— А ремонт?.. — Зробимо самі. Я й брат. Вона зітхнула, але все ж усміхнулася. — І все ж, Толю… дозволь мені представити тобі свою нову помічницю. В рамках проекту «Ідеальна жінка-робот». Він обережно розплющив повіки — і завмер. Перед ним стояла новенька, ще запакована в коробку, помаранчева мультиварка.

Спамта Вздовж дороги двома лініями по обидва боки тополі скидали пух. Свіжий ранковий вітер після сурової зими заколисував підвісні горщики з квітами на маминому балконі. Бовтаючи ногами, з високого стільця я підставляла обличчя сонячним променям з вікна і поглинала бутерброди. В двері хтось забарабанив, бутерброди довелося відкласти. —ти довго збираєшся ще вовузитись?! Хапай свої “башмачкі”, нас вже хлопці чекають! Я поспіхом стрибнула у чоботи і накинула куртку, нічого не заперечуючи ми летіли свіжопофарбованим під’їздом до низу, на підвіконнях стояли вазони. Ми вилетіли, відхекуючись, як

щука Серпень догорав, поступаючись осінньому пануванню над безтурботністю і маленькими дітьми, що тужитимуть за спекою, але з нетерпінням чекають на зиму, і казковий сніг. Відволікшись: у затінку, сховавшись у найпрохолодніший куточок їй добре видно, як сонце повільно зникає, вимальовуючи на горизонті свинок в колір картин найщасливіших спогадів. Квіти вплітаються у вінок легко, як в радіо простір вплітається нова ведуча і всі замиловано слухають її голос, погоджуються з кожним словом, вимальовуючи в голові образ найгарнішої. Разом із радіо щось бубоніла і хрумала яблуком (ім'я) —заплющ

Білий Жінка чесала і смикала довге попелясте волосся, яке слухняно вкладалося у її старих, проте вправних руках. у дзеркалі сиділа молода, підтягнута та ніжна красуня. —я страшенно переживаю! —пані, не варто. усе приходить з досвідом, тим більше—ви така мила- її руки ніжно вкладали одне пасмо за іншим, аж доки гребінець не зачепився —що це... мак? —..перепрошую. —звідки він? -та, що сиділа знітилась і намагалась сховати очі відвернувши голову —не соромтесь мене, будь ласка -жінка ніжно повернула її назад, поглядом до свого відображення, і продовжила: —ви виглядаєте, як справжня наречена!

Тоша. події одного дня Вечір буднього дня, ймовірно, це п’ятниця. Білий ПАЗ в смужку випльовує парубка. Той неквапливо оглядає пусту зупинку, і робить висновок: “треба покурити” тому йде до найближчого генделика, який своїм світлом, на напів-проглядній вулиці нагадує наживку для нічних метеликів. В наливайці (адже інакше не назвеш) гомін: троє чоловіків з цигарками одразу зустріли хлопця важкими поглядами, які ймовірно, благали не заходити. Власники магазину про дизайнерів інтер’єру і простору чули лише по радіо в 91, коли говорили в принципі про що попало. Великий холодильник з тушами

циган Рама з картиною була самотнім вікном у паралельний світ, у ній, хлопець схилився в благоговінні, і у вдячності приймав присягу на колінах, стаючи на дорогу шляхетного лицаря. Простір навколо виявляв привітність: вкладена на підлозі плитка відбивала тепле освітлення люстри. Це місце, зазвичай людне, зараз лінувалося, поки декілька відвідувачів сонно розглядати незліченні картини. Дівчина, з рудуватим довгим волоссям, зачаровано оглядала картину, доки поряд з нею стояв висковий хлопець. А тоді звернулася: —хіба це не ми? Дивись які вони.. Благочестиві? —радше, врівноваженні та смирні.

Гвоздодеру найціннішим моїм спогадом до віку залишиться цей: Мені було п’ять, і одного серпневого ранку, мама взяла мене за руку, в цілому нічого не пояснюючи. Десь хвилин зо тридцять ми минали знайомий район, Ми йшли так, доки не вийшли до лісу, я і не помітила, як скінчився асфальт, і почалася стежка. Ліс був сповнений фарб та відчуттів, запах хої витіснив мамині парфуми. Ми зупинились на привал, сховавшись у затінку дерева, і зі своєї, як здавалось в дитинстві, бездонної сумки мама дістала канапки, та чай в синьому термосі. Біля нас, диким розсипом то тут, тот там квіти тягнулись до сонця.

севі —я зв'язав собі канат з тряпок санітарки, і як справжня принцеса кинувся одразу до тебе! -льодяні хвилі розбивались об бетонні плити набережної, а через густий туман було видно хіба що поодиноких рибалок, які схилились на своїх розкладних стільцях завмерши в одній позі і чекали. —хіба ловить зараз риба? -пошепки спитав хлопець в свого друга. той мовчав, якийсь час непомітно перебираючи у карманах буси. а потім все ж сказав: —я розумію їх. може. це таке хобі, сидіти собі просто посеред міста з вудкою у руках і знати, що буде далі, що ти повернешся до своєї дружини.. можливо дітей. а

Мої думки відкладаються личинками десь у іншому куті моєї спальні. Вони лежать там, згорнувшись у бліді клубки, і здаються неживими. Якщо робити вигляд, що їх не існує, якийсь час вони і справді ніби мертві. Але варто лише на мить втратити пильність, і вони починають ворушитися. Я відчуваю це кожною клітиною свого тіла. Личинки повільно линяють, темнішають, твердішають. У тиші вони доростають до комах, розправляють тонкі крила і збиваються в рій. І тоді починається нав'язливе дзижчання, таке, що пробирається в самі хащі мозку. Я все ще намагаюся тримати їх на відстані, бо іноді краще

Вчергове не дочекавшись автобуса сіла написати відгук про 62 маршрут, автобус, що курсує наймальовничішими місцями Києва. Серйозно, це, мабуть, один з найгарніших маршрутів міста, виїжджає з Національного ботанічного парка Гришка, через Арсенальну на Хрещатик, Європейську площу і вниз, Володимирською гіркою на Поділ. Йому можна дозволити мати характер, його можна зрозуміти, коли він не хоче їхати вчасно, і просто губиться десь на маршруті. Підозрюю, що десь на Володимирській гірці зрозумівши, що йому набридла одноманітність він може виїхати на Набережну і помилуватись Дніпром, взяти каву на

Електричка зі скрипом набирала швидкість тягнучи своє важке, металеве тіло за межі перону. Бабуся, що зайшла до вагону, підсіла до мовчазної і стомленої компанії, перша завела розмову: —куди їде молодь? Двоє дівчат переглянулись між собою, але замість них відповіла Вільте: —до чиповичів, на дачу —як пощастило! Я теж їду в Чоповичі. А де ваша дача? —жінка підсунулася вперед, аби краще почути співрозмовницю —в загреблі, там зовсім трохи пішки. Ліс гарний, і річка чиста Жінка округлила очі та перепитала, куди вони їдуть —в за-гре-блю —діти, та ви зовсім подуріли! Неможна вам туди Вільте, і інші

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ: ПРИСМЕРК ЛЮДСТВА Повітря в Модульі-7 мало присмак іржі та втоми. Влад прокинувся за п’ять хвилин до того як спрацювали реле освітлення. В його каюті, розміром три на два метри, панувала абсолютна темрява, яку порушувало лише слабке зеленувате мерехтіння індикатора на системі очищення повітря. Цей звук — низьке, ледь чутне гудіння вентиляторів — був колисковою для останніх представників людства. Якщо він затихне, через чотири години вони всі стануть частиною вічної мерзлоти. Він спустив ноги на холодну металеву підлогу. Холод тут був не ворогом, а сусідом. Він пробивався крізь