Моє життя поділено на чорне і біле. Біле - це небо, воно завжди було наді мною, як високо не підіймешся - ніколи не дістанеш, воно лише огидливо дивиться на тебе і мріє ніколи не знати про твоє існування, бо воно там, де немає ніяких меж. Нема і способу наблизитись до білого в житті, чим би воно не було: білі простирадла, в яких замотуєшся з головою від щастя про цю мить, білі сонячні зайчики, що бігають по кімнаті, біла піна від блакитного океану... Це все короткочасне, не можна достовірно знати чи проживав ти ці емоції у той момент? А може ти лише додумав це все у себе в голові? Ось ми і підійшли до чорного... Чорне - це прірва, вона або просто є, або ти пірнаєш у неї з головою. Рано чи пізно приходить час коли ти встаєш з теплої постелі, теплими ногами торкаєшся холодного кахелю у ванній, забуваєш про все, думаєш як пережити цей день і чи не забити на все, та не піти назад у ліжко, але вже пізно, постіль охолола, секунда тієї миті назавжди у тебе в голові. Те ж саме з океаном, бачачи білу піну ти біжиш в неї, вона обливає тебе солоними обіймами, але тобі стає мало, ти біжиш все глибше, у все холоднішу воду, пірнаєш і... І згадуєш, що розучився плавати, під тобою чорна безодня якій все легше і легше затягнути тебе на дно. Можна безкінечно говорити про це, але не думаю що маю на це час. Я стою у сірій зоні, між білим небом та чорною безодньою. Моя безодня - це покинути цей світ назавжди, а біле... А що біле? Воно таке тільки у наших видуманих спогадах. На сірому дають змогу протриматись або хвилину, або ціле життя, єдине що мене лякає, я не знаю скільки в мене часу. Позаду мене пітьма, а безодня вже не здається такою злою. Або вона прийме мене як старого друга, або затащить у пекло, пекло в якому я вижила. Зараз я на краю прірви, сиджу, бовтаючи ногами. Я не тільки тут, друга частина мене зараз на лікарняному ліжку, можливо хтось прийде, а може в мене знайдуться сили покинути цей світ, потрібно лише схопитись хоча б за одну з думок.
