шо? – Кліпав тупо Панас.

- Сірки! – Відморозок зробив характерний жест запалювання сірника об коробок.

- А! Сірники! – І Панас поліз в кишеню.

- А ти звідки? Га?

- …

Ой! Панасе! Панасе! Ой! Ой! Панасе! Панасе! Ой! Ой! Ой!

- Оччє наш. Іже єси на нєбєсі. І да святітся Імя Твойо…

Різкий вереск прорізав гуркіт колонок і перервав мою молитву. В протилежному кутку зали якийсь хлопака під час танцю перетнув лінію Маннергейма під «сукєнкою». За що отримав демонстративно театральний, надмірно пафосний, легкий ляпас, явно змодельований з поведінки гламурної героїні якогось серіалу. Залицяльник не був шанувальником жодного серіалу і відповідно, доречною моделлю поведінки з свого боку не володів. Тому, по простому, гепнув дівку ребром долоні по розмальованому писку. Тендітна фіалочка удар витримала – не вперше на дискотеці. Встромила пазурі в очі кривдника і заверещала. Він схопив її за зап’ястя, але не здужав відірвати загартованих працею рук від свого обличчя. Вереск залунав дуетом. За якусь мить хлопа збили з ніг і почалось...

Горіховий зиркнув на епіцентр подій, звідки баталія швидко розгорталась. Дав від душі Панасу під дих і пірнув у вир подій. Я схопив приятеля за плече і поволік, зігнутого вдвічі, до виходу.

- …І не ввєді нас во іскушеніє. Но ізбаві нас от лукавго. Амінь.

Потім ми довго з Панасом скидали «вроки» самогоном. Згодом мені навіть вдалось пообніматись з місцевою брусничкою на березі річки. Так що не все так було зле. Але на запрошення приїхати за тиждень і піти на дискотеку в сусіднє село, де буде празник, я категорично відмовився.

«Празник» це таке свято, коли в селі і церква Різдва Богородиці, і згідно юліанського календаря сьогодні уродини Богородиці. А припертись з міста в компанії хлопаків з сусіднього села в населений пункт Спас, де церква Преображення Господня (тобто Спаса) в святковий день Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа – то реальний суїцид. І жодні місцеві проліски, шафранки та інші неспокушені першоцвіти не варті такого ризику.

Стьопі набрид сільський побут і він втік з села та пристоївся в якесь ПТУ. Тож ми стали бачитись частіше. Інколи реалізовували масштабні бізнес-проекти. Наприклад, перед новорічно-різдвяними святами зрубати кілька ялинок в горах, стягти їх в Бусовисько, притарабанити їх в «лейбі», тобто електричці, у Львів, потім в маршруці на Сихів і там продати за безцінь під кінотеатром імені Олександра Довженка.

Ми курили якраз саме під тим кінотеатром, закінчивши обмірковування деталей такого проекту, і Стьопа розважав нас демонстрацією гематом і зубних недоїмок після рейду якоїсь «тусовки» на їхній гуртожиток.

- Я їм кажу, нич не маю, а вони мене ногами в гівно змісили. – Якось весело жалівся Стьопа.

Що тобі на таке скажеш, Стьопа. Тут ти на чужій території. Тепер ти «бик» і тебе гамселять. Проте, Стьопа не скидався на пригніченого. Засмучений, покривджений, але точно не пригнічений.

«Рагульський» зовнішній вигляд моїх приятелів магнітом притягував місцеву «босоту». Вони закрутились біля нас і по одному прилипли, як мухи до лайна. Щось спитали, щось буркнули і слово за слово «зацвиркали». Сільські хлопці ті «тьорки» не вельми розуміли. Тож знітились, зсутулились і якось ніяково слухали, як головний Цвиркун розпинався, пояснював де і як ми вже неправі і за що вже винні ще необумовлені суми. Сцикотно було усім. А Стьопа сцяв по-справжньому. Витріщив очі, відкрив малозубого рота і підступився в притул до Цвиркуна.

Сцяв – це не в розумінні «боявся». Цей парубок взагалі нічого не боявся. Якось не вдавалось йому. Він, до прикладу, міг розігнатись на велосипеді «Україна» і влетіти з урвища в стрімкі потоки Дністра, виключно з цікавості. В Бусовиську Дінстер це гірська річка, то вам не Тисменицький каньйон. Раму на «ровері» погнуло. Стьопині яйця вціліли лише тому, що замість мошонки там тверда шкарлупа. Стьопа сцяв буквально. Тобто тримав в руці свого «стручка» і пісяв, рясно поливаючи коліна Цвиркуна, теплими потоками відпрацьованого квасного молока прикарпатських корів.

Коли нарешті джинси промокли і приємні тактильні відчуття донесли суть дійсності до розуміння «босяка», то його так кумедно заціпило, що навіть його соратники зайшлись реготом. В ніздрі з’явилась бульбашка, що надувалась, сигналізуючи про ріст обурення. З тремтячих губ з бризками слини злітали уривчасті, поодинокі «цвирк»… «цвирк»… і глухли в шумі сміху.

Регіт різко обірвався в момент, коли Стьопа сховав пісюна. Світ навколо затих і причаївся. Ось зараз нам розколупають пупки, і кишки свої ми понесемо в кишенях.

Але «бики» то «бики»! То люди, гартовані штахетними баталіями. Що їм ті «расклади». В них світогляд простий, незаморочений. Забрало впало – ніс «прижало», очі кров’ю залило, «копитом» землю взбили і срали «бики» на «панятія» і «пастанови».

По дорозі додому в «лейбі» хлопці дуже тішились своїм обновкам. Деякі речі були надірвані, де-не-не вимазані кров’ю та болотом, але то не критичні вади. Особливо не міг нарадуватись новими кросівками Біснуватий.

- Я на них ссяв, – сміявся Стьопа.

- То нич, просохнуть, – відмахувався Біснуватий. – Не засмердяться.

Я трофеїв не брав. Мені взагалі потрібно було переїхати до них в село на місяць. Натомість я просто сидів вдома кілька тижнів. Навіть сміття не виносив. Аж поки не впав сніг і я змінив свій єдиний осінній комплект одягу на єдиний зимовий. Ця метаморфоза давала деяку надію, що я став не надто впізнавальним на вулиці.

Шляхи наші зі Стьопою розійшлись. Він пішов шляхом більшості сільських хлопців. Став міліціонером. Сила і нахабність є. Страху немає. А, здається, інших вимог там і не ставилось. Робота небезпечна, малоперспективна, зате стабільна. «Трусив» запізнілих перехожих, п’яних. Непокірних «пакували» в «обезьяннікі». Потім кар’єрно виріс – перевели на ринки і кіоски в якийсь віддалений від мого район.

Згодом доля дала мені роботу в цілодобовому кіоску поряд з тим самим кінотеатром імені О. Довженка. І Цвиркуни часто в мене похмелялись – гасили «палаючі труби» «шмурдяком» – дешевим вином, або паленою горілкою. Вони мене не пам’ятали і ми навіть дещо потоваришували. З ними «прибився» до кіоска Пєтька – пацанюра років дев’яти-десяти. А може старший, але нерозвинутий. Безпритульний. Казав, що втік з дитбудинку в Закарпатті. Точної локації він не знав, та і говорив він так, що розібрати можна була лише кілька слів. Пєтька «стріляв» в мене сигарети і кубики «рафінату», в перехожих і клієнтів – гроші та булки. Збирав мені з столиків та смітників одноразові стаканчики, які я мив, сушив, складаючи в пірамідки, і повторно продавав в них «шмурдяки», «водяру» і «каву» (насправді це, швидше за все, була смажена квасоля з піском).

Відливати я ходив під кінотеатр за гору картонних коробок біля смітників. Такий собі стихійний громадський туалет, означений стійким запахом аміаку. Ось цього вечора не пощастило. Позаду рипнув сніг і дві кремезні постаті перекрили мені відхід назад.

- Не поспішайте, – заспокоїв правоохоронець, – спокійно закінчуйте.

Який ввічливий міліціонер! Просто інтелігент. Та я і не поспішав, куди вже поспішати.

- Мужики, я тут працюю. Во будка. Ну шо мені, бля, в банку ходити?

Міліція посміхалась і мовчала. Кого то цікавить, куди я маю ходити? Хоч в кишеню.

- Давайте, я вам каву зроблю. Нормальну – нескафе.

Міліція задумалась.

- Ну, бля. В мене кєнт є мєнт, як ви. Мужикі, я нормальний. – За такі слова мене могли «упакувати» у відділок.

- Та ти шо – може генерал?

- Та нє! Патрульний. Старий коріш. Стьопа… – я назвав прізвище.

Міліціонери переглянулись.

- Як кажеш?

Я повторив.

- Йди, роби каву. Нескафе, бля!

Я виставив два «багаторазових» стаканчика з розчинною кавою у віконце. Мєнт охопив напої долонями, всунув свою пику між ними. Покривився, пожував губи в нерішучості. Його обличчя тупо виглядало в квадраті віконця. Прицьмокнув і нарешті видусив:

- Зарізали твого коріша. На Левандовці. Нема в тебе вже кєнта мєнта.

І забрався геть.

Я зачинив вікно і почав розбирати пірамідки стаканчиків та складати їх в стовпчики за кольорами.

Зранку я пішов «справлятись» в той самий стихійний туалет. Ну, а куди, справді, я міг ще ходити? В банку з під «нескафе»? Настрій був паскудний. Я копнув один з картонних ящиків, він ледь зсунувся – був чимось набитий. Від поштовху з його верху звалилась коробка. Я заглянув. В ящику лежав скручений в «калачик» Пєтька. Пєтька вже не спав. Пєтька вже давно не спав, зважаючи на його посинівшу шкіру. Вже виспався.

Я пішов. Це був перший труп, який я побачив в житті, і останній день на роботі в кіоску. Не те щоб я прив’язався до Пєтки. Я його не любив і не ставився як до молодшого брата. Звичайний безпритульний хлопчисько. Як купа інших. Бля! Але мертві, синюшні діти в ящиках «годлен бананас»! Сука, це точно не той світ, в якому я хочу жити. Точно не та планета. Треба собі створити свою власну альтернативну дійсність без таких милих елементів декору, як ці наслідки суспільних взаємодій.

Я крокував повільно додому, ранкова потреба нагадала про себе. Тому заскочив на хвильку в підвал якогось під’їзду. Вийшовши, я периферійним зором помітив якусь темну плямку. Видно, пилинка потрапило в око. Я протер рукою – плямка збільшилась. Паскудство. Спробував пальцем торкнутись самого очного яблука.

- На варто. – Сказав Сірний.

Я повернувся. Пляма висіла прямо попереду мене. Такий собі хаос графітного пилу, що роздувався вітром, але вперто, мов під магнітним полем, повертався до своєї нечіткої форми. Я зробив крок вперед і якраз помістився в цій хмарці. Сірий відскочив.

- Бля! Не кумарь!

Таке його дратувало. І я це знав. Тому зробив це навмисно, з пакосності. Я бачив Сірого вперше, але знав його так добре, як себе самого. Він мене не налякав, не збентежив. Він просто означився. Звичайне таке собі пересічне явище – згромадження розтертого графіту в просторі. Характер прикрий, курець затятий.

Ми присіли на поручень підвального входу і закурили.

- Згадуєш наше перше побачення, – вишкірився Сірий. – Ти баба! Плаксива баба!

- Ти дурак!

- Харош соплі жувати. Ти задрав своїм піхвострадальством.

- Я не жалію себе. Мене просто пре вигадувати якісь історії про щасливе буття. Для того я заглядаю в вікна – це, тіпа, стартова площадка.

- Ти муфлон. – Підвів підсумок Сірий і підвівся.

Я піднявся за ним. Сірий йшов попереду, я волікся за ним. Закінчувався старий радянський будинок, до нього тулилась сучасна новобудова.

- Ти зробив уроки? ТИ ЗРОБИВ УРОКИ!? Ти почистив взуття? – Заволало з якогось вікна.

Питання викрикував чоловік. Звучало то штучно, якось пластмасово. Ніби на шкільній виставі. Я зупинився біля тріснутої шибки, встромленої в облізлу дерев’яну раму. За запраною, але чистою фіранкою мирно сьорбали якусь зупку старша жіночка з молодою донькою. Зайшов поважний грубас в розстібнутій сорочці і «трєніках», якось, напевно, пожартував – бо жінки засміялись – і, діставши миску, доєднався до трапези. Я обрав не те вікно. Тут не лаялись.

- Нічого не нагадує? – Спитав Сірий.

- Нагадує. Так вітчими Жука рипіли. Постійно одне і те саме!

- Вітчими?

- Вони в нього мінялись часто. Він навіть імена їх не запам’ятовував. Називав «Ви» і «Ага». Але кричали завжди, однаково. Персонажі різні, а репліки в них по ГОСТу.

- Жука?

Я повернувся до Сірого, відірвавши погляд від тріснутої шибки. Він стояв, тобто висів навпроти вікна новобудови за кованими, фігурними ґратами. Такі ж ґрати були і на вікнах другого поверху. Двоярусна квартира…

…Сірий відвів погляд від тріснутого вікна старого будинку і повернувся до мене. Я стояв навпроти вікна новобудови за кованими, фігурними ґратами. Сірий обрав не те вікно. Крики лунали звідси. За склопакетом проглядалась дуже стримано, проте дорого обставлена кімната. Це була дитяча кімната. Кімната хлопчика. Без іграшок. Все строго, суворо, стерильно. Книги, журнали, зошити. Шахова дошка з розкладеними фігурами незакінченої партії. Тераріум, а не дитяча. Єдиною забавою мешканця могли бути лише додаткові заняття після основних.

Просто дежавю. Я колись був у цій кімнаті. Лише раз. Ми з Лагосом не встигли дограти в шахи – єдину дозволену йому гру. Його батько видворив мене з квартири. Не те, щоб конкретно я був небажаним товаришем для сина пана адвоката. Друзі як явище були завадою для успішного розвитку успішного майбутнього успішного керівника керівного департаменту вищої ланки.

В той час, коли я торгувався з бабками на «Привокзальному» базарі за пляшку розбавленого спирту, Лагос екстрено здавав випускні шкільні іспити в десятому класі. За рік до однокласників. Відповідно я ще не встиг, по своєму щасливому квитку долі, добратися до «екватора» в інституті, коли Лагос вже захистив магістратуру по банківській справі. Чи як воно там правильно називається.

Кар’єри наші розвивались стрімко та паралельно. Зі збереженням деякого розриву, отриманого на старті. Я полірував труни в бюро ритуальних послуг. Лагос – трудився клерком в банку. Мені дозволили підписувати стрічки на вінки. Він – очолив відділення. Я вже підписував таблички на хрести, доки він вмощувався в кріслі регіонального директора. І ось нарешті мене звільнили, а Лагос став керівником керівного департаменту великого успішного банку.

Батьківська місія пана адвоката була виконана, і він повністю ліквідував свій тотальний контроль.

І от кришечка тераріуму привідкрилась і Лагос нерішуче висунув свою головку. Злегка лизнув реальність своїм подвоєним язиком, а потім зачепив та ковтнув одну з крихт спокуси, що розсипались навколо. Лагос обережно вибрався і почав потрошки, боязко куштувати одну спокусу за іншою. Входив в смак, і крихт йому вже видавалось мало. Хапав вже цілими шматками. Все більшими. Заковтував, не жував – треба було надолужувати ту втрачену пройму часу в глухому тераріумі. А спокуси все росли, збільшувались. Лагос давився, але ковтав і, ще не перетравивши одну, кидався на наступну. Життя паморочило. Не сягнувши тридцятки, стояти на вершині, де хмілієш від недоїмки кисню, а спокуси пестять твоє тіло. Самі підкрадаються. Нерішуче, заглядаючи в очі. Чекають дозволу, аби добровільно кинутись в ненаситну пащу.

Хто тут не втратить контроль! А тим більше, народжений в консерві.

Єдиними місцями, де класи ставали умовно рівноправними, то були водойми, що оточували місто. Відсутність будь-якої інфраструктури та індустрії розваг, навіть найпримітивнішої, позбавляла багаті класи привілеїв. А альтернативи були відсутні. Вирізнитись на брудному березі озера можна було хіба що товщиною ювелірних прикрас.

Якось випадково на Задорожньому кар’єрі локація моєї зграйки та компанії Лагоса опинились поряд, і той щедро запросив нас до свого багатого столу, тобто коцу. Тоді я, пакуючи халявні кавуни та диньки, дізнався з гордовитих вуст Лагоса, що він в день заробляє суму, достатню для купівлі авто. Просто молодий бог. Це пояснювало його зверхнє ставлення до своєї «свити» як до

купки скарабеїв, що старанно катають кульки лайна від місяця до місяця, коли він може нагатити за раз таку купу, що їм би вистарчило до кінця життя.

Проте це не була наша справа. Ми поїли, попили, обмацали поглядами краль. Подякували і, скупавшись на останок, пішли на електричку.

Наступна зустріч з Лагосом мене відверто шокувала. Це було поза можливостями моїх ментальних здібностей опрацьовувати такі спотворення реальності. Лагос підкрався ззаду і попросив закомпостувати квиток. Росту йому не вистарчало. В тролейбусі!

Лагос в тролейбусі! Квитки компостує? Це «мурло» до купівлі авто на роботу їздило лише на таксі. А коли почав куштувати спокуси, то найняв собі особистого водія. Я не потиснув йому руку. Я її просто не помітив. Я навіть квиток його не компостував, так і тримав в руці. То що, соціальний експеримент? Вигляд у Лагоса був геть не зверхній, а навіть розгублений. Прибитий. То загляне в очі, то відвернеться. Пхав мені якісь візитки, мовляв застрахую тобі все, що хочеш. Я вирішив, що він заснував свою страхову агенцію. І став з цікавості уточняти нюанси. Але він розмазано щось відповів, впхав ще кілька візиток і вискочив на зупинці.

Я роздивився візитки. Вони всі були від різних організацій. На кожній ручкою були прописані ім’я і прізвище Лагоса та телефони. Якась маячня. Я викинув візитки з квитком в урну на зупинці. Що мені страхувати, крім власних кайданів?

Серйозні люди вирішують серйозні справи. Для того аби потрапити в компанію серйозних людей і долучитись до реальної оборудки, потрібно володіти хоча б однією з трьох речей. Гроші. Зв’язки. Або геніальна ідея. Ці три речі можна реалізувати в схему. Лагос був певний, що має гроші. Він був певний, що має і зв’язки. Не вистачало ідеї. Не складались ідеї в його голові. Але якщо Лагос не іде до ідеї, то ідею Лагосу приносять.

Якщо серйозно бухати, не так як це робив я, а зі смаком, з естетикою. Закусуючи не їжею, «відходами» від неї. Не м’ясом гуски, а понівеченою цирозом печінкою. Не рибою, а її яйцями. Лапами жаб, слимаками... Тоді і за столом рано чи пізно, так чи інакше опиняться такі самі поціновувачі «високого». А серйозні люди говорять про серйозні речі. І це не пуста, п’яна балаканина. Це реальні пропозиції, що вимагають реальних дій.

Перед Лагосом лежали акуратні пачки новесеньких купюр, номіналом по п’ятсот гривень. Нульц! Серійні номери йшли по порядку в кожній пачці. Пів мільйона! Новеньких «хрустиків». І ціна тому скарбу була двісті п’ятдесят тисяч. В це майже не вірилось. Але серйозні люди роблять серйозні пропозиції. Лагос вибрав наосліп кілька пачок на перевірку. Всі доступні методи визначення підробки не дали результату. Купюри були справжні! Але це було неможливо. Який тоді зміст в цій оборудці. Потенційні компаньйони декларували, що клас підробки вразить Лагоса і він вразив.

Це був вступ в серйозні ділові стосунки. Новий етап. Лагосу вистачало власних коштів, щоб закупити партію купюр. Ризик був мінімальний. І він наважився. І не прогадав. Все пройшло ідеально. Він пропустив гроші через одне відділення. І тиша. Жодних відголосків. Купюри поглинули маси і все. Довгий час Лагос прислухався, приглядався, обнюхувався. Але жодних ознак виявлення фальшивих купюр. Ні натяків, ні чуток. А чверть мільйона то прилипла до спітнілих, жадібних ручок.

Пішла наступна партія. І наступна. Лагос відчув смак крові. Руки вже не пітніли, а купюри липли і липли. Ставки росли, збільшувались. Лагос почував себе губернатором Ельдорадо. Аж раптом серйозні люди зникли. Пропали. Жодного зв’язку. Тривалий час. Лагос спочатку злякався. Але потім втямив, що боятись йому нічого. Ніхто, нічого, ніколи не зможе довести. Він чистий. І життя знову зайшло в звичне русло.

Не надовго. Серйозні люди повернулись і заговорили вже зовсім інакше. З повагою, без поблажливих поглядів, без ледь помітної іронії. Лагосу запропонували увійти в «клуб». В організації відбулись деякі пертурбації і звільнились відповідальні вакансії. Відкрилась можливість стати повноправним компаньйоном. Стати одним з них. Причиною змін став великий попит на «продукцію», і для задоволення ринку потрібні нові люди та нові ресурси. І він, Лагос, найбільш прийнятний кандидат. Проти не виступив ніхто. Його радо приймуть. Все залежить лише від його рішення, своє вони вже зробили.

Такі шанси не упускають. Від таких пропозицій не відмовляються.

Лагос «поплив», йому примарились особисті гелікоптери, приватні острови… Це був квиток в найвищий, найелітніший ешелон. Це вхід в ті парки, де гуляють особи королівської крові. Трапези в тих ресторанах, де вечеряють президенти. Це знайомство та дружба з титанами та богами Олімпа. Лише дрібна перешкода. Сума членського внеску в «олімпійський клуб». Вона була просто неймовірна. Перша цифра числа губила свій зміст через кількість нулів після неї.

Лагос зрозумів, що він ніколи не мав грошей, і зв’язки його нікчемні. Лише зараз він втямив, як низько він знаходиться на соціальній драбині. Але ось відкриті двері швидкісного ліфту. Залишилось оплатити підйом. Лагос мав доступ до ресурсу. Він міг запустити свою спітнілу, липку ручку в банківські кошти. І якщо все прорахувати. Грамотно все обіграти. То він покладе все на місце ще до того, як десь щось просочиться. А потім… А потім вже не буде мати значення. Бо він вже буде на Олімпі, недосяжний для звичайних смертних.

За кілька тижнів відбулась зустріч. Компаньйони прискіпливо оглянули пачки новеньких п’ятисотгривневих купюр. Новісіньких. Навіть серійні номери в пачках йшли по порядку. Не те щоб вони не довіряли Лагосу. Але бізнес є бізнес. Розкрили кожен ящик і перевірили кожну пачку. Це зайняло прірву часу. Але процес йшов спокійно, рівно, наче працівники складу пошти проводили інвентаризацію конвертів з марками. Нарешті скінчили. Домовились про наступну зустріч. Вона пройшла так само вдало.

Далі Лагос чекав зустрічних поставок. Вони мали йти меншими партіями. Але це вже мав бути безперебійний потік. І Лагосу потрібно було встигнути провести достатню кількість оборудок, щоб закрити свою «позику» вчасно.

Вся геніальність ідеї полягала в тому, що жодних фальшивих купюр ніколи не існувало. А сама схема закінчилась в момент, коли Лагос передав другу партію грошей і потиснув своєю спітнілою ручкою цупкі руки компаньйонів, котрих бачив востаннє. Цікаво, скільки страхових угод в день потрібно було заключати Лагосу, щоб закрити недоїмку ще за життя.

Згодом я натрапив на інтернет-статтю з фото Лагоса. Виглядав він жахливо.

«Сьогодні вранці о 5:30 правоохоронцями був затриманий громадянин Лагос. Чоловік знаходився в неадекватному стані. Під час приступу він розбив вікно в штаб-квартирі релігійної некомерційної організації «Молодь Христові». Спрацювала сигналізація. Проте до приїзду охорони чоловік уламками скла вирізав собі очні яблука і заклав очні ямки землею. Він безперервно голосив про любов, Господа, справедливу відплату тощо. Постраждалого доправлено до медичної установи і після надання допомоги ізольовано під наглядом психіатрів. Вдалось встановити, що молодий чоловік мав палкі почуття до одної з членкинь цієї організації. Але через релігійні переконання вона відмовляла йому в інтимній близькості. Також чоловік знаходився в складному фінансовому становищі, оскільки став жертвою шахрайської схеми. Подробиці уточнюються. Що саме спровокувало акт самоскалічення, з’ясовується».

***

Сірий пригледівся до суперобкладинки книги, що я читав. Булгаков.

- Ага!

Перевів погляд на табуретку. Там лежала книга в м’якій палітурці. Харукі Муракамі «Кафка на пляжі».

- Шизік читає шизіка. З наміром прочитати шизіка, що захоплювався депресивним шизіком.

Я приклав книгу до грудей.

- Я от подумав. А, може, ти мій ангел-охоронець.

Сірий аж зарохкав від сміху.

- Ти той, рох… рох…, не плутай діагнози. Ти шизік, а не ідіот.

- Хоросьо, Хрюша. – Я повернувся до читання.

- Я где-то точно наследил последствия предвижу, меня сегодня бес водил по городу Парижу…* – Затягнув Сірий пісеньку про запой.

- То хто співає?

- … Фрацузкие бесы большие балбесы, но тоже умеют кружить.* Га? Висоцький. А шо?

- Ну то хай він і співає…

- Не може.

- А чьо?

- Він помер.

- Давно?

- В день твого народження.

- Молодець.

- Хто?

- Іван Франко.

- Ага.

Я закрив книжку, встав. Вже час було їхати.

Ми вмостились в службовий вантажний бус.

- Припнися! – Наказав я Сірому.

- Ти дурак?

Я потягся до паска безпеки на пасажирському сидінні і пришпилив Сірого. Пас провалився крізь нього. Ми розсміялись. Я рушив. І мало одразу не в’їхав в припарковану автівку. Сірий на мене скоса зиркнув, але промовчав. Попетляли по вуличках масиву, лякаючи перехожих та водіїв зустрічних авто.

- Курде, Сірий, дай я сяду за кермо. Як ти взагалі можеш вести машину.

- Не закривай дзеркало. – Гаркнув Сірий, нахиляючись вперед і заглядаючи у праве дзеркало заднього виду, перед виїздом на трасу.

Бус випхався на головну магістраль, я невміло «кинув» щеплення і машина «заглохла», перекривши рух. Засигналили позаду. Доки я «заводився», нас об’їхало кілька машин в супроводі виття своїх клаксонів.

- Захлопни хлєбалку! – Крикнув я на Сірого, що тихенько сидів на пасажирському сидінні, затамувавши подих.

Нарешті рушили, мало не створивши ДТП. Погнали по трасі до кільцевої.

- Не розганяйся. – Кажу Сірому. – Ти вже і так начудив.

- Хочеш за кермо? Давай мінятись.

- На ходу?

- А хулі?

Сірий покинув водійське місце і завис в мене над колінами.

- Ти, бля, ошпарений?! – Я лівою рукою вхопив кермо, а правою намагався відшпилитись.

Нарешті вивільнився і перескочив на місце водія. Сірий спокійно сидів на моєму місці. Я потягся до паску безпеки і встромив скобу в замок. Клацнуло.

- Йоб! – Крикнув Сірий.

Ми летіли в кювет. Я різко крутнув кермо ліворуч. Машина проскочила свою смугу і мчала по зустрічній. Ми виїхали на міст. Я різко крутнув вправо. Бус влетів у відбійник, заскиглив, заіскрив і, відштовхнувшись, знову проскочив свою смугу і вилетів на зустрічну. «ЗИЛ». Удар.

***

Сірий озирнувся. Навколо молочна імла. Покрутився навколо трьох відомих йому осей і зовсім дезорієнтувався в напрямках. Вирішив рухатись по спіралі, збільшуючи щоразу радіус витка, по черзі в різних площинах. Але відразу заплутався. Зітхнув та побрів навмання. Імла стала розсіюватись, а точніше концентруватись у хмарку. Хмарку білої цукрової пудри, що прямувала поряд з Сірим. Щойно імла вся увійшла в хмарку, вони обоє опинились перед величезною золотою брамою.

Сірий глянув на супутника.

- Ти хто?

- Петро!

- Хто?

- Можеш кликати мене Петрик, – лукаво посміхався Білий.

- П’яточкін? Той що по слоненятам?

- Ага, а то наша слоноферма. Іди рахуй. – Останнє слово Білий сказав, наголошуючи на останній склад.

Сірий оцінив гумор.

Білий штовхає браму. Вона деренчить, мерехтить і розсипається пилом, сформувавши ліворуч Бронзового, праворуч Золотого. Між них щось метушиться. Сірий заглядає, а там інший вимір, з своїм простором та часом. По ньому носяться, як скажені, густі різнобарвні хмаринки пилу.

Так наче тисячі стрижнів кольорових олівців стерли на порох і здули. А вони, перетворившись на пустотливі димки, заметушились як парашутики кульбабки у повітряному вихорі. Всі вони були приблизно одного розміру, але різного кольору, концентрації та зернистості. Яскраві, бліді, темні, світлі, напівпрозорі, димчаті, крупнозернисті, дрібнозернисті. Метушились, реготали, співали, грали на арфах, стріляли з лука по мішенях, водили хороводи, складали зелені яблука в плетені кошики і робили ще мільйон безглуздих, недоречних речей.

- То у вас тут що? Дурка? – Спитав розгублено Сірий.

Білий аж прицмокнув від обурення.

- То рай, Сірий. Рай.

- То я значить… Той… Я янгол? Я все таки янгол?

- Ти Сірий, жив придурком і помер придурком! – Констатував Білий. – Це рай для олівців!

- Для олівців? Хм! Для олівців!

Сірий раптово спохмурнів і спитав:

- Якщо то рай, то я помер!

Білий не відповів, бо не зрозумів, чи це питання, чи ствердження.

- То тоді той… Ну той… Він, що, той… Теж той… той… – Сірий мало не плакав.

- Той-той, це такі туалети – інфекційні осередки. – Білий тягнув паузу, мстився за «дурку».

- Сірий, якщо ти помер це значить лише те, що Той вже нормальний. В межах їхнього світосприйняття. – Нарешті пояснив Білий.

Сірий помітно повеселішав і ще раз зазирнув у вимір шалених олівців.

- Тут всі такі ошпарені? Немає спокійніших куточків?

- Альтернатив є незлічена кількість. Це для греко-католиків. Але ти можеш вільно переселятись коли і куди тобі заманеться. Ходім.

- Еее… А можна? Ну якось… Попрощатись. Чи як?

- Можна. Спрямуйся ось туди.

Сірий скерувався у вказаному напрямку. Зупинися і став розгойдуватись в боки. Наче долоня в прощальному жесті. Світлий простір став тьмяніти, а Сірий навпаки світлішати. Так зображення поступово перетворилось на негатив.

Я відкрив очі. І одразу примружився. Хтось водив мені увімкненим ліхтариком перед очима.

- Я говорив, що помагає, – звернувся один поліцейський до другого. Той у відповідь скривився і скептично підняв брову.

Я роззирнувся. Поряд на водійському сидінні знаходилась спарка коліс «ЗИЛа». Тобто там був весь «ЗИЛ», просто на сидіння помістилась лише спарка. З під неї стирчав уламок керма. Я спробував вийти. Але цьому наміру перешкодив пасок безпеки. Поліцейський, той що розумний, допоміг мені відстібнутись.

- Як ви себе почуваєте? – Спитав той, що з ліхтариком.

- Я не знаю, – чесно відповів я.

- Як вас звати?

- Петро Білий, – згадав я сон і одразу пошкодував про жарт. Зараз доведеться показувати документи.

- А де водій? – Спитав розумний поліцейський.

- Який водій? Я сам їхав. – Не розповідати ж їм про Сірого.

Поліцейські переглянулись і подивились кудись в бік. Я прослідував за поглядом. Там стояв невисокий чоловічок з сивою щетиною і простягнутими до переду руками. Він і його поза загалом нагадувала «чекушку», що тягнеться руками до алкаша в калюжі, з антиалкогольного радянського плакату. Дядько хаотично заворушив пальцями і видав хрипу тираду з трьох слів:

- Я, бля… Казав, бля… Я, бля… Казав, бля, я… Я, бля, казав… Казав… Бля… Я…

Поліцейський підняв долоню. Видно, вони вже детально вислухали цей вичерпний звіт. І звернувся до мене.

- Як сам? На пасажирському сидінні, пристебнутий?

Я розгубився. Оглянув місце аварії. Бус був підім’ятий під навантаженим щебнем «ЗИЛом». Задня, ліва спарка вантажівки мостилась в кабіні буса на водійському сидінні. Так виглядало, мов самоскид, задерши заднє колесо, мочився як пес на бус, помічаючи останнього як свою територіальну приналежність.

Я зустрівся поглядом з водієм вантажівки, він ледь помітно подався до мене, в очах прочиталась надія, розпачлива надія.

- Виходить, що так. – Потис я плечима. А що ще я міг відповісти.

Я стояв на мості. Поліція оформляла протокол. Водій самоскиду очманіло курив. Навколо буяла весна. Все цвіло, пахло, квітло. Щебетали пташки. Усміхалось сонце, дуркував вітер. Я був щасливий.

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди...

Цілуй, цілуй, цілуй її,–

Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада,–

Весна іде назустріч нам,

Весна нам буде рада…**

ВЕСНА 2020-ПЕРША ЗИМА2021

----------------------------

І частина

*- пісня В. С. Висоцького «О нашей встерче».

**- пісня В. С. Висоцького «Книжка с неприличным названьем». 

***- пісня «Улыбка» з мультфільма «Крошка енот» 1974 Экран. Автори В. Шаінський і М. Пляцковский.

ІІ частина 

*- пісня «Весёлый гонококк», гурт «Мальчишник».

 **- !מזל טוב [Мазаль Тов] єврейська фраза, яка використовується для вітання на честь певної події в житті людини. 

ІІІ частина

 *- пісня В. С. Висоцького «Французские бесы» 

**- уривок вірша «Чари ночі», Олександр Олесь.

Leonidld
Опубліковано: 20 травень. 2021. 19:47
Пригодницький треш. Пронизаний сарказмом та чорним гумором.
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!