Немає більше наших, Немає тут чужих. Більше не спитаєш, Який печуть пиріг. Немає більше неба, Немає тут землі. Вони тут все пожерли, Немає куди йти. Навколо озирнися — Всюди допалки вогню. Не підходьте близько, Бо радіація у кисні. Все це, як там кажуть, — Форма піклування, Любові, допомоги, Братського сприяння. Бачиш там сусіда? Наполовину спалений. А бач його дружину? Сидить десь з головою. І там оно людина Йде без рук і ніг. І я ще нагадаю: Боляче усім, Хоронити друзів, Знайомих, Найрідніших. Ось це все, як там кажуть, — Просто помилились. Та я вам обіцяю: Вони влучили у ціль. Не питайте

Ти маниш мене, Мов бузок навесні. Та квітку твою зривати не можна, Бо це незаконно, Та й штраф немалий. Та таку красу Тяжко просто лишити — Я мушу хоча б якось її зберегти: У пам'яті своїй Чи телефонній... Неважливо! Головне, що по секрету Я все одно зриваю Бузкові букети. Мансуров Артур

Коло за колом, Гуляючи вулицями, Я бачу людей — Видно їх усмішки. Ким вони є? Яка у них сила? Хто з вас співак, Поет чи актор? Який ти діяч? Який в тобі сенс? Подайте цей знак, Відгукніться на крик! Я прошу, я мушу Знати, що є насправді, Що не відлюдник з дурними рядками, А також людина, як кожен із вас. Я хочу свій вірш зачитати сміливо, З листочком в руках, І посеред площі, Не відчувати сором, За те ким я є, А просто віддатись моменту життя... Тож прошу я вас: відгукніться на душу, Скажіть, що людяним бути я мушу. Мансуров Артур

Ми з тобою у ночі, Йшли крізь жоржинові кущі. Та через незначну годину, Я почув твій гучний хрип. Якомога швидше озирнувся, Але побачивши тебе, я усміхнувся. Ти була уся в чорно-фіолетових тонах, І неглибокі є порізи твоїх руках, То все жоржинові кущі, Вони відмітили тебе. Я бачу твої сльози, Що насуваються мов грози. Моя емоція комедія, Хоч для тебе це трагедія. Твої сльози викликають сміх. Мансуров Артур

В мене немає слів, Щоб сказати тобі в обличчя: Присутність твоя така чарівна... Твої мінливі, як сьогоднішня погода, очі, Твоє волосся відтінків серця. Я розумію, що почуття є не взаємне, Я знаю, що побудова світу у нас від’ємна. Ні до кого, окрім тебе, я не відчував такого негативу, Ні до кого, окрім тебе, я не відчував такого плину. Відомо, що ти непостійна, І не загадка, що я почуття твої кривджу, Але єдине, що хотілося б тобі Від щирого серця побажати: Щоб твоя душа була відкрита до справжнього кохання. Попри те, що це не я, Я бажаю тобі вічного... Мансуров Артур

Коли по сусідству панує вона, Страшно казати приємні слова. Тільки спробуй відкрити рота, Вона за тебе розкаже прозу. В неї важливішого немає у світі, Крім квітів що ростуть в болотному цвіті. Ця жінка намагається вчити життю, І отруїти кішку мою. Ця шановна панна, Разом із цвітом лежить у канаві. Мансуров Артур

Є у мене думка моя, Що не зрадить у житті. Буде щастям життя ходу, Буде цвітом навесні. Можеш ти правдиво жити, Можеш вірити в добро. Можеш людям не вертати - Ними зроблене, те зло. Жити чесно й справедливо, Нести світло крізь життя. Та не думай ти мрійливо, Що не втрапиш у сміття... Кожен буде лізти в душу, Класти камені в рюкзак. Говорити: "Ти не дуже - Вір у диво, просто так!" І ті люди будуть праві, Бо вони і є той хряк. Що жере усе навколо, Як відчує, хто добряк! По життю з добром у серці, Маєш йти собі, однак... Фільтрувати туди дверці, Щоб не ранив тебе хряк!

Хворіє тіло моє й миттю, Я враз вже ліки знаю всі. Та, як мені тоді вчинити, Коли ті рани є в душі? Я ніби радісна й весела, Ходжу щоразу між людей. Та, є в душі моїй печера - В якій ховаюсь від очей! Бо в тих очах, я бачу правду... Ту правду глибоко в мені, Яка заполонилась вже думками: Чому, я не можу буть, як всі? І ті думки щораз лякають, Мене все більше - і на мить, Життя сторінки я гортаю, Мотаю долі тонку нить. І з кожним разом слабше тліє, Моє бажання до життя. Й немає в мене ліків й віри, У світло завтрашнього дня! Якби то, можна було легко, Піти в аптеку - і за мить... Взяти щастя

Якби я знала, тої ночі... що бачу тебе в останній раз... Поглянула б, в твої блакитні очі - сказала б, що люблю, не раз... Тобі, так довго, не могла я - сказати теплих, щирих слів... Так важко було пересилить - гординю та характер свій! Йши роки... ми розділились - для діалогу не було тем. І лише поглядом зустрівшись, перекидались ми слівцем. Мені, так важко було збагнути - що ти людина є, як я! Людей багато, може бути - та ти єдина... людина моя! Від тебе завжди, я так хотіла, відчути ласку та тепло. Але, ти так і не зуміла - подарувати те добро! І ось, стоячи посеред ночі, перед палаючим

І не знав той віщун, віщування свого, Що лине його міць, зі світу цього. —Тільки знав що біда наступає. Тому відав віщун, кому знання те дать, І прийде той юнак, буде знання благать. —В віщуна сива-вуса благає. Той віщун він навчив, юнака своєго, І кришталі минулого, чтити цього. —І юнак все новітнє приймає. Юнак став віщуном, і чекає кнутом, Коли старий віщун, відійде за світом. —Коли кине його, він не знає. Але той сива-вус, він сидить на столі, Як король королів, у тім троні в теплі. —Так кончину сидить дожидає. Та не хоче юнак, того дня він чекать, І він зілля пошле, щоб діда похилить. —І

Кохання моє... Луїза Медхен, Кітікет Сяйво прозорих очей розкинулось кімнатою. Спалах нових зустрічей покрився тінню густою. Мовби багато рідних людей, але кімната здається пустою. За вікном гроза та дощ, Я сиджу вдома одна, та думаю про тебе. Очі горять стрічкою сріблястою, що прикрасила втому. Я брала біле полотно, Для нас обох. Та картина віднілась розмитою, хотілось лиш залишитись одному. Нагодую себе знову роботою, що не зрозуміла жодному живому. І подавлюсь потім блювотою з болі, що зрозуміла мені одному. Хочу усміхатися тільки коханому, тому хто обіймає мене словами. Хочу дарувати

Слова, слова, слова … Яка же їм ціна, У тиші цій, маскованій, між нами? І гори почуттів описують оті слова Котрі шепочуться коханими устами Слова, слова, слова … а правда де? Чи ж не обман то часом так солодкий, У хвилі цій, котрий з часом мине Залишивши присмак болю пекучий? Не все то золото, що так блищить... Любов чи пристрасть поміж нами? Це серця почуття чи лише хіть – Написано отак поміж рядками?