Я зробила іще один ковток.
Скоро я помру — я вже була досить п’яна.
Я не мислила холодно. Я просто прийняла це як факт. Мене вже нічого не хвилювало і я голосніше включила музику. Я була як зомбі — вже не було жаги виживати. Мені було все одно.
Я не хочу жити — це було безглуздо, адже я знала, що не завдам собі шкоди. Я просто не вірила у своє жалюгідне існування. Чому я так довго живу? Треба зробити музику голосніше. Щоб ніякі думки не змогли пробратися через цей п’яний мозок. Треба більше залити в себе алкоголю. Це вже не смішно. Мені погано від думок. Чому натхнення завжди приходить так не вчасно? Я не достатньо п’яна. Потрібно усе забути. Що ще записати? Так важко написати щось... зрозуміле...
Хочу здохнуть. Мені погано — я не помічаю дрібниць у реальності. І я продовжую це робити. Нехай мій потік думок не зупиняється. Мене ніхто не зупинить. Чому це так відрізняється від сна? Вони ж ніколи не брехали...
Це безглуздо, це — безумство, довіряти комусь. Чому це досі не зрозуміли?
Треба спішити, мої думки плутаються.
«Я втомилася. Я реально втомилася знаходитися у режимі постійного виживання. Це нелегко — боротися із собою. Можливо я просто збожеволіла? Або це просто сон? Я не знаю. Я нічого не знаю: ні про себе, ні про всесвіт. Ніби я все стерла. Я все забула з самого початку. Я знала, що все це даремно. Ти ніколи не зможеш бути ідеальною. І боги теж не ідеальні. Зараз мені погано. Може, через деякий час, прочитавши це знову, я зрозумію що написала нісенітниці. І такого насправді ніколи не було. Але я не буду зупиняти думки, заради такої дрібниці. Мені треба виговоритися. Зараз мої думки схожі на спробу штучного інтелекту написати щось важливе. Хтось назве це натхненням. А хтось скаже — «божевільна, попридумувала тут всякого. Схаменись, і живи спокійно. Як і всі.» Бо всі змирились. І я в їх числі. Але я не бачу сенсу. Та й навіщо він мені? Я хочу абсолютне ніщо. От і все. Ні життя, ні смерті. Вічний сон без думок і переживань. Я відчуваю, що прийшла не туди, де я мала з’явитися. Щось заставило мене погодитися із цим вибором. Так правильно, це не треба забувати. Це пусті слова. І по волі долі я спинюся на цьому місці. Але я не відкидаю варіант, що я знову проснуся. Може, мене заставлять це зробити... Але на цьому етапі я не хочу.
Я справді старалася зупинити це. І пробувала заглушити.
А комусь, вдалося?»
Передсмертна записка готова. Сьогодні я помру. Рішення про самогубство не було спонтанним. Я обдумувала його приблизно місяць. Цього часу було достатньо, щоб рідні та близькі могли зупинити мене. Зрештою, вчора я зустрілася із подругою і дала їй інструкції на випадок, «якщо зі мною щось станеться».
В один прекрасний момент кожен з нас розуміє, що життя — це всього лише життя і ніякого смислового навантаження воно не несе. Все, що створила людина, інакше як дурницею і не назвеш, і власне нікому це не потрібно. В цей момент приходить усвідомлення власної нікчемності, порожнечі... І осяяння — жодного сенсу в житті немає ...
А раз немає сенсу, значить немає і причини, першопричини існування, в такі моменти найсильніші з нас стрибають з дахів, вішаються, ковтають пігулки в небезпечних кількостях, а слабкі починають хандрити, гаснути, і поступово, повільно переходити зі стадії буття в небуття.
Протягом кількох місяців я прокидалася із відчуттям, що цей світ розпався на шматки. Було так погано, що я вирішила, що не хочу жити далі. І я почала обдумувати способи. Не пам’ятаю моменту, коли з’явилася ця думка.
Ні на що не вистачало сил і щось постійно боліло. Наче з тебе зняли шкіру, але життя продовжується. Все перевірили, пролікували, відхилень не знайшли, але дивні відчуття нікуди не зникли.
Я знала, що зі мною щось негаразд, тому всіляко давала своєму оточенню знаки. Але чомусь не могла сказати прямо.
Я намагалася пояснити мамі, що я не в порядку і це серйозніше, ніж просто поганий настрій через важкий період у житті. Але у відповідь я часто чула поради «позитивніше до всього ставитися», «що сталось – те сталось, треба жити далі. Посміхайся, намагайся мислити позитивно». Але це не допомагало. Депресія – це не втома і не поганий настрій, які зникнуть завдяки «позитивнішому ставленню до життя». Людина, яка перебуває у такому стані, не може допомогти собі сама.
Я перестала взагалі що-небудь планувати на майбутнє. Мене питали – що буде за якийсь час, чи кудись поїдемо, чи зробимо щось разом, а мені було байдуже. Думала: що ви там собі говорите, мене це не обходить, бо мене тоді вже не буде.
Сиділа цілими днями вдома і поступово закинула своє хобі, яке взагалі-то тримало мене в колі цікавих людей і давало купу позитивних емоцій та підтримки.
Зараз день, і я їду в місто, щоб закупити все необхідне. Сьогодні можна побалувати себе тортиком. І всеодно, не відчуваю смаку... Я повертаюся в село, беру велосипед, рюкзак з спорядженням і вирушаю в ліс. Коло нього є великий ставок і я задумуюсь чи не змінити свої плани і не втопитися? Але все ж вирушаю за перевіреним маршрутом. Ось і це дерево. Я завершаю приготування і вмикаю музику в навушниках.
Біль... Я задихаюсь! Як болить! Але хіба емоціональний біль не сильніший?..
Мені страшно уявити, що я не впораюся і буду жити далі з цим відчуттям безвиході у власному тілі, коли я через невдалу спробу самогубства стану калікою.
Я вже не можу доглядати за кицькою, вона моя вірна подруга, мені здається, що я причиняю їй тільки шкоду.
Яскраве світло. Воно осліпляє і вже не дає надії на щось хороше.
Постійне фізичне і емоціональне насильство в сім’ї. Через це я завжди переживала, що мене хтось переслідує.
Постійне відчуття дежавю та віщі сни не давали мені спокою.
Father
And
Mother
I
Hate
You!
Вдих. Я лежала на чомусь м’якому. Мох... Це був лише сон? Я розплющила очі. Досі у лісі... Мені не вдалося?
*Хрвуааррр*
Я почала швидко мислити: що це за звук? Тут ніколи не водилося великих диких звірів. Я присіла. Здається ускладнень нема. Я озиралася, в пошуках цього дивного звуку. Невже мене хтось переслідував і врятував? Але чому я нікого не ...
*Кхааарр!*
Я встала. Що це за створіння? Схоже на людину, голе, з гострими зубами і довгими кінцівками... Байдуже, просто звідси утечу. Додому? Чому б і ні. Пхах, додому. Навіть якщо це не передсмертні глюки, мені вже всеодно, тож чому я тремчу? Моя задача все ще не виконана. Я глянула наверх, де мала висіти мотузка... Мала б. Перевела погляд униз — і о, чудо! Мій портфель лежав на місці. Я взяла рюкзак і заглянула туди — там лежали пусті пластинки від ліків.
*Кхааарр!*
Я зжала рюкзак. Цих монстрів стало ще більше. Мені стало погано, від уявлення, як мене заживо роздирають на шматки. Все ж, тікати, було найкращим рішенням. Шкода, що було. Я помітила, як вони готуються до нападу, звужуючи кільце.
«Пригнись!» — я присіла і в цей момент монстр справа упав. Я почала озиратися по сторонам, але нікого не побачила. Тим часом істоти почали по черзі падати. Стоп, чому ж я сама не спробувала їх вбити? Я ж брала з собою ніж!
Хвилина — і я понеслася на монстра попереду мене. Я цілилася йому в груди.
Для мене пронеслася ціла вічність. Я нанесла йому ще пару сильних ударів. Багато крові...
«Вдалося! Він упав!» — я не змогла приховати свої емоції і почала сміятися.
«У тебе божевільна усмішка» — почулося. збоку.
«Це був комплімент?» — сказала я у пустоту — «і взагалі — хто ти?»
