Змій ... Щебетання птахів лунало звідусіль ... в повітрі вітав ароматом екзотичних квітів. Вітер шумів, граючи з листям на деревах ... Крізь кромку дерев пробивалися сонячні промені, створюючи відчуття невагомості і нереальності цього місця ... Раптом почувся дзвінкий сміх. Срібним дзвіночком він розсипався в повітрі ... Змій підняв голову і буквально ввесь перетворився на слух ... скільки він

ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ ЗЕНІТ Чоловік накинув на шию намисто з мушель, почесав пупок і поліз по глиняних сходах догори. На верху вишки вмостився в грубо зліплену кабіну, щось на кшталт хатки-мазанки на високих опорах, без однієї стіни навпроти сідалища. Розташувавшись, начепив на голову грубо зліплені глиняні навушники, від котрих одразу відвалився тонкий прутик псевдомікрофона. Чоловік байдуже

НАДЯ Весна Важкі, дубові двері невагомо описали дугу та тихо притулились до цегляної стіни, сором’язливо прикритої рідкими клаптиками залишків штукатурки. Повз них – обшарпаних та втомлених, проте струнких, як вдень встановлення – у притишеному гомоні виходили парафіяни. Кожен торкавсь схвильованого пастора за лікоть, тиснув йому руку і сколихував повітря банальною підбадьорливою нісенітницею.

На перший погляд це був звичний ранок понеділка. Підйом, ранковий туалет, кава, убирання у діловий костюм, вивід машини із гаража та поїздка на роботу. Ось тільки стан Артема сьогодні був дещо розбурханим. Його збудження було неважко пояснити, адже учорашня новина була не з тривіальних. У неділю ввечері Артем, як і зазвичай, відпочивав. Він зручно влаштувався на дивані, похмелявся після

Я милуюся тобою здалеку ... ти така мила і ніжна, тремтлива лань, що випадково забрела на мою територію. Твоя посмішка немов промінчик сонячного світла в цьому страшному і похмурому місці. Ти справжній скарб. Ти будеш моєю. Я машинально проковтнув слину і облизав ікла. Посмішка майнула на моєму обличчі. Я окинув поглядом оточуючих - ніхто нічого не помітив !? Відмінно ... на моєму обличчі знову

ПАСНАК Оля Легкий порив вітру потягнув за собою важку віконницю. Вона неохоче подалась, але зовсім трішки. Вітерець додав зусиль – результат майже не змінився. Віконниця ще трішки поступилась, а потім заколихалась в жесті заперечення, і вітер покинув її, мандруючи далі. Краєчок тіні віконниці насунувся на чоло немовляти. Він ніжно гладив голівку Олі, доки його господарка сперечалася з вітром.

СЛАВКА (Візит в ГУЛАГ) «Хто визволиться сам, той буде вільний» Леся Українка Метушливі крони яблунь розніжено вбирали м’яке вересневе сонце. Потрушуючи на вітрі листям, втрамбовуючи проміння. Частина світла осипалась з гілля та падала на густу траву. Зелені пасма жадібно тяглись догори, вихоплюючи один поперед одного розпорошений пил тепла. Хлопчики безжально м’яли ворс зеленого килиму,

СЛАВКА Ще тепле, вересневе сонце м’яко стелило свої промені на крони сільських садів. Строката тінь мерехтіла поміж стовбурів плодових дерев. Легкий вітер хвилював низьку траву і та лагідно хилилась до землі. Хлопчики недбало порозлягались на цьому зеленому килимі шкільного саду. Четвертий клас – старший клас молодшої школи. Наступного року вони вже підуть в велику школу сусіднього села. А

БУРЯ Акварельні, бурі мазки змішали небо. Загустали, втрачали прозорість. Вимішувались шаленими пензлями. Нарешті збились до густої гуаші і заліпили своїми згустками весь схил. Сонце облишило марні спроби пропалити собі шлях. Змирилось, ковзнуло по непроглядним, мокрим фарбам за горизонт. Світло, втративши своє джерело, без супротиву віддавалось на поталу мряці. Океан запльовував хвилями небо.

Ментальний паяц Темний силует автівки, без увімкнутих фар, визирнув з-за рогу. Просунувся до переду, перекриваючи собою провулок. Шум мотора поглинав гул величезних холодильних камер гуртівні. Тьмяні, брудні лампочки яких своїм відблиском на капоті зрадили рух авто. Молодик помітив, не сповільнився. Рухався далі своєю звичною, пружинною ходою. Від чого темні густі кучері підстрибували, імітуючи

КОРОВА-ЧЕРЕПАХА – Жора. Гадам буду, карова булку никаєт. Дебелий зек промовчав. Харкнув поперед себе, не припиняючи важко крокувати, провалюючись у глибокий сніг. – Жора! Ми два дня не жравши. Жора, я скора упаду. – Шо ти хочеш, Чєрєп? Виснажені голодом та довгими переходами втікачі розхитувались під час ходи, наштовхуючись один на одного. Розмова відбирала решту мізерних сил. Жору дратувала

КРУК У темній кімнаті метушились кольорові плями світла. Швидка, безглузда зміна відбитків подій, випромінених телеекраном. Мов люмінесцентні бактерії, плями повсюди ковзали, окреслюючи форми предметів та людей. Крук тихо спостерігав те, як Той на дивані закинув назад голову і розкинув руки. Вона повільно просунула своє коліно між Його стегон і вперла в пах. Нахилилась і почала пестити та