ДЕСЯТЬ ПІСЕНЬ РЕВОЛЮЦІЇ

Поетичний переклад у стилі Т.Г. Шевченко

I. Великий похід (октябрь 1935)

Написано після подолання засніжених гір Міньшань. Це гімн незламності людського духу.

Не боїться труднощів військо червоне,

Далекі походи — то іграшка-час.

І гори Улін, наче хвиля у морі,

І кручі Умен — наче груддя для нас.

Де котяться ріки в пісках золотавих,

Там скелі тепліють, мов серце в грудях.

А міст через Даду — залізні кайдани —

Нас холодом віяв на грізних шляхах.

Та радість на серці — Міньшань за спиною,

Тисячі лі в білих снігах розцвіли.

Всміхнулося військо, втомившись від бою,

Як гори високі нарешті пройшли.

II. Сніг (февраль 1936)

Філософський роздум про історію та владу на фоні величі північної природи.

На північних просторах — завія та крига,

На тисячі лі простяглася зима.

За Муром Великим — лише біла книга,

Ні краю, ні берега снігу нема.

Хуанхе застигла, мов скло, під ногами,

А гори — мов змії у сріблі блищать.

Рівнини слонами ідуть між снігами,

Із небом самим хочуть вище стать.

О земле пречиста! У білій об Othersі,

Яка ж ти вродлива у ясну добу!

За тебе герої у битви і в грози

Ішли і схиляли свою голову.

Та де ж ті титани? Де хани й пророки?

Слабі вони були у слові палкім.

Минуло їх царство, мов води глибокі

— Героїв шукайте у часі новім!

III. Перевал Лоушань (февраль 1935)

Написано після важкої битви за стратегічний пункт. Поезія суворого воєнного часу.

Західний вітер гуде над степами,

Гуси у небі ячать при луні.

Цокають коні ідуть манівцями,

Труби співають печальні пісні.

Хто там шепоче — «гора неприступна»?

Кроком одним ми її перейдем!

Сонце за обрій сідає розкуто,

Море синіє під нашим вогнем.

Гори синіють, мов хвилі у морі,

Сонце заходить — як кров на снігу...

IV. Гори Люпань (октябрь 1935)

Фінальний акорд Великого походу. Передчуття остаточної перемоги.

Високе небо, хмари линуть,

Проводжаю гусей я в чужі краї.

Хто Муру не бачив — не знає Країни,

Не варті пошани літа то його.

Ми десять тисяч лі пройшли дорогами,

На кручах Люпань стяг червоний горить.

Західний вітер віє тривогами,

Та воля військова у серці кипить.

Тримаю я аркан у дужих руках

— Коли ж ми дракона докупи зв’яжем?

V. Дабоді (январь 1933)

Мирний пейзаж на місці колишнього бойовища. Метафора оновлення життя.

Веселка у небі розправила крила,

Хтось стрічку барвисту на хмари поклав.

Вернулося сонце, дощем перемило

Зелені долини і трави купав.

Тут битва гриміла, тут кулі літали,

У стінах хатин — то не цвіт, а сліди.

Ми волю свою у боях здобували,

Щоб гори сіяли тепер назавжди.

VI. Цзіньганшань (1928)

Оборона «колиски революції». Вірш про єдність народу та армії.

Під горою стяги наші, мов маки, розцвіли,

На горі у бубни б’ємо — гуркіт по землі.

Обступили вороженьки, хмарою лягли,

Та ми волю загартовану в серці зберегли.

Ми насипали редути, стали як один,

Захист наш — то мур залізний, правди світлий дзвін.

З Хуан’янцзе пушки влупили — вдавів грім нічний!

Покотився ворог в прірву, зляканий, німий.

VII. Чанша: Думи (1925)

Рання лірика. Пошук свого місця у всесвіті.

Стою один в холодну осінь, Сян-річка в далечінь пливе.

Червоним золотом на плесі гора за гору виграє.

Ліси багрянцем вмиті вранці, прозорі води — аж до дна.

І сотні човників у танці, і риба грає, мов жива.

Орли у небі б’ють крилами, свободи прагне все живе.

Я запитав під небесами: Хто ж світом править? Хто веде?

VIII. Вежа Жовтого журавля (1927)

Написано у важкі часи відступу. Образ вічності та неминучих змін.

Де ріки дев’ятьма шляхами крізь серце краю пролягли,

Там залізниця борозною розтяла землю на вузли.

У млі, у дощику густому заснула Вежа край води.

Б’ють хвилі в берег, наче в дзвони, ідуть у вічність назавжди.

Де ж той журавель подівся? Лиш порожньо навкруг стоїть.

Я підніму по вінця келих — нехай вино у річку мчить!

IX. Подвійна дев’ятка (октябрь 1929)

Поезія про осінь життя та осінь року, що сповнені бойового запалу.

Короткий вік у нас, людино, а світ стоїть і не мина.

І знов «Дев’ятка» у долину осінні квіти принесла.

На полі битви, де вмирали, цвіте сирітка-первоцвіт.

Такого духу ми не знали, що пахне медом на весь світ.

Раз на рік вітри осінні загудуть, мов лютий звір.

Не весна це, не цвітіння, та миліший серцю зір!

X. Чанша: Спогади про друзів (1925/1957)

Присвята побратимам та революційній юності.

Я пам’ятаю, як ми йшли сюди, браття молодії.

У ті роки, коли в грудях квітнули надії.

Ми були спудеї пишні, сила вирувала,

А неправда в ріднім краї нас за серце брала.

Слово в нас було — як криця, правда — як причастя.

Ми хотіли для народу вибороти щастя.

Пам’ятаєте, як веслами били по воді ми?

Аж летючі човни в бризках стали нерухомі.