Глава: У пошуках кохання
Давним - давно Князь мав трьох доньок. Старша - Абаддона та середня дочка - Мамона не проявляли дружелюбності до молодшої - Зореслави. Вони постійно чиплялися до неї, і навіть батьки підбурювали конфлікти. Зореслава ображалася на всіх, хто завдавав їй болю.
Поряд із замком розташовувалося одиноке озеро, куди вона ходила, аби заспокоїтися. Сидячи біля води, Зореслава плакала і плакала допоки не виплакала всі свої сльози до останку. Лише після останньої краплі - сльози озеро прошепотіло: «не плач мила, напиши історії про свої печалі та образи», і раптом усе затихло.
Зореслава зраділа цим словам і повернулася додому, де пізно ввечері її вже чекали сестри і батьки, які знову почали її ображати.
Не витримавши знущаннь, вона в сльозах побігла до своєї кімнати, згадуючи про шепіт озера. Вночі Зореслава розпочала писати правдиві історії про печалі та образи.
На ранок вона прокинулась з відчуттям легкості, адже спромоглася висловити свої думки на папері. Залишивши напис слів із літер. З аркушами у руці, спустившись до родини, Зореслава відразу ж натрапила на неприязнь матірі, незабаром до них долучилися ще й сестри. Батько, вважаючи, що його дружина й доньки мають рацію, всіляко підтримував їх. Не витримавши тиску, вона вирушила до літописця, аби показати йому написані нею історії.
На наступний день Зореслава знову відвідала литописця, прагнучи дізнатися його думку. Коли увійшла до хатинки літописця, то побачила його сердитим: «ти написала нецікаві оповідки. Таке точно ніхто не читатиме. І, до того ж тема не відповідає сюжету», - різко зауважив литописець.
«Тоді поверніть мені мої історії, я виправлю все, що вам не сподобалось», - з сумом відгукнулася на зауваження Зореслава.
«Давай зробимо так: нехай твої історії полежать у мене, а ти прийдеш через декілька днів. Я спробую їх трохи вдосконалити, щоб люди захотіли їх читати», - з посмішкою запропонував литописець.
Зореслава спокійно попрямувала до замку, але там знову спалахнули чвари та образи, які дедалі більше роздратовували її. Вона не знала, куди подіти очі від цього непорозуміння, особливо в сім’ї.
Темної ночі, вона знову відвідала те саме озера, де випадково помітила стареньку. Стара також звернула на неї увагу, підійшла ближче до неї й запитала: «Що трапилося, дитино?». Зореслава, сховавши очі від сорому, відповіла їй з опущеним носом: «Нічого, вам просто здалося».
«Брешиш, дитино», - сердито мовила старенька.
«знаєш, ти можеш розповісти мені все, бо я бачу, у тебе є проблеми саме всередині родини», - продовжила вона, коли злість вщухла.
Зореслава розплакалася й зізналася: «Справді виникли проблеми в сім’ї, всі мене сварять, сердяться й ображають - це триває повсякчас». Вона відразу відкрила свою душу незнайомій старій.
«хочеш, я тобі допоможу?», - спитала жінка.
«звісно, хочу! Але як?», - здивувалася Зореслава, звертаючись до старої.
«тобі потрібно знайти кохання, і я готова допомогти… Проведу обряд на кохання… Побачиш, через три дні у твоєму житті з’явиться чоловік, дуже схожий на тебе… також зроблю обряд для очищення від негативу в домі, але спершу заплати мені за ці ритуали».
Вона зраділа такій пропозиції і поспішила додому. Там панувала незвична тиша: ніхто не сварив й не ображав її. Зореслава зібралася з думками, побачивши батька, і попросили його дати їй гроші на подарунок для подруги. Батько мовчки виділив їй необхідну суму.
Пізно вечері, дівчина вирушила до озера, де її вже чекала стара.
Зореслава віддала гроші за обряди і промовила: «сьогодні вдома було тихо, як ніколи".
«Ось бачиш, недарма провела обряди, і вони спрацювали», - зраділа старенька, а потім залишила її наодинці. Дівчина залишилася біля озера і зненацька відчула теплий погляд. Повернувшись, вона побачила хлопця, який їй усміхався.
З усмішкою на обличчі вона побігла додому, зберігаючи в пам’яті цю посмішку. Тепер Зореслава також усміхалася, як і він, а її сестри дивувалися, бачачи її такою щасливою. Вони почали розпитувати: «чому ти посміхаєшся?», але не отримавши відповіді, знову почали сварити та ображати. Мама приєдналася до сестер. Цього разу Зореслава серйозно образилася на них, і відвідати літописця. На шляху до нього вона зупинилася, помітивши знайому, яка читала людям її історії, а люди стояли навколо і плакали разом з нею. Зореслава розгнівалася на знайому, поспішивши до його хатинки, зайшла всередину. Літописець, не гаючи часу, повідомив їй, що віддав її роботи знайомій, оскільки нікому було виправити її сюжети та теми.
«чому знайома читала мої історії від свого імені? Я ж їх написала, а не вона?», - спитала дівчина у нього. Літописець промовчав, а потім вигнав Зореславу зі своєї хати. Образившись на всіх, вона помчала до озера, де її вже чекала старенька. Глянувши на неї, дівчина зрозуміла, що повинна розповісти все, і без вагань поділилася своїми переживаннями про те, як її знову ображають.
Зореслава, зустрівши погляд старої, усвідомила, що має продовжити свою розповідь: ставши жертвою образ, вона виявила, що її знайома, вже відома, читає й видає її історії за свої. Літописець підтримує цю знайому, стверджуючи, що це її історії, і не має наміру повертати їх мені.
«тобі потрібно провести обряд, щоб твої історії повернулися, і все владнається. Побачиш, люди від неї відійдуть, коли зрозуміють, що це чужі оповідки. Але за обряд потрібно заплатити», - промовила спокійно стара.
«Але це надто дорого, батьки не дадуть мені більше грошей», - з сумом заперечила Зореслава.
«Почекай… ой, я щось побачила. Твої батьки помруть через пів року, негайно, чуєш? Я проведу обряд, але ти мусиш заплати мені за все», - з острахом сказала стара.
Дівчина дуже перелякалася, й, в паніці, побігла додому, де побачила, що всі регочуть з якоїсь ситуації. Зореслава забігла до своєї кімнати, намагаючись заспокоїтися, розмірковуючи, як вмовити батьків дати їй грошей. Рано-вранці вона вигадала, як отримати гроші від них. Врешті-решт, Зореслава наважилася попрохати їх про допомогу, і мама без вагань виділила їй необхідну суму. Дівчина зраділа і повернулася до своєї кімнати.
Пізно ввечері, Зореслава вирушила до озера, де її вже чекала старенька. Вона розплатилася за всі обряди, і стара спокійно залишила дівчину на самоті. Сидячи на березі, Зореслава задумалася, і запитала себе: «чому в мене досі немає коханого? чому сварки не припиняються?».
Раптом до неї підійшов юнак, який кілька днів тому усміхався їй.
«Привіт, давай познайомимось», - звернувся до неї незнайомець, але не дочекався відповіді. Він повторив своє запитання кілька разів, але, не почувши нічого у відповіді, пішов геть.
Повернувшись додому, дівчина подумала, що вчинила правильно, адже в неї боліло горло, і вона не могла говорити. Але зайшовши до своєї кімнати, Зореслава побачила сестер, які сміялися над нею. Одна з них запитала її:
«У тебе ще є твої історії? віддай їх своїй знайомій, вона пише краще за тебе, тож нехай це будуть її історії».
«Ні, не маю», - відповіла я сестрам, і вони лишили цю тему у спокої.
Зореслава, нічого не розуміючи, пізно ввечері знову пішла до озера. Сидячи біля води, Зореслава плакала і плакала допоки не виплакала всі свої сльози до останку. Лише після останньої краплі - сльози озеро прошепотіло: «обдурила тебе стара», і раптом усе затихло.
Вона ще трохи залишилася біля озера, коли до неї підійшла стара і доторкнулася до її плеча:
«доню, у тебе все буде добре»,- промовила стара.
Зореслава, повернувшись до старенької, гнівно сказавши:
«ви мене ошукали». Стара трохи злякалася, але дівчина не помітила її легкого переляку. Потім стара замовкла і додала: «ні, доню, ти побачиш, твій коханий йде до тебе… він прийде приблизно восени».
Зореслава промовчала.
«у вашому домі блукає зла нечисть, віддай мені золото. Я очищу його від зла і поверну тобі, воно буде сяяти чистотою. Потім забереш золото додому», - продовжила говорити стара.
«що?», - здивувалась Зореслава.
«ти не хочеш допомогти родині та собі? Я поверну тобі золото. У мене надійні руки та ми ж знаємо один одного», - додала вона.
Зореслава замислилась…і вирушила додому шукати золото, вважаючи, що в цьому немає нічого страшного - просто почистить його і поверне назад.
Коли вона прийшла додому, в замку нікого не було. Знайшовши золото, дівчина поспішила до озера, щоб віддавати його старій. Коли дівчина дійшла до озера, стара вже чекала на неї.
Спокійно віддавши золото, Зореслава раптом помітила пташку, і в ту ж мить стара миттєво щезла. Дівчина озирнулася навкруги, але старої вже не було - вона зникла безслідно.
Спершу Зореслава відчула переляк, адже не відшукала ані золота, ані старої. Повернувшись додому, вона зіткнулася з гнівом батьків, котрі запитували її:
«що сталося, поки нас не було? де золото?».
«не розумію я», - здивовано відповіла дівчина.
Після цих питань, вона вирушила до своєї кімнати.
Місяці промайнули дуже швидко, настала осінь. Одного ранку прокинувшись, дівчина злякалася: рідні сварили її і звинувачували у крадіжці, стоячи біля її ліжка. Вона намагалася переконати їх у своїй невинності, але ніхто їй не вірив, і зрештою її вигнали з замку.
Знов Зореслава прийшла до озера, де, сидячи біля води, Зореслава плакала і плакала допоки не виплакала всі свої сльози до останку. Лише після останньої краплі - сльози озеро прошепотіло: «напиши історію про кохання», і раптом усе затихло.
Вона зраділа почутому та вирушила на пошуки хатинки, котру незабаром відшукала, зайшовши через відчинені двері, сіла на підлогу й в абсолютній тиші почала писати історію про кохання. Коли завершила оповідь, почула голоси людей, вийшовши до них, почала читати їм своє творіння. Під час читання один з літописеців був вражений неймовірною історією, і запросив її до себе додому.
Слухачи були в захваті від прочитаної Зореславою історією про кохання. Люди ще довго обговорювали цю чудову розповідь, що містила неймовірну історію про кохання, а літописець одразу ж визнав Зореславу літописцем. Плітки про її талант дуже швидко розлетілися, і навіть молода літописець дізналася про цю неймовірну історію.
Не стерпівши почутому, вона покликала до себе стареньку і наказала їй: «заберіть у неї саме цю неймовірну історію про кохання, нехай про неї всі забудуть. І, до речі обдуріть її, поверніть їй золото за оповідку. Це вже моя історія про кохання, і тепер я буду читати свою версію. Коли я її прочитаю, всі повірять, що це я написала».
Стара мовчки пішла, і миттєво ж опинилася коло озера, очікуючи на Зореславу. Коли дівчина прийшла, стара помітила, що вона була щаслива і тримала у руках аркуш паперу, на котрому була написана неймовірна оповідь про кохання.
Старенька звернулась до неї: «віддай мені цю історію про кохання, і в тебе все буде добре, твій коханий повернеться до тебе». Зореслава здивовано спитала: «чому я мушу це робити?». У відповідь стара швидко простягла їй золото: «ось, тримай». Дівчина зраділа, і почала забирати золото, але стара зненацька вирвала з її рук аркуш з оповіддю про кохання, на якому лежало золото, забравши все, швидко пішла.
«стійте, а золото?», - спитавши вигукнула Зореслава. Старенька віддаляючись відповіла: «забудь усе». Тим часом молода літописець розмовляла з літописцем, який закохався в неймовірну історію про кохання дівчини. Вона вмовляла його визнати її літописцем цієї історії, літописець, хоч і здивувався, погодився, бо боявся втратити все.
Зореслава поглянула на озеро - воно висохло, потім на небо - воно почорніло… І всі швидко забули про неї, як і про її оповідь.
Промайнула зима, і Зореслава знов підняла очі до неба, котре тільки - но стало чорним. Довго дивилася, не відриваючи погляду, поки небо не прошепотіло: «поцілую його», і раптом все затихло.
Дівчина підійшла до висохлого озера і побачила сумного хлопця. Підійшовши ближче, Зореслава поцілувала його. Вона знову глянула на озеро - воно стало блакитним. Потім поглянула на небо - воно стало блакитним. За мить хлопець поцілував Зореславу, і вони стали щасливими.
Тим часом до них підійшла до старенька, яка повернула їй і історію, і золото. Разом з юнаком дівчина повернулася додому і побачила, що всі радіють і щасливі. Усі відвернулися від молодої літописця і забули про неї назавжди.
Глава: Чарівна Ельфійка
Серед степу, на гранітній горі - скелі, оповитій лісами, розташувалася скеля «Перстенець», за якою проглядався рай. Тут можна було спостерігати за райськими діяннями Богів та Богинь, приховуючи все під легкими хмарками. Коли хмарки рухалися, все ставало видимим, немов на долоні. Всередині Персника було зведено Ельфійське царство Вищими силами. Над цим царством висів невидимий павутинний кокон, в якому знаходився магічний перстень. Чарівна Ельфійка могла бачити його, знаючи коли слід його застосовувати. Цей перстенек вплива на її магічні сили, якими вона вправно володіла й знала коли їх активувати. Існували певні дні, коли можна було тримати перстень у руках, а також дні коли це було заборонено. Коли наставала слушна мить, знімаючи перстень та проводячи через Персні, одночасно заручаючи землі та перетворюючи їх на захищений куточок, куди не могло проникнути зло. Ельфійка могла долетіти близько до неба, зайти й вийти через Перстенець, доторкнувшись до нього. Але тільки один день Персник міг бути так близько до неба й водночас так далеко від землі, а інколи - зовсім близько до землі. Бували дні, коли небо й земля дивилися вічі в вічі.
Існували перекази, що той, хто доторкнеться до Персня, потрапить у рай.
Під цією скелею мешкали люди, серед яких була сирота на ім’я Дзвенислава. Її голос лунав, як дзвіночок, і коли люди чули її спів, не могли відірвати вуха. Мелодії заповнювали простір, навіть природа замовкла, захоплена її талантом. Вона не лише мала чудовий голос, але й полюбляла прогулянки біля гори Персенець. Про цю гору їй нічого не було відомо, і ніхто не розповідав їй про неї; невідома таємниця огортала їх мовчанням. Проте Дзвенислава часто забиралася на скелю та співала. З висоти відкривався краєвид на життя поселенців, і вона могла бачити свою занедбану хатинку.
Коли вона починала виконувати різні пісні, її голос доносився до раю. Боги й Богині слухали її, надихаючи на нові слова. Люди з давніх - давен утворювали слова і їх значення, а Дзвениславі пощастило, адже її даром опікувалися Вищі сили. Вони постійно боялися, що чарівний голос якоїсь дівчини може зникнути, роблячи все можливе, щоб цього не сталося.
Водночас за всім цим спостерігала Ельфійка, яка бачила та чула геть усе, що відбувається. Вона говорила мовою мовця, відтворюючи голос Дзвенислави (ті, що говорять голосами, мовці). Їй подобалося, що замість неї співає якась дівчина, хоча вона не знала, хто це. Лише чула свій голос, ніби співала, хоча насправді це була не вона. Коли Дзвенислава спускалася з гори Персник, вона заходила у інший ліс, слухаючи музику природи та намагаючись відтворити своїм голосом чарівні пісні деінде, що лунали з могутнього лісового шепоту. Вона бажала напитися весняним повітрям, щоб повернутися на верхів’я гори та заспівати знову. Ліс, відчуваючи її увагу, наповнював її енергією світла. Тільки вона розуміла мову лісу, який шепотів їй: «не припиняй занурюватися у світ Персня».
Одного чарівного дня Дзвенислава натрапила на мацюпулю. Вона не злякалася, а навпаки, зраділа її присутності, адже вона була самотня. Людинка здавалася такою маленькою, як крапка на мізинці. Дзвенислава була вражена, коли побачила істоту.
Це мало для неї велике значення - у неї був чудовий зір.
Батько Сергійко помітив, що дівчина кудись ходить. Спершу він не зважав на це, але згодом, спостерігаючи за Дзвениславою, яка поверталася додому пізної ночі, почав замислюватися: «все ж таки, дівчина гуляє вночі». Його розлютила така поведінка Дзвенислави, й він вирішив не дозволяти їй відвідувати незнайомі місця у темряві, поки вона не пояснить, куди та навіщо йде.
Дівчина не зрозуміла, чому батько Сергійко не пускає її. Тоді вона вирішила заспівати: «я мушу піднятися на верхів’я скелі. Там чудова атмосфера. Спілкуючись з могутнім голосом лісу, і співаю високо на горі, чуючи його шепіт».
Батько схопив її за руку і привів додому. Опинивнишсь між порогом коридору та кімнатою, він сказав: «ти знаєш, що за ніччю не можна ходити самій. А якщо з тобою щось трапиться? Ти подумала, в котру годину йдеш до гори чи не до гори?».
«ні, я не відаю, що то за скеля, і не хочу знати. Мені там добре. Чому ви так хвилюєтеся? Зо мною нічого не трапилося», - відповіла вона.
Василько зачинив двері перед нею й замкнув її у кімнаті, не випускаючи, доки вона не заспокоїться. Проте дівчина почала співати. Її гучний голос не витримала стіна, і вона обвалилася. Вночі Василько не почув ані співу, ані гучного грохоту, міцно спав, навіть Сергійко не порокинувся. Дзвенислава відчула себе вільною, і, тікаючи, побігла до лісу, запам'ятавши його шепіт. Люди почули звуки дощу та гуркіт грому, які злилися в одни потужний звук, адже дівчину не пускали до гори. Коли Боги й Богині побачили її втечу крізь хмари, вони трохи пом‘якшилися. Розпочався проливний дощ, який лив, як з відра. У деяких хатах дах протікав, особливо в тій, з якої втекла Дзвенислава.
Василько зайшов у кімнату, щоб забрати промоклу дівчину, але побачив, що стіна обвалилася, а Дзвенислави вже не було. Батько Сергія взяв ліхтар зі свічкою, й вирушив на її пошуки. Проте дощ не припинявся, і навіть свічка в ліхтарі затухала від вологи, немов натякаючи: «Ти даремно так вчинив. Даремно». Він ще раз спробував засвітити свічку від спалаху блискавки. Блискавка запалила її, але він налякався, побачивши їдкий туман. Нічого не було видно. Повернутися назад було небезпечно, а йти далі також. Тим часом Дзвенислава сиділа, насолоджуючись сонячним днем, й звуками природи. Вона не зважала на голоси лісу. Вже збиралася піднятися вгору, але в серці відчула тривогу. Вона зрозуміла, що мусить рятувати чужого батька, прислухаючись до голосів лісу.
Вітер ще дужче посилив звуки, які видавало листя дерев: «Допоможи йому, не зволікай, біжи». Дзвенислава пішла стежкою, осяяною сонцем. Коли вона дійшла до нього, то побачила, що він у поганому стані. Проте Василько помітив дивний світловий шлях, що, здавалося, слідував за дівчиною. Підійшовши ближче, Дзвенислава виявила, що Батько Сергія кашляв і мав гарячку. Вона ледве змогла підвести його на ноги. Сонячні промені більше не проглядалися за її спиною. Проливний дощ вщух, а їдкий туман розвіявся. Сонечко вийшло, повернувши свої промені в інший бік. Він озирнувся, щоб дізнатися, хто його підняв. Усміхнувшись, вони вирушили додому, де їх вже чекав Сергійко.
Вона допомогла Сергію покласти батька у ліжко. Коли ж збиралася піти, Сергій зупинив її і пригостив гарячим чаєм. Вони трохи поспілкувалися. Сергій вибачення за поведінку батька, але Дзвенислава вже забула про неприємний інцидент і усміхнулася йому. Вийшовши з їхнього дому, вона вирішила піднятися на гору. На верхів’ї гори вона стояла й співала, зачаровуючи Ельфійку. Ельфійка стала трохи вищою. Дзвенислава помітила зміни в її зрості, нахилилася до неї і промовила: «ти правильно вчинила, що не залишила в біді чужого батька, який тебе образив». «ні, він не скривдив мене. Він просто хвилювався. Це я була неслухняною», - відповіла дівчина. «ти стала ще краще звучати», - зауважила Ельфійка.
«а ви вмієте змінювати зріст?», - запитала вона.
Ельфійка не відповіла, зменшилася на зріст й зникла. Дзвенислава залишилася на скелі одна. Вечір був чарівним: сонце заходило, а місяць починав з’являтися. Вони зустрілися поглядами. Дівчина, замріяна, споглядала за ними. В неї промайнула думка: «закохалася». Але вона швидко зникла. Дзвенислава вирішила не вертатися додому, а лишитися на верхів’ї гори.
Василько довго лікувався, і нарешті видужав. Він відчував нові сили, наче народився наново. Проте тривага все ще не полишала його.
Підійшовши до вікна, він виглядав Дзвениславу, але так і не побачив її. Вона просто ще не повернулася додому. Вийшовши на подвір’я, вирішив перевірити, чи не сидить дівчина вдома, подумавши: «дарма хвилююся». Але вдома її не знайшлося. Тоді Василько побіг через свою хату до гори.
Почувши спів Дзвенислави, він зрадів й підійшов ближче. Але замість дівчини побачив якусь дивну істоту, яка була дуже маленькою на зріст. Василько звернувся до неї: «ти хто? чому співаєш чужим голосом? що ти зробила з нею?».
Ельфійка мовчки поглянула на сердитого чоловіка: «я - Ельфійка. Це мій власний голос. Не знаю, де Дзвенислава. Чому ви гніваєтеся?», - спитала вона тривожно.
«брешеш! Іди сюди!», - ще дужче розлютився Василько.
Він схопив Ельфійку, але вона легко вислизнула з його рук та зникла.
Повернувшись додому, Василько застав Сергійко, який сердито накричав на батька, побачивши його біля своєї кімнати. За таку поведінку Василько відправив сина до кімнати та замкнув його там. Потім він почав шукати сачок, аби спіймати цю дивну істоту. Знайшовши його, повернувся до місця, де раніше з’являлася Ельфійка, вигукуючи її ім’я. Нарешті, вона з’явилася, і він накинув на неї сачок. Затиснувши сачок руками, він швидко побіг додому.
Ставши біля кімнати сина, Василько відчинив двері для Сергійка, й попросив його знайти кулю для метеликів. Син уже не гнівався й заспокоївся. Сергійко підійшов до столу, взяв кулю у руки й хутко віддав її батькові, навіть не задумуючись, навіщо вона йому потрібна. Василько зрадів, побачивши, як син тримає кулю, і сам узяв її до своїх рук.
Несподівано він відвернувся від Сергійко. Той мовчки сів за письмовий стіл, й продовжив обмірковувати щось. Тим часом Василько швидко відкрив кулю й посадив істоту всередину. Він спостерігав за діями Сергійко, а потім зайшов до власної кімнати. Підійшовши до вікна, він поставив її з істотою на підвіконня, а сам відійшов і ліг на ліжко, дивлячись за її поведінкою.
Ельфійка почала плакати, закликаючи Вищі сили і розповідаючи їм про своє полонення. Боги й богині, прочитавши її думки, швидко вжили заходів. Тим часом Василько, спостерігаючи за нею, був вражений такою поведінкою. Він не помітив її сліз; дивна істота виглядала спокійною, як ніколи. Водночас Боги й богині передали її думки Дзвениславі. Дівчина почула шепіт, надісланий від Ельфійки через Вищі сили, і швидко побігла до них додому. Раптово для Сергійко, вона зайшла у чужий дім. Коли Сергійко помітив Дзвениславу поруч, він захотів поговорити з нею.
А дівчина настільки була обурена, що зайшла у кімнату Василько, зачепивши рукою Сергія. Сергій не став тримати її за руку. Вона пішла далі, зайшла у кімнату. Відчинила вікно. Випустила з шару Ельфійку. Подивилася гнівно на Василько. Сергійко з обережністю підходив до них, але він не зрозумів нічого. А ось на порозі до кімнати батька стояв Сергійко. Спостерігаючи. А потім подумав: «не вже я щось пропустив». Дівчина спокійно вийшла з чужої хати, й пішла до лісу, не пояснюючи нічого, непоясненим злочинам його. На очах Сергійко, зненацька на Василько полився пролевний дощ. Грім знову над його головою загримів. Налякавши Василько. Блискавка іскрила по стелям кімнати на додачу, продовжуючи лякати Василько. Тільки тоді, Василько зрозумів, що накоїв. Ставши навколішки, попросив пробачення. Боги й богині поставили важливе запитання йому, перед тим, як припинити карати злого чоловіка: чому ти гніваєшся на людей, поясни нам? точно більше не злитимешся на них?.
«я не знаю, чого злюся на людей. Я зрозумів, що був неправий», - виправдовувався він. Ставши на ноги. Побіг до Дзвенислави попросити вибачення. Швидко дійшов до лісу, й вийшов з нього. Але довго забирався на скелю. Приблизно шість світанків, шість днів і шість ночей. Коли піднявся, він побачив, що вона була не одна, й вже несамота, як раніше вона себе вважала. Василько сміливо підійшов до дівчат, й попросив пробачення в них. Дзвенислава і Ельфійка заспівали разом. Їх спів чули всі навкрузі. Люди дуже швидко піднялися на верхів’я гори по їхнім голосам, які залишали сліди перед їхніми ногами. Забравшись. Вони утворили коло. Сергійко теж приєднався до них. Ставши поряд з Дзвениславою. Не здогадуючись, що над ними було. Ельфійка відходила всторону. Водночас мисленно передала Дзвениславі свою думку. Дзвенислава повільно піднімала свої очі на небо. Сергій звернув увагу, й вони дивилися разом на нього. Кокон розкрився, як квітка розкривається. З нього на них повільно спускався перстень. Землі об’єдналися, утворивши романтичний куточок. Небо наблизилося до землі, ніби злегка торкалося молодят прозорим колом. Молодята опинялися в раю. Коли небо опускалося ще нижче, воно ніби цілувалося з землею. сонце дивилося на луну, молодята були занурені у космічні почуття. Природна музика грала романтичні мелодії для молодят. Все було як у казці. Богам і богиням не потрібно було дивитися вниз через хмари. Вони були поруч з молодятами. Всі люди бачили священний храм закоханих. У священний храм заходити не дозволено. Молодята обмінялися священими перстенями. Палко поцілувалися. Усамітнившись у романтичному куточку. Їхнє кохання жило й буде жити вічно.
Глава: Давай просто мовчати
Нещодавно ми оселилися сімейний дім, де колись жила моя пробабуся. Моя пробабуся лікувала людей цілющими травами у князівському домі, інколи розповідала людям, що на них може очікувати: чи лихо якесь, чи щастя. Очікуване могло тягнутися з минулого й вприлати на теперешнє й майбутне. Повертаючись додому, вона заглядала в око підвіски, яке носила завжди на своїй шиї, бачачи духів у неї. Духи всесвіту направляли її, як допомогти той чи іншій людині. Наш дім стояв біля тихоі річки. Позаду будинку ліс. Вважалося священним домом. Залишиним від прабабосі. Дім дійсно був священним, вітав дух її у ньому, й пахло завжди свіжістю: запах стояв цілющих трав, який ходив за нею слідом. Ми в ньому живемо дуже щасливо. Взагалі щаслива полоса долі живе всередині неба, торкаючись нас: тепла погода супроводжувала наш щасливий шлях. Вночі зірки яскраво сяяли, радіючи щасливій долі. Але щось трапилося, він покинув мене. Зміни відбулися миттєво, навіть не встигла оговтатися. Залишившись на самоті. Вирішила, прогулюватися удень. Тиша гуляла деінде. Вона знала, що річка бунтує, коли щось станеться, ніби відчувала щось відбудеться. Гуляючи біля річки. Саме сьогодні Амага закохалася в цю денну тишу. Вона шепотіла: «давай просто мовчати». Інколи знаходилася біля річки до пізної ночі. Вже дома прокидаючись разом із сонцем. Сонячний день був світлим як ніколи. Виходячи на свіже повітря, водночас насолоджуючись світом тиші. Зненацька хмари перетворилися на тучі. Піднявся шумний вітер, полив пролевний дощ, змінюючись на град. Мені довелося покинути вже буйне місце. Зайшовши у будинок. Амага зачинила двері, загорнулася у тепле покривало, сівши на диван. Мацаючи кулон, якого не було на моїй шиї. Амулет мені наділа пробабуся, коли народилася. Її теж батьки назвали Амага. Рятівний підвісок до мого минулого зник. Через нього мені була відкрила гравітація. Розгубившись: не вже я загубила його, коли поверталася додому, подумала про себе я. Заспокоївшись Амага поважала, що це знак. Через мить хтось стукає в мої двері.
Спочатку мене злякало невідоме мені стуканея за дверима, оскільки я не очікувала жодної компанії після того, як пішов від мене мій коханий чоловік – вона повільно попрямувала до фортепіано. Сівши за рояль, заграла тиха мелодія моїми пальцями. Ця мелодія лікувала будь - яку душу. Тихих звуків чутно не було раптово прерервалися - пролунав ще один стукіт голосніший і сильніший, ніж раніше. Вона перестала грати на фортепіано, невитримавши, Амага підійшла до вікна. Розглядаючи, що відбувається за межами дому, неподалік від берега, хоча важко було розгледіти когось в суцільній темряві, вперто дивлячись заради того, щоб знайти того, хто стукає у двері:
«Хто б це міг бути? Хто це?», - Амага запитувала сама себе подумки.
За дверима ні душу. Вона підійшла до каміна. Він жив у гостьовій кімнаті всередині домашнього вогнища. Теплий вогонь теж має силу заспокоїти.
Раптом я почула голос. Він вразив мене, вразивши кожен нерв, коли блискавка пробігла по всьому моєму тілу. Цей відвідувач викликав тиху бурю. Підійшовши до ванної кімнати, тремтячись від страху. Амага відкрила двері ванної кімнати, набравши воду у умивальник, побачивши її мої вагання опанувалися в мені. Почувши, що невідомий гучніше щось сказав, я вийшла з ванної й підійшла до вхідних дверей. Я вже поставила руку на дверну ручку, в цей момень хутко грім прокотився по тілу, як мурахи з’являються по всьому тілу, коли він постукав ще раз, я насмілилася відчинити двері незнайомцю. Він вперто продовжував стукати. Натиснувши на дверну ручку. Ще не встигла відчинити почувши: «Я кохаю тебе, я просто подумав, що ти повиненна знати... Я не міг просто подзвонити тобі... мені захотілося висловитися зараз. Саме таким способом, подумавши, що ти зрозумієш мене».
Відчинивши двері, почувшому знайомому голосу, заради того, щоб побачити коханого чоловіка. Його присутність неочікуваний подарунок для мене, його любов до мене приз. Цей тихий шторм, який стався, був чудовим сюрпризом. Впустивши його до своєї оселі. Напоїла гарячим чаєм та пригостила їжею. Коли Магамір зігрівся, ми цілу ніч розмовляли. Обговорювали щасливі моменти, які поступово змінилися на похмурі дні. Ми вирішили жити знову разом. Цього разу щасливих днів було занадто мало, поступово перетворилися на скандали й сварки. Він мені став просто нецікавою й відчуженою людиною. Більше часу проводила сама на природі. Навіть не хотілося повертатися до Амагиного дому. Поки він не полишить мене, як колись. Одного вечора Амага повернулася додому, а Магаміра не було. Зрозумівши, що він знову мене покинув. Та й це накраще було для нас обох. В постійних сварках й скандалах не можливо було просто існувати. Довго розмовляючи зі спокійною річкою. Постійно хотіла почути правду від неї, що сталося зі щасливою парою. Де кулон загублений мною лежить. Натомість річка мовчала й повторювала одне й те саме: «давай просто мовчати». Навіть не мала уявлення, що це значить: «давай просто мовчати». У відповідь чула: «чого ти мене питаєш. Ти себе спитай. Зрозумієш, коли відбудеться якась ситуація. Тоді й підвісок знайдеться».
Засмутившись, більше не ходила до річки. Даремно питаю у річки, вона не може знати. Дійсно я загубила амулет, мені й знайти його треба. Від мене пішов Магамір, а не від когось. В цей раз залишившись дома. Повернулася до фортепіано. Мої пальці ходили по клавішам крок за кроком, переносячи звуки річки. Пальці запам’ятали голос її. Мелодія шепотіла за неї: «мовчання - золотий скарб, подумай». Просто річка не хотіла, щоб я перестала слухати чарівну тишу її. Зненацька почувши десь: «тисячі вуст голосів заговорять на захист вашого кохання. ось побачиш, якщо мовчатимеш». Пришвидшуючи відворення мелодії, шукаючи далекий голос, запросивший мене, швидко заглиблює у свій світ, всередину мелодійних звуків та й хутко з’єднавши мене її гравітацією, у просторах всесвіту, чула ту саму мелодію, яка посилювала звуки голосів із тисячі вуст, які тихо - тихо шептали, граючи моїми руками:
– В чому річ? Ти що, не розумієш, що ми говоримо про вас?
- розумію, тільки дуже голосно. А мені річка мовляла: «мовчати, а чому про нас?».
- заздрить дівчина тобі якась. Магамір до неї ходить. Розповідає їй про ваші стосунки. Як було насправді. Та й переносить живе кохання у інший дім. Тепер у них такі ж самі стосунки, які у вас були.
Від почутого пальці перестали грати, обірвавши з’єднання із всесвітом.
Побігши до теплого вогну, замислилася: «не вже Магаміру, який нещодавно зізнався мені у коханні. Розповідає про наше кохання чужій дівчині. І вони разом створюють власний світ кохання. Не вже йому не соромно, жити в стосунках, де ми були щасливі.
Вогонь розгорівся, але мовчав. Мені стало погано. Побігши до річки, виплюснувши все зло на неї. А вона заговорила зі мною устами тисячі голосів: «ти при надії».
Спокійно повернулася додому, зайшла до ванної кімнати, набрала воду, показавши їй свій живіт, дійсно я при надії. Радіючи неземному щастю. Вода знову заговорила: «бачиш підвісок на своїй шиї. Готуйся Магамір прийде до тебе знов. Неочікувано для мене, знайшовся Амаги амулет. Мені не хотілося більше бачити його. Вода знову звернулася до мене: «Амага, треба, якщо хочеш бути з ним. Адже ти його кохаєш досі, як і він тебе». Промайнули місяці, народився хлопчик. Назвавши його батьківським ім’ям Магамір. Через три місяці прийшов Магамір. Постукав у двері. По мені вже не пробігала блискавка й тихої бури не було викликано ним. Грім не прокочувався по тілу, як раніше було. А це значить, що кохання загинуло. Впустивши його до дому. Він був у поганому настрої.
«щось сталося?», - спитала я.
«ні, просто сумував за тобою, хотів відновити стосунки».
Ще не встигла відреагувати на його слова, як ми почули плач дитини.
«чого дитина плачить?», - спитав він.
«Магамір». Підбігла до нього, Магамір слідом за мною. Взявши на руки трьохрічного сина, усміхаючись йому.
«ти з іншим? Малого звуть, як і мене Магамір?».
«що ти від нас хочиш? У тебе є інша дівчина, йди до неї».
«хто тобі сказав. Не має в мене нікого».
Зробивши вигляд, що помилилася, відразу ж опустила малого на ігрову підлогу. Магамір пішов від нас мовчки.
Продовжуючи займатися з Магаміром: постійні прогулянки біля тихої річки. Як завжди все тихо й спокійно. Раптом почула знайомий чоловічий голос, обернувшись до нього, побачила знову прийшов до нас Магамір. Кулона око дивилося на сонце. Магамір впав на коліна, й довго вибачався, вимолюючи ожити кохання. Помічаючи світло, яке блимало й відбивалося в моїх очах. Як і в його очах. Подивившись на око амулета. Помітила,що в ньому відобразилася моя прабабуся, тихо - тихо промовила: «доню, вибач йому. Це твоє щастя. Він кинув люту зависницю. Більше до неї не повернеться. Якщо ні, будеш мати більше злих зависниць. Вона розповсюдить швидко, й всі будуть відтворювати ваше кохання. Просто порвуть його на частини. А ти страждатимеш, й не втечеш від зли очей їх, очі глядітимуть на тебе постійно, чекаючи на нового. Ти так і не знайдеш своє особисте щастя".
Промовчавши кивнула й промовила Амагатеним голосом: «я тебе кохаю й досі. Це твій син. Я йому дала твоє ім’я Магамір».
«кохана моя, я теж тебе безмежно кохаю. Я дуже радий, що в нас є малюк. Ми повноцінна сім’я. Давай берегти наше палке кохання мовчанням золотим». Кохання відродилося почутими небесами. Між нами й всередині нашого тіла пробігла блискавка, викликаючи тиху бурю. Грім прокотився зсередини нашого тіла й між нами. Вони утворювали безкінечність, яка взлітала, виходячи з наших тіл, й летіла до гравітації. Торкаючись її, вона відтворювала музику щастя, шепочачи тисячами вуст голосів: «хай кохання живе вічно». Тепла погода наразі супроводжує наш щасливий шлях. Вночі зорі яскраво сяють, радіючи щасливій долі. Тисячі вуст голосів виходили з неба, розмовляючи хмарами: «Ви, шукали шторм щастя й знайшли його, тому що ваша душа не була тихим берегом».
Тиха річка текла мовчки, продовжуючи шукати пари, заражати й заряджати їх вогником мовчазного кохання, щоб огорнути на вічно молодих пар щастям.