У серці вічності, де перетинаються життя і смерть, де час немає плину, вони - вершили людські долі.
Наора - місце де все починалось і завершувалось. Тут, серед вічного заходу сонця, що відблискував золотом на величезних воротах, дві сестри, дві могутні сили всесвіту збирались зіграти в карти.
Вони розмістилися на великій гладкій кам’яній плиті, різьбленій символами древніх часів, яка служила їм столом. Морана сіла на стіл і усміхнулась, поклавши перед собою колоду карт. Її довге чорне волосся, що ніби поглинало світло, спустилось на руки, мов змії, а темні очі чаїли в своїх глибинах силу і хитрість.
Дайна сиділа навпроти неї на стільці. Спокійно і поважно, розправивши плечі. Вона склала пальці перед собою і поклала на них підборіддя. Її світло намагалось розігнати пітьму Морани, та йому не вдавалось.
- Які ж правила, сестро? - запитала Дайна з цікавістю.
- Вибери навмання десять карт із колоди. - промовила Богиня Смерті і підсунула їх ближче до сестри. - П’ять віддай мені, а п’ять - залиш у себе. Аби все було чесно - до карт я не торкатимусь.
Очі її блиснули холодним вогнем. Постать Морани оточувала аура спокою і невблаганності. Вона спостерігала за Дайною з ледь помітною посмішкою, наче вже знала результат гри наперед.
Дайна обережно взяла колоду і почала тасувати карти, її руки рухалися з плавною грацією. Золоті очі уважно слідкували за сорочкою, що сяяла вигадливим візернком. Карти, сплетені із тіні, танули в руках, і одночасно виринали, мов ранковий промінь.
Морана очікувала навпроти, тихо, як тінь, і здавалося, що навіть час зупинився, чекаючи на їхню гру. Дайна завершила роздавати - і підсунула Морані її частину карт.
- А далі? - поцікавилась Богиня Життя.
- Ти отримала карти, які мають певні значення, програє той, у кого карти слабші.
- А хто виграє…?
- А хто виграє, той… Що ж… Якщо виграю я, - усміхнулась Морана, я зміню лише одну людську долю, на свій вибір.
- А якщо я? - уважно поглянула на сестру Дайна.
- Тоді проси все-е-е що захочеш, - лукаво протягнула Морана.
- Ставки великі, та цього разу я відчуваю, що удача на моєму боці, - промовила Дайна, обережно оглядаючи свої карти.
- Побачимо, - коротко відповіла Морана, її голос прозвучав наче шепіт осіннього вітру, що гасить останні свічки. - Добре обдумай свої ходи, сестро, і починай.
Дайна поклала поперед себе карту і усміхнулась.
- “Дурень” - промовила вона, - Символ початку нового і захоплюючого. Символ успішних починань і відкритих доріг.
- “Десятка мечів”, - поклала свою карту навпроти Морана, - хіба ця подорож буде захоплюючою без зрад, болю і відчаю?
- “Сила”, - поклала Дайна свою карту, - дасть сміливість і мужність пройти і пережити біль і втрати.
- Що ж, гарний хід, - хмикнула Морана. - але хіба, якщо знаєш куди йти…”Повішений”.
- Якщо ти знаходиш свою споріднену душу, то знайдеш і правильний шлях. Якщо сама доля зводить тебе із людьми і удача посміхається - то врешті-решт ти будеш там, де твоє місце. - Дайна поклала свою карту - “Колесо Фортуни”.
- Перевернутий “Відлюдник” - параноя, страх, ізоляція. Не всім можна довіряти, Дайно. Не всі почуття справжні.
- “Королева Пентаклів”. - рука Богині Життя легко ковзнула по столі, підсовуючи наступну карту, - Але хтось навчить бачити добро серед зла, навчить бути справжнім. Зцілить рани, відкриє потенціал.
- І зникне, зруйнувавши усе, змінивши спокій на хаос і нестерпний біль. “Вежа” - Морана сумно усміхнулась.
- “Смерть” тобі буде нічим крити, сестро. - Дайна відчувала свою перемогу за мить і розслабила плечі, - час змін, переродження і нових починань. Час очищення від усього, що тяготило і час створення нового.
Морана зітхнула, тримаючи в руках свою останню карту.
- Тобі майже вдалось… “Місяць”, - карта, що символізує ілюзії і обман. Бо Смерть теж можна обвести навколо пальця, Дайно…
Морана нахилилась вперед, злегка торкаючись Місяця пальцем, і її очі сяяли переможним холодом. Дайна глибоко вдихнула, усвідомлюючи, що карта Морни все ж завершує їхню гру не в її користь.
- Схоже ти і справді виграла, Морано, — тихо промовила вона, її голос прозвучав з нотками суму. - Твоя перемога — це лише частина нашої вічної гри, бо життя і смерть завжди танцюють разом.
Морана посміхнулася, і ця посмішка була повна чогось глибокого і безумного, що приходить лише зі століттями.
- Саме так, Дайно. І цей танець, на жаль, ніколи не закінчується.
Богині підвелися з-за столу, і на мить застигли.
- Лише одну душу, - суворо поглянула Дайна.
- Ох, скільки ж хаосу це принесе у твій бездоганно впорядкований світ. - усміхнулась Богиня Смерті.
- Одну. - наголосила Дайна.
- І однієї мені буде достатньо, сестро. - силует Морани злився із сутінками, перш ніж вони із сестрою розійтися своїми шляхами — одна до світла, інша до темряви, продовжуючи свою працю.
Морана розчинилась у мороціі свого розрушеного святилища.
Всередині неї вирував тріумф перемоги. Нарешті їй вдасться змінити такий звичний і любий для її сестри плин подій.
- Чию ж долю мені змінити? - хмикнула вона, вглядаючись у міріади зірок-душ над нею. - треба вибрати когось особливого, але не надто. Когось цікавого, але в міру передбачуваного. Чи просто…
Морана покрутилась у повітрі, розкинувши свою невагому сукню:
- Може вибрати першого зустрічного?
Богиня відчула поклик.
- Пора повертатись в світ живих. Можливо саме зараз мене чекає душа. Ох, я в нетерпінні!!!
Вона просочилась крізь землю і виринула серед безкрайніх рондальських лісів. Засніжений хвойний ліс мовчки потопав у холодних обіймах похмурого ранкового світла. Високі сосни і секвої стояли у безмовному спокої. Їхні гілки були вкриті товстим шаром пухкого снігу, який під вагою аж прогинався донизу. В повітрі стояв легкий морозний запах свіжості та хвойної смоли. Небо вгорі затягнулось сірими хмарами, важкими та низькими, що були готові от-от розсипатись хуртовиною.
Морана роззирнулася і помітила воронів, що сиділи на гілках, ніби шпигуючи за кожним її рухом. Богиня підлетіла вверх, і опинившись поруч із ними на гілці - легко погладила одного із птахів по крилу кінчиком прозорого пальця.
- Мої вірні оченята. - усміхнулась вона і поглянула у глиб лісової хащі. - Як же ж вам не солодко…
Хлопчик біг через засніжений ліс, відчуваючи, як морозний вітер обпікає його обличчя і змушує з кожним вдихом відчувати гострий холод. Його ноги ледве встигали нести його тіло вперед, пробиваючись через глибокий сніг, що зрадливо чіплявся за черевики. Серце билося, як скажене, вискакуючи із грудей. Подих вихоплювався із уст, перетворюючись на білі клуби пари.
Позаду він чув, як ламаються гілки і тріщать кущі.
Вовк.
Білий вовк, що переслідував його, дихав хлопцеві у потилицю.
Хутро звіра зливалося зі снігом, роблячи його майже невидимим, але хлопчик відчував його присутність і не смів озирнутися. Він знав, що якщо зупиниться або сповільниться бодай на мить - шансів на порятунок не залишиться. Ліс був йому чужим та ворожим, голі гілки кущів тягнулися до нього, мов руки примар, розсікаючи обличчя, зарослі терену - шматували щиколотки.
Він петляв між деревами, намагаючись збити вовка зі сліду, але хижак не здавався. Його лапи, здавалося, лише ковзали по поверхні снігу, залишаючи ледве помітні сліди. Він чув, як хижак наближається, як його гарчання змішується з завиванням вітру. Врешті-решт, Хлопець відчув, що сили його покидають. Його кроки ставали все важчими, і він знав, що кінець близький.
Морана слідувала за погонею, мов чорний примарний птах.
- Пробач, Кав’єре, але тобі не втекти, - Богиня піднялась над деревами, спостерігаючи, як вовк наздоганяє свою жертву. - Ти й так довго протримався.
Ця сцена була невідворотним кінцем. Вовк зробив останній стрибок і збив хлопця з ніг. Вони обидва впали в сніг, і вовк одразу ж напав. Так рвучко і стрімко, що шансів не лишалось. Хлопчик відчув гострий біль у плечі, коли зуби вовка вп’ялися в нього. Він закричав і намагався відбитися, але сила звіра була занадто великою.
Сніг під ним швидко червонів від крові. Хлопець досі відчайдушно борсався, але з кожною секундою його сили танули. Він хапнув ротом повітря і одурманено зиркнув на звіра. В очах вовка було холодне, безжалісне бажання розплати. Його паща, закривавлена бризками, розкрилася, готова завдати смертельного удару.
- Раз, - промовила Морана.
Хлопчик спробував вирватися, і піднятися на ноги, але його тіло не слухалося. Рани були надто серйозними, а кров продовжувала не спинно йти. Він випустив густий клубок пари і рухнув назад у сніг. Зуби хижака впялися в його горло, вириваючи життя з юного тіла.
- Два, - продовжила рахувати Морана.
Останній крик, змішаний із свистом вітру, що був більше схожий на схожий на вий - піднявся над деревами.
Ліс застиг у моторошній тиші. Білий вовк стояв над тілом розтерзаного хлопця, а його очі все ще світилися ненавистю. Він підняв голову і завив, так, що його голос розійшовся холодним повітрям, змішуючись з завиванням вітру.
Морана спустилась вниз і торкнулась до обличчя дитини.
Він хапав ротом повітря, вглядаючись затуманеним поглядом у небо, та йому не вдавалось… Кров юшила із шиї, забарвлюючи все довкола у фарби смерті.
- Три… Я знала, що побачу тебе, Кав’єре, це було питання часу. - Богиня відчула чиюсь присутність поруч і повернула голову.
За кілька кроків від них стояла дівчинка, що тримала в руках хмиз. Налякана і бліда, вона застигла, не зводячи погляд із вовка, що стояв над хлопцем із закривавленим хутром. А він не зводив очей із неї…
Десь здалеку знову почувся вий. Вовк подивився в той бік, потім мотнув головою і велично пішов геть, тихо зникнувши у засніженій гущавині, залишивши за собою тільки криваві сліди на білому снігу.
Дівчинка обережно ступила кілька кроків вперед, наблизившись до закривавленого тіла. Хмиз із хрустом посипався із рук на сніг.
- Не любиш крові? - хмикнула Морана, спостерігаючи за кожним кроком малої.
Але замість злякатися, дівчинка кинулась до хлопчика і намагалась підняти його голову собі на коліна.
- Ні-ні-ні! – закричала вона. – Не помирай!
Але він не реагував. Він просто лежав на її колінах і стікав кров’ю. Краплина за краплиною життя покидало його маленьке, розтерзане тіло.
- Скільки разів я чула ці благання. - похитала головою Богиня. - скільки із вас тануть навколішки перед неминучістю, але моя сестра вже давно все вирішила, я лише пожинаю її плоди. Тож, якби ж можна було просто попросити, але.. - знизала плечима вона. - Ах, мій милий хлопчику, нам пора.
Дівча заплаканими очима підвело голову і глянуло прямісінько на Морану.
- Хто Ви? – налякано запитала вона.
Богиня підняла брову від здивування. Її могли бачити лише ті, хто мав Силу. І не аби яку… Тож швидше за все, Столітня Тиша, вже завершилась. А отже магія повернулась у світ живих. Хіба що це дівча - не таке просте, як видається на перший погляд…
- Ти мене бачиш? – перепитала вона. – Дивно. Невже пройшло століття?
- Я Вас не розумію! – буркнула дівчинка. – Йому треба перев’язати рани і доправити до села. Інакше він помре.
- Звісно помре, – спокійно мовила Морана. – Але йому вже не допоможе ні перев’язка, ані мікстури, ані навіть…
- «Навіть?» – налякано перепитала Хельга. – Ви знаєте інші варіанти?
Морана примружилась і у її голові закрутились маленькі коліщатка. Пазли складались. Якщо Столітня Тиша завершилась, то перед нею сиділа свіжа кров із Роду Банші. Єдине дитя, яке черпнуло перший ковток магії і змогло зустріти Морану. А отже тепер у неї знову є свої власні забавки, свої іграшки… Лишилось лише розпочати гру і скористатись своїм правом переможця. Морана хмикнула. А що, якщо доля, яку вона змінить - прямо перед нею. Дві, за ціною однієї. Вона може зараз втрутитись і наробити такого хаосу, що її люба сестриця і не здогадається. Та і правил вона не порушить.
Доля буде одна.
Але на двох…
Очі Морани хижо блиснули. Чи знала ця дівчинка, що зараз прохала у Богині Смерті - життя для іншого? Навряд. Але чи знала Морана як це прохання зіграє їй на руку? О, так!
- Я знаю, – відповіла Богиня і єхидно посміхнулась.
- То допоможіть, будь-ласка, він помирає, – з надривом промовила дівчинка і її голос затремтів. – Бо я.. Я не знаю що робити!
- Але мені треба твоя допомога. Ти згідна? – запропонувала Морана, закидаючи гачок. Вона не могла сама укладати договори. Для цього потрібні дві сторони.
- Моя допомога? Згідна… – промовила дівчинка і відпустила хлопчика. – Кажіть, що робити, тільки я благаю Вас, швидше.
- Приславуті рондáльці, свої своїх на смерть не кидають, – пробурмотіла Морана і різко перевела погляд на дівчинку.
“Як же ж на руку мені твоя відчайдушність” - подумки усміхнулась богиня.
Вона запустила пальці дівчинці між ребер і дістала звідти золоту нитку. Дівчинка зойкнула і налякано подивилась на неї. “Перша угода зі мною і така доленосна, аж дух захоплює. Хоча це і не із приємного, та все ж, - що таке біль у проміжку вічності?”: подумала Морана.
Вона перевела погляд на дівча.
- Перший раз, він завжди болючий, – відповіла богиня і доторкнувшись до грудей хлопчика, витягнула звідти його душу.
- Ви… Хто Ви? Що Ви робите? – тремтячим голосом прошепотіла дівчинка, і помітивши те, що зробила Морана - із останніх сил позадкувала.
Морана відчула дивне піднесення.
- Я - Богиня Смерті, - відповіла вона, - Морана. І тобі пощастило мати зі мною справу.
- Що це означає? – налякано запитала дівчинка.
- Я ж говорила, що він буде живий. Але не говорила яким чином це вдасться маленькому вовчому погоничу. - усміхнулась богиня.
Морана легким порухом руки почала намотувати ледь вловиму золоту нить дівчинки в клубок навколо кристалу душі. Дівча закричало від болю, із горла вирвався надривний, благаючий крик: «Зупиніться! Не треба! Припиніть! Благаю!»
Але Морана не чула її, а лише сміялась, сміялась, сміялась, обдумаючи до яких нових перепетій це приведе. І сміх богині, наповнений чогось безкінечно божевільного, розлетівся понад засніженими соснами, здіймаючи у політ чорних воронів, що купою зівак, спостерігали за всім із високих сосен.
Богиня поклала клубок хлопчику на груди і він в ту ж мить опустився в його тіло. Вона рванула нитку і її хвостик повернувся у груди дівчинці.
Дівча затуманеним поглядом впилось у богиню в надії пояснень, та Морана лише зловтішно посміхнулась:
- Він житиме: в ньому частина твоєї душі. Не сумуй тут без мене. До зустрічі.
Дівчинка втратила свідомість.
Хлопчик ледь чутно вдихнув.
- Ти таки втік. Від Смерті і від помсти Клану Полярного Сяйва. Та все ж… - Морана усміхнулась, - твоя участь куди більша.
Вона нависла над дівчинкою.
Щось у ній, не давало спокою. І Морана була впевнена - це те що треба. В міру відважна і безрозсудна. Не боїться подивитись смерті в очі і ладна йти до кінця. Добра, але із великою Силою. Чи впорається вона із тягарем цієї величі? Чи сп’янить вона їй голову?
- Ох, як це цікаво! - в захваті прошепотіла богиня.
Морана торкнулась грудей дівчинки і миготливе світло у вигляді чорного півмісяця, опустилось на її тіло, лишаючи тавро біля серця, глибоко під одягом.
- Так, ти від мене не сховаєшся, - богиня обтурисла руки, - Ну все, насіння закладено, лишилось почекати і жати МОЇ плоди. Але…– вона прицмокнула і замислено подивилась на руку, якою намотувала клубок. – Щось таке знайоме, пройшло крізь мої пальці. Хм…
Вона повернулась і хотіла було йти і розчинитись у невідомості, але враз передумала.
- Так шкода розлучатися з цим почуттям. Пограємось ще трохи? Як ти там кажеш, Дайно? Дві однакових душі притягуються. Ну що ж, побачимо чи притягнуться дві частинки однієї душі. Але так буде цікавіше, – промовила вона і в один момент діти зникли, опинившись дуже далеко один від одного.
- Маленька капость наостанок…
Після цих слів вона зникла і темним туманом просочилась під сніги, зникнувши із світу живих, розпочавши свою гру...
