Я боялася, що скло на дорозі проріже взуття. Треба ж було програти йому бажання — він знав мої страхи і вирішив використати їх проти мене. Ми стояли на порозі головного корпусу занедбаного дитячого табору, серед розкиданих уламків старих іграшок та вирваних дерев. Здавалося, навіть вітер, що тихо завивав у покинутих вікнах, попереджав нас не заходити всередину, а невидимий погляд темряви ніби обіцяв жахливі секрети, що чекають усередині.
— Чому, кажеш, його закрили?
— Кажуть, що один з вожатих зійшов з розуму. Одного дня в приступі він зарізав усіх людей, з'їв їхні серця і пішов у невідомому напрямку... А ще раніше на цьому місці було кладовище, на якому спалювали відьом. Думаю, якась з них і керувала ним.
— Ти хоч сам у це віриш?
— Звісно, інакше і від суму померти можна. Сподіваюся, нам вдасться з ним побалакати, можливо, запитати рецепт вечері з нас.
— Нагадай розстатися з тобою по приїзду додому. — Здається, кожного разу, коли я це говорю, це стає величезним кроком до того, щоб все ж таки кинути цього ідіота. Пертися вночі в інший кінець міста до брухту - не найулюбленіший план побачень. Але я думаю, що ще трохи можу його потерпіти.
Недовго повагавшись, я ступила всередину будівлі. Простір здавався безмежним, але бетонні стіни наче стискали мене з кожним кроком. Скло, тріски, шматки бетону — все це я відчувала під ступнями в ледве захищених легких кедах. Він пообіцяв показати щось цікаве, але мені вже було не до цього, як би я хотіла опинитися вдома, під теплою ковдрою в ліжку. Ми почали обходити кімнати, вишукуючи щось. З кожним кроком мої нерви все більше доходили до межі, а серце билося в грудях все сильніше, як наче готове вирватися з тіла.
— Ми закладку вишукуємо, чи що?
— Потерпи трохи, згодом сама зрозумієш.
— Відповім тобі так само, коли запру тебе у шафі і приведу додому коханця.
Супутник возився з дверима, намагаючись відкрити їх ключем, який щойно знайшов. Згодом мої вуха оглушив різкий звук замка, що відкривався, і в цей момент по моїй спині наче повзли холодні, слизькі змії, які не збиралися відпускати мене з своїх обіймів. Тіло почало тремтіти від страху, а раптом усе перед очима потемніло, і здавалося, сама безодня поглинала мене, живлячись моїм жахом, щоб заманити всередину.
— Ну що ж, входи.
— Ти сам мене сюди привів, було б люб'язно, якби ти проводив даму.
— Кохана, там на тебе чекає сюрприз, будь ласка, зайди і сама все зрозумієш. — Вкотре він видавив з себе люб'язну посмішку. Але я вже була на піку настороженості. — Ну ж бо, хоча б загляни.
Я наблизилась до порогу, і навіть луна не дотягалась до цієї богом забутої кімнати. На вулиці стояв липень, але від холоду з мого роту виходив пар, наче я була на межі між світами. Я вже збиралася розвернутися, як раптом отримала грубий пинок, від якого впала вперед. Двері різко зачинились, і мене охопила паніка. Я лежала на холодній, немов льодовик, підлозі, відчуваючи, як холод проникає в саму душу. Я не могла побачити навіть своїх рук — все навколо поглинала темрява. Як навіжена, я кричала і, тремтячи, на дотик шукала ті кляті двері, що заточили мене тут.
Я добігла до паркану закинутого табору, оглядаючись навколо і намагаючись пояснити собі, що все, що сталося, було лише продуктом моєї уяви. Трохи заспокоївшись, я закурила сигарету, дозволяючи її диму заповнити легені. З кожною затяжкою ставало легше, і я почала переконувати себе, що це просто надмірне хвилювання. Вікна виглядали непривітно, але я все більше вірила, що це не більше, ніж моя гарна фантазія, що вирішила погратися зі мною. Місяць був звичайним, безтурботним, і на вулиці стояла тиша, що порушувалася тільки шелестом моїх кроків по пилу.
Та все одно, я була дико зла на нього. Докуривши третю сигарету, я викинула бичок на землю і рішуче пішла назад у будівлю. Моя мета була ясна — забрати його та поїхати додому, а там, без сумніву, повідомити про розставання. Очевидно, що він занадто винахідливий для мене. Він точно знає, як "порадувати" дівчину, але все ж нехай ощасливить іншу збоченку.
