– Ти певен, що хочеш про те знати? – жінка встала з крісла.

Судячи зі слухів, вона часто ворожила на кавовій гущі та воску, іноді давала поради. І мешкала на околиці села. Саме тому я прийшов до неї. Хто як не вона могла знати, що тут відбувається.

Ось тільки її одповідь мене трохи спантеличила.

– Звісно, хочу. Інакше навіщо б я приходив?

Вона підійшла до невеликої шафки і дістала звідти маленьку записну книжку.

– Ну що ж, це твій вибір, Сашенько, але перш ніж я щось скажу, раджу подивитися на це…

На відкритій сторінці був перелік імен. Більша частина яких була злегка закреслена, біля інших стояли галочки. І що найдивніше, майже всі закреслені числились серед зниклих безвісти. Так от воно що, нарешті, після довгих пошуків, я знайшов того, хто був пов'язаний зі всіма зниклими. Оце так пощастило.

– То ж всі вони приходили до тебе? – я подумки зазначив, що поруч із галочкою стояло ім'я мого близького знайомого, Павла Пийсама.

– Приходили, – однозначно відповіла знахарка, повертаючись до крісла.

– Чому?

– Причин багато й у кожного своя. А щодо деталей, звертайся сам до тих, хто повернувся, але тут гарантій ніяких немає – це все ж особисте. – Вона дуже вміло стримала мій професійний запал. Що на те сказати. Навіть тут хочуть дотримуватися конфіденційності.

– Добре, – я повернувся до списку. Навряд чи мій знайомий буде щось приховувати від мене. – Я бачу в тебе тут Павлик відмітився? Я так розумію, що галочки – це ті, що повернулись?

– Авжеж, правильно розумієш. Ти нічого такого не думай, я до їх зникнення не причетна, вони самі обрали свій шлях.

– І що, Павло також?

– Так. Він кілька разів приходив із приводу своєї пристрасті до спиртного. Проблема була в тому, що всі мої спроби допомогти йому нічим не увінчувалися. Павло виявився дуже нервовою людиною, його досить легко вибити з колії. Творча людина.

– Дивно, адже зараз він й краплі в рот не бере, – заперечив я, згадавши свій останній візит до знайомого.

– На днях, – продовжила вона, не звернувши уваги на моє зауваження. – Павло прийшов до мене, щоб порадитись. Йому наснився сон. Досить дивний сон. Ніби в лісі на нього чекає будинок. Щодня він манив все сильніше і сильніше. Заклик був настільки сильним, що Павло й справді вирішив до нього навідатись.

– Якась містика, – я не можу таке розслідувати. Якийсь заклик до справи не пришиєш.

– Містика чи ні, але коли Павло повернувся, то сказав, що сеансів більше не потребує. Я не повірила, бо на ньому обличчя не було. Щоправда, спочатку він навіть не міг вимовити жодного слова, втім, як і решта.

– То вони також побували в лісі? І теж бачили той будинок?

– Так, мало з тих, кому пощастило більше, повернулися. І ніхто з них не захотів розповісти, що з ними сталося. Єдине, що вони згадували, то один й той же великий будинок.

– Скажи, а якщо я піду до нього, чи зможеш прочитати моє майбутнє? Повернуся я чи ні?

Вона похитала головою.

– Я можу передбачити, чи повернешся з лісу, але не з нього. Його магія настільки сильна, що навіть я не можу зазирнути в долю людини, яка зважиться піти туди.

Яка нісенітниця. Магія ще якась. Щоб якийсь будинок був причетний до зникнень людей – це просто абсурд.

Від знахарки я вийшов у роздумах.

Зовсім і не будинок міг стати причиною людського страху. Мало які хижі тварини блукають околицями. Вовки, наприклад, ведмеді. Торік, у сусідньому містечку, з цирку тигр втік, то ми його цілий тиждень ловили. Стільки шуму було, люди боялися заходити не те щоб в глиб лісу, а на околицю. Може, й цього разу трапилося щось подібне.

Поговорив із місцевими. Переконався, що розмовляти не хочуть. Так, були в лісі, так, заходили до будинку, якщо цікавить, що там сталося, сам сходи.

Як то не було, про всяк випадок, вирушаючи до лісу, я прихопив із собою транквілізатор. А надвечір, повернувшись додому, вже чітко знав, там немає жодного будинку. І якщо хтось думає, що я недостатньо глибоко заходив, то з радістю поміняюся місцями з цим ентузіастом.

Мене оточують одні містифікатори.

Втім, безглуздо звинувачувати когось у своїх помилках, тому з мого боку було прийнято рішення дочекатися початку грудня. Голі дерева дозволять оглянути ще більшу територію. Сам огляд я призначив собі за місяць. Але повернувся до цього питання значно пізніше, коли вже стало дуже холодно і випав сніг. Ненавиджу холод. У такі дні краще сидіти вдома, біля каміна і сьорбати гарячий чай, навіть не висовуючи носа на вулицю. Все було б саме так, якби не сталося ще кілька зникнень. Деякі свідки стверджували, що ті вирушили до лісу за ягодами та грибами. Начальство одразу поставило всіх на ноги, їм не подобалося, що справа не рухалася з місця. Ніби це не вони завалювали мене роботою останнім часом. Усі мої попередні припущення, що місцеві самі винні, були їм як кістка у горлі. Нічого більше не залишалося, як самому шукати доказів у лісі.

З самого ранку я відтягував час, щоб якомога довше побути в теплі. Якби хоч хтось був поруч, то б, безперечно, міг відстрочити прогулянку аж до самого вечора. У моєму ж випадку, я здався вже по обіді. Жодні хитрощі проти совісті не діяли.

Снігу в цю пору випало зовсім небагато. Злегка припорошило мерзлу траву, дерева заліпило білим покривалом лише з одного боку, що дозволило мені зайти глибше за звичайне, з впевненістю, що за власними слідами зможу знайти дорогу назад. Невдовзі стемніло. Мені здалося, що надто швидко. Тут і вітер здійнявся. Він підіймав з землі опале листя і кружляв їх в чудернацькому танці. Ще й сніг пішов. Під місяцем здавалося, що з неба сиплеться срібляста крупа. Рвані хмари, несучись з великою швидкістю, то занурювали все в темряву, то відчиняли віконце, дозволяючи місячній доріжці висвітлити місцевість, а заодно й одного дурня на ній.

Орієнтування я втратив одразу, потім відчув, що замерзаю. Ненавиджу зиму. Ненавиджу ліс. Ненавиджу усвідомлення того, що заблукав. Та ще вночі, без припасів та зброї. Без сірників. Без сумнівів, дурень і є.

Люди, дайте мені трішки тепла, я хочу зігрітися! Дуже лячно уявляти, як то, вмирати від холоду.

Неподалік, серед дерев, помітив свічення. Може вовки? Ні, світло не рухалося. Із ризиком для життя, пішов на слабкий вогник. Може то хтось багаття розпалив? Ні, не схоже. Наблизившись, побачив, що це світло у вікні будинку. Він високий. На три поверхи, причому першого поверху, як такого немає, лише одні балки. Двері починаються прямо з другого. До них ведуть сходи. Лише на одному боці я нарахував їх шість штук і стільки ж на третьому поверсі. До самого будинку примикало ще кілька менших прибудов і для них також були окремі двері. Я обійшов навколо – повсюди та сама картина. Дім й справді дивний, але нічого страшного в ньому немає. В страху очі великі.

Тут я помітив, як світло на третьому поверсі перемістилося в інше вікно. Ото добре, там є живі люди.

– Агов, – крикнув я якомога голосніше, – господарі! Вибачте, будь ласка, але я заблукав. Чи не впустите переночувати? Я заплачу.

Світло у вікні згасло. Щоб через мить з'явитися поверхом нижче, навпроти мене. Проте двері так і не відчинилися.

– Ну, заходь, якщо не боїшся, – пролунав сухий чоловічий голос. За лампою світла мені було видно лише його силует.

– А кудою? – розгубився я.

– А кудою захочеш. У тебе неабиякий вибір.

– Що це за жарти? – образився я. – Я ж тут замерзаю.

Більше того, я вже майже перестав відчувати пальці рук та ніг, тому мені було вже байдуже, де зігрітися.

– Ти маєш вибір, – повторив голос. – Або ти входиш або залишаєшся.

Світло згасло. Більше воно ніде не з'являлося. Ну що ж, якщо господареві все одно, я скористаюся його запрошенням. Мене привабили одні двері на другому поверсі у правому крилі, на вигляд дерев'яні та міцні. Ледве контролюючи замерзлі руки, я піднявся по вертикальній драбинці, і штовхнув їх. Вони виявилися не замкнені. На мене одразу повіяло теплом. Хоч у цьому він мене не обдурив. Це вже радує. Хіба це не означає, що я правильно вибрав? Спробуй повністю обігріти таку будівлю.

Коли я заповз усередину, то відразу закляк. Навкруги все ще було темно, а тьмяне освітлення падало лише на клаптик підлоги, де просто перед моїм носом валялася іржава табличка з написом «Правила гри».

Які ще правила? Я не повірив очам, адже не погоджувався ні на яку гру. Та табличка нікуди не зникала. Та й правила прості, запам'ятовуються одразу. Руками нічого не чіпати, нікуди не звертати, йти прямо коридором. В разі, якщо розпізнаєте небезпеку, йти слід до наступної кімнати, поки двері залишаються відкриті. Інакше... кінець гри. А ще можете скористатися п'ятачком паузи.

Двері за моєю спиною, прямо на очах, покрилися кіркою льоду. Вихід був відрізаний. Цікаво, а це підпадає під поняття – небезпека?

Я пройшов уперед вузьким темним коридором з дуже поганим передчуттям. Занадто все було схоже на страшний сон.
За правилами я мав рухатися вперед, поки не розпізнаю небезпеку. Якщо ні, двері зачиняться, і я опинюся в пастці, а далі три крапки і кінець гри? Не думаю, що хочу знати, що вони означають. Втім, як і в будь-якій грі, переможцю, напевне, дістанеться приз. І він знаходиться наприкінці коридору? Заманливо. Я глянув вперед. На відкритий прохід, тільки ще темніший. Нічого не вдієш, доведеться йти.

Чим би то не було, а виглядало воно дуже безглуздо, яка тут може бути небезпека? Господар вискочить на мене з сокирою?
За кілька хвилин, ліворуч від мене, з'явилися двері. Потім ще одні і ще. Коридор перетворився на вузьку та довгу кімнату. Стало світліше. Виявилося, що він заставлений вертикальним склом та рамами. З іншого боку була відкрита кватирка, через яку пролізла чорна кішка. Погана прикмета. До кінця коридору залишалося ще половина шляху, рівно стільки, скільки до заледенілих дверей позаду. В міру того, як я йшов все глибше, ставало тепліше. Розмерзлі руки звело ознобом. Найменший рух викликав біль. Не встиг я отямитися, як кішка була вже поруч. Прогнати її, чи що? Кішки ж не гуляють самі по собі, у неї точно має бути господар.

– А це ваша кішка? – крикнув я, звертаючись до господаря будинку. Жодної відповіді. А вона продовжувала тертися об мої ноги, викликаючи цим ще більший жар. Надто спекотно, як на мене. Звичайно, я очікував на гостинність, але не до такої міри. Довелося зняти хутряну куртку. Побачив у стіні, недалеко від себе, скляні двері, і вирішив зачинити там кішку, сподіваючись, що господар не образиться.

У приміщенні ставало дедалі спекотніше. Навіть дихати стало важче. Щось тут не так, і це мені зовсім не подобалося. Біля ноги я знову відчув печіння. Що? Кішка? Як вона могла? Я ж її... зачинив. У скляних дверях зяяла оплавлена дірка. Як таке можливо? Нісенітниця! А може, небезпека? Так ось про що застерігали правила? Розпізнати небезпеку... Про що там ще говорилося? При небезпеці зачиняються двері? Я озирнувся. Вхід й справді був вже на більшу половину закритий. І не дерев'яними дверима, а металевими, і зачинялися вони не як звичайні, а зверху донизу. Я подивився в протилежний кінець коридору. Отже мені знову надали вибір. Як рятуватися? Адже ні туди, ні до виходу з будівлі точно не встигну. Ні, це вже надто нестерпно. Здається, навіть стіни почали дихати жаром. Відчуття ніби мене запхали в духовку. Напевно, закраще повернуться назад і почекати господаря біля входу? Зробивши крок уперед, я злякався. Кішка була вже не чорною, а рудою і ніби палала, перегородивши мені шлях. Що б їм із цією грою. Хіба це чесно? Мені потрібна пауза. Це ж гра, зрештою решт, чи ні? Я вчасно згадав про правила. Точно, он там є п'ятачок іншого кольору. Можливо це те, що мені потрібно.

І перестрибнувши через живу грудку вугілля, я кинувся тікати. Петляти на швидкості серед скла, було важче ніж просто оминати їх. Лише один раз я кинув погляд назад, і пошкодував про це. Колишня кішка роздулася до розмірів жаровні. Вона явно мала бажання зупинити мене. Та й рухалася з такою ж швидкістю, як і я, от тільки їй не доводилося петляти. Вона просто пропалювала все на своєму шляху.

Швидше, до п'ятачка залишалося лише кілька кроків. Переді мною стояла рама. Вона зі склом чи без? І перш ніж я встиг про це подумати, стукнувся чолом об перешкоду. Все, сил більше немає. Цілий день блукати лісом, обморозитися, спотіти, а потім щосили тікати від якоїсь містичної тварюки? Ні. Я відчував, як спекотне, задушливе повітря відбирає останні крихітки сил до опору. Ні? Чому це ні? Поки я живий, боротимуся. Залишилося всього кілька кроків. Нажаль й кішка була від мене за кілька кроків. Я виповз із-за скла і однією рукою дотягнувся до «плями». Звідти повіяло прохолодою.

Не знаю, звідки вона взялася в приміщені, але мені було приємно, і я, не прибираючи від неї руки, підповз ближче, перемістивши більшу частину тіла на місце п'ятачка. Воно було вузьке, лише півметра. Невідомо звідкіля повіяло прохолодним вітерцем, який ганяв опале листя й сніжинки. Все було майже так, як і на вулиці, окрім одного. Всі дива зникали за межею цього п’ятачка. Ні, зовсім не згоряли у вогненному вихорі, вони просто зникали і з'являлися нізвідки, ніби знятий кадр з кінофільму. За тридцять метрів від мене скляні двері майже зачинилися, залишилася лише маленька щілина, через яку людина може пройти тільки лежачи. Мені здалося, що час спинився, все стало рухатися дуже повільно, ніби годинникова стрілка. Я відчув, що сили до мене повертаються, але що толку від них, якщо за хвилину я опинюся у пастці? Бігти. Тільки бігти вперед, не озираючись, не думаючи, що не зможу пролізти в шпарку. Ще одне зусилля, ще один ривок, ну і… Моє тіло опинилося у вільному польоті. Воно м'яко впало в сніг, білий та пухнастий. І холодний. Але то не мало значення, я навіть радий цьому. Головне, я залишився живим. Так, це головне. Адже саме життя – то велика штука.

Розплющивши очі, я побачив, що ніякого будинку й близько не було. Лише моя куртка, яку я кинув у поспіху, лежала собі спокійно на снігу. А на ній компас та карта.

І тут я засміявся. Напевно, істерично, як сміються люди, котрі пережили нервове потрясіння. Ось яка вона – причина мовчання. Ось де поділися інші люди, вони просто програли. Не виграли у чудернацьку гру. А намагалися виграти? Швидше за все так. Це важко, декому навіть неможливо.

Може там й немає ніякого призу. І це все пастка. Адже найкращий приз – це життя. Як все просто. А ті, хто ганявся за багатством нічого не здобули. Нічого. І Павло це теж зрозумів. А ось тільки спробуй комусь розповісти. Не повірять. Ніхто не повірить.

Але там, крізь шепіт дощу, ледь чутні звуки наближення кроків. Вуличний ліхтар вловив стрункий стан молодої дівчини. Її довге, колись пишне, а тепер сріблясте волосся, хаотично розлягалося на опущені плечі. Жовта розшита маками сорочка з рожевими полосами, обліпила гарне тіло, а розірвана спідниця ледве трималася на виразних боках. Її білі босоніжки утопали в брудних калюжах. Лівою рукою вона трималася за правий бік, а в правій руці тримала маленький ніж з грубою рукояттю.

Дівчина сильно втомилася. Крізь пальчики просочувалась кров і відразу стікала, приховуючись під невблаганним дощем. Вона зупинилася, підняла голову назустріч холодним струмочкам, і здригаючись всім тілом, прилинула до залізного стовпу ліхтаря. Вона вирішила трішки відпочити. Ось так, вона відпочине і піде собі далі. Додому? Ні, тільки не додому, якщо матуся побачить, що сталось з її найдорожчою сорочкою, буде сваритись та не відпустить більше на дискотеку. Може піти до Наді? Ні, до неї краще не потикатись, там цей Степан напівдурок, ще залицятися почне. Тоді до Світлани, так краще до Світлани, в неї вона сорочку, і попрасує, і полагодить, і матуся нічого не дізнається…

Вана подивилась на свою рану, що все ще кровила, на ніж в руці, і прикривши очі, відкинула його чимдалі від себе, на тротуар. Він дзвінко відкликнувшись, зник під металевою решіткою.

Вона с посмішкою на обличчі згадала, хто сьогоднішнього вечора запросив її до танцю (вона так довго цього чекала). Такий милий, уважний красень, за яким всі дівчата бігали, а він звернув увагу на неї. Як потім він запропонував провести її додому, але передумав і вони пішли до нього. И там, не доходячи до його житла, притиснув її до стіни і почав цілувати. Вона ж анітрохи не заперечувала, мліючи в його міцних обіймах. Але далі все відбулося ніби в страшному сні. Незнамо звідки з’явився її старший брат. Побачивши таку картину, він затіяв сварку. Ніхто з парубків не хотів поступатись. Брат бажав забрати її додому, а Кирилко наполягав, що вона вже давно не дитина та має право робити те, що їй заманеться. Діло дійшло навіть до бійки. Вона й не помітила, як брат вийняв саморобний ніж, а її парубок складний. Все почалося по новому. Не витримавши, вона втрутилася, стала між ними і…

Дівчина повільно спустилася на мокрий асфальт, холодний дощ плескав бліде нерухоме обличчя, стікаючи з нього безкінечними сльозинками. Рожеві струмочки, все ще продовжували повільно стелитися по дорозі, розчиняючись серед водяних потоків. Тихо журчав вуличний ліхтар, відносячи останні, невинні думки дівчини.

Йшов осінній холодний дощ, дмухав північний вітер, блискавка, виблискуючи, освітлювала темні шпаринки вулиці. Тільки великі затишні вікна очі, дарували тепло та спокій.

– Що, добре вчора погуляли, Пшениця? – Запитав сусід по кімнаті.

– З ким? – Простогнав я. Нічого не пам'ятаю.

– Не знаю, ви з ним у «Ромашці» сиділи, грали начебто.

– Грали? – Не повірив я, необачно схопившись з ліжка, і тут же пошкодував. По голові, ніби кувалдою гепнули. Я схопився за голову і застогнав. – Я давно вже не граю.

– Так? Дивно, а тебе бачили саме, що за грою, на кшталт «Володарі підземель».

– Прямо цікаво, хто міг мене «умовити»?

– Штучний інтелект? Ні, правда, ти грав із кимось із віртуалу, а в кафешці сам сидів. Можеш у Надьки спитати, чи вона вчора на зміні була.

– Ага.

Що мені лишалося сказати. Що ще півроку тому, я цілком був непоганим гравцем, навіть брав участь у командних змаганнях. Кар'єрою не мріяв, тільки захоплювався, приділяючи цьому вільний час, а от батьки чомусь були проти, називали ігроманом. Мені вже набридло пояснювати їм різницю між ігроманом і геймером. Потім вони записали мене до якогось проекту «Зцілення». Що ж, їх можна привітати, вони досягли того, чого хотіли, але більше я з ними не спілкувався. Навчання оплачували тітка з дядьком, сказали «Колись вернеш» і мене це повністю влаштувало.

– Кажуть, ти щось там виграв.

– І чого я так набрався, якщо виграв?

– Звідки я знаю, мене там не було. Це дівчата з шостої розповідали. На заняття підеш?

– Я що дурень? У нас на першій парі Бичаче серце. Я краще потім якось виправдаюсь, ніж дві години мучитимуся.

– Ну, тоді удачі.

– І тобі не кисло.

Зрештою, тиша. Поки блаженствував, до голови спала світла думка, а чи не гайнути мені з гуртожитку, поки за мною не надіслали делегацію «реаніматорів»? Бичаче серце цілком міг попросити притягнути і хворого, і кульгавого, і безрукого, його улюблена приказка: «для мене допустиме лише одне вагоме виправдання для відсутності на лекціях – це смерть абітурієнта».

Задумано, зроблено. Перш ніж відключити смартфон, переконався, що справді маю виграш. Безкоштовна, вважай вже оплачена, неонова (одна з дорогих та модних) татуювань з адресою найближчого тату салону. Ну, хоч не джойстик чи новомодна віртгра, інакше я закинув би цей виграш разом із телефоном кудись у каналізацію. А так, салон поряд, можна сходити. Дівчатам має сподобатися. Що там, дракон?

***

Прямо переді мною офіціантка виставила вивіску з меню «Ромашки», що закликала голодних студентів. Усміхнулася і побажала доброго ранку. Я кивнув у відповідь і засумнівався у своїх планах, а салони взагалі працюють так рано? Але шукати відповідь у смартфоні полінувався, все одно треба прогулятися, провітритися. Повітря поки що свіже, поки що весняне, вздовж алеї цвіла черемха і горобина.

Тату салон «Семи Рай» був відкритий і мав вивіску в китайському стилі з ієрогліфами. Похвально і в тему, сказав би я, якби знав китайську. На вході брязнули дзвіночки, і я завмер, ніби спійманий у пастку злий дух.

Тату майстер жестом показав мені, що зараз звільниться. Нічого не вдієш, якщо вже помітили, доведеться йти до кінця. Якими будуть відчуття від звичайного татуювання, я точно знав, а от від цього ходили дивні чутки: ніби рідина під шкірою тече, у темряві відчувається навіть якщо не бачиш, а на сонці поколює. І вивести їх набагато складніше за звичайні. Тож якщо не сподобається малюнок, то ставити не буду. Вистачить з мене й минулого враження.

– Добрий ранок. Чим можу допомогти? – лисий майстер татуювання з пірсингом у брові залишив клієнтів біля каталогів та приділив увагу мені.

– А, так, доброго ранку. Ось, – щоб зайвий раз не городити нісенітницю з так званим виграшем, якого навіть не пам'ятаю, просто показав результат, на хвилинку включивши смартфон.

– Так, все вірно, все сплачено. Можете проходити туди, – майстер показав на крісло.

– Що сплачено? – одразу зацікавився чоловік років п'ятдесяти, а його молода супутниця сунула свій цікавий ніс у екран. – Ви ж сказали, що ніхто не приходив?

– Не приходив. Ось прийшов. Що ви до слів чіпляєтесь? Я ж вам сказав, що татуха оплачена, все законно, оформлено через податкову.

– Ви нічого не втрачаєте.

– Я втрачаю репутацію. Мій обов'язок зробити роботу, за яку мені заплатили. Ось клієнт, ось робота, чого ви втручаєтеся?

– Мою роботу теж сплатили, і до моїх обов'язків входить; втручатися, якщо людині загрожує небезпека.

Яка небезпека? Я нічого не розумію. Хтось мені пояснить, що відбувається?

– Дозвольте представитися молодий чоловіче, я Інокентій Андрійович, приватний детектив. А це моя помічниця Мія. А ви…

– Мирослав Пшениця. Студент.

Детектив ретельно записав мої дані у паперовий блокнот.

– Чи можна попросити вас пройти зі мною для подальшої розмови?

– Я заарештований?

– Ні, що ви. Просто запрошую на приватну розмову, у більш приємній обстановці.

– Під філіжанку кави, – влізла в розмову дівчина.

– Але я прийшов…

– Повірте, ви не хочете ставити це татуювання.

– Вибачте, – мені захотілося якось виправдатися перед майстром, – я потім зайду.

– Це навряд чи. Всього доброго.

Останнє слово залишилося за детективом.

***

На півдорозі до детективної агенції до нас приєднався вихованець, маленький дракоша, розміром з кота. Він забігав то наперед, то плутався під ногами, іноді падав на спину і пропонував почухати животик. Куці крильця при цьому щільно притискалися до тіла. Я не втримався і торкнувся його. Метал, що імітував лусочки, гладкий і теплий, майже живий. Особливо коли він схопив мою руку лапками, як справжній кіт і спробував вкусити спочатку за пальці, потім за зап'ястя. На боці, на одній із лусочок синіми літерами відображався логотип компанії «РШВп» (Роботизований Штучний Вихованець, пустотливий) та серійний номер «один».

– Чий це вихованець? – Я потрусив ним з боку в бік, поки він мене не відпустив.

– Не знаю, я думала твій. Там у нього на нашийнику є ім'я Тіль.

– Поглянь. Мені здається, він до мене прив'язався. – вихованець продовжував "полювати" за моєю рукою, як за фантиком.

– Прив'язався? – скептично хмикнула Мія. – Тобі точно, здається. Це робот, як він може прив'язатися. Киш звідси.

Тіль відскочив убік, але вперто продовжував триматися поруч із нами.

– Може, він загубився. Мені здається, він не має господаря.

– Ага, чи його викинули. Не розумію, що ти у ньому знайшов? Мені, наприклад, більше пухнасті вихованці подобаються. У будь-якому разі ти не можеш забрати його собі. Це незаконно.

– Нічого страшного, я можу перевірити.

Чи дядько перевірить. Він хоч не детектив, а лише судмедексперт, але в нього є знайомі, які можуть підказати, що робити і куди звертатися. Тим більше, господарі такого рідкісного вихованця не можуть не залишити слідів. Роботизовані вихованці вже рік, як на світовому ринку, але все ще вважаються новинкою, особливо ті, що виглядають незвично.

Інокентій Андрійович у нашу розмову не втручався, здавалося йому взагалі не було справи до робота, що загубився.

Я його впіймав і посадив на плече.

– Якщо ви не проти, я за ним пригляну. Ну, поки шукатиму господаря.

А якщо не знайду, то зможу його залишити собі.

– Це звичайно, не наша справа, але дивись, щоб тебе не звинуватили в крадіжці. Чи правильно Інокентій Андрійович?

– Звичайно. Заходьте.

Ми увійшли до під'їзду будівлі офісного типу. І піднялися на п'ятий поверх.

Детективна агенція «Чорний дощ», голосила табличка на дверях. Приватний детектив Інокентій Андрійович Чорний.

– А чи не можна було поговорити десь в іншому місці?

Тіль зіскочив на стіл, проїхався по якомусь паперові і разом з ним звалився на підлогу.

– Ні, – детектив підняв документ. – Справа дуже важлива, сідай.

– Принести вам каву? – Поцікавилася помічниця. Я ще в салоні тату помітив, що в неї цікава зовнішність, щось таке азіатське, миле.

– Мені чай, якщо можна, чорний із цукром.

– Чаю немає, є кава.

Так що це з цією дівчиною не так? Чому, коли я з нею говорю, у неї такий вираз, ніби зараз вкусить.

– Так, принеси, будь ласка. Не зважай, Мія дуже любить каву, і крім цього напою у нас більше нічого немає.

– Тоді не треба.

Зазвичай у таких маленьких приміщеннях намагалися розподілити меблі так, щоб візуально воно здавалось більшим. Але стіл по середині повністю нівелював навіть спробу створити затишну атмосферу. Хотілося швидше закінчити розмову та піти.

До того ж, крісло було жорстким та незручним, підлокітники дерев'яними, заокругленими, ні лікті поставити, ні чашку, але довелося сісти, адже інших сидінь для відвідувачів не було. Поки ми розмовляли, дракоша встиг погризти ніжку столу, крісла, пакетик з-під чіпсів, який валявся поруч із відром для сміття, потім стрибнув мені на коліна, згорнувся калачиком і засопів кудись у бік. Мені одразу стало спокійніше.

Розмова вийшла довгою, я навіть забув, що мені потрібно на пари. Натомість згадав, що під час гри офіціантка кілька разів приносила чай. Сподіваюся, через мене Надю не звинувачуватимуть.

– Це точно був чай?

– Точно, міцний і надто солодкий. Я такий взагалі не люблю, тому навіть не допивав.

– А тобі все одно приносили нову чашку?

– Так, якось дивно, я взагалі його не замовляв.

– А ти певен, що це була саме та офіціантка, яку ти знаєш?

– Звичайно, вчора її зміна була.

– А сьогодні значить інша?

Що за дублюючі питання? Звісно, ��сьогодні на зміні інша офіціантка, Маша. Ні, стоп, я ж уранці теж Надю бачив.

– Отже, ти не пам'ятаєш, хто був учора?

– Все я чудово пам'ятаю, – я не помітив, як підвищив тон, намагаючись довести, що зі мною все гаразд. Навіть із крісла схопився, скинувши на підлогу дракошу. – Вчора була Надя, і сьогодні теж вона.

– Але ти казав, що вони працюють по черзі.

– Працюють, повинні працювати, звідки мені знати, може вони домовилися.

– Домовились, – тихо повторив детектив. – Це треба перевірити. Посидь поки тут, нікуди не йди, це для твоєї ж безпеки.

– Що? Але мені на пари треба.

– Нічого страшного, я поговорю з твоїм деканом. Як його звати?

Я назвав.

– Телефоном поки не користуйся, батькам…

– Ні, не подзвоню. Поки мене не відрахували, їм байдуже.

– І давно це у тебе?

– Що?

– Антидепресанти п'єш?

– Які ще антидепресанти? У мене, що, на вашу думку, депресія?

– Ні. Швидше підвищена емоційність. Тут більше нейролептики допоможуть.

– Та я не п'ю нічого, що пристали?

– Даремно, у тебе явно якийсь розлад, ось я й питаю, як давно це у тебе?

– Давно, відколи предки засунули мене в це лікування. Мене тоді взагалі все дратувало, зараз лише відлуння. Я повністю себе кон-тро-люю.

– Радий чути. Бо вже боявся, що щось викинеш.

Я не вчасно згадав, як хотів викинути виграш, якщо він мені не сподобається і нервово засміявся.

– Мені тепер що, навіть на вулицю не можна вийти?

– Не думаю, що все настільки погано. Ти ж татуювання так і не зробив.

– Це вам треба спасибі говорити, після ваших слів, мені захотілося і стару татуху звести.

– Яку?

Я відсунув комір. На шиї було татуювання маленького павука з довгими лапками.

– Посперечався якось з однокласницею і програв, довелося йти робити.

– А вона не може бути?..

– Ні, насправді спочатку я виграв, а це її помста.

– І де вона зараз?

– Не знаю. Ми не спілкуємось. Може, до родаків на ферму поїхала.

Детектив записав у блокнот її ім'я теж.

Пішов, а кавоманка так і не з'явилася, мабуть, до чашки присмокталася, не змогла відірватися. Знаю, я цю манію, сам таким був.

***

У порожньому кабінеті зовсім нічого було робити. Хоч папки та папери були акуратно складені, але постійно притягували погляд, а коли я зазирнув до однієї з них, там виявилися лише заяви про зникнення людей. Зараз все на цифрових носіях, і документи, і докази, чому в нього все на папері? А ось в іншій папці були учасники проекту «Зцілення», всі мертві, і у всіх татуювання змія, що звивався головою до центру.

До кабінету нарешті заглянула Мія. Навіть переодягтися встигла, у щось китайське. Їй безперечно було личить, але вголос я цього не сказав.

– Інокентія Андрійовича немає?

– Ні, ти спізнилася.

– Нічого страшного, я разом із тобою почекаю.

І перш ніж я встиг сказати, що місце для відвідувачів тільки одне і поступатися ним не збираюся, вона взяла одну з папок і сіла на килимок біля стіни. Дістала з сумки планшет і почала водити по ньому пером.

– Ти що, малюєш?

– Ні, я детективи пишу. Хочеш, дам почитати?

– Давай, – все одно робити нічого.

Я прочитав. Задумався. Вона явно писала про це саме розслідування. Плюс викрадення людей, плюс вбивства по татуюванням, плюс інопланетяни і вчений, що їм допомагає, все змішалося.

– Що думаєш? Чи не надто затягнуто? Чи можна визначити лиходія з перших сторінок?

Або не зовсім те, що розслідує детектив, інакше він давно б спіймав книжкового «злочинця». У житті все набагато складніше. Довелося трохи потішити.

– Ні. І взагалі мені здається тут багато зайвих персонажів. Навіщо вони потрібні, якщо не беруть участь у сюжеті?

– Ти про кого? – Мія підійшла до мене.

– Ну, ось про цих і цього, – я вказав відповідні місця на її смартфоні.

– А, це так звані фонові персонажі. У розслідуванні вони не беруть участь, але без них не обійтися. Жодне видавництво не надрукує книжку, якщо в ній не буде хоч одного чорношкірого, представника меншин, азіата, феміністки та нудиста.

– Кхм, на мою думку, останнє – явно зайве, і взагалі воно не так робиться.

– А як?

– Звідки мені знати, що я письменник? Таке відчуття, що вони просто стоять під стіною.

– Стоять, – дівчина потішно засмутилася, визнаючи свою неспроможність, як письменника. – Знаєш, іноді мені здається, що видавці мені відмовляють через ім'я.

Хотів сказати: "Так зміни його, у письменників це в порядку речей", але момент був явно не для цього.

– А яке у тебе повне ім'я?

– Міякі Рейн-Хуин.

– По-моєму, у тебе гарне ім'я, Мія, – не питатиму про батьків, не питатиму про батьків, це непристойно.

– Дякую, сестра теж так каже.

Двері знову відчинилися, і в кабінет увійшов Інокентій Андрійович та Мія? Детектив не здивувався, що дівчат тепер дві, кивнув новій Мії та сів за стіл.

– Сестра? То ти не…

– А що не так? – Дівчина, що прийшла з детективом, нахилилася над його столом, так що момент чар зник.

– Я, мабуть, уже піду, – зніяковіла Міякі, підхопила сумку і вискочила за двері.

– Я проводжу.

Я кинувся за нею, вистачить незручних моментів. Треба брати ситуацію у свої руки чи хоча б нормально вибачитись. Здається, мене хтось окликнув, але я вже летів сходами, дивуючись, як тендітна дівчина у своєму довгому вбранні, змогла мене обігнати і навіть не впасти.

Почувся звук мотора, і я встиг в останній момент вибігти прямо перед моторолером.

– Чого тобі?

– Вибач, Міякі, я забув представитися. Мене звуть Мирослав. Давай зустрічатися.

– Ти смієшся чи що?

– Ні, я абсолютно серйозний. Ось, як твою сестру побачив, так зрозумів, хто з вас мені більше подобається.

– Облиш. Ми знайомі лише кілька годин. Хоча, мені це дуже лестить, досі сестра у всьому мене перевершувала. Знаєш, нас часто плутали, тому я й почала одягатися по-іншому. Це китайський чоловічий одяг, хакама та хаорі. Сестра таку нізащо не одягне.

– А тобі йде, чесно. Знаєш, я вірю, що твою книгу обов'язково надрукують, тільки викинь усіх зайвих на смітник.

– Дякую за підтримку, але якби все було так просто. Гаразд, я прислухаюся до твоєї поради. Бувай, можливо ще побачимося.

Моторолер поїхав, а мені довелося повернутись у реальність. Де за учасниками проекту влаштовано справжнє полювання. Можливо це марення, але вже четверо учасників загинули, залишився лише я. Ну і що, що то були нещасні випадки. Людина від нещасного випадку не застрахована. Особливо якщо той організований.

А на мою пропозицію вона так і не відповіла.

***

– Я зважився, можете використовувати мене як наживку.

– Що ти несеш? – Мія сперлася на стіл долонею так, що щось хруснуло.

– Не кажи дурниць, – під столом теж щось хруснуло, детектив витяг звідти дракошу і відібрав у нього здобич.

– Але ж за мною полюють.

– Полюють за тим, хто має татуювання.

– Може, ви помиляєтесь.

– Ні, не помиляюся. Ось, – він відкрив одну з папок, – я не хотів тобі показувати.

– Я вже бачив, поки на вас чекав.

– Тобі не здається, це непристойним, пхати носа в чужі папери.

– А не треба було мене залишати наодинці з цими паперами, – парирував я.

– Гаразд, якщо так хочеш, можеш послужити наживкою.

– Клас! – я візьму участь у розслідуванні.

– Але Інокентій Андрійович…

– Зв'яжешся з тим, з ким ти грав і скажеш, що втратив виграш.

– Як я зв'яжуся з ним? Я навіть не знаю, хто то був. І навряд він мені повірить.

Детектив поклав на стіл мій телефон.

– Тіль! Ану йди сюди дрібний паршивець.

– Здається, я здогадуюсь, чому його викинули, – припустила Мія.

Я підняв дракошу за «шкірку» і глянув у світлодіодні очі. Вихованець висів, як ганчірка і показував повну покірність долі, тільки хвіст слабо тремтів.

– Нічого, його програму можна переписати.

– Мені здається, це і є наслідки безладного переписування програми.

– Тоді треба написати розробникам, щоби поставили блокування на свої програми.

– Вітаю, – дівчина заплескала у долоні, – як ти до такого додумався? Видно у тебе ніколи не було «вихованця».

Так, не було. Я посварився з родаками до того, як новинки стали загальнодоступними, хоча до цього уважно стежив за ними і дуже чекав їхньої появи. Відчувши, що хватка ослабла, Тіль видерся по руці і заліз на плече.

– У-у-у, знову, – я повільно опустився в крісло через запаморочення.

– Що це з тобою?

– Голова болить.

– Пити треба менше. Давай допоможу.

– Не треба, зараз пройде.

– Треба, тобі сподобається.

Мія захрумтіла пальцями, обходячи мене зі спини.

– Агов, ти що?

– Сиди смирно і не сіпайся.

За моєю спиною щось брякнуло, повіяло запахом полину, дівчина приклала руки до моїх скронь і через деякий час біль став меншим.

– Що ти робиш?

– Зцілюю тебе. Рецепт моєї бабусі: мазь на основі полину та обліпихи, але це тимчасовий ефект, поки знову пити не почнеш.

– Я не навмисне.

– Ага, всі так кажуть.

– А ... е ... Дякую, Мія.

Дівчина нахилилася над кріслом, уперлася руками в підлокітники і прошепотіла.

– Запам'ятай, раз і назавжди. Для тебе я Міюрі. Зрозуміло?

– Зрозуміло.

Хоча не зрозуміло, чому Інокентій Андрійович називає її Мією, хіба що «Мію», звучить не дуже.

– Агов, ти куди це витріщаєшся? – Мія нахилилася ще нижче. А разом із нею і виріз декольте.

– Туди, куди ти мені сама дозволила, – з такого ракурсу, погляд падав строго по центру, та й крісло було надто низьким, не залишаючи інших варіантів.

Вона на мить опустила очі, але не зніяковіла.

– Це не для тебе.

– А для кого?

– Мія, Мирославе, ви йдете? – поряд пройшов Інокентій Андрійович.

– Так, шефе.

***

Поки йшли до кафе (я попереду, детектив і помічниця на кілька кроків позаду), мій ентузіазм пригас. Який результат дасть моє повторення вчорашнього дня і чи взагалі дасть? Чи може мене відштовхує сама необхідність пити щось у цьому кафе? З'явилася якась неприємна недовіра.

Інтернет-кафе «Ромашка» зустріла нас відносною тишею та великим вибором вільних столиків. Основний наплив відвідувачів ще не почався, тож Надя була не проти побалакати.

– Привіт, Пшениця. Ти що прогулюєш?

– Так, – буркнув я. – Щось мені недобре.

– Воно й видно. Хочеш чогось освіжаючого, закуски, стаканчик? – Надя простягла руку до дракончика і тут же відскочила, коли той клацнув зубами. – Це твій?

– Ні, я там сяду. – до кафе зайшов детектив і я поспішив завершити розмову. – Мій абонемент ще чинний?

– Так, все в порядку. Якщо чогось захочеш, клич.

– Добре, – ось, казав, що нема чого підозрювати бідну дівчину, а сам дивився на неї, як на помічника злочинця. Хоча вона точно не могла обслуговувати кафе у різних кінцях міста.

Інокентій Андрійович та Мія сіли за сусіднім столиком і, на відміну від мене, меню не проігнорували. Замовили цибульний суп-пюре, грибний пиріг, безалкогольне мохіто та еспресо. Мія, тобто Міюрі, відразу зайшла до мережі, підключила свій телефон і почала показувати співрозмовнику фотографії, вимагаючи, щоб він їх схвалив та оцінив. Я ж зволікав, поки Тіль не зіскочив на стіл і пробігся прямо по клавіатурі, випадково натиснувши включення.

– Ах, ти, – я швидко згріб його і опустив його на підлогу. – Сидіти тут, нічого не гризти.

Екран ряснів різноманітним меню та іграми, але я хоч вбий, не пам'ятав, у що грав. І взагалі, грати не планував, просто, як будь-який студент шукав інформацію для курсової роботи. Кинувши погляд на розбитий телефон, ввів запит про нову купівлю, потім про купівлю старого, потім про обмін. Жоден запит не обнадіював. У кутку екрана з'явилося повідомлення. Я подумав, що це Мія і відкрив.

«Чому не скористався виграшем?»

Я озирнувся у пошуках потенційного відправника. Може, він зараз сидить поруч.

«Телефон розбив. Випадково».

«Можна відновити?»

Довелося зробити фото та передати, як вкладку.

«Справді, не відновити. Хочеш повернути виграш?».

Я розгубився і відповів розпливчасто «Можливо».

«А може, хочеш ще раз зіграти»?

Пролунало провокаційно, ніби мене перевіряли. Я точно знав, що грати не хочу, але Мія демонстративно захрумтіла пальцями, як би кажучи, тільки спробуй відмовитись.

«Так, зіграю».

Надійшло запрошення у гру «Світ Зеро». Це зовсім інша гра. До того ж мережева ММО РПГ. Мене явно хотіли втягнути надовго, але я нашвидкуруч вибрав персонажа, все за мінімумом, і, як завжди, одягнув навушники тільки на одне вухо. Мене, як новачка, прив'язали до досвідченого гравця, доки я не досягну певного рангу, після якого можу вже грати самостійно. Це було вигадано, щоб захистити нубів від любителів легкої наживи.

Минуло десь півгодини, після чого я зумів вловити певну закономірність у діях «наставника». Проглядався знайомий алгоритм, який створювали для програми. Це безперечно не людина. Як це смішно і тупо, програма вчить людини грати в запрограмовану гру. Тут складно скоріше не виграти, а програти. Тому що, це неможливо в принципі, як одне, так і інше. Значить, учора я грав у щось простіше, може, в покер або якийсь файтинг. У «Повелителів підземель» вірилося не сильно. І взагалі таке відчуття, що хтось хотів, щоб я навпаки програв, але не склалося. Виявляється, навіть у п'яному стані я обіграю програму.

– О, Пшениця зійшла, – у кафе зазирнув мій однокурсник.

– Я теж радий, що ти живий, Дункан.

– Як тобі після вчорашнього, не сушить? – Він подивився на чистий столик. – Тебе на парі не було, так Бичаче Серце трохи інфаркт не зловив, ніде тебе немає, на дзвінки не відповідаєш. Сказав, якщо тебе й у п'ятницю не буде, то на стипендію можеш не розраховувати.

Я мало не засміявся йому в обличчя. Приємно бути на кілька ходів попереду супротивника, нехай ці ходи і неприємні. Я вже два місяці живу без стипендії, просто іноді шаманю з документацією, створюючи видимість, що отримую, щоб предки не мали приводу втручатися зі своєю опікою. І декан, до речі, в курсі моїх танців із бубном, головне, щоб нічого зайвого не приписував. До речі, він навіть кілька разів звертався з особистими проханнями, так що тут все шито-крито.

– Тобі що з того?

– Та так, прийшов подивитися на плоди своєї праці. Порадіти.

Дункан ущипнув офіціантку, що проходила повз.

– Ік, – пискнула Надя і шльопнула нахабника по руці, – дурень.

Якби я її так вщипнув, вона б мене підносом огріла. На вигляд привітна дівчина, а нахабства дозволяє лише обраним.

– Ти, дивись, ще один прокол і тебе відрахують.

– Я в курсі, дякую за турботу.

Однокурсник здивувався, ще кілька хвилин постояв поруч, чекаючи бурхливої ��реакції і нічого не дочекавшись, пішов. Провокація не вдалася, хоча мені дуже хотілося дізнатися, чи пов’язані ці події, чи просто випадковість. Якби не детектив.

«У тебе проблеми?» – надійшло повідомлення від Міюрі.

– Немає в мене жодних проблем.

– Є! – вигукнула дівчина. – Я засікла його ай-пі адресу.

Нарешті, можна більше не вдавати, що мені цікавий цей плоский ігровий світ з фальшивими нагородами.

***

– Ви впевнені, що це тут?

Ми дивилися на покинуту будівлю, яка колись належала корпорації «Сігма», одному з провідних розробників ігор. Хоча «Сигма» й надалі продовжує працювати десь у столиці, а от дочірні компанії в нашому місті чомусь закрилися.

– Так, дивно. Але сигнал справді йшов звідси.

– Треба перевірити. Мирослав залишаєшся тут.

– Але…

Тіль зашипів на детектива, кілька разів стурбовано переповз із одного плеча на інше, нарешті заліз на голову і звідти спостерігав за людьми. Може це й правильно, чим я можу їм допомогти? Тільки під ногами мішатимуся.

– Ой, а ти що тут робиш?

Я відірвався від «захоплюючого» читання по даті знесення будівлі і побачив Міякі.

– У мене таке ж питання, – я склав руки на грудях, вдаючи, що мене спеціально залишили біля воріт, щоб її зустріти. – Звідки ти дізналася, що ми тут?

– Я… у мене… тільки не кажи Інокентію Андрійовичу та Міюрі, гаразд? Ось.

Дівчина відсунула край хаорі та продемонструвала сірий значок у вигляді котячого ока.

– Е… що це?

– Прослуховування. Я подарувала сестрі таку ж, і тепер чую всі їхні розмови. Ну, розумієш, мені треба для збирання матеріалу. Ти ж не проти?

А я тут причому? Хоча вона мені довірилася, розкривши свій секрет. Може…

– У мене теж є щось схоже, – я показав, що за коміром ношу значок компанії «РШВ». – Подарунок одного вченого, що підтримав мене, коли мені було погано. Може й він…

– А знаєш, це мило.

– Що саме?

– Твоє татуювання. А давай разом підемо за ними?

– Тоді не підкажеш, на який поверх нам треба?

– На шістнадцятий.

– Яке співпадіння, поверх шістнадцятий, дата зносу шістнадцяте, а номер офісу який? Шістдесят один?

– Скоріше сто шістдесят один.

Стало чомусь смішно.

На шістнадцятий поверх ми піднялися на безшумному ліфті. Думали, що просто постоїмо осторонь, і нас не помітять, але прокололися відразу, як вийшли в коридор. А все тому, що детектив та Міюрі у ньому застрягли. Точніше, вони зіткнулися з несподіваною перешкодою. Підлога в коридорі була скляною. Більше того, вона імітувала міст над прірвою з туманом внизу. А коли ми на нього ступили, він затріщав і вкрився тріщинами.

– Оце так, – захопилася Міякі. – Як чудово.

– Нічого чудового тут немає. – Міюрі, як могла, підтримувала детектива, що ледве йшов, тримаючись за стіну. – Допоможіть чимось.

– А що сталося? – Він поранений? Тоді чому вони йдуть від ліфта, а не до нього?

– У Інокентія Андрійовича страх висоти, – пошепки просвітила мене Міякі.

– Зрозумів. Зараз. почекайте.

На пошук необхідного щитка пішло кілька хвилин. Ходити по «тріскучій» підлозі було і страшно і весело, серце ніби провалювалося вниз у прірву, і поверталося, розливаючи по тілу адреналін. Непоганий атракціон вийшов. Я переключив кілька тумблерів вручну, хоча поряд була електронна консоль, і підлога стала «дерев'яною».

– Щось я перенервувала, – помічниця детектива залишила шефа переводити дух на підлозі, а сама пішла далі. – Піду, подивлюся, де ця чортова кімната.

Дивно, що в такому старому будинку взагалі були прилади, які все ще працювали. І ця прозора підлога так вчасно ввімкнулась, ніби хтось знав їхні вразливі місця.

– А як давно ви працюєте над цією справою?

Детектив переглянувся спочатку з Міякі, потім вони подивилися на сестру, яка стояла біля кавового автомата. Судячи з усмішки дівчини, він працював. Інокентій Андрійович не став її кликати чи лякати, просто дочекався, поки вона не набрала повну склянку і наказав:

– Мія, принеси з початку мені.

Слухняна помічниця повернулася з вкрай незадоволеним обличчям, правда зі стаканчика, на який претендував начальник, пити не наважилася.

– Дякую, – детектив підвівся, взяв каву та вилив. – Мирославе, піди, вимкни і його теж.

Дівчина зблідла. До неї тільки дійшло, що в покинутій будівлі не може бути звичайного кавового автомата. Тим паче, працюючого.

Цікаво, кому треба було так морочитися? Влаштувати такі примітивні пастки для простого детектива та його помічниці? Чи не простіше було просто вбити, влаштувавши нещасний випадок?

Відключити апарат від мережі, мені здалося недостатнім, тому в підсобному приміщенні я знайшов старий геологічний молоток і гострим кінцем, глибоко вдавив консольну панель всередину. Ламати – не будувати. Міякі весь час була поруч і тримала дракошу на руках, а коли я закінчив, звернула мою увагу на нову дійову особу. Поряд з Інокентієм Івановичем з’явилася молода жінка.

– Це замовниця. Він сам її попросив прийти. Говорить, що його робота практично завершилася. І більше він нічого не може вдіяти.

– Я б теж так сказав, якби противник був небезпечним і хитрішим за мене.

А замовницю я виявляється знаю. Колишня керівниця проекту. Я сплюнув і почухав молотком шию.

– Довго вони ще тріпатимуться?

– Можливо, – Міякі тримала біля вуха смартфон, прислухаючись до кожного слова, а може й записуючи. – Виявляється, вона підозрювала якогось вченого, який заважав їй із проектом.

– Ага, вчений все сам і організував, – сарказм з мене так і сочився.

– Ні, він працював на корпорацію, якій належала ця будівля. Хм, виявляється, їх потім поглинув РШВ. Але це неофіційна інформація.

Тіль широко позіхнув. Як я його розумів. Проблеми цієї жінки мене мало турбували. Хлопців шкода, а її ні.

– Слухай, може без них знайдемо цю кімнату?

– А навіщо її шукати? Ось вона.

На дверях висіла табличка «Аналітичний відділ». Очікувано вона була замкнена, але хіба я даремно розжився інструментом? Краще б підійшов лом, але його я не знайшов. Стулки дверей піддавалися важко. Це тобі не автомат розколупати, там один шар металу, а тут цілих три, добре хоч не суцільний, а з порожнім прошарком для звукоізоляції.

– Вони йдуть сюди.

– Чудово, буде їм сюрприз. Зараз відкрию.

– Там може бути небезпечно.

– Та ні, ми тут стільки шуміли, що дали можливість навіть кульгавому втекти.

Ось тільки варто було щілині розширитися, як у неї відразу проник дракоша.

– Ах ти!

Коли вони прийшли, все було скінчено. У приміщенні смерділо перегорілою проводкою, і ще чимось неприємним. Біля самих дверей був «мертвий» вихованець з пучком дротів у пащі.

– Вибачте, – вбито сказав я, – я не знав, що так вийде.

Детектив лише поплескав мене по плечу.

– Ти не винен, це лише програма.

Жінка дивилася на нас зі страхом і навіть безумством.

– Ви ... ви ... це через вас ...

– Нас не треба боятися, ми вам не вороги.

– І не друзі, – брякнув я, намагаючись здаватися байдужим і не дивитись на неї. Молоток все ще був при мені і провокував на погані вчинки. Мав рацію детектив, щось мене іноді заносить, треба пити ліки, поки не трапилося нічого такого , чого не можна виправити.

– Це він, це все він, байдужий покидьок. І тебе він цьому навчив, – вона обвинувальне тицьнула в мене пальцем із тонкою ниткою татуювання.

– До речі, ми вас врятували.

– Від чого це?

Детектив витяг з пащі робота перекушений детонатор.

– Тут була вибухівка, і вона явно чекала не нас.

Епілог.

«Ранковий сон перервано. Ви не доспали дві години. Продовжити? Так. Ні».

– Ні, – тихо каже жінка.

"Ви впевнені? Ранковий сон дуже важливий для людського здоров'я. Продовжити?».

Чомусь саме перше питання остаточно розганяє сон і вона знімає окуляри для проекції усвідомлених сновидінь. Не те, знову не те. Де ж трапилася помилка?

Як тільки жінка встає з ліжка, те відразу забирається в нішу, додаючи вільного простору маленькій квартирі. Біла піжама стає синьою, перетворившись на якусь подобу домашнього спортивного костюму. Символічний годинник на підвіконні, що імітує будильник, показує лише п'ять годин ранку, китайський ієрогліф у куточку, що зараз – весна. За вікном сірий серпанок туману і шпилі хмарочосів з почервонілими верхівками. День обіцяє бути теплим, але жінка мимоволі щулиться, навіть не наближаючись до вікна. Занадто високо. Дуже часто доводилося втішати себе запевненнями, що все могло бути гіршим. Чомусь при виділенні квартири ніхто не звертав уваги на пункт «побажання мешканця». Повз вікно прогримів трамвай на повітряній подушці, так що скло завібрувало, страх посилився, і дивитися взагалі розхотілося.

Поки вона порається у ванній, спальня набуває вигляду невеликого кабінету. Все максимально спрощено та майже знеособлено. При цьому біла віолончель у кутку виглядає сторонньо і недоречно, як і ікебана з очеретом. Усім цим захоплювалася її сестра, і рука досі не піднімається викинути чи продати. Колись їх часто плутали, але вже нема з ким. Фотографія у чорній рамці стоїть окремо на поличці. Там же китайський сервіз та непрацюючий годинник з рожевим котом.

Як завжди у п'ятницю, вона замовляє салат та суші, вказує час доставки, після полудня. Зараз, тільки філіжанка кави, приправлена ��кількома краплями бренді. Потім буде кава з молоком, з корицею.

Проходячи повз житловий куточок, вона мимохідь гладить пухнасту шиншилу, не справжнього вихованця, імітацію, з нашийником і медалькою-кличкою «Матільда». Живий вихованець не вижив би в таких умовах, господиня часто забувала про його існування. Своя краса в них все ж таки була, вони не вимагали харчування, крім підзарядки, до якої могли самі підключитися, не вимагали лотка або особливого догляду, не хворіли, їм навіть не треба було приділяти увагу, як живим. Вони просто були. Щоб дорослі не почували себе самотніми, а дітям було з ким погратись. Ще вони не вмирали, як звичайні вихованці, а якщо сім'ї набридав їхній вигляд, то можна було його змінити, як і забарвлення, зовнішність, або взагалі вигляд, тільки розмір не змінювався.

На стіні у рамках висять фотографії-вирізки, дипломи. Тоді ще молода Мілдред Андріана Раяна у компанії п'яти підлітків, майже всі з них усміхаються, і вони ще не знають, що станеться після. Проект «Зцілення» – новий крок у майбутнє нейропрограмування. Начебто незначний проект, що мав допомогти залежним людям вилікуватися від ігроманії. Але дехто побачив у цьому загрозу ігровій промисловості. І на проект посипалися звинувачення, а потім його взагалі визнали провальним. Ще одне фото проткнуте дротиком дартса. Людина в масці, з емблемою на грудях компанії «РШВ», таємничий лікар – мета, яку ніяк не вдавалося зловити, засікти, знайти, помститися. За все, за минуле, за сьогодення, за майбутнє. Люди не повинні жити в резерваціях на своїй планеті. Вона вже багато років шукає винуватця провалу, але ніколи не думала, що масштаби виявляться настільки величезними, а його покровителі настільки могутніми, що навіть ні особи, ні імені, в офіційній базі даних не збережеться.

Накинувши на плечі лабораторний халат, вона сідає у ігрове крісло. Біля екрану лежить розпочата упаковка нейролептиків, солодкі крекери та пляшка води.

– Ну, продовжимо, – за звичкою робить розминку долонь до хрускоту в пальцях. – Цю зачіпку таки треба перевірити.

Вона давно не дивиться на віртуальну клавіатуру при наборі тексту. На її зап'ястях видно два віддзеркалені татуювання, і коли руки стикаються, стає зрозуміло, що це павук з довгими лапками «пальцями». Колись із сестрою вони любили ось так грати, навіть брали участь у світових змаганнях, нічого не виграли, але все одно було весело. Було, все було колись. Залишилася тільки звичка, залишився лише досвід, який вона використовувала.

Виявилося, що і ця ниточка обірвана. Міякі Рейн-Хуин, померла шістнадцять років тому, нещасний випадок. Освіта юридична. Виданих книжок немає. Рукописи та матеріали, швидше за все, згоріли під час пожежі у будинку, де орендувало офіс приватне детективне агентство «Чорний дощ».

– Ні, я все одно тебе знайду, ти не міг зачистити всі сліди.

Мілдред надягає нейрошолом, ще глибше занурюючись у віртуальний світ. Адже повинні залишитися ще сліди, докази, що її проект був успішним, не може бути такого, щоб нічого не залишилося.

Вигляд за вікном змінився на місцевість із квітучим чебрецем, автоматично відкрилася кватирка, і повіяло гірким запахом полину. Шиншилла витягується, на підлогу зістрибує вже дракоша, на її боку красується синя емблема РШВп.2. У кімнаті світло вже тьмяніше. І світлини вже не ті. Вирізка «Проект «Зцілення» виявився провальним і не виправдав покладених очікувань. Керівник проекту має нервовий зрив». І дуже вдалий кадр для журналістів, де розлючена жінка намагається вирватися з рук поліцейських та напасти на когось за кадром. А наступна фотографія ніби продовжує першу. Людина без маски, вже з посивілим волоссям, з піднятою рукою в якій «застряг» дротик. Його очі байдужі, без урочистості, зловтіхи чи ненависті до всього людства, він уже давно все це пережив і усвідомив. Зараз все, що йому залишалося, це дивитися на результати своєї зради. Він просто хотів врятувати Землю.

28.04.24.