Якби я знала, тої ночі...
що бачу тебе в останній раз...
Поглянула б, в твої блакитні очі -
сказала б, що люблю, не раз...
Тобі, так довго, не могла я -
сказати теплих, щирих слів...
Так важко було пересилить -
гординю та характер свій!
Йши роки... ми розділились -
для діалогу не було тем.
І лише поглядом зустрівшись,
перекидались ми слівцем.
Мені, так важко було збагнути -
що ти людина є, як я!
Людей багато, може бути -
та ти єдина... людина моя!
Від тебе завжди, я так хотіла,
відчути ласку та тепло.
Але, ти так і не зуміла -
подарувати те добро!
І ось, стоячи посеред ночі,
перед палаючим вікном...
Я все шукала твої очі ,
та їх не було... лише вогонь!
Хотілось думать, що є сили,
що я побачу тебе знов.
Та тільки в пам'яті спливе картина -
холодного тіла... холодна кров!
Далі, було все, як в тумані...
я була сильна... ти повір!
Як дуже боляче б не було,
я не проронила більше слів!
Я мужньо витримала муки -
твого відходу в небуття.
І більш нікому не почути,
як тихо плаче душа моя!
І, з часом, я навчилась жити...
навчилась бачити людей.
Але таких, як ти - не зустріти,
таких немає вже ніде!
