Вона любила - білі рози,
вона любила теплий край.
Та тільки, вітри та морози -
вели її у небокрай!
Чомусь, завжди, чиїсь руки -
хапали твердо і за мить...
Тягнули в темряви поруки,
лишивши сліду темну нить.
Вона ж, хотіла лиш кохати,
віддавати поглядом тепло.
А руки вели її за ґрати -
за ґрати розуму свого.
Коли діставшись тієї точки,
вона побачила пітьму...
Хотілось плакать їй щоночі -
про свого щастя втрату ту!
Тож, якось так...поживши трохи,
вона вирішує піти...
І тої темряви окови,
лишає позаду назавжди!
Комусь ті дії будуть дивні,
а хтось же скаже - "Молодець!"
І тільки душу все терзає ,
як важко дався той кінець...
Бо люди скажуть: "Ти же сильна!" ,
"Ти можеш все!" - та лише їй...
Буде відомо, як же вяжко,
вберегти тепло в душі своїй!
