Вздовж дороги двома лініями по обидва боки тополі скидали пух. Свіжий ранковий вітер після сурової зими заколисував підвісні горщики з квітами на маминому балконі. Бовтаючи ногами, з високого стільця я підставляла обличчя сонячним променям з вікна і поглинала бутерброди. В двері хтось забарабанив, бутерброди довелося відкласти.

—ти довго збираєшся ще вовузитись?! Хапай свої “башмачкі”, нас вже хлопці чекають!

Я поспіхом стрибнула у чоботи і накинула куртку, нічого не заперечуючи ми летіли свіжопофарбованим під’їздом до низу, на підвіконнях стояли вазони.

Ми вилетіли, відхекуючись, як марафонці, а на розпеченому бордюрі вже чекали вони: в таких же куртках, і з рюкзаками, в яких здається, нічого не було.

—ходімо, бо запізнюємось вже! —В абсолютній невідомості, яка турбувала лише мене, ми долали двори, сонячні сквери, що зваблювали співом птахів. Незліченні собачники, матусі з дітьми. Всі раділи теплу та красній порі. Пухнастий, сірий кіт з поважним виглядом підглядав за нами з вікна.

—я забула рюкзак! -згадала раптово.

—заспокойся. Він тобі ні до чого.

Врешті, місто скінчилось. Почалося поле, колона, якою ми йшли, розповзлася стежкою. вся ватага гуділа. Я мовчки йшла поряд, і несла куртку в спітнілих руках. Рідкі дерева скидалися на пензлики, з пухнастим, зеленим кінчиком на кінці. Спочатку стежка звузилась, а потім ми вийшли на схил, на якому яскраві квіти то тут, то там розповзлися плямами фарб. Усі зі сміхом покидали свої речі там, де стояли, і побігли ніжитись на лоскотливій трав, закликаючи до того ж. Але я, не змінюючи темпу, пройшла та зірвала першу-ліпшу квітку, яка росла під ногами, вдихнула її аромат, посмішка сама собою розпливлася у мене на обличчі. І тоді, я зрозуміла, що віднайшла щось дуже важливе для себе, значно більше за друзів.

“Крокус символізує надію та відродження, прихід весни та любов.“

Серпень догорав, поступаючись осінньому пануванню над безтурботністю і маленькими дітьми, що тужитимуть за спекою, але з нетерпінням чекають на зиму, і казковий сніг. Відволікшись: у затінку, сховавшись у найпрохолодніший куточок їй добре видно, як сонце повільно зникає, вимальовуючи на горизонті свинок в колір картин найщасливіших спогадів. Квіти вплітаються у вінок легко, як в радіо простір вплітається нова ведуча і всі замиловано слухають її голос, погоджуються з кожним словом, вимальовуючи в голові образ найгарнішої. Разом із радіо щось бубоніла і хрумала яблуком (ім'я)

—заплющ очі -звеліла, і дівчинка послухалась. тендітні руки вклали вінок на голову

—вже можна розплющувати?

—ще ні. -Дівчина піднесла обрамлене камінцями люстро

—тепер можеш

—овва! -З подивом вона дивилася у відображення, і чепурила неслухняне волосся, хихочучи

—що це за квіти?

—геленіуми. Бережи їх до настання морозів, вони дуже живкі

—я буду милуватися ними всю осінь!

Геленіум, який також називають осіннім сонцем, символізує тепло, сонце та завершення літа. За грецькою легендою квітку назвали на честь Єлени прекрасної.

Білий

Жінка чесала і смикала довге попелясте волосся, яке слухняно вкладалося у її старих, проте вправних руках. у дзеркалі сиділа молода, підтягнута та ніжна красуня.

—я страшенно переживаю!

—пані, не варто. усе приходить з досвідом, тим більше—ви така мила- її руки ніжно вкладали одне пасмо за іншим, аж доки гребінець не зачепився

—що це... мак?

—..перепрошую.

—звідки він? -та, що сиділа знітилась і намагалась сховати очі відвернувши голову

—не соромтесь мене, будь ласка -жінка ніжно повернула її назад, поглядом до свого відображення, і продовжила:

—ви виглядаєте, як справжня наречена!

—це...мій суджений. Подарував сьогодні зранку. -оплески і репет почулися з-за стін гримерки. тендітні руки швидко вклали квітку назад до волосся і закінчили зачіску.

—нехай щастить вам. Пані!

щойно дівчина вийшла з гримерки на подіум, її довгу, ошатну біло-блакитну сукню залили світлом десятки прожекторів. люд зайшовся ще дужчими оплесками. впевнено роблячи крок за кроком, з поміж народу та спалахів фотоапаратів, вибивався червоний місяць, розбігаючись у воді нерівною доріжкою. розвернувшись до нього спиною, раптовий порив вітру вирвав мак і підніс його до неба, але дівчина встигла перехопити його підстрибнувши і незграбно впавши, після цього вона швидко покинула подіум. "що це було?" -здивовано усі питали в неї. "рука сама потягнулась" —виправдовувалась. після цього сіла присоромлена та засмучена, але ніхто не приходив за нею. Глянула до дзеркала, і дивилась на криваву пляму у волоссі, яка з кожною годиною чахнула, як і сподівання. Всі минали її, як статую. Лише поважна віком гримерша сиділа поряд, мовчки

-пані, чого ви чекаєте? Їдьте собі додому

-він обіцяв приїхати!

Телефон зайшовся жахливою, старою мелодією "він помер"- сказали тихо. Квітка прагнула додолу, торкнулась холодного кахлею, і розповзлася плямою.

“Мак символізує швидкоплинну молодість, красу та цноту, пам’ять і скорботу.”

Вечір буднього дня, ймовірно, це п’ятниця. Білий ПАЗ в смужку випльовує парубка. Той неквапливо оглядає пусту зупинку, і робить висновок: “треба покурити” тому йде до найближчого генделика, який своїм світлом, на напів-проглядній вулиці нагадує наживку для нічних метеликів.

В наливайці (адже інакше не назвеш) гомін: троє чоловіків з цигарками одразу зустріли хлопця важкими поглядами, які ймовірно, благали не заходити. Власники магазину про дизайнерів інтер’єру і простору чули лише по радіо в 91, коли говорили в принципі про що попало. Великий холодильник з тушами невідомого походження займав почесне місце в центрі, під ним, як і за всіма канонами стояли п'яти літрові бутлі, і запакована в пластик газованка.

—ти чий?

—я.. До баби Клавдії, ви не скажете як до неї пройти?

—у старої немає онуків.

—так–так. Я студент, вчуся, Ем. На етнографа, приїхав на практику..

—ото вже подуріли! Інтелігенти тепер картоплею чи колодязями займаються?

Усі присутні зайшлися реготом, лише хлопець не сміявся.

—зрештою.. ви не підкажете, куди йти?

Ліхтарі зсередини осіла мошкара, що однозначно, не сприяло і так не великій потужності. Втім це все одно дозволило знайти будинок, який був у дивовижно непоганому стані, як для одинокої бабусі.

—пані Клавдія! (ГУП ГУП ГУП) - шум від залізних воріт підняв на хвости усіх собак довкола.

—пані Клавдія!! (ГУП ГУП ГАВ ГАВ) -зацікавлені сусіди висунили носи.

—пані Клавдія!!! (ГУП ГАВ “ой лишенько, що ж то коїться?”)

Не довго стояв так, бо залізні важкі двері хвіртки зі скрипом прочинилися, а за ними стояла баба Клава. Чи спеціально вона там стояла так довго, чи цікавилася техніками ніндзя, напевно, ніхто ніколи не дізнається. Це втім, і не цікавило парубка. Уважно (наскільки це можливо у темряві) розглядаючи подвір’я, він примітив причинені двері до гаражу, у якому мерехтлива свічка дозволила розгледіти туші, підвішені на крюках під стелею. “ну все”–подумав “підвісить мене бабця. А з виду така добра. Що ж робити. Ну не рубати її, еге ж? А я, як на зло цигарки призаабув. Помру у нещасті.”

Змирившись із долею, яка невідомо чи спіткає його саме сьогодні, він зауважив контрастні до тієї ж картини деталі: під вікном, чемно росли мальви, гарні, високі. А ще, у бабці торохкотіли кури “принаймні вона мене не їстиме”- продовжив “напевно просто закатує. Хоч тіло моє поховають, як слід”

У домі баба Клава висунула свої умови:

—вже пізно, тож грядочку прополиш мені завтра -хлопець слухняно закивав.

—а зараз сідай за стіл, будемо пити чай. Студент.

Той сів. Взяв у руки чашку, і під пильним поглядом зробив ковток.

—ну, філолог. Не мовчи. Боїшся мене?

—хіба що трішки..?

—чого це раптом?! -обурилась

—дозвольте спитати, а що то за трупи у вас в гаражі?

—то свині, я в магазині купила нашому, я їх розпотрошу, і собаці їсти наготовлю.

—а..

—невже ти подумав що то людське -і перехрестилась -господи прости

—ну.. Знаєте..

Баба клава зайшлася реготом, як ті чоловіки з магазину.

—ото повезло старій, що такого молодика бог послав! ти знаєш! така приказка є: “Ніч може бути або страшною, або чарівною – усе залежить від компанії”, то з тобою хлопче, точно не страшно буде!

–Мальва є традиційним українським символом-оберігом

Рама з картиною була самотнім вікном у паралельний світ, у ній, хлопець схилився в благоговінні, і у вдячності приймав присягу на колінах, стаючи на дорогу шляхетного лицаря. Простір навколо виявляв привітність: вкладена на підлозі плитка відбивала тепле освітлення люстри. Це місце, зазвичай людне, зараз лінувалося, поки декілька відвідувачів сонно розглядати незліченні картини. Дівчина, з рудуватим довгим волоссям, зачаровано оглядала картину, доки поряд з нею стояв висковий хлопець. А тоді звернулася:

—хіба це не ми? Дивись які вони.. Благочестиві?

—радше, врівноваженні та смирні. -дівчина знову подивилася на полотно, уважніше розглядаючи його.

—згодна. Куди підемо далі?

Вогні нічного міста відбивалися нерівною доріжкою у воді. Місяць, як апельсин на дереві, висів над містом. Скляна будівля піднеслася на два поверхи, розгорнувшись десятками квадратних метрів, величі додавав пустий простір навколо. Десь в глибині слабким світлом відбивався ліхтар.

І в середині, дійсно, відкрився зовсім новий, потойбічний світ:

Шахматна плитка, місцями розбита, десь всипана землею тримала на собі мільйон різноманітних рослин та глиняних горщиків. Лоза тягнулася навсібіч павутинням, огортала скляні щити, залізні основи. Маківки молодих пальм теж прагнули до висот. Під ними тихцем росли собі білі квіти.

Хлопець взяв її за руку, та потягнув далі, поміж коридору різнобарвних квітів та трави, що поросла клумбами. Зупинився він у кінці павільйону, де рослини розступались в реверансі, знову відкриваючи скляні панелі з видом на нічне місто. По обидва боки від них росли кущами прегарні квіти, усі як одна: велика червона пелюстка, та серцевина, що деформувалась і стовбичила, як гусінь.

—я вражена.. Хіба ти знав про це місце?

—вже давно. Та воно не гарніше за тебе. –не бажаючи говорити далі дівчина хитнула рудим волоссям та притягла його за комір, притулившись вустами до вуст, розплившись у поцілунку, та нічному спокої.

- Антуріум, завдяки формі серця, символізує вічне кохання та пристрасть, є показником щирих почуттів і чоловічого щастя

найціннішим моїм спогадом до віку залишиться цей:

Мені було п’ять, і одного серпневого ранку, мама взяла мене за руку, в цілому нічого не пояснюючи. Десь хвилин зо тридцять ми минали знайомий район, Ми йшли так, доки не вийшли до лісу, я і не помітила, як скінчився асфальт, і почалася стежка. Ліс був сповнений фарб та відчуттів, запах хої витіснив мамині парфуми. Ми зупинились на привал, сховавшись у затінку дерева, і зі своєї, як здавалось в дитинстві, бездонної сумки мама дістала канапки, та чай в синьому термосі. Біля нас, диким розсипом то тут, тот там квіти тягнулись до сонця. Спершись на дерево, і підклавши собі руки, її очі з часом поволі стулялися, але я постійно вибивала її зі сну балачками: небо виказувало блакить і я одразу згадала про будинок, на вулиці старого міста. Сплеснувши крилами пролетіла птаха, я побачила лише темні обриси крилатої фігури, але мама розгледіла ліпше, і сказала:

—це сойка. Сойки приносять щастя та свободу.

—правда? А звідки ти знаєш?

—ми з бабусею колись давно теж ходили у цей ліс вона розповіла мені. – позіхнувши, наче кішка, мама знову заплющила очі, її дихання стало рівномірним. А я все думала: “невже дійсно щастя?” для мене, нагадаю, п’ятирічної справжнім щастям, на диво, були не солодощі чи іграшки, а щастя батьків. висновок був таким: усі чемні дітки знають: перед тим, як загадувати бажання, рибку треба спіймати. Отож, вистеживши сойчине гніздо, я, як майстер з підкорення усіх дерев у бабусиному садку, майстерно, і абсолютно без перешкод, опинилась майже на вершині. І там-таки виявилось, що я не врахувала двух речей. Перше: птаха всміхалася не мені у руках, і навіть не у своєму гніздечку, а на сусідньому дереві, явно глузуючи. І друге: попри таку незначну поразку у мене б ще лишався шанс повернутися. Проте, поглянувши вниз, я зрозуміла, що така висота одним рухом не долається. Але, попри це, я зібралась, та стрибнула. Чи то дерево було справді високим, чи то я, летіла не дуже поспішаючи. Але єдине: приземлення було м’яким, завдяки купі моху, на який я безпардонно присіла. Але поранення все ж були, тому, я зарюмсала, та схоже, настільки голосно і туго, що сама не помітила, як мама вже вовтузилась біля мене, прикладаючи щось до зідраної ноги.

—мамо, (схлипуючи) що це?

—це верес, моя пташко. – вона зірвала ще жмут з куща, що був прямо біля нас, і приклала до рани

—болить?

—вже не сильно..

Так й вертались додому: вона несла мене на спині, розповідаючи історії, а з-під бинта, котрий звивався моєю ногою стирчали фіолетові квіточки.

Верес- символ любові, стійкості, та захисту. В деяких культурах він вважається символом удачі, гордості, сили, та надії.

—я зв'язав собі канат з тряпок санітарки, і як справжня принцеса кинувся одразу до тебе! -льодяні хвилі розбивались об бетонні плити набережної, а через густий туман було видно хіба що поодиноких рибалок, які схилились на своїх розкладних стільцях завмерши в одній позі і чекали.

—хіба ловить зараз риба? -пошепки спитав хлопець в свого друга. той мовчав, якийсь час непомітно перебираючи у карманах буси. а потім все ж сказав:

—я розумію їх. може. це таке хобі, сидіти собі просто посеред міста з вудкою у руках і знати, що буде далі, що ти повернешся до своєї дружини.. можливо дітей. а наступного разу знову сидітимеш так незворушно годинами, і по колу. це краще ніж невідомість.. -на очах забриніли сльози, чергова хвиля голосно вдарила по бетону і розповзлася калюжею.

—про що ти?

—нащо ти зараз зі мною так? чому ти це робиш? Ти ж хворий.. Це наша остання зустріч, так? -голос тремтів, десь далеко гуділи автомобілі, десь далеко рухалось життя. хлопець мовчав, його життя завмерло.

—я маю що тобі сказати. Але вислухай

—не хочу чути нічого про твою смерть. Не підгодовуй мої муки

—припини!

З кишені щось вивалилося, вітер підкинув і поклав поміж ними білий цвіт шипшини. Юнак зойкнув і припав до неї, взявши в долоні. на потилицю йому лягла рука.

—що?

—помовч. -його обличчя було сповнене безпорадності й злості, по щоці скотилася сльоза. Так і тримаючи одну руку на гачку, зброєю якої скористатися він ладен будь якого моменту, іншою сховав рюмсання і страждання в рукаві.

Довго стояли так: завмерши просто посеред бетону, води, і рибалок, котрі сховались за стіною непроглядного диму. Лише Еол ніжно перебирав волосся обох, залізав до курток, пробирався морозним вітром крізь пальці та сльозив очі. Він врешті, підвівся, довге волосся і далі тріпотіло на вітру.

—я одужую. Лікарі сказали, що хвороба відступила. -хлопець вклав квітку шипшини в долоні друга. Втупившись у жовту серцевину, ноги підкосилися і підвели, коліна болісно прийняли удар.

—ти ідіот

—квітка шипшини символізує здоров’я, щире кохання. За повір’ям принесена у дім гілка шипшини принесе добробут та зупинить всі сварки.

Бабуся, що зайшла до вагону, підсіла до мовчазної і стомленої компанії, перша завела розмову:

—куди їде молодь?

Двоє дівчат переглянулись між собою, але замість них відповіла Вільте:

—до чиповичів, на дачу

—як пощастило! Я теж їду в Чоповичі. А де ваша дача? —жінка підсунулася вперед, аби краще почути співрозмовницю

—в загреблі, там зовсім трохи пішки. Ліс гарний, і річка чиста

Жінка округлила очі та перепитала, куди вони їдуть

—в за-гре-блю

—діти, та ви зовсім подуріли! Неможна вам туди

Вільте, і інші добре бачили, як зі сторони жінки до них рухалась контролерша, і обходила ряди, нікого не оминаючи

—чому? —здивувався Лукас

—ОХ —їй на плече впала важка рука

—квиточок?

Усі показали, а жінка розгублено намагалась відшукати молодість у сумці

«Швидше» підганяла її, але зрештою, їм обом урвався терпець грати в це

—пані, у вас є взагалі квиток?

—ні. Немає.

—платіть

—ви розумієте.... Я стара жінка, у мене немає грошей.

—безперечно, ходімо—Контролерша взяла її під руку

—ЧОМУ МИ МУСИМО КУДИСЬ ЙТИ?? Я МАЮ ПРАВО ЗАЛИШАТИСЬ ТУТ

Розсувні двері закриоись за ними, і елктричка попрямувала далі.

В чоповичах надмір сонячна погода, на яку скаржилась Розалія, змінилась на похмуру

—невже ти вмієш керувати погодою? —довідувалась тея жартома

—можливо

—це не дуже добре —втрутилася Дайна

—чому?

—ну бо стемніє раніше, дім поночі, ще й в таких корчах буде знайти вкрай важко

Вони постали перед продуктовою крамничкою, таку, що магазином назвати важко: решітки на вікнах, і фасад, викладений лікарняною плиткою. Двері відчинені, та підперті цеглою. В середині усе, як і повинно бути: важкі круглі холодильники, з безперервним порушеним по горизонталі товарним сусідством. Під ними куби "золотого ключика" та "тархуна". Пиво розливне. Вільте взяла дві п'ятилітрові пляшки води, поставила їх (кудись) під пильним поглядом рижої тьоті, з кутку відгукнулась Тея:

—один блок сігарет, будь ласка

—не жирно для такої молодої?

—ні. Не жирно Вільте (щось блаблабла)

—порахуйте разом будьте добрі

—порахую, тільки скажіть: чиї ви всі? Вперше віжу вас

—та.. яка різниця чиї, ми всеодно далі йдемо

—і куди ж —в загреблю

—так пізно!

—це була єдина електричка сьогодні.

Жінка змінила тон на ворожий, і змінилась в обличчі

—о господи-Боже, діти. Не ходіть туда, не треба.

—чому? Що не так?

—тому. ви не підете, нізащо.

Тея втрутилась:

—а що ви тоді пропонуєте? Залишитися у вас на ніч? тьотю, досить пиздіти. Вільте, ми уходимо.- Вона поклала декілька купюр на пластмасову монетницю, і потягнула подругу за руку. Доки жінка зло хапала повітря, і дивилась їм у слід.

Асфальт змінився розбитою грунтівкою, ліс густішав, звужуючи сонячний коридор, хтось спитав:

—ви чуєте цей звук?

—так, попереду є міст, там ірша протікає

—ірша? Куда она впадає?

—в тетерів

—ага, ірша в тетерів, а тетерів в днепр..так?

—саме так.

Стовбури старих сосен розступилися відкривши погляд на обидві сторони річки, з лівої сторони мосту іржаві перила мертвою хваткою трималися за міцну бетонно-кам’яну конструкцію мосту, не бажаючи віддатися бурхливій воді. Луна вже вийшла, тому тріпотіла ртутним свяйвом у воді.

Дорога далі тягнулася вічністю, яка липко огортала змучені тіла, Розалії з Мантасом, які тягнулися позаду усіх

—шкода, що ми не скупнулися, коли була можливість, Вільте, на дачі у тебе є душ?

—ні. Але рядом тече річка

—досада. Ой, Мантас?

Хлопець приклав палець їй до уст, і зупинився

—що? —пошевки, недовірливо перепитала

—глянь, он, справа від мене

У темних кущах на рівні їхніх очей палахкотіли дві маленькі жовто-червоні крапочки. Розалія підскочила

—господи. Фоткай! Фоткай швидше зі вспишкою!!!

—заразара..

—швидше друг, він зараз втіче, це напевно косуля, абощо...

—щасщас.......

У кущах нічого не ворушилось, та проте, коли спалах освітив густий ліс, біля них було аж нічого.

—ГОСПОДИ БОЖЕ

—ох... Але ж воно було тут! І на фото теж нічого..

Десь на стежці почувся голос Дайни:

—ало друзя, нам вас чекати, чи ви самі розберетесь?

Розалія потягнула хлопця за собою

—чекай-чекай! Ми вже йдемо

Доки дівчина йшла попереду, і освічувала стежку ліхтарем, Розалія приклала руку до рта Мантаса, і наказала мовчати про це.

Вийшовши з густих чагарників, отрушуючи одне одного від голок і сухого листя перед ними постав будинок.

Невелика хатинка, з дерев’яними віконницями і дахом з шиферу, без огорожі просто стояла собі посеред лісу, ніби і не мав сюди ніхто приходити.

—це він?

—так. Кидайте сумки, зараз я пошукаю ключ

Гиготіння за спиною Вільте стихало, коли вона обходила дім по периметру. Усе залишилось таким, яким вона пам’ятала в дитинстві: ось за хатою колодязь, сарай, що схилився від старості й вологи.

Повертаючись до друзів, Вона помітила, що на кутовому вікні павутиною розповзалась тріщіна, як від пострілу.

—агов?

—ГОСПОДИ

—усе добре, усе добре, це всього лише я

—тея, я нненавиджу тебе. Що ти хотіла

—Вільте.. де туалет....

—господи. Там десь, за хатою глянь.

—гаразд. Гаразд. Що ти шукаєш?

—да ключ десь тут був під березою, я здається свій посіяла десь. Не хочеш допомогти?

—звісно, звісно, без питань

Земля була сухою, і піддавалась легко, але обступивши березу з усіх боків чомусь ніякого ключа і не було.

Тея здригнулась і зашипіла

—що?

—я схоже ніготь об камінь зламала

—ох. Але тут не мало б бути жодних каменів.. дістань, може батьки сховали ключ у банку і закопали, абощо.

—світи! Світи краще, в тебе руки тремтять!

Світло від ліхтарика вхопило спочатку щось сірувате, круглуватої форми, це не було каміння, на ньому були тріщини.

—ФАК! Да це ж череп справжнісінький!

Доки Тея нервово хапала повітря Вільте трохи подивилась на це, і сказала:

—добре. Це все звісно добре, але останній дублікат залишився в діда

—подруго! Якого на біс діда? Тут похоронили якогось пса! Я можу підчепити з цього якусь болячку!

—ти думаєш я не бачу? Думай раціональніше. Ти ніяк не зарадиш цій собаці, а ми будемо йти знову вісім кілометрів через ліс, або ночуватимемо просто неба. Не нервуй, ми промиємо тобі твоє «поранення»

—господи... Гаразд, але візьмемо Йонаса, він мужик.

Старенькі дерев’яні сині двері трохи порипіли, але ніхто не відчиняв.

—як думаєш, твій дід спить чи просто помер?

—чого це одразу її дід?

—Йонас, я незнаю, востаннє ми бачили цього діда сто років тому, просто помовч.

Від маленького віконця, яке обрамляла синя дерев’яна рама залишились такі ж уламки, як і в тій хатині, Тея перша звернула увагу на це, але Вільте перебила її:

—тоді нам нема чого робити тут. Йонас, стій на стрьомі, ти мене поняв?

—ти реально сподіваєшся залізти в цю хату, і знайти там ключ? Навіть якщо там нема бомжів, то його певне давно вже вкрали! Ти дурепа!

—нехай так. Просто чекай тут. Тея, ти лізеш перша

—ЧОМУ Я

—бо тебе не шкода, бігом

Якщо можна було б порахувати усі ймовірні ризики, і їх було б із сотню, то Тея б жадібно зібрала усі до купи і запхала б кудись, ніжно оберігаючи їх від усього, що могло б як небудь зашкодити її адреналіновій дозі радощів

Не зачіпаючи жодного уламку розбитого скла Тея опинилась в темній хатині, і на диво запах діда досі не вивітрився, хоча хто знає, коли він там вмер.

За нею одразу ж залізла вільте, дивом оминувши роззявлену пащеку повну гострих, прозорих зубців.

—Тея, включи ліхтарик. Тут темно, як в шахті

Жовтуватий промінь ліхтаря спочатку був направлений в абстрактну пустоту, а потім засліпив Вільте

Тея засміялась –

—вибач

—світи краще по сторонам

Перша кімната була мебльована пружинистим заіржавілим ліжком.

—диви. Тея показувала на діркі у стінах

—старі хати робили з глини і соломи, так?

—так. Ліхтар охопив усю стіну, зверху вниз на них дивилась діва марія, вона споглядала злочин.

—пішли в наступну кіммнату, тут нема де ховати такі речі. Десь скрипнула стара дошка, і глухий постріл змусив зупинитися. Ліхтарик впав, з підллоги валив дим, і здверного отвору вийшла темна фігура, тея завопила

—ЧОРТ, МИ СВОЇ

—руки в гору! Хто такі?

—пан василь, це ж я, чи не впізнали?

—всі кого я знав приходять через двері.

—я вільте, і батьки мої Олександр та Регіна, ми ж сусіди. Вибачте, що через вікно, нам здалося, що ви вже поїхали, бо ніхто двері не відчиняв.

Коли Вільте повернулась з ключем всі торжествувати.

Дім був невеликий: прихожа з вікном в кінці і виходом на горище. Кухня-вітальня являла собою двадцять квадратних, з трьома вінками з одного боку, столом і лавкою з іншого. Кімната була останньою, там стояла зашпакльована біла грубка, низьке ліжко, яке було зібране з дошек і виглядало в цілому, як один великий піддон.

Поночі, як всі речі були розібрані, а пляшка горілки відкупорена і розлита по сервізу, росписаним різними міфологічними подіями. Вільте поставила своє горнятко з Сізіфом, вічно несущими свій тягар. Усі почали кумарити, і по одному йти спати.

Сонячні промені грали з позолоченим волоссям афродіти, що схилилась над загиблим, Лукас голосно коцав кружку розміщуючи чай, ніхто ще не прокинувся.

Вільте вийшла до нього перша, і він не роздумуючи запитав її:

—ти бачила, що вікно у кімнаті розбите?

—так, бачила

—це нормально хіба?

—просто забудь, так і було.

Кухня наповнилась гудінням, місця на лаві було замало тож хтось стояв, хтось сидів на столі.

Мантас подав голос:

—ми підемо на річку? Хочу змити з себе всю залізницю

—звісно підемо

—а вода ще не захолодна? Може почекаємо до обіду хоча б?

—це розумно -погодились усі

—чому ми не можемо перевдягатися разом?

—бо дівчата і хлопці перевдягаються окремо, невже не ясно?

Йонас заперечував:

—але чому ми маємо перевдягатися на горищі?!

Агне і Дайна вели його під руку:

—тому що ти полудурок

—йонас, це правда, від тебе нічого не убуде.

—я подаю апеляцію і скаргу за дискримінацію статевої ознаки! -Дайне хлпопнула підзатильник

—все. Досить, на тебе навіть святі дивляться, як на ідіота, подивись: невідомий для них божественний представник із характерним німбом і лучами позаду, дійсно похмуро дивився в їхню сторону.

—о господи...

—правильно! Покайся дурнику!

Агне захіхікала—треба буде спитати у Вільте хто це, я не знаю його імені

—невже ти знаєш усіх святих? Чи ти думаєш, що Вільте їх усіх запам’ятала?

—ну.. раптом?

Небо залишалось хмарним, але вода була тепла. Пластикові стакани були липкими під сидру. Гарячий вітер розвіював цигарковий дим.

В воді відблискували смужки гарячого світла, відригуючи в гору вогняні каплі, десь далеко за лісом до себе у хащі кликав церковний дзвін.

—ви чуєте це? Вільте, тут поруч церква?

—найближча у селі

—це дивно, хіба ні?

—ага, Юдо, може в тебе ще й ніж з собою? Просто церква, не придумуй

—це ви про «таємну вечерю»

Вільте кивнула

—я бачу, ти розбираєшся у християнстві

—«таємна вечеря» це всього лише картина, я не набожна, а мої батьки агностики..

Агне перебила її:

—а навіщо вам тоді святий на горищі?

—хто?

—ну.. Ем.

Дайна підтвердила:

—коли ми пхали Йонаса на гору, прямо на вході висіла ікона з якимось ноунеймом

В раз стало дуже тихо, Вільте про щось задумалась, поки всі дивились на неї

—поняття не маю, ймовірно це полтергейсти. От вам хрест на пузі: ні я, ні мої батьки ніколи ікон не тримали, а тим більше не влаштовували їм вівтарів на даху. Ніколи.

Вона перехрестилась, але зробила це дуже незграбно, тому це вийшов богохульний онанізм. Всі розреготались