Вчергове не дочекавшись автобуса сіла написати відгук про 62 маршрут, автобус, що курсує наймальовничішими місцями Києва. Серйозно, це, мабуть, один з найгарніших маршрутів міста, виїжджає з Національного ботанічного парка Гришка, через Арсенальну на Хрещатик, Європейську площу і вниз, Володимирською гіркою на Поділ. Йому можна дозволити мати характер, його можна зрозуміти, коли він не хоче їхати вчасно, і просто губиться десь на маршруті. Підозрюю, що десь на Володимирській гірці зрозумівши, що йому набридла одноманітність він може виїхати на Набережну і помилуватись Дніпром, взяти каву на

Одразу хочу повідомити, це не згенерована і не вигадана історія. Це історія, яку я пережила і переживаю досі. Я зрозуміла що потрібно записати й викласти цю історію хоч кудись, щоб від неї звільнитись і поставити крапку. “Ти ричала уві сні як демон, і щось шепотіла” - отакий “добрий ранок” від мого чулувіка, а на краєчку свідомості ще мерехтить відчуття жаху, хоча снилась команда ПЖ і як ми влаштовували якусь благодійну вечерю. В цей час саме військові і такі діячі-волонтери як ПЖ тримають мою кукуху, думаю мозок це прекрасно знає і закриває таким чином мою тривогу і страх. Також для своєї

Літаки летять з бази на базу. Навіть у таку вітряну погоду, коли я, стоячи на вокзалі, ледве тримаюсь на ногах. А вони пливуть у небі, достатньо низько, щоб я бачила, як на їхніх крилах мерехтять вогні. Гори, як завжди, непохитні. Вони не дивуються цій миті, лише споглядають мовчазно. Повз мене пролітає черговий потяг. Що таке свобода? У навушниках лунає улюблена пісня. Вітер плутає волосся, і разом із ним у голову залітають щасливі думки. Я записую все, навіть зараз, коли холод обпікає пальці. Усе є свободою. Я хапаю її руками й надаю їй сенс. Іноді це буває непросто. Хочеться вірити, що

Париж — місто контрастів, де романтичні вулички сусідять з тіньовими справами, а розкішні будівлі приховують глибокі соціальні прірви. За блиском і красою цього міста ховається зовсім інша сторона — підпільний світ, поділений на чотири сектори, кожен з яких контролюється впливовою фігурою . Північний Сектор — район заводів і складів, де перетинаються інтереси важкої промисловості та нелегальної торгівлі. Ним керує Луїс “Сталевий” Карреро, бізнесмен, який контролює більшість фабрик і постачань. Тутешні жителі знають: його вплив тримається на страху і жорсткій дисципліні. Східний Сектор —

Проснувшись буденним, сірим ранком, як завжди вмився, заварив кави, одягнув костюм і пішов на роботу. Прийшовши додому прийняв, приготував вечерю, поїв, почистив зуби та ліг спати. Цей день був такий же як і минулий, нічого нового, все той же ранок, все таж робота і все той же сон. Сьогодні мав бути ще один день який не відрізнятиметься від інших. Але щось було не так. Я не міг зрозуміти, що сьогодні пішло не так, де помилка в моєму звичному сценарії. В кінцевому результаті прийшов до простого висновку, це була незначна похибка яка ні на що не впливає. З такими думками я й заснув. Пройшов вже

В світі абсолютної випадковості грань між минулим, теперішнім і майбутнім виглядає абсолютно нечіткою, майже розмитою. При тому, що поняття часу як такого не існує, всі ми думаємо про нього, відчуваючи нестерпний біль і жахіття, радість і надію, невідворотність і передбачуваність, розчарування та піднесення. Час - це все, що має істота під назвою “людина”. Не дуже обнадійливо, якщо виходити з того факту, що такого явища й не існує. Час - це аномалія, іскра, цикл. Ми як істоти біологічні, просто намагаємося упорядкувати наше і без того впорядковане життя. Все у всесвіті слідує своїм законам,

Запис в щоденнику від 7 липня 2022 року Увага! Присутня ненормативна лексика! Намет, до якого мене поселили був наметом для контрактників та мобілізованих. Іншими словами, тут мешкали дорослі мужики, середній вік яких становив 40+ З двадцяти мешканців намету, на момент мого прибуття було всього четверо: дядько Андрій - невисокий чолов’яга років 50 з сивою бородою та добрими очами. Він, як і решта мужиків, в перший день війни зібрав речі і пішов до військомату. Я не пам’ятаю жодного дня, щоб він почував себе добре - проте він не жалівся і тримався гідно. Петро - також дорослий мужчина, на вік

Я зробила іще один ковток. Скоро я помру — я вже була досить п’яна. Я не мислила холодно. Я просто прийняла це як факт. Мене вже нічого не хвилювало і я голосніше включила музику. Я була як зомбі — вже не було жаги виживати. Мені було все одно. Я не хочу жити — це було безглуздо, адже я знала, що не завдам собі шкоди. Я просто не вірила у своє жалюгідне існування. Чому я так довго живу? Треба зробити музику голосніше. Щоб ніякі думки не змогли пробратися через цей п’яний мозок. Треба більше залити в себе алкоголю. Це вже не смішно. Мені погано від думок. Чому натхнення завжди приходить так не

«Засыпай» «Он спал, и он проснулся. Он открыл глаза. И вот, подле его постели стоял чей-то силуэт…» Мэри Шелли «Франкенштейн» «Слушай…». Ты уговариваешь себя, что ты один, что в комнате никого кроме тебя нет, и почти сам начинаешь в это верить, пока не понимаешь, что одной веры в это недостаточно… Шорохи, тени, скрипы, и зловещие силуэты. Если они способны заставить воображение взрослого человека вырисовывать самых страшных монстров из тени простой вешалки то, что и говорить о ребенке восьми лет. Но этой ночью в спальне маленького мальчика появилось, что то еще помимо привычных очертаний

На горищі баби Ганьки запаси їжі перетворювалися на потерть. Мішки з вермішеллю, гречкою та іншою крупою повільно старіли разом із бабкою. Вона мала десять дітей, і натовп онуків. Жодному з них спустити продукти на кухню вона не дозволяла. І навіть коли їстівність продукту зникла, бабця не скасувала недоторканність до темного кута під дахом. Там зберігався порятунок "на чорний день". - Баб Гань, ну який чорний день? - умовляла молодь - Хоч би худобі віддати, бо ці крупи вже ні в чорний, ні в білий день їсти не станемо. - усміхалися на старечу причуду. Баба відмовчувалася.

А знаєш, кожна книга - це історія, яка десь і колись відбулася. І для мене будь-яка книга це як зубна паста. Кожна книга невідома, поки не скуштуєш її. От як ми зазвичай вибираємо зубну пасту? Спочатку на вигляд, потім на запах, а в кінці вже й і на смак. Є зубні пасти, як і книги, що тобі однієї назви хватає щоб зрозуміти, що вона тобі не сподабається. Є такі, що на другому етапі не проходять перевірку. Для пасти це запах, а для книги - це рецензія, коротко про головне, опис сюжету - хто як називає. А є такі, що по всім трьом параметрам підходять. Але завжди залишається присмак в роті. Для

Саша прокинувся на безлюдному острові у повній самотності. Він не пам'ятав, що з ним було вчора і як він тут опинився. І взагалі, мабуть, він нічого не пам'ятав. Звідкісь Саша знав про те що існують такі поняття як “вчора” і “сьогодні”, є такі місця як “безлюдний острів” і цивілізація, але не пам'ятав де він про них дізнався. Саша відчував себе у дуже дивній ситуації, але відкинув в сторону непотрібні думки про пам'ять і спогади вирішив: треба щось робити. Саша піднявся прямо з піску і підійшов до моря. Він довго вдивлявся у воду, щоб розгледіти себе, дізнатись хоча б хто