Схожі публікації
Гвоздодеру
найціннішим моїм спогадом до віку залишиться цей:
Мені було п’ять, і одного серпневого ранку, мама взяла мене за руку, в цілому нічого не пояснюючи. Десь хвилин зо тридцять ми минали знайомий район, Ми йшли так, доки не вийшли до лісу, я і не помітила, як скінчився асфальт, і почалася стежка. Ліс був сповнений фарб та відчуттів, запах хої витіснив мамині парфуми. Ми зупинились на привал, сховавшись у затінку дерева, і зі своєї, як здавалось в дитинстві, бездонної сумки мама дістала канапки, та чай в синьому термосі. Біля нас, диким розсипом то тут, тот там квіти тягнулись до сонця. Спершись на дерево, і підклавши собі руки, її очі з часом поволі стулялися, але я постійно вибивала її зі сну балачками: небо виказувало блакить і я одразу згадала про будинок, на вулиці старого міста. Сплеснувши крилами пролетіла птаха, я побачила лише темні обриси крилатої фігури, але мама розгледіла ліпше, і сказала:
—це сойка. Сойки приносять щастя та свободу.
—правда? А звідки ти знаєш?
—ми з бабусею колись давно теж ходили у цей ліс вона розповіла мені. – позіхнувши, наче кішка, мама знову заплющила очі, її дихання стало рівномірним. А я все думала: “невже дійсно щастя?” для мене, нагадаю, п’ятирічної справжнім щастям, на диво, були не солодощі чи іграшки, а щастя батьків. висновок був таким: усі чемні дітки знають: перед тим, як загадувати бажання, рибку треба спіймати. Отож, вистеживши сойчине гніздо, я, як майстер з підкорення усіх дерев у бабусиному садку, майстерно, і абсолютно без перешкод, опинилась майже на вершині. І там-таки виявилось, що я не врахувала двух речей. Перше: птаха всміхалася не мені у руках, і навіть не у своєму гніздечку, а на сусідньому дереві, явно глузуючи. І друге: попри таку незначну поразку у мене б ще лишався шанс повернутися. Проте, поглянувши вниз, я зрозуміла, що така висота одним рухом не долається. Але, попри це, я зібралась, та стрибнула. Чи то дерево було справді високим, чи то я, летіла не дуже поспішаючи. Але єдине: приземлення було м’яким, завдяки купі моху, на який я безпардонно присіла. Але поранення все ж були, тому, я зарюмсала, та схоже, настільки голосно і туго, що сама не помітила, як мама вже вовтузилась біля мене, прикладаючи щось до зідраної ноги.
—мамо, (схлипуючи) що це?
—це верес, моя пташко. – вона зірвала ще жмут з куща, що був прямо біля нас, і приклала до рани
—болить?
—вже не сильно..
Так й вертались додому: вона несла мене на спині, розповідаючи історії, а з-під бинта, котрий звивався моєю ногою стирчали фіолетові квіточки.
Верес- символ любові, стійкості, та захисту. В деяких культурах він вважається символом удачі, гордості, сили, та надії.
