Другий подих...

Вона любила - білі рози,

вона любила теплий край. 

Та тільки, вітри та морози -

вели її у небокрай!

Чомусь, завжди, чиїсь руки -

хапали твердо і за мить...

Тягнули в темряви поруки, 

лишивши сліду темну нить.

Вона ж, хотіла лиш кохати,

віддавати поглядом тепло.

А руки вели її за ґрати -

за ґрати розуму свого.

Коли діставшись тієї точки,

вона побачила пітьму...

Хотілось плакать їй щоночі -

про свого щастя втрату ту!

Тож, якось так...поживши трохи,

вона вирішує піти...

І тої темряви окови, 

лишає позаду назавжди!

Комусь ті дії будуть дивні,

а хтось же скаже - "Молодець!"

І тільки душу все терзає ,

як важко дався той кінець...

Бо люди скажуть: "Ти же сильна!" , 

"Ти можеш все!" - та лише їй...

Буде відомо, як же вяжко,

вберегти тепло в душі своїй!