🕯 вечірня історія з життя
Мама завжди була грозою. Я знала це ще в дитинстві, коли навчилась ходити навшпиньки — аби не скрипнула підлога, бо «мама не в гуморі». А не в гуморі вона була часто. Тепер я доросла, мені 37, маю доньку і... живу з мамою знову.
Переїхали ми за кордон. Я, чоловік, мала і мама. Спочатку план був простий: «на час війни, разом буде легше». Але виявилося, що легше — не з усіма.
Мама не змінилась. Їй усе не так. Не так готую, не так виховую, не так відповідаю. Навіть не так плачу — тихо, але, бач, очі в мене не такі.
- Не перегравай, - каже вона. - І досі ображена? На що, цікаво?
Я б воліла не знати. Але знаю. У 17 вона зробила аборт. У 18 - ще один. У 19 завагітніла мною. Хотіла - але було вже пізно щось змінити, сказала бабуся. Я виросла в хаті, де моє існування - це помилка, яку не встигли виправити.
Зараз я пояснюю своїй дитині, що «бабця сердита, але вона тебе любить». Я брешу. Я прикриваю зло фразою «просто день не вдався». А потім вночі лежу, дивлюся в стелю і думаю: я ж клялася, що моя дитина не буде такою, як я. Зіщуленою. Напівживою.
Але ми живемо з мамою. Бо так дешевше. Бо війна. Бо іншого виходу, здається, немає. Я мовчу, коли вона знову при всіх принижує мене. Вона ж, бач, старша. Її ніхто не змінить.
Я її ненавиджу. Ненавиджу кожен ранок, коли чую її кроки. Але що я скажу дитині? Що ми живемо з людиною, яка мене ламала і ламає досі?
⠀
Пишу це просто в порожнечу. Не знаю, що робити. Не знаю, коли вирвусь. Але знаю, що хочу. Хочу, щоб колись моя дочка сказала:
- У мене була мама, яка мене берегла.
⠀
І для цього мені треба вистояти.
Я довго сиділа на кухні. У квартирі було тихо — мама вже пішла в свою кімнату, зачинилась, як завжди. Донька теж спала. А я сиділа з чашкою холодного чаю, й усередині мене ще все тремтіло.
Не від страху, а від того, що це повторюється. Знову й знову. Я наче звикла, але водночас — ні. І щовечора думаю: ну от, знову. Знову слова, які ріжуть. Знову очі доньки, яка все чує.
Я взяла телефон — просто щоб кудись втекти. Горнула стрічку, не зосереджуючись ні на чому. А потім відкрила новий допис. І почала писати.
"Я живу з мамою, яка мене не любить. І ніколи не любила.
Ми за кордоном, у чужій країні, і я не маю змоги з’їхати. Вона кричить, принижує, тисне — і я мовчу.
Бо дитина. Бо гроші. Бо куди.Але мені важко.
І найгірше — я бачу, як моя донька починає відчувати те саме, що відчувала я в її віці.Я не знаю, як далі. Якщо хтось колись пережив подібне — скажіть, як вирвались.
Я ляжу спати, а вранці зроблю так, як буде написано в найпопулярнішому коментарі.
Бо я втомилась думати. І здається, вже не чую себе."
Я натиснула «опублікувати», ніби відрізала.
Потім вимкнула телефон. Лягла поруч з донькою, обійняла її. Вона спала, і на щастя — нічого не питала того вечора. Просто дивилась і мовчала.
Я ж лежала й думала: Нехай хтось інший вирішить. Хоч раз — не я.