Анотація Це — не наслідування і не переспів. Мені просто забракло їхніх голосів. І я спробував уявити, як би вони заговорили сьогодні. Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Володимир Сосюра, Сергій Жадан — поети, чиє слово стало часткою нашої душі. Я не копіював їх. Я входив у діалог, іноді — майже в шкіру. Кожен вірш звучить так, ніби класик промовляє зараз, зберігаючи свій голос, але без музею. У «Човні правди» та «Степовій думі» проростає шевченківська гіркота. «Та, що з вогню» і «Я не скорилась» дихають лесиним вогнем. «Жінка в чорнім» — тиха, майже

Тенета ласкаві, мов бурі ясні, Чому Ти не сходиш, Сонце в вікні? Чом кроки не робиш До мене навпроти? Чом сни мої щирі, Але до болі жорстокі? Чому ми не плачемо вдвох, Чому я сміюся одна? Чому у твоїх очах вічна пітьма? Де лід, що вогнем своїм маю топити? Де крига, по якій не варто ходити? Де сходинки, що до зірок ведуть кожного? Де пташки, що пісню співають кожному? Не прокинулись і не зівʼянуть. Буде мить, І вони точно повстануть. Не прямим кутом, можливо — похилою, Та все одно, для Тебе одного, Віч-на-віч я завжди буду красивою. Для пісень, які не почули, Для доріг, якими не пройшлися, Для

Розбите скло вже не склеїти більше. Розбиту любов уже не вернути назад. Ти не просто пішла – ти зрадила з іншим! Тут слів вже не має – один лише мат! Слова усі твої порожні! Не більше. Котрим я не вірю бо в них правди нема! Ще й кажеш тепер, що випадково так вийшло! Й питаєш чому між нами стіна! Гуляти не треба було на право й на ліво, Розводити шмарклі як лиш щось не так! Водити за ніс й брехати так нагло І сміятись під ніс собі, що я дурак. Як бачиш я виріс і зрозумів все: Дешеві обмани, холодні слова. Спочатку ніяк прийняти не міг це. А потім прийшла й розуміння пора. Був час – довіряв! А

Чи то я не я Чи то ти не ти Чи то світ такий Чи то ми такі Або ще не час Або ще не слід Або я німа Або ти глухий

Молодшому сержанту Віталію Володимировичу Волчку. *** СОНЕТ *** І До Світлани Н авіщо ти на мене позирала І д ý шу — не забуду! — пронизала?! Не треба! Годі! Нащо завдаєш Такої м ý ки?! Схаменися! Б’єш Мені у серце! А затóго — рвеш! Як можна?! Повернись! Куди пропала?! *** Зізнайся! Ти мене причарувала! Ще й надто! Сон у мéне відібрала! Не пожалієш... Ах! Ти з розуму зведеш! У погребі — голодного! — запреш... Не вирвуся! У пута закуєш! Не вийду... Ні! Якби ж ти випускала... Не прийдеш... Ех! Не вірю! Байдужé Тобі... Нікóли ти не приголубиш! Мене — заприсягну! — колись погубиш! Кохана! Ти

Вона не питає, чи в моді сьогодні, Чи в риму вплітається кожне ім’я. Вона розквітне у тиші холодній, І світ осяє, мов сонце, сама. Вона закохає у літери світло, у звуки, що серце, мов струни снують. В обіймах рядків нам буває так тепло, як ніби обійми ці, душу несуть. Поезія — зірка, що в темряві сяє, поезія — серце, що в людях живе.

Кріпак і чорт Божий пан дарів схотів Кріпаку мовляв указ: - Ти у мене всіх жуків повбивав за один раз! - Ти від скоту всіх вовків залякав, думою втряс!.. ти у мене розумніший! ти у мене найхитріший! дам тобі завдання се - ти найди золото, срібло мені на кашталь лице! чи болото, див гніздо бісів, чортів, зло лихе!.. в нагороду за се діло дам тобі життя вольне!... Думав кріпак що дістати Не срібло і не злото Їх в житті важко впіймати Тому ж вибрав болото!.. Летить, ходить отримати По землі і по хмаркам - До коваля: дуж кувати! Сил-залізо по справам! Коваль, молот і гриміти Так що гори по

Хворіє тіло моє й миттю, Я враз вже ліки знаю всі. Та, як мені тоді вчинити, Коли ті рани є в душі? Я ніби радісна й весела, Ходжу щоразу між людей. Та, є в душі моїй печера - В якій ховаюсь від очей! Бо в тих очах, я бачу правду... Ту правду глибоко в мені, Яка заполонилась вже думками: Чому, я не можу буть, як всі? І ті думки щораз лякають, Мене все більше - і на мить, Життя сторінки я гортаю, Мотаю долі тонку нить. І з кожним разом слабше тліє, Моє бажання до життя. Й немає в мене ліків й віри, У світло завтрашнього дня! Якби то, можна було легко, Піти в аптеку - і за мить... Взяти щастя

Якби я знала, тої ночі... що бачу тебе в останній раз... Поглянула б, в твої блакитні очі - сказала б, що люблю, не раз... Тобі, так довго, не могла я - сказати теплих, щирих слів... Так важко було пересилить - гординю та характер свій! Йши роки... ми розділились - для діалогу не було тем. І лише поглядом зустрівшись, перекидались ми слівцем. Мені, так важко було збагнути - що ти людина є, як я! Людей багато, може бути - та ти єдина... людина моя! Від тебе завжди, я так хотіла, відчути ласку та тепло. Але, ти так і не зуміла - подарувати те добро! І ось, стоячи посеред ночі, перед палаючим

Ти прекрасна у своїй неповторності, Наче вмита ранковою росою квітка. Ти холодна уся у своїй загадковості - Водночас і бажана і така неприступна. Ти прекрасна, наче розцвіла троянда І холодна наче у небі нічному зоря. Полонить і спокушає твоя краса Так водночас і грішна і невинно свята