Нікому й нізащо Не дасть він свободи ніколи. Він жартами тебе, Як кожного з нас, Як дітей — система, Як партія — думку, Не дасть він тобі Жити без смутку. Поки є він — Не буде сили. Нікотин просякне У твої вени та жили, У груди до тебе залізе, Він забирає усе, Дарує хвилину — Ти будеш мрійливим, Маритимеш про завтрашні ночі. А їх не настане Без наступної дози... На цьому кінець Твого існування, Тож не плекай надію На марні сподівання. Мансуров Артур

Залежність — штука є страшна, Маскована це форма зла. Щоб з нею жити, Треба гроші мати, А відмовлятись від неї тяжко, Бо дуже манить іще раз Увібрати крайній косяк диму. Ти відчуваєш, Як голова колом ходить, Серце калатає І тиск до неба підліта. В моїх легенях — історія життя, Тяжкого, розбитого романсу. Його не виліковує Ані усмішка твоя, Ні пристрасть до яскравого життя. Тільки наступна сигарета Змушує писати затуманені куплети. Мансуров Артур

Луму. Останніми днями я почувався спустошеним. Мій звір ніби втратив щось важливе — не міг заспокоїтися. Я теж. Сумував. За тією шаленою вовчицею. З гордовитим поглядом сірих очей, холодніших за лід. З непокірним, впертим норовом, який так і хочеться приборкати. Справжня незалежна вовчиця. Невже та навіжена — моя Єдина? Коли Вуму повернувся додому, я дрімав. Він увірвався у двері й, посміхаючись, спитав: — Прогулюєш роботу? — Ні. Зустріч закінчилася. А на сьогодні в мене більше немає справ. — Отже, байдикуєш. — Дрімаю. — А я до тебе з новинами, — сказав Вуму, вмощуючись у крісло. Від його

Розділ 2. Місяць тому Яскравий повний місяць світив у вікно, натякаючи на те, що нічка сьогодні буде та, що треба. Вамі-Боро вже відчувала, як її вовчиця вовтузиться і гарчить, проситься вирватися на волю. — Ще трохи, дівчинко, ще трохи та ти зможеш набігатися досхочу! — прошепотіла вона заспокоюючи звіра. Щоб бути повноцінним перевертнем, потрібно хоча б у повний місяць давати своєму звірові свободу. У зграї майже всі так робили, окрім старих Гарчів. Ті, надаючи перевагу звіру над людиною, оберталися на вовків кожного дня. Страшне видовище. Здичавілі перевертні. Скуйовджене довге волосся

Дива іноді трапляються. «Маленька брехня — це не брехня», — думав Валера. Бо іноді, особливо коли трапиться щось погане, краще вже трохи прибрехати, ніж казати болючу правду. Ось, як сьогодні, наприклад. Вибіг Валера на вулицю під час перерви — і вся юрба за ним! І ну штовхатися! Він гепнувся! Проїхався по асфальту, аж іскри летять. Куртка — трісь! — і готово. Хіба ж Валера винен? Звісно ж ні. Але мамі цього не поясниш. Вона скаже, що треба було почекати, а не бігти, як на пожежу. А от якщо трішечки, ну зовсім небагато, збрехати. Сказати, наприклад, що курточку, порвав, бо випадково зачепився

Скажені. Шукачі правди Розділ 1. Пролог Вамі-Боро лежала на землі. Не мала сил підняти голову. Все довкола пливло, спотворювалося у каламутному мареві болю. Тіло здригалося від кожного імпульсу — пекучого, глибокого, невпинного. Це сталося. Її позбавили вовчиці. Тягнули «по живому». Навіть дурман- трави не дали, щоб забутися. Тримали силоміць. Четверо. З них дівчина знала лише двох, батькових підлеглих. Інші двоє. Страшні. Напівбожевільні. Дикі. І не звіри, і не люди. Здичавілі перевертні. Вовчиця пручалася, гарчала, не йшла на поклик — налякана, змучена, виснажена. Каратель нашіптував

— А ремонт?.. — Зробимо самі. Я й брат. Вона зітхнула, але все ж усміхнулася. — І все ж, Толю… дозволь мені представити тобі свою нову помічницю. В рамках проекту «Ідеальна жінка-робот». Він обережно розплющив повіки — і завмер. Перед ним стояла новенька, ще запакована в коробку, помаранчева мультиварка.

Під струнким оливковим деревом, Над освітленим місяцем берегом, Я цілую твою ніжну шию, устелену Теплим сяйвом. І, почувши хвилі, Мимоліть зʼявляється в памʼяті, Як цілувала Я руки простягнуті До Мене Твої, вже тисячі років тому. Й раз за разом бʼється об камені Вода чорна, і під твоє схвалення Девʼятий вал штовхає і звалює З ніг мене, і стою на колінах у піску.

Можливо, якби змалечку я Бачила, як верблюди незрушно Ковтають колючки бездушні, Як їх товсту шкіру обпалює Безжалісне сонце Аравії, Тоді б я писала уміло Вірші тобі справа наліво. Та ростив мене інший світ, Тож пишу я від серця на схід. Мені не знайомі пустелі Сіро-брунатні пастелі. Бачиш у чому проблема? Залена я, зовсім зелена.

Немає більше наших, Немає тут чужих. Більше не спитаєш, Який печуть пиріг. Немає більше неба, Немає тут землі. Вони тут все пожерли, Немає куди йти. Навколо озирнися — Всюди допалки вогню. Не підходьте близько, Бо радіація у кисні. Все це, як там кажуть, — Форма піклування, Любові, допомоги, Братського сприяння. Бачиш там сусіда? Наполовину спалений. А бач його дружину? Сидить десь з головою. І там оно людина Йде без рук і ніг. І я ще нагадаю: Боляче усім, Хоронити друзів, Знайомих, Найрідніших. Ось це все, як там кажуть, — Просто помилились. Та я вам обіцяю: Вони влучили у ціль. Не питайте

Ти маниш мене, Мов бузок навесні. Та квітку твою зривати не можна, Бо це незаконно, Та й штраф немалий. Та таку красу Тяжко просто лишити — Я мушу хоча б якось її зберегти: У пам'яті своїй Чи телефонній... Неважливо! Головне, що по секрету Я все одно зриваю Бузкові букети. Мансуров Артур

Коло за колом, Гуляючи вулицями, Я бачу людей — Видно їх усмішки. Ким вони є? Яка у них сила? Хто з вас співак, Поет чи актор? Який ти діяч? Який в тобі сенс? Подайте цей знак, Відгукніться на крик! Я прошу, я мушу Знати, що є насправді, Що не відлюдник з дурними рядками, А також людина, як кожен із вас. Я хочу свій вірш зачитати сміливо, З листочком в руках, І посеред площі, Не відчувати сором, За те ким я є, А просто віддатись моменту життя... Тож прошу я вас: відгукніться на душу, Скажіть, що людяним бути я мушу. Мансуров Артур