Поема в чотирьох актах

І коли опаде завіса,

і розсиплеться світ із ролей -

ти залишишся сам перед безоднею.

І тоді вже не треба буде грати.

І. Янголи

Янголи, небесні творіння.

Полають та падають до пекла.

Летить в них коміння

З людського гнійного жерла.

Рвуть свої пір’я, мажуть смолою,

Щоб стати над домом грозою.

І криком розріжуть безмов’я нічне,

І громом озвуться у серці гниле.

З очей їх - не світло, а попіл і тінь,

І падає з неба забута святинь.

Колись їх молили, тепер їх клянуть,

Бо правду несуть - і за це їх жбурнуть.

Та буря зростає у чорній імлі,

І кари не втримають більше землі.

ІІ. Театр безодні

Маску! Маску! Маску носи!

Усмішку не стирай з голови

Вдома, в школі та на роботі.

Суспільство не полюбляє не схожості.

Так копи в своїй голові

Думку страждання і смерті носи

І мовчи, не кричи у пітьмі,

Бо не чують - глухі всі вони.

Ти помреш, як великий актор,

Став черговим дном серед сцен.

Твої ролі - лиш тінь декорацій,

А душа - за кулісами тем.

Аплодисменти - як шум порожнечі,

Вони глухі й холодні, як ніч.

Ти зіграв усе бездоганно -

Та ніхто не побачив облич.

І коли опаде завіса,

І розсиплеться світ із ролей -

Ти залишишся сам перед безоднею,

Без масок, без слів і людей.

Там не треба вже більше грати,

Там не треба ховати біль.

Лише правда стоїть навпроти -

І вона вже не знає ролей.

ІІІ. Ти збожеволів

Ти збожеволів.

Твій дім і затишок -

кімнати напівтемрява.

Ти збожеволів.

Твій бог - це лампа

в кутку темряви.

У кожного - правда,

своя, мов ланцюг.

А ти - подивись,

як смикають нитки:

королі трахають нам голови,

втираючи моралі

на смак цукрової липи.

Дім — як клітка,

де замість молитви:

"Хуй. Пизда. Рутина.

П’ять сімей при троні,

трон - із глини".

Тебе склеюють,

як порцелянову псину.

І ти - не людина.

Ти - гвинтик

у тілі їхньої машини.

А хочеш глибше?

Будь ласка - глибше.

"Це все євреї"?

Смішно. Читай Левіафана.

Ти побачиш у ньому

не монстра,

а себе.

Худобу. Вівцю.

Що молиться на м’ясника.

Ти вважаєш себе бунтарем -

а дихаєш цитатами.

Ти злишся,

але мовчиш -

де треба кричати.

Твоє пекло - не вогонь,

а дзеркало.

Дивись. Не моргай.

IV. Суд

Я тримаю в руках рушницю.

Бога наді мною вже не величчю.

Загартовані вікна, вимкнуте світло.

На вулиці щось голосно хрустіло.

Вони кожен день приходять до мене.

Потвори, що зовуться людьми.

Та просять дозволу, щоб зайти,

І шепчуть імена моїх страхів.

Вони стоять під стінами годинами,

мов тіні, що забули власні імена.

Стукають так чемно і повільно,

неначе знають - я усе відчую.

Боже! Боже! Боже!

Чому ти мене залишив?

Навіщо послав ти їх мене вбити.

Чому ти змушуєш мене злитись.

Чому змушуєш знову?

Знову, знову та знову?

Битися за своє життя

Та замкнутим у пащі свого житла.

Мовчиш?

То ж слухай, Боже, тут і зараз,

у темряві, що стала мені храмом.

Ти мовчав, коли вони стояли під вікнами,

коли їхні тіні виростали вище дому.

Ти мовчав, коли страх шепотів моє ім’я,

і коли світло гасло в мені, як свічка на вітрі.

І нині - я суддя, а ти підсудний.

Бо хто, як не ти, дав їм право

рушити мої межі, ламати мій спокій,

кидати мене в безсонні ночі,

у цю залізну тишу, де навіть молитва

лунає ніби об стіну?

Ти казав, що стоїш над усім живим.

Та де ж ти був, коли я падав?

Де твоя рука, яка мала б тримати?

Де слово, що мало б зупинити бурю?

Я звинувачую тебе

в байдужості, котра важча за будь-яку кару.

В мовчанні, що роз’їдає душу.

У тому, що кинув мене

між тінями й порожніми днями,

як камінь у глибоку воду -

і не спитав, чи вмію плавати.

І якщо ти справді Бог,

то почуй:

Я не прошу милості.

Я вимагаю відповіді.

Бо кожна ніч була свідком,

кожна стіна - протоколом,

а моє серце - присяжним,

що більше не боїться говорити правду.

Мовчиш?