Білий Жінка чесала і смикала довге попелясте волосся, яке слухняно вкладалося у її старих, проте вправних руках. у дзеркалі сиділа молода, підтягнута та ніжна красуня. —я страшенно переживаю! —пані, не варто. усе приходить з досвідом, тим більше—ви така мила- її руки ніжно вкладали одне пасмо за іншим, аж доки гребінець не зачепився —що це... мак? —..перепрошую. —звідки він? -та, що сиділа знітилась і намагалась сховати очі відвернувши голову —не соромтесь мене, будь ласка -жінка ніжно повернула її назад, поглядом до свого відображення, і продовжила: —ви виглядаєте, як справжня наречена!

Жив Князь Переп'ят, у князівстві Не мало добра він зробив, За життя своє у суспільстві Військовому шану схопив. Но вже він три роки воює У дальній країні, важко Дружина-ж то серцем горює Не маючи звістки давно. Тож військо збирає, у дворі Словами побуджує йти В походи далекі,- по зорі Знайдемо Князя соколи.. Гніздо покидають, по полю Вбачають великі війська, Всі мужі не в страху, до бою Мечі дістають, а вона - Дарований лук, в Переп'ята Стрілою у серце не зна Що муж це приїхав, завзято Його на колінах трима. Він очі заплющив, у землю Душа відійшла назавжди, Вона без вагань у цю

У серці вічності, де перетинаються життя і смерть, де час немає плину, вони - вершили людські долі. Наора - місце де все починалось і завершувалось. Тут, серед вічного заходу сонця, що відблискував золотом на величезних воротах, дві сестри, дві могутні сили всесвіту збирались зіграти в карти. Вони розмістилися на великій гладкій кам’яній плиті, різьбленій символами древніх часів, яка служила їм столом. Морана сіла на стіл і усміхнулась, поклавши перед собою колоду карт. Її довге чорне волосся, що ніби поглинало світло, спустилось на руки, мов змії, а темні очі чаїли в своїх глибинах силу і

Ерза прокинулась посеред глухої ночі. Як сполохана сиза пташка, вона відкинула ковдру, розкинувши білі крила-рукави своєї нічної сорочки. Темрява у її кімнаті клубочилась, наче кішка в ногах господаря. Густі хмари затягнули небо, не залишивши навіть і натяку на світло. Та погляд жінки був прикутий лише до одного: на полиці, по-під стіною, стояв ряд пустих, маленьких пляшечок, а в одній із них раптом запульсував яскравий, жовтий вогник. Вона втупилась в нього очима і відчула, як мороз пройшовся по шкірі. Вони тут! - вигукнула вона і босоніж зіскочила з ліжка на підлогу. Жінка кинулась до

Сонце гралось у переливах гірського струмка, схованого у багряному лісі. Вода хлюпотіла і розсіювала бризками легку прохолоду між камінням, тому в яру було завжди волого і мокро. Так свіжо, після теплих сонячних днів. Тут можна було сховатись між густих кленових крон, листя яких потроху осипалось червоним килимом під ноги. Бйорн озирнувся довкола… Він знав це місце. Вони бігали тут із Алом,будучи ще малими хлопчиськами. Раптом його шарпнули за рукав і він повернувся. Перед ним стояв Ал. Йому було років десять. Рудий, поцяткований ластовинням, без одного переднього зуба. Він випав, бо був

Бути безсмертною - цікаво перші тисячоліття. Далі - стає нудно. Нестерпно нудно, до оніміння в животі. Морана зітхнула, повільно опускаючись на вершину високої колони, свого зруйнованого святилища. Темрява навколо розсіялась, наче вислизаючи з під тіла богині. Втікаючи, наче шкодливий кіт, у передчутті чогось не хорошого. Що ж ми будемо робити сьогодні? - вголос запитала вона, підіймаючи голову до миготливих душ над нею. - Одне і те ж щоразу? Заскочимо до живих, глянемо що в них там і як? Поблудимо якимись невідомими місцинами? Богиня розсміялась сама із себе. Кого я дурю? “Невідомі

Вечір опускав сонце за горизонт, ніби силою притискаючи його до небокраю. А те, в свою чергу, неохоче кидало останні промені у вікна бібліотеки, чіпляючись за крихку надію. Ерза відвела від нього погляд, як тільки воно зникло - на душі з'явилося дивне передчуття... Тепер треба було повертатися до роботи: в її магічній кухні на неї чекав еліксир, який треба було допрацювати і перевірити два зілля із сувою, що вона щойно знайшла на полицях бібліотеки Фріда. Зібрати усе, що вона назбирала упродовж життя аби передати у правильні руки. Жінка сиділа за столом, заваленим рукописами, сувоями і

Їх завжди було двоє. Дві сестри. Дві долі. Одна історія. Дзвінкий дитячий сміх розливався між дерев. Вони, як завжди, гралися у саду, після обіду. Ласкаве сонце пробивалось крізь соковиті крони яблуневого саду. Зелене листя давало прохолодний затінок, в якому можна було сховатися і перепочити. Вітер, ніжний і ласкавий, куйовдив волосся дівчат, що наввипередки бігли до незримої цілі. Одна – була світла, мов сонце, інша – темна, як ніч. Одна виважена і справедлива, інша – хитра і непосидюча. Та незважаючи на цю несхожість, вони все-одно були нерозлучні. Ніхто і ніколи не бачив їх окремо.

Сполошена власним криком Ерза ніяк не могла вгамувати власне серцебиття. Все навколо здавалось таким нереальним, ніби досі зануреним у страшний сон. Тепер вони снились їй ще частіше ніж зазвичай і це змушувало шукати все нові і нові шляхи, як подолати неминуче… Сонце розсіювалось у густих хмарах і наповнювало кімнату світлом, як білим туманом. Густим, наче молоко. Воно стелилось по-між застиглих у часі книг, що чекали на полицях, поміж пустих і повних скляних баночок із відварами, що стояли на столі, поміж зотлілого вугілля під чорним, обпаленим чаном. Ерза спустила ноги із ліжка і глибоко

Чи є життя після смерті ? Чи є любов після зради коли такий біль нестерпний що навіть плач не зарадить ? Похмурі хмари розряди мовчать на питання вперті : " Чия любов після зради ? " " Що є після смерті ? "

Бйорн прокинувся під вечір від чужого галасу. Він сонно припіднявся на ліжку і одним розплющеним оком зиркнув у бік Ала. Той спав на сусідньому ліжку мертвим сном, пускаючи слину на подушку. Руде волосся, у сутінках, стирчало вусібіч, як полум’я у багатті. Після вчорашнього аншлагу у цьому гостьовому дворі, вони ледь доповзли під ранок на другий поверх, до своєї кімнати. А все тому, що спершу відіграли увесь свій репертуар, а потім Ал напився, як остання собака, і приставав до котроїсь із дівчат. За це і відхопив смачного ляпаса, але добре, що обличчя навіть не підпухло. Часом Бйорну

Морана лежала на спині, оповита чорним туманом. Він клубочився навколо неї, наче муркотливий кіт, біля господарки – легко торкаючись її блідого обличчя, огортаючи шию і зникаючи від найменшого поруху. Богиня примружилась і витягнула руку вверх, перебираючи пальцями невидимі струни. Над нею майоріло Небесне Полотно. Воно миготіло міріадами людських душ. І, здавалось, що ці душі були так близько, тільки руку протягни і можна вхопити котрусь із них. Якісь сяяли яскравіше, якість – тьмяніше. Але усі вони чекали свого часу, аби забути усе своє земне, відновитися і знову повернутися у світ живих,