Мої найближчі люди, Це нічні метелики, Хоч краса у них безмежна, Але тягнуть вони, Все одно до пекла. Я звісно все применшою, А як інакше, Треба якось відбілити шлюх та підарасок. Хто це сказав? Я це сказав! А хто як не я вам підкажить що ви вже дійшли до дна, А хто як не найближчий вам покаже що
Нікому й нізащо Не дасть він свободи ніколи. Він жартами тебе, Як кожного з нас, Як дітей — система, Як партія — думку, Не дасть він тобі Жити без смутку. Поки є він — Не буде сили. Нікотин просякне У твої вени та жили, У груди до тебе залізе, Він забирає усе, Дарує хвилину — Ти будеш мрійливим,
Залежність — штука є страшна, Маскована це форма зла. Щоб з нею жити, Треба гроші мати, А відмовлятись від неї тяжко, Бо дуже манить іще раз Увібрати крайній косяк диму. Ти відчуваєш, Як голова колом ходить, Серце калатає І тиск до неба підліта. В моїх легенях — історія життя, Тяжкого, розбитого
Луму. Останніми днями я почувався спустошеним. Мій звір ніби втратив щось важливе — не міг заспокоїтися. Я теж. Сумував. За тією шаленою вовчицею. З гордовитим поглядом сірих очей, холодніших за лід. З непокірним, впертим норовом, який так і хочеться приборкати. Справжня незалежна вовчиця. Невже та