Мої найближчі люди, Це нічні метелики, Хоч краса у них безмежна, Але тягнуть вони, Все одно до пекла. Я звісно все применшою, А як інакше, Треба якось відбілити шлюх та підарасок. Хто це сказав? Я це сказав! А хто як не я вам підкажить що ви вже дійшли до дна, А хто як не найближчий вам покаже що ви у підніжжя зла. Прости господи і Боже упаси, це будуть ваші імена на тисячі років.

Нікому й нізащо Не дасть він свободи ніколи. Він жартами тебе, Як кожного з нас, Як дітей — система, Як партія — думку, Не дасть він тобі Жити без смутку. Поки є він — Не буде сили. Нікотин просякне У твої вени та жили, У груди до тебе залізе, Він забирає усе, Дарує хвилину — Ти будеш мрійливим, Маритимеш про завтрашні ночі. А їх не настане Без наступної дози... На цьому кінець Твого існування, Тож не плекай надію На марні сподівання. Мансуров Артур

Залежність — штука є страшна, Маскована це форма зла. Щоб з нею жити, Треба гроші мати, А відмовлятись від неї тяжко, Бо дуже манить іще раз Увібрати крайній косяк диму. Ти відчуваєш, Як голова колом ходить, Серце калатає І тиск до неба підліта. В моїх легенях — історія життя, Тяжкого, розбитого романсу. Його не виліковує Ані усмішка твоя, Ні пристрасть до яскравого життя. Тільки наступна сигарета Змушує писати затуманені куплети. Мансуров Артур

Немає більше наших, Немає тут чужих. Більше не спитаєш, Який печуть пиріг. Немає більше неба, Немає тут землі. Вони тут все пожерли, Немає куди йти. Навколо озирнися — Всюди допалки вогню. Не підходьте близько, Бо радіація у кисні. Все це, як там кажуть, — Форма піклування, Любові, допомоги, Братського сприяння. Бачиш там сусіда? Наполовину спалений. А бач його дружину? Сидить десь з головою. І там оно людина Йде без рук і ніг. І я ще нагадаю: Боляче усім, Хоронити друзів, Знайомих, Найрідніших. Ось це все, як там кажуть, — Просто помилились. Та я вам обіцяю: Вони влучили у ціль. Не питайте

Ти маниш мене, Мов бузок навесні. Та квітку твою зривати не можна, Бо це незаконно, Та й штраф немалий. Та таку красу Тяжко просто лишити — Я мушу хоча б якось її зберегти: У пам'яті своїй Чи телефонній... Неважливо! Головне, що по секрету Я все одно зриваю Бузкові букети. Мансуров Артур

Коло за колом, Гуляючи вулицями, Я бачу людей — Видно їх усмішки. Ким вони є? Яка у них сила? Хто з вас співак, Поет чи актор? Який ти діяч? Який в тобі сенс? Подайте цей знак, Відгукніться на крик! Я прошу, я мушу Знати, що є насправді, Що не відлюдник з дурними рядками, А також людина, як кожен із вас. Я хочу свій вірш зачитати сміливо, З листочком в руках, І посеред площі, Не відчувати сором, За те ким я є, А просто віддатись моменту життя... Тож прошу я вас: відгукніться на душу, Скажіть, що людяним бути я мушу. Мансуров Артур

Ми з тобою у ночі, Йшли крізь жоржинові кущі. Та через незначну годину, Я почув твій гучний хрип. Якомога швидше озирнувся, Але побачивши тебе, я усміхнувся. Ти була уся в чорно-фіолетових тонах, І неглибокі є порізи твоїх руках, То все жоржинові кущі, Вони відмітили тебе. Я бачу твої сльози, Що насуваються мов грози. Моя емоція комедія, Хоч для тебе це трагедія. Твої сльози викликають сміх. Мансуров Артур

В мене немає слів, Щоб сказати тобі в обличчя: Присутність твоя така чарівна... Твої мінливі, як сьогоднішня погода, очі, Твоє волосся відтінків серця. Я розумію, що почуття є не взаємне, Я знаю, що побудова світу у нас від’ємна. Ні до кого, окрім тебе, я не відчував такого негативу, Ні до кого, окрім тебе, я не відчував такого плину. Відомо, що ти непостійна, І не загадка, що я почуття твої кривджу, Але єдине, що хотілося б тобі Від щирого серця побажати: Щоб твоя душа була відкрита до справжнього кохання. Попри те, що це не я, Я бажаю тобі вічного... Мансуров Артур

Коли по сусідству панує вона, Страшно казати приємні слова. Тільки спробуй відкрити рота, Вона за тебе розкаже прозу. В неї важливішого немає у світі, Крім квітів що ростуть в болотному цвіті. Ця жінка намагається вчити життю, І отруїти кішку мою. Ця шановна панна, Разом із цвітом лежить у канаві. Мансуров Артур

Є у мене думка моя, Що не зрадить у житті. Буде щастям життя ходу, Буде цвітом навесні. Можеш ти правдиво жити, Можеш вірити в добро. Можеш людям не вертати - Ними зроблене, те зло. Жити чесно й справедливо, Нести світло крізь життя. Та не думай ти мрійливо, Що не втрапиш у сміття... Кожен буде лізти в душу, Класти камені в рюкзак. Говорити: "Ти не дуже - Вір у диво, просто так!" І ті люди будуть праві, Бо вони і є той хряк. Що жере усе навколо, Як відчує, хто добряк! По життю з добром у серці, Маєш йти собі, однак... Фільтрувати туди дверці, Щоб не ранив тебе хряк!

Хворіє тіло моє й миттю, Я враз вже ліки знаю всі. Та, як мені тоді вчинити, Коли ті рани є в душі? Я ніби радісна й весела, Ходжу щоразу між людей. Та, є в душі моїй печера - В якій ховаюсь від очей! Бо в тих очах, я бачу правду... Ту правду глибоко в мені, Яка заполонилась вже думками: Чому, я не можу буть, як всі? І ті думки щораз лякають, Мене все більше - і на мить, Життя сторінки я гортаю, Мотаю долі тонку нить. І з кожним разом слабше тліє, Моє бажання до життя. Й немає в мене ліків й віри, У світло завтрашнього дня! Якби то, можна було легко, Піти в аптеку - і за мить... Взяти щастя

Якби я знала, тої ночі... що бачу тебе в останній раз... Поглянула б, в твої блакитні очі - сказала б, що люблю, не раз... Тобі, так довго, не могла я - сказати теплих, щирих слів... Так важко було пересилить - гординю та характер свій! Йши роки... ми розділились - для діалогу не було тем. І лише поглядом зустрівшись, перекидались ми слівцем. Мені, так важко було збагнути - що ти людина є, як я! Людей багато, може бути - та ти єдина... людина моя! Від тебе завжди, я так хотіла, відчути ласку та тепло. Але, ти так і не зуміла - подарувати те добро! І ось, стоячи посеред ночі, перед палаючим