Щось якось не так і не те, Та мабуть то винне натхнення... Усі повертають тебе І кажуть, що то не для тебе. Та ми з вами з разу у раз Вертаємось до душі суті. Ми райдуги з кольором часу, Ми творчість у плоті, що скуті. І як би життя не збивало, Ковтаючи нас з головою. Ми знову і знов випливали, Аби просто бути собою. Наша суть - Сьюзен Муз.

Він казав ночами - я придбаю нам двом той маленький дім, З білими стінами, відкритими балконами, дахом карминно-червоним, І поруч буде маленький сад, а десь далі стоятиме млин, Аби тобі було що замальовувати акварелями до альбому. Нам у тому домі буде разом тепло, буде солодко так жити вдвох, А потім втрьох, а може іще вчотирьох, тут як сама захочеш, Але ти знай, що я кохатиму наших дітей більше

На Купала У воді на заводі дівчата купались, Зорі там прозорії в воді відбивались. І горіло, і палало багаття велике Співи звідусіль лунали, і лякали дике. Як на свята, на Купала Зоря тай заходить, То там хлопці і дівчата хороводи водять. По воді, та по прозорій вінки пропливають, Їх дівчата заплітають, та в річку пускають. Як на свято, на Купала молодь все танцює, Через вогнища стрибає, нічечку

Однажды человеку ты повереш И осознаешь жизнь сполна Что есть такие люди Которым нельзя верить И душу открывать Они того не стоят Они пустышки И болтуны Не более того Когда им выгодно, удобно Надев актера маску на себя Получат все чего хотят И свалят Так вот Открой глаза Сними очки И не идеальзируй Того, кто просто врал Чтоб ты поверила И выброси из головы Всю дурь и мысли про него Он недостоин

*Різдвяний шкодник* Хочеться ласенького на різдво мені, Сяду я тихесенько вдома на вікні. Поряд стоїть мисочка, радість для життя. То смачна, бабусина, запашна кутя. Я до ней підсунувся з ложкою в руці, За вікном купаються в снігу горобці... Кіт на них не дивиться, тихо ловить гав, Ну а я до мисочки передчас пристав. Ложкою зачерпую радість по життю, Я краду бабусину, запашну кутю. Вже й

Я вишиваю нитками безсоння цнотливий ранок. Знову, наче вперше. Хоч місяць небом мандри не завершив і краплі ночі ще на підвіконні. У голку засиляю перший промінь - хрупкий, сором'язливий і тендітний. В чеканні чуда у порі досвітній стоять ліси, сумні і нерухомі. Рожеву нитку покладу на обрій, осоння ясно загаптую сріблом, по травах роси кину дрібно-дрібно, розсиплю заходом останні зорі.

Почуй мене через спів твоїх хуртовин, через безодню води і солі, через сотні імен і моїх забутих провин, замкнутих в колі моєї долі. Ти почуй мене через безсоння моїх ночей, через річок, озер прозорість. Поки все мине, непомітно в море стече, ставши рядками нових історій. Ти почуй мене у нічній розмові зірок, через туману вологий смуток. ...Грає полонез, наче роблю в безодню крок - п'ю, як вино,

Когда тебе добили душу Разбили сердце на куски Когда жестоко обманули И кинули не сказав прости Я не люблю и не любил И никогда не полюблю Вопрос зачем или ради чего? Я не пойму Если не нужна И не любил И никогда ты не полюбишь Зачем так близко был Ответ один Он просто зверь А зверям чужды чуства

Расскажу о тебе, всем на планете Моё слово найдёт, конец света. Сквозь туман дойду, до рассвета И под утро, твой голос, ослепнет. С первым снегом уснут, все поэты Ближе к лету, проснутся сюжеты, И весной, тебя будто, узнают Осень снова заставит, сгореть всех. Лишь во сне, миру снятся, моменты Где нет боли, нет страха, на свете. Как запомнить те дни, где закаты Безвозвратно, уходят на небо. Я буду

Тихий вечер и май за окном Во дворе, снова ветер гуляет. Я напьюсь, наверное, вновь Мою душу, она не узнает. Год назад, показалось началом Лишних слов, добавить нельзя. Тишина, ведь всех, понимает Безвозвратно, губит глаза. Стынет в чашке, холодный туман Ветер тело, рукою пинает Точно знаю, а может, вернусь Тихо сердце прошепчет *скучаю*. Лишь в тоске, рождается грусть Сотни слов, она заменяет

Если вдруг, не сойдутся дороги И луна, тихо скажет *прости*. Я тебя, никогда, не забуду Не смогу, я тебя, позабыть. Тёплый ветер, расправит объятья И на небе, дремлет луна. Только вечность, меня, не забудет Лишь под утро, вспомнит она. Сколько было, прекрасных мгновений Ярких снов, где смеются глаза. Ожила вдруг, старая память Столько лет, скучала она. И скучать можно, только, за прошлым.

Пожалуйста, поглоти мой крик гром, Я с тобой рассчитаюсь потом, Я тебе подарю свои мечты, Что созвездием строятся в нечто. Пусть утихнут все галки и чайки, Пусть мир станет немым на секунды, Я отплачу сполна, дай мне только услышать себя. В бешеном танце будней, смой мои печали, Я так отчаянно, желаю услышать себя. Пускай умолкнут все птицы мира, Пусть ветер не бьёт будет вне эфира. Пусть то что