Немає тут чужих.

Більше не спитаєш,

Який печуть пиріг.

Немає більше неба,

Немає тут землі.

Вони тут все пожерли,

Немає куди йти.

Навколо озирнися —

Всюди допалки вогню.

Не підходьте близько,

Бо радіація у кисні.

Все це, як там кажуть, —

Форма піклування,

Любові, допомоги,

Братського сприяння.

Бачиш там сусіда?

Наполовину спалений.

А бач його дружину?

Сидить десь з головою.

І там оно людина

Йде без рук і ніг.

І я ще нагадаю:

Боляче усім,

Хоронити друзів,

Знайомих,

Найрідніших.

Ось це все, як там кажуть, —

Просто помилились.

Та я вам обіцяю:

Вони влучили у ціль.

Не питайте більше,

Чого настрою нема,

Бо на одне питання,

І відповідь одна:

Немає більше наших,

Немає тут чужих.

Немає більше неба,

Немає тут землі.

Мансуров Артур

Мов бузок навесні.

Та квітку твою зривати не можна,

Бо це незаконно,

Та й штраф немалий.

Та таку красу

Тяжко просто лишити —

Я мушу хоча б якось її зберегти:

У пам'яті своїй

Чи телефонній...

Неважливо!

Головне, що по секрету

Я все одно зриваю

Бузкові букети.

Мансуров Артур

Гуляючи вулицями,

Я бачу людей —

Видно їх усмішки.

Ким вони є?

Яка у них сила?

Хто з вас співак,

Поет чи актор?

Який ти діяч?

Який в тобі сенс?

Подайте цей знак,

Відгукніться на крик!

Я прошу, я мушу

Знати, що є насправді,

Що не відлюдник з дурними рядками,

А також людина, як кожен із вас.

Я хочу свій вірш зачитати сміливо,

З листочком в руках,

І посеред площі,

Не відчувати сором,

За те ким я є,

А просто віддатись моменту життя...

Тож прошу я вас: відгукніться на душу,

Скажіть, що людяним бути я мушу.

Мансуров Артур

Йшли крізь жоржинові кущі.

Та через незначну годину,

Я почув твій гучний хрип.

Якомога швидше озирнувся,

Але побачивши тебе, я усміхнувся.

Ти була уся в чорно-фіолетових тонах,

І неглибокі є порізи твоїх руках,

То все жоржинові кущі,

Вони відмітили тебе.

Я бачу твої сльози,

Що насуваються мов грози.

Моя емоція комедія,

Хоч для тебе це трагедія.

Твої сльози викликають сміх.

Мансуров Артур

Щоб сказати тобі в обличчя:

Присутність твоя така чарівна...

Твої мінливі, як сьогоднішня погода, очі,

Твоє волосся відтінків серця.

Я розумію, що почуття є не взаємне,

Я знаю, що побудова світу у нас від’ємна.

Ні до кого, окрім тебе, я не відчував такого негативу,

Ні до кого, окрім тебе, я не відчував такого плину.

Відомо, що ти непостійна,

І не загадка, що я почуття твої кривджу,

Але єдине, що хотілося б тобі

Від щирого серця побажати:

Щоб твоя душа була відкрита до справжнього кохання.

Попри те, що це не я,

Я бажаю тобі вічного...

Мансуров Артур

Страшно казати приємні слова.

Тільки спробуй відкрити рота,

Вона за тебе розкаже прозу.

В неї важливішого немає у світі,

Крім квітів що ростуть в болотному цвіті.

Ця жінка намагається вчити життю,

І отруїти кішку мою.

Ця шановна панна,

Разом із цвітом лежить у канаві.

Мансуров Артур

Чи знаєте, як я себе почуваю?

Чесно кажучи,

Я на це чіткої відповіді

І сам не маю,

Але певні здогадки я вам все ж таки на співаю.

Я втомився, чесно втомили люди,

Але дехто з них мене рятує.

Радий бачити посмішку на вустах,

Радий бачити щирість в очах.

Хотів би дарувати натхнення і надію теж

Тому все одно хотів би взяти приклад

З однієї дуже красномовної персони з минулого.

Вона свого часу так само говорила:

«Хтось комусь цікавий, не байдужий, хтось комусь подобається і комусь дуже сильно хочеться когось обійняти».

Мансуров Артур

Очі її — неповторні,

Вуста її — незрівнянні,

Рухи її такі плавні.

О, вона унікальна

І мені огидна.

Як побачу її ненависний погляд —

Я хочу блювати.

Як почую рухи її губ —

Я хочу ридати.

Як постане вона переді мною —

Я хочу кричати.

О так, вона унікальна,

Неповторно незрівнянна,

І вона — отруйна.

Не намагайся їй щось сказати —

Вона не почує.

Не намагайся для неї щось зробити —

Вона не відчує.

Лишень охоче прокине тебе і зуроче.

Тож, любий мій друже,

Не підкоряйся і не піддавайся,

Прошу, тільки від неї ти відбивайся.

Бо вона унікальна,

Так, звісно ж бо, вона унікальна...

Мансуров Артур