Цей фільм був для мене дуже очікуваною подією, але під час перегляду й після нього викликав певні розчарування. Мені сподобалася акторська гра, сподобалися пісні, сама історія також виглядає оригінальною, але окрім певних кіношних недоліків, є суперечливі моменти, за які вже чіпляються і будуть чіплятися упереджені люди. До цього я обов’язково повернуся, але для початку висловлю свою думку щодо питання, що висить у повітрі, а саме – щодо кількості номінацій на “Оскар”, які отримав цей мюзикл і його творці. Моя теорія полягає в тому, що ці номінації було видано як рекламний хід, що цілком можливо й не дивно для такої давньої та масштабної бізнес-сфери, як Голлівуд. Я пишу цю статтю за кілька днів до вручення нагород і сподіваюся, що статуетки отримають ті роботи й ті люди, які їх справді заслуговують. Наприклад, для мене мюзикл “Wicked” виграє в “Емілії Перес” майже в усіх номінаціях (окрім “Найкращого закордонного фільму” – він просто американський). Якщо ж “Емілія” забере очевидні нагороди у “Wicked”, тоді я просто мушу дописати свої думки про розчарування в коментарях під цією рецензією.

Поверхневі речі обговорили, переходимо до суті. Повністю описувати сюжет і всі події “Емілії” я не бачу сенсу, тому одразу до конкретних моментів.Перше, що ми бачимо у фільмі, – це жінка-адвокатка під сорок із дуже посереднім рівнем успішності. Вона самотня, працює в тіні іншого адвоката-чоловіка і фактично виконує всю його роботу значно краще, ніж він міг би сам. Очевидно, що вона нещасна через це, а також відчуває несправедливість, адже їй доводиться захищати негідників, яких, на її думку, справедливо звинувачують у злочинах.

Дуже добре, що фільм просто демонструє ці обставини, а не робить на них надмірний акцент, тому що, відверто кажучи, у 2025 році кричати в кіно про проблему гендерної несправедливості – це вже кліше. За десятки років боротьби феміністичного руху та ЛГБТ-спільноти проти соціальної нерівності було зроблено більш ніж достатньо, щоб жінки могли приймати рішення на свою користь, а не відповідно до вимог патріархального світу. Тому, на мою думку, цей момент у фільмі подано правильно, і подальші події це підтверджують (хоча героїня Зої Салдани все одно має свої мінуси, про які скажу в кінці).

Згодом Ріту (так звуть головну героїню) брутально викрадає просто посеред вулиці лідер одного з мексиканських злочинних картелів і вимагає від неї знайти хірурга для повної зміни статі. Чому він довіряє саме їй – пояснено дуже смутно, але мені здається, це через те, що Ріта дуже непублічна, піддатлива, налякана й слабка перед чоловічим світом, що пізніше ще раз підтвердиться. А ще вона доволі бідна і їй потрібні гроші.

Потім акцент зміщується на Хуана (Емілію до переходу), його родину та сам перехід. Як тільки на світ з’являється Емілія, все її минуле життя, включно з жорстоким главою картелю, наче перестає існувати.

За чотири закадрові роки Емілія адаптується в Мексиці та усвідомлює, що не може жити без своїх дітей, а до колишньої дружини в неї залишилися теплі почуття. Вона знову зустрічається з Рітою – уже в новому тілі та з абсолютно іншим поглядом на життя (я опишу всі ці зміни до кінця, а потім зроблю дуже важливий висновок). Емілія просить Ріту допомогти перевезти колишню дружину й дітей назад до Мехіко, щоб оселитися з ними під виглядом сестри Хуана.

Коли цей процес завершується, Емілія та Ріта нарешті відверто розмовляють. Ріта зізнається у своїй слабкості, самотності та розгубленості. Під час цієї бесіди вони звертають увагу на оголошення жінки, яка шукає тіло свого сина, ймовірно вбитого під час злочинних сутичок. Емілія проникається цією історією та безкорисливо допомагає жінці. Згодом вони з Рітою засновують відому громадську організацію з пошуку загиблих, щоб допомагати всім, хто потребує цього.

На цьому поки що стоп.

З огляду на це, людина, яка захоче дискредитувати «Емілію Перес», зробить “справедливе” зауваження: «Тобто, очевидно погана людина, злочинець, у якого руки по лікоть у крові, стає добрим, чуйним і несе гуманістичну місію після того, як змінює стать? Це маячня, повістка, нам нав’язують ЛГБТ!» і тому подібне.

І справді, у фільмі все виглядає саме так, але відповідь не зовсім у гендері. Все значно простіше.

Хуан пояснював свою мотивацію щодо переходу тим, що все життя відчував внутрішній тиск – він жив не у своєму тілі. А крім цього – тиск ззовні: мовляв, суспільство диктує йому, що якщо він чоловік, то мусить змусити всіх боятися себе, бути найбільшою загрозою, і лише тоді його визнають, лише тоді він отримає повагу і любов.

І справді, для злочинного, корумпованого середовища, у якому жив Хуан, бути жорстоким і загрозливим – це норма, яку поважають. Навіть його дружина, яка виросла в цій культурі, більше відчувала до нього страх і повагу, ніж любов. І для неї це було абсолютно нормально – вона спокійно говорить про це потім Емілії: «Невже ти не знаєш свого брата? Якби я йому регулярно зраджувала, мене б порубали на шматки і викинули в канаву».

Дружина в цьому послідовна – вже в Мехіко вона знову зв’язується з точно таким же злочинцем, яким був Хуан. Це свідчить про те, що часто наше середовище і культура вирішують за нас, що добре, а що погано. Саме це протиріччя і привело Хуана до рішення змінити стать. Окрім того, що він відчував себе чужим у власному тілі, він ще й вимушено жив у середовищі, якому насправді не належав. Тобто базово – він не був жорстоким.

Підтвердженням цього є спогади його дітей: вони пам’ятають його як хорошого батька. В одній із пісень його син говорить, що любив батька не за дорогі подарунки чи інші матеріальні блага, які міг собі дозволити невимовно багатий злочинець, а за звичайну, безкорисливу близькість між батьком і сином.

Другим підтвердженням є паралель з Густаво – коханцем його дружини. Він теж злочинець, теж жорстокий, але він не відчуває жодної потреби змінювати себе – він такий, яким є, і його це цілком влаштовує. Наскільки відомо, у нього немає дітей, він точно любить жінок і популярний серед них.

Емілія вирішує позбутися Густаво, коли розуміє, що той ось-ось серйозно втрутиться в життя її сім’ї. Але вона робить фатальну помилку: прирівнює Густаво до того Хуана, яким вона була і вважає його таким самим загубленим і незадоволеним життям, тому, замість рішучих дій, лише погрожує йому та пропонує гроші, ніби даючи шанс на нове життя.

Маю впевненість, що Емілія знала багато інших способів позбутися Густаво, навіть не вбиваючи його. І цей спосіб – «дати шанс» – був усвідомленим вибором, а не просто наївністю. Але все ж це була помилка, тому що Густаво – це не Хуан. Він жорстокий, він злочинець, він на своєму місці, і йому жоден шанс не потрібен. Тому він не відступає і розбирається з Емілією тим самим шляхом, яким колись розбирався би й Хуан.

Можливо, це пояснення трохи заплутане, але ось підсумок:

Емілія стала доброю не тому, що вона тепер жінка, а тому, що більше не відчуває тиску чужого тіла та необхідності відповідати образу «справжнього чоловіка» в агресивному середовищі. Знайшовши себе, вона розуміє, що займатися добром для неї набагато приємніше, ніж злом.

Як у старому радянському мультфільмі: «Я чому такий злий був? Тому що в мене велосипеда не було!» Так і тут – Емілія нарешті отримала свій велосипед і відчула полегшення та щастя.

Але ж нам все одно показали жорстокий світ чоловіків, злочинців, корумпованих чиновників та політиків і добрий світ жінок, які були волонтерами в Емілії. Так, але як було зазначено - це обумовлено конкретним середовищем мексиканських реалій. Режисер фільму взагалі француз - він спеціально вибрав середовище, яке буде підходити для реалізації цієї ідеї. Знімати подібне кіно в умовах цивілізованої та толерантної Франції було б абсурдно. Та і в фільмі є інші чоловіки, з інших країн і ніякого клейма “жорстокості чоловічого світу” на них не висить.

І останнє, нарешті про той самий позитивний погляд на ЛГБТ-культуру, який дійсно є в фільмі і який також не “кричить” про себе, а просто є. Повернемось до головної героїні - Ріти. Самотня, нереалізована, але при цьому розумна і добра жінка врешті знаходить своє місце біля Емілії, в кінці-кінців не лише заради грошей, більше того - вона починає з задоволенням віддавати себе безкорисливій діяльності, хоча перед цим ми бачили, що вона втекла від попереднього життя в Європу. Це чудово символізує те, як ЛГБТ-спільнота є своєрідним притулком для всіх загублених, невпевнених в собі і своєму шляху людей. Нам ні разу непоказують Ріту на побаченні ні з чоловіком, ні з жінкою, вона не заявляє про свої вподобання вголос - ми бачимо лише невпевнену, але толерантну жінку, яка приймає інших як є. Її прив’язаність до Емілії стає щирою, бо вона бачить ту сміливість і силу з якою остання йде по життю і зрештою - Ріта приймає своє життя як є і просто робить те, що їй подобається.

Таким я бачу посил історії про зміну статі. Тепер щодо обіцяної в заголовку рецензії: як на мене кіно вийшло досить слабким, навіть враховуючи непогано розкриті деталі названі вище. Тому що навіть їх зможе побачити чистий і неупереджний розум, а більшість людей все одно побачать свій посил про те, що “нам нав’язують!”. На фоні “Джокер 2”, “Емілія Перес” і справді виглядає значно краще як мюзикл. Там чудова постановка пісень, пісні цікаві, хореографічна постановка теж дуже похвальна, в “Джокері” я взагалі не пам’ятаю, чи була така (здається одна, коли горів Аркхам, дуже слабенька). Але це було до перегляду “Wicked”, де вся ця мюзиклова складова на незрівнянно вищому рівні. Тому як мюзикл “Емілія” зараз має досить посередню цінність. щодо сюжетного елементу, то тут лише один значний плюс, це оригінальність, все інше теж досить кульгає. Мотивація тих чи інших рішень часто казково притягнута і це було б нормально - для казки, але це ніби серйозне кіно на серйозні теми, хоч і мюзикл. Та і в останньому теж відчувається певний дисонанс, до якого не знаєш як відноситись - чи як до хорошого чужорідного враження, чи як до поганого.

Але закінчу на позитивній ноті - Жаку Одіяру, режисеру “Емілія Перес” - 72 роки (на момент написання мого ессе), і в такому поважному віці він зробив досить сміливу і оригінальну роботу, яка, можливо, і не заслуговує всіх тих нагород на які її номінували, але все одно буде існувати як вклад в ЛГБТ-культуру, де прямою мовою розповідають неймовірну історію переходу жорстокого бандита в добру та чуйну жінку. Ця прямолінійсть заслуговує поваги і той ажіотаж який є навколо номінацій “Емілії” привертає увагу до цього з моменту оголошення тих самих номінацій. Цікаво буде подивитись і почитати що говоритимуть про “Емілію Перес” через роки - в якому світлі тоді будуть виставляти скандальність номінацій, а можливо і перемоги у багатьох з цих номінацій. Особисто мені здається - буде схожа історія як в 2016му році, коли консерватори влаштували скандал навколо вибору “Місячного сяйва” як найкращого фільму, а зараз, через майже 10 років - усім все одно, і відгуки на те ж “Сяйво” все більше і більше позитивні. Словом - побачимо! Очікую церемонії нагороди, можливо відпишу свої враження про неї в коментарі під цю рецензію. Дякую всім, хто дочитав мої думки до кінця - я лише починаю вести якусь публічну діяльність тому чіпляюсь за трохи різні, але все ж важливі для мене теми, можливо пізніше я теж зроблю якийсь позитивний внесок.

У своєму культовому романі Giovanni’s Room відкритий гей-автор Джеймс Болдуін зробив потужну заяву про любов. Він проголосив, що стать і гендер не мають значення – важливо лише те, що двоє людей кохають одне одного. Ніщо не повинно ставати їм на заваді, якщо у їхніх серцях є любов. Ці слова відгукнулися у серцях мільйонів людей, які почувалися невидимими через гендер своєї коханої людини.

2. «Якщо я чекатиму, щоб хтось інший визнав моє існування, це означатиме, що я обкрадаю саму себе.» – Занеле Мухолі

Занеле Мухолі – південноафриканська активістка та художниця, що працює переважно у фотографії та відео. Попри свою популярність у світі мистецтва, вона перш за все вважає себе активісткою. Її мета – показати красу й унікальність темношкірих ЛГБТК+ жінок, групи, яка, на її думку, була катастрофічно недопредставлена у мистецтві. Не чекаючи визнання від інших, Мухолі самостійно висвітлює боротьбу, потреби й красу цих жінок.

3. «Я пишаюся тим, що знайшов у собі сміливість завдати першого удару гідрі суспільної зневаги.» – Карл Генріх Ульріхс

Карл Генріх Ульріхс – один із перших чоловіків, що відкрито оголосив про свою гомосексуальність. Народившись у Німеччині в 1825 році, він здійснив сміливий історичний вчинок. Протягом життя він написав безліч есе про гомосексуальність, доводячи, що нехетеросексуальні орієнтації є природними. Попри численні арешти, він заявив, що пишається своєю боротьбою за ЛГБТК+ спільноту.

4. «Абсолютно необхідно, щоб свобода і права кожної людини поважалися по всьому світу.» – Йоганна Сігурдардоттір

Колишня прем'єр-міністерка Ісландії та перша відкрито гомосексуальна глава держави виголосила ці слова на фестивалі Прайду у 2014 році. Вона подякувала своїй країні за прогрес у рівноправ’ї ЛГБТК+ людей, але наголосила, що справжня свобода можлива лише тоді, коли ці права стануть нормою у всьому світі.

5. «Кожен ЛГБТК+ біженець має свою унікальну історію, але страх і біль, які вони пережили перед тим, як приїхати до Канади, є універсальними.» – Аршам Парсі

Аршам Парсі – іранський біженець, що живе у Канаді, який присвятив своє життя допомозі ЛГБТК+ людям в Ірані, де гомосексуальні акти караються шмаганням або навіть смертю. У цьому висловлюванні він закликає ЛГБТК+ спільноту західних країн допомагати тим, хто досі змушений жити в страху за своє життя.

6. «Рівність означає більше, ніж ухвалення законів. Справжня боротьба виграється у серцях і розумах суспільства.» – Барбара Гіттінгс

Американська активістка Барбара Гіттінгс відома своєю боротьбою за права ЛГБТК+. Вона виступала проти уряду США, який забороняв ЛГБТК+ людям працювати на державній службі. Проте для неї було важливо не лише ухвалення законів, а й справжнє суспільне прийняття.

7. «Природа зробила помилку, яку я виправила.» – Крістін Йоргенсен

Крістін Йоргенсен – одна з перших людей, що публічно розповіла про свою операцію з корекції статі. Вона сміливо заявила, що природа помилилася, помістивши її у чоловіче тіло, а хірургічне втручання допомогло виправити це.

8. «Якщо ви допоможете обрати більше геїв, це дасть сигнал усім, хто почувається відчуженим, рухатися вперед.» – Гарві Мілк

Гарві Мілк став першим відкритим геєм, обраним до державної посади в Каліфорнії. Він наголошував, що присутність ЛГБТК+ людей у владі не лише підтримує їхню спільноту, а й надихає всіх маргіналізованих людей.

9. «Моє мовчання мене не захистило. Ваше мовчання також вас не захистить.» – Одрі Лорд

Одрі Лорд, поетеса, воїтелька і активістка, закликала людей висловлювати свою злість на несправедливість. Вона наголошувала, що мовчання не врятує нікого.

10. «Нам потрібні ангельські порушники спокою у кожній спільноті.» – Байард Растін

Байард Растін, соратник Мартіна Лютера Кінга-молодшого, закликав до громадянської непокори для боротьби за права ЛГБТК+ та афроамериканців.

11. «Я не хочу пропустити жодної хвилини цього. Це революція!» – Сільвія Рівера

Ці слова стали кличем під час Стоунволльських бунтів. 17-річна Сільвія Рівера знала, що боротьба може бути небезпечною, але вважала її необхідною.

12. «Наступного разу, коли вас запитають, чому Прайд проходить у червні, скажіть: „Тому що бі жінка на ім’я Бренда Говард так вирішила.“» – Бренда Говард

Бренда Говард, «Мати Прайду», організувала перший Марш рівності та боролася за права бісексуальних людей.

13. «Якщо трансвестит не скаже: „Я гей, я пишаюся цим, і я трансвестит“, то ніхто не скаже це за нього.» – Марша П. Джонсон

Марша П. Джонсон була борцем за права драг-квін та трансгендерних людей.

14. «Коли ти робиш щось правильне, просто роби це. Хтось має це зробити.» – Аліс Нком

Перша жінка-адвокат Камеруну, що захищає права ЛГБТК+.

15. «Ми боремося проти цього Бога, який убиває.» – Алексья Сальвадор

Перша трансгендерна пасторка Бразилії виступає за інклюзивну релігію.

Крім того, адміністрація Трампа намагалася змінити визначення статі на федеральному рівні, обмеживши його біологічними ознаками при народженні. Це могло б призвести до виключення трансгендерних осіб з-під захисту федеральних законів про громадянські права, що забороняють дискримінацію за ознакою статі.

Дискримінація в сфері охорони здоров'я

У 2020 році адміністрація Трампа скасувала положення Закону про доступне медичне обслуговування (Obamacare), яке забороняло дискримінацію за гендерною ідентичністю в медичних установах. Це рішення могло ускладнити доступ трансгендерних осіб до необхідних медичних послуг та підвищити ризик дискримінації в сфері охорони здоров'я.

Обмеження в сфері освіти та спорту

Трамп також виступав проти участі трансгендерних жінок у жіночих спортивних змаганнях, стверджуючи, що це несправедливо по відношенню до цисгендерних жінок. Він обіцяв скасувати політику, яка дозволяє трансгендерним студентам користуватися туалетами та роздягальнями відповідно до їхньої гендерної ідентичності, що могло б призвести до подальшої маргіналізації трансгендерної молоді в навчальних закладах.

Наслідки для ЛГБТ-спільноти

Політика Трампа сприяла зростанню тривоги та невпевненості серед ЛГБТ-спільноти. Після його обрання багато людей почали запасатися препаратами для гормональної терапії, побоюючись можливих обмежень у майбутньому. Такі дії адміністрації підривали досягнення в сфері прав ЛГБТ та створювали атмосферу неприйняття та дискримінації.

Висновок

Політика Дональда Трампа щодо ЛГБТ-спільноти, особливо трансгендерних осіб, характеризувалася обмеженням прав та свобод, що призводило до дискримінації та маргіналізації цієї групи. Його дії підривали зусилля, спрямовані на досягнення рівності та справедливості для всіх громадян, незалежно від їхньої гендерної ідентичності чи сексуальної орієнтації.