циган Рама з картиною була самотнім вікном у паралельний світ, у ній, хлопець схилився в благоговінні, і у вдячності приймав присягу на колінах, стаючи на дорогу шляхетного лицаря. Простір навколо виявляв привітність: вкладена на підлозі плитка відбивала тепле освітлення люстри. Це місце, зазвичай людне, зараз лінувалося, поки декілька відвідувачів сонно розглядати незліченні картини. Дівчина, з рудуватим довгим волоссям, зачаровано оглядала картину, доки поряд з нею стояв висковий хлопець. А тоді звернулася: —хіба це не ми? Дивись які вони.. Благочестиві? —радше, врівноваженні та смирні.

Гвоздодеру найціннішим моїм спогадом до віку залишиться цей: Мені було п’ять, і одного серпневого ранку, мама взяла мене за руку, в цілому нічого не пояснюючи. Десь хвилин зо тридцять ми минали знайомий район, Ми йшли так, доки не вийшли до лісу, я і не помітила, як скінчився асфальт, і почалася стежка. Ліс був сповнений фарб та відчуттів, запах хої витіснив мамині парфуми. Ми зупинились на привал, сховавшись у затінку дерева, і зі своєї, як здавалось в дитинстві, бездонної сумки мама дістала канапки, та чай в синьому термосі. Біля нас, диким розсипом то тут, тот там квіти тягнулись до сонця.

севі —я зв'язав собі канат з тряпок санітарки, і як справжня принцеса кинувся одразу до тебе! -льодяні хвилі розбивались об бетонні плити набережної, а через густий туман було видно хіба що поодиноких рибалок, які схилились на своїх розкладних стільцях завмерши в одній позі і чекали. —хіба ловить зараз риба? -пошепки спитав хлопець в свого друга. той мовчав, якийсь час непомітно перебираючи у карманах буси. а потім все ж сказав: —я розумію їх. може. це таке хобі, сидіти собі просто посеред міста з вудкою у руках і знати, що буде далі, що ти повернешся до своєї дружини.. можливо дітей. а

Мої думки відкладаються личинками десь у іншому куті моєї спальні. Вони лежать там, згорнувшись у бліді клубки, і здаються неживими. Якщо робити вигляд, що їх не існує, якийсь час вони і справді ніби мертві. Але варто лише на мить втратити пильність, і вони починають ворушитися. Я відчуваю це кожною клітиною свого тіла. Личинки повільно линяють, темнішають, твердішають. У тиші вони доростають до комах, розправляють тонкі крила і збиваються в рій. І тоді починається нав'язливе дзижчання, таке, що пробирається в самі хащі мозку. Я все ще намагаюся тримати їх на відстані, бо іноді краще

О красна панно, Чи знаєте, як я себе почуваю? Чесно кажучи, Я на це чіткої відповіді І сам не маю, Але певні здогадки я вам все ж таки на співаю. Я втомився, чесно втомили люди, Але дехто з них мене рятує. Радий бачити посмішку на вустах, Радий бачити щирість в очах. Хотів би дарувати натхнення і надію теж Тому все одно хотів би взяти приклад З однієї дуже красномовної персони з минулого. Вона свого часу так само говорила: «Хтось комусь цікавий, не байдужий, хтось комусь подобається і комусь дуже сильно хочеться когось обійняти». Мансуров Артур

Вона унікальна, Очі її — неповторні, Вуста її — незрівнянні, Рухи її такі плавні. О, вона унікальна І мені огидна. Як побачу її ненависний погляд — Я хочу блювати. Як почую рухи її губ — Я хочу ридати. Як постане вона переді мною — Я хочу кричати. О так, вона унікальна, Неповторно незрівнянна, І вона — отруйна. Не намагайся їй щось сказати — Вона не почує. Не намагайся для неї щось зробити — Вона не відчує. Лишень охоче прокине тебе і зуроче. Тож, любий мій друже, Не підкоряйся і не піддавайся, Прошу, тільки від неї ти відбивайся. Бо вона унікальна, Так, звісно ж бо, вона унікальна...

Вчергове не дочекавшись автобуса сіла написати відгук про 62 маршрут, автобус, що курсує наймальовничішими місцями Києва. Серйозно, це, мабуть, один з найгарніших маршрутів міста, виїжджає з Національного ботанічного парка Гришка, через Арсенальну на Хрещатик, Європейську площу і вниз, Володимирською гіркою на Поділ. Йому можна дозволити мати характер, його можна зрозуміти, коли він не хоче їхати вчасно, і просто губиться десь на маршруті. Підозрюю, що десь на Володимирській гірці зрозумівши, що йому набридла одноманітність він може виїхати на Набережну і помилуватись Дніпром, взяти каву на

Електричка зі скрипом набирала швидкість тягнучи своє важке, металеве тіло за межі перону. Бабуся, що зайшла до вагону, підсіла до мовчазної і стомленої компанії, перша завела розмову: —куди їде молодь? Двоє дівчат переглянулись між собою, але замість них відповіла Вільте: —до чиповичів, на дачу —як пощастило! Я теж їду в Чоповичі. А де ваша дача? —жінка підсунулася вперед, аби краще почути співрозмовницю —в загреблі, там зовсім трохи пішки. Ліс гарний, і річка чиста Жінка округлила очі та перепитала, куди вони їдуть —в за-гре-блю —діти, та ви зовсім подуріли! Неможна вам туди Вільте, і інші

‎Приятель, уезжая в Канаду, оставил собственные переводы поэзии венгерской поэтессы Шанды Пуэцоши (Будапешт) из ее цикла "Хламидиоз" (1989-1991). Просил представить общественности. Публикую. ‎ ‎У Толика и Шанды всё просто замечательно. Так что, говорить, особо, и не о чем - чтоб не испортить. И я продолжу публикацию поэтических зарисовок Шанды в переводе её мужа. ‎ ‎"Девичник", 1991 (Перевод - Анатолий Ващенин) ‎ ‎У кого-то... День идёт за два... У других... Неделя мимо... Месяц... Год... Я из вторых... Которые не замечают... Ничего... И этот праздник... Девичник... Все

в ці дні бабака спекотні, як пекло вологі, як губи нескінченні, наче ріка що вийшла з берегів чи пустилася берега чую, як торохкотять кулемети чую виходи, влучення й збиття чую, як поранене місто скориставшись вдалим моментом скинувши кайданки сум’яття промиває на тілі своєму абсцеси абсентом в ці дні, коли жахи лелеки марабу — це й твої жахи в ці дні, коли скрегіт металу об метал — це й твоїх зубів скрегіт найчіткіше відчуваю, що живу попри сни уві сні й наяву попри сонця беззвучний регіт в ці дні бабака липкі, наче паща мухоловки венериної брудні, наче спогади землі обпаленої прагнув

‎Приятель, уезжая в Канаду, оставил собственные переводы поэзии венгерской поэтессы Шанды Пуэцоши (Будапешт) из ее цикла "Хламидиоз" (1989-1991). Просил представить общественности. Публикую. ‎ ‎Давно, давно не извещал я вас о судьбе Толика. Как и не делился творчеством Шанды. А Толик... И здесь не обойтись без фирменных троеточий Шанды Ващениной (да, да!)... Как вы понимаете - жив, здоров и совершенно счастлив. Толик и Шанда вместе! Остались в Канаде и вместе же работают на "Кэнедиэн Стил". Благодать. А вот я совсем наоборот - развелся. Так что ж... Не знаешь, где найдешь,

Тенета ласкаві, мов бурі ясні, Чому Ти не сходиш, Сонце в вікні? Чом кроки не робиш До мене навпроти? Чом сни мої щирі, Але до болі жорстокі? Чому ми не плачемо вдвох, Чому я сміюся одна? Чому у твоїх очах вічна пітьма? Де лід, що вогнем своїм маю топити? Де крига, по якій не варто ходити? Де сходинки, що до зірок ведуть кожного? Де пташки, що пісню співають кожному? Не прокинулись і не зівʼянуть. Буде мить, І вони точно повстануть. Не прямим кутом, можливо — похилою, Та все одно, для Тебе одного, Віч-на-віч я завжди буду красивою. Для пісень, які не почули, Для доріг, якими не пройшлися, Для