Париж — місто контрастів, де романтичні вулички сусідять з тіньовими справами, а розкішні будівлі приховують глибокі соціальні прірви. За блиском і красою цього міста ховається зовсім інша сторона — підпільний світ, поділений на чотири сектори, кожен з яких контролюється впливовою фігурою . Північний Сектор — район заводів і складів, де перетинаються інтереси важкої промисловості та нелегальної торгівлі. Ним керує Луїс “Сталевий” Карреро, бізнесмен, який контролює більшість фабрик і постачань. Тутешні жителі знають: його вплив тримається на страху і жорсткій дисципліні. Східний Сектор — район клубів, галерей і підпільних казино, де світ мистецтва змішується з нічним життям. Тут править Віктор Лефевр, якого називають “Патроном”. Він відомий своїм тонким стилем і вмінням керувати людськими слабкостями, контролюючи все від наркотиків до аукціонів за закритими дверима .Південний Сектор — осередок контрабанди та чорного ринку. Тут заправляє Жаклін “Королева” Рей, віртуозна бізнесвумен з розгалуженими зв’язками серед урядовців. Вона торгує всім — від ексклюзивних товарів до секретної інформації, перетворюючи кожну угоду на вигоду. Західний Сектор — престижний район, де мешкають еліта, політики та бізнесмени. Тут панує Марсель Дюваль, або “Бос”, як його називають. На вигляд — успішний бізнесмен, а за фасадом — людина з глибокими політичними впливами й сумнівними зв’язками, які допомагають йому тримати під контролем свою територію.
Глава 1 « я і ти ?»
Франція відома як місто любові та краси, але є й інша сторона, менш відома, але більш яскрава. Це історія про мене, містера невдаху.
Я худощавий афроамериканець, виріс у притулку. У фатальний день, коли мені виповнилося 21 рік, мене виселили і дали роботу в закусочній з круасанами. І знаєте що? Я там і дня не протримався. Мабуть, тепер у мене є титул — найшвидше звільнений працівник Парижа. Мама б пишалася!
Я мріяв знайти кращу, більш оплачувану роботу, адже моя мрія — це двоповерховий будинок з гаражем, дві машини чорного кольору, собака і гарна жінка поруч. Хотілося сидіти на ґанку, курити сигару, пити віскі, як у найкращих фільмах.
Сидячи на холодній підлозі своєї кімнати, я уявляю себе зовсім іншим — успішним, впевненим у собі чоловіком, що сидить на ганку свого двоповерхового будинку, тримаючи в руках сигару та склянку віскі. Поруч — чорний позашляховик, собака бігає по двору, а вікна дому сяють теплим світлом. Гарна жінка поруч… Стабільність, свій дім, сім’я — все, чого в мене ніколи не було.
Може, це звучить банально, але мені просто хочеться мати місце, де я буду відчувати себе захищеним. Знати, що в мене є що втрачати. Може, це звучить дивно, але той, хто ніколи не мав справжнього дому, зрозуміє.
Але щоразу, як я намагаюсь змінити щось у своєму житті, це закінчується провалом. Втратити роботу в перший же день — це ж треба так уміти… Може, це й правда: деяким людям судилося залишатися невдахами все життя? Не знаю, чи варто взагалі на щось сподіватись, коли тебе відкидає назад кожна спроба піднятись.
Перше враження від сигарети та випивки було жахливим. У чому кайф? Мене так розібрало, що в нічному клубі я опинився в сміттєвому баку без жодного пенні в кишені, весь обригався, побитий, і обличчя боліло. Довелося йти додому босим і напівголим.
В той момент я почув: “Дивись, цей чоловік — невдаха.” Мене це зачепило. Невдаха? Гаразд, виродку, а хто ти тоді? — закричав я, але побачив лише маленьку дівчинку років шести. Я розвернувся і пішов далі. Радувало те, що була виплата, і перший місяць квартира була оплачена. Ну як квартира — кімната з одним ліжком і вікном на стіну будівлі, де було графіті “Париж — місто любові”. Прекрасний краєвид! Хоч килимок із надписом “Ласкаво просимо, містере Успіху” купуй для повноти картини.
Тиждень я шукав роботу, але без диплома нікуди не брали. Врешті-решт, я знайшов роботу з прибирання сміття. Відчував себе нігером-невдахою. І так, Франція — це найгірше місто, я так втомився.
Після чергової невдачі та розчарування, яке тиснуло мені на плечі, я опинився в барі, де пив свій дешевий напій.
Уже вкотре прокручував у голові свою “чудову” мрію про будинок і машини, але в реальності єдине, що я мав, — це черговий порожній келих і ще кілька євро на останню випивку. Здавалося, що дно було ближче, ніж я думав.
— Ей, друже, чого такий сумний? — почув я поруч, коли хтось поплескав мене по плечі.
Я обернувся і побачив хлопця та дівчину, що посміхалися мені. Він виглядав як типовий місцевий парижанин: вільний стиль, легка борода, світла сорочка, розстібнута на кілька ґудзиків. Вона — трохи старша, з яскраво-червоними губами і кучерявим волоссям, що спадало на плечі. Люк і Жасмін, як я пізніше дізнався.
— Ти виглядаєш так, ніби тобі потрібен друг, — сказала Жасмін і усміхнулася, не чекаючи відповіді. — Чому б тобі не приєднатися до нас?
Ці слова пролунали так просто, але чомусь я погодився. Я завжди сам по собі, але зараз, коли вони посміхалися і дивилися на мене так, ніби знали щось, що я не знаю, я не міг відмовитися.
Три дні я провів із ними. Люк — спокійний і розважливий, трохи філософ, який вчив мене “релаксу” на французький манер. Він говорив про те, що життя варто приймати таким, яким воно є, і не зациклюватися на великих мріях, які лише з’їдають нерви.
— Бери життя легше, — казав він, відкинувшись у кріслі з бокалом вина. — Ти просто забагато очікуєш від світу. Твої плани — це всього лише ілюзії. Дивись на це як на гру, де нема переможців.
Жасмін була іншою — життєрадісною і повною ідей. Вона сміялася з моїх спроб виглядати серйозним, навчала мене насолоджуватись моментом. У її очах я бачив якусь дивну надію, ніби вона знала, що навіть у такому лайновому місті, як це, можна знайти щось варте уваги.
Здається, ці люди були наче протилежними полюсами, але саме вони подарували мені моменти, коли я відчував себе не таким уже й самотнім. Вони дали мені зрозуміти, що, можливо, навіть я, містер невдаха, маю шанс знайти щось хороше в цьому житті.
Але через те, що я вчасно не сплатив оренду, я залишився без дому і цілий місяць жив на вулиці. Дідько, добре, що це було літо.
