Всесвіт. Усе це велике. Велике. Велике ім'я. Роби все, що збагнеться тобі, щоб виправдати своє життя. Ти вигадав багато речей, лиш би люди жили щасливо. А чи насправді щáсливі ми, чи все лиш здається красивим? Щось постійно десь відбувається, люди в собі закриваються. Хтось там плаче, хтось радіє, та сенсу у цьому немає. Усі різні бувають, але усі під кінець помирають. Ми ніби такі різні персони, але бажання в усіх однаке. Поживемо - побачимо. Що з цього взяти? Усі ми все одно різні, хоч і ровнако вмираєм. 12.11.2024

якби мене запитали чи я щаслива певно почули б у відповідь так раніше багато чого я хотіла а зараз… не хочу ніяк колись я мріяла розправити крила і високо літати як птах потім хотіла побачити місяць і переплести квіти кульбаб торкнутися пальцем хвилі вдихнути легкий аромат і все-таки світ красивий хоч поводить себе як маніяк він хижий лихий неприступний непередбачуваний лютий звір сказала що прагну творити а в мене погіршився зір озвучила ще одну мрію вгадайте що потім було? о так я отримала нею по пиці так що аж шию звело тепер я не маю мрії бо всі вони руйнують мене лишилися тільки дії

Це літо було для мене абсолютно руйнівним. Я була впевнена, що віднайшла себе і, нарешті, все стало на свої місця. Але хвиля сумнівів і вигорання почали незворотній відлік. Один.. чулося відлунням у вухах. Два... Повільно темніло в очах. Три… Щось голками штирхало руку. Страх, страх, страх… Так я почала втрачати себе. Чи знаходити? Досі мені було не зрозуміло. Дні ставали коротшими, моментів для радості все меншало й меншало. Безумовно, було щось, що на лічені години повертало мене до життя. Яскравого, веселого. Такого звичайного, людського життя. А потім починались розмови про роботу,

Ми жили без відхилень усяких : на позицію місіонера знов заліг та ти всілася сцяти . І в подібній незвичній манері то насрати у рот мене просиш то аби вкотре виєбав сраку . Ой дограюсь в поганих-хороших бо й самого пахать ставиш раком : застромивши у мене пластмасу до розетки її під'єднала . Навіть і не запитувавсь : " Нащо там вібрує банальний аналог ? " Лиш як міг - затамовував подих від пригоди хмільної нестримно . Упізнав язик мову свободи - це лиш айсберг верхівки мейнстріму а Титанік у тому що якось під рукою не стане предмета : от тоді треба буде боятись бо на те діло

Хворіє тіло моє й миттю, Я враз вже ліки знаю всі. Та, як мені тоді вчинити, Коли ті рани є в душі? Я ніби радісна й весела, Ходжу щоразу між людей. Та, є в душі моїй печера - В якій ховаюсь від очей! Бо в тих очах, я бачу правду... Ту правду глибоко в мені, Яка заполонилась вже думками: Чому, я не можу буть, як всі? І ті думки щораз лякають, Мене все більше - і на мить, Життя сторінки я гортаю, Мотаю долі тонку нить. І з кожним разом слабше тліє, Моє бажання до життя. Й немає в мене ліків й віри, У світло завтрашнього дня! Якби то, можна було легко, Піти в аптеку - і за мить... Взяти щастя

Якби я знала, тої ночі... що бачу тебе в останній раз... Поглянула б, в твої блакитні очі - сказала б, що люблю, не раз... Тобі, так довго, не могла я - сказати теплих, щирих слів... Так важко було пересилить - гординю та характер свій! Йши роки... ми розділились - для діалогу не було тем. І лише поглядом зустрівшись, перекидались ми слівцем. Мені, так важко було збагнути - що ти людина є, як я! Людей багато, може бути - та ти єдина... людина моя! Від тебе завжди, я так хотіла, відчути ласку та тепло. Але, ти так і не зуміла - подарувати те добро! І ось, стоячи посеред ночі, перед палаючим

Їх завжди було двоє. Дві сестри. Дві долі. Одна історія. Дзвінкий дитячий сміх розливався між дерев. Вони, як завжди, гралися у саду, після обіду. Ласкаве сонце пробивалось крізь соковиті крони яблуневого саду. Зелене листя давало прохолодний затінок, в якому можна було сховатися і перепочити. Вітер, ніжний і ласкавий, куйовдив волосся дівчат, що наввипередки бігли до незримої цілі. Одна – була світла, мов сонце, інша – темна, як ніч. Одна виважена і справедлива, інша – хитра і непосидюча. Та незважаючи на цю несхожість, вони все-одно були нерозлучні. Ніхто і ніколи не бачив їх окремо.

Чи є життя після смерті ? Чи є любов після зради коли такий біль нестерпний що навіть плач не зарадить ? Похмурі хмари розряди мовчать на питання вперті : " Чия любов після зради ? " " Що є після смерті ? "

Безмежжя поля. Оком схопиш виднокіл. Тужавий степ замовк нагрітий спекою Сіріє стежка, розкладаючи проділ Пахучих кіс зерна, поквітчаних смереками. Земля пашить, неначе промовля: «Тримайся доню, у душі немає скону Як Богом дана хліборобові рілля, То Богом дана буде бронь для оборони!» Віки родила і родитиме в віках Правічну пам’ять і прадавню мудру силу На в’язах хрусне голова у зайди так Як молочай крихкий на скошеній могилі.

Втомлений птах на віконці сидить. Втомлений птах другу ніч вже не спить. Він чекає листa та не зна що там y нім, Йому лиш би вернутись в свій люблячий дім. Панянка в вікні все бурмоче і плаче Та лист за листом вона пише терпляче. Папір раз за разом рве на шматочки Та з футляру дістає тонкі цигарочки. Сірник. Іскра. Видніються сірі кільця диму. А птах не розумію цю дівчинину. Що їй болить, чому та так сумує. Він же ж не зна, що біль у її грудях лютує. Красуні болить, бо коханий їй зрадив, Навіть перстень вінчальний йому не завадив. А та сидить і пише рядочки Та лист за листом все ж рве на

Три кроки до нових мрій Через поля безнадій, Ексцесів і небуття Скоро нове життя. Два кроки і дежавю, Окроплені кров'ю. Казки у вирій летять, Мамо, ще секунд п'ять. Крок - і я вже тут, Серед чужих пут. Вирвусь і зацвіту Розвіяна по вітру.

Встає питання. Як жить в світі коли між тим, і, тим нема різниць? І, добра, і, зла немає, як такого. Лиш суб’єктність сприйняття голів. Може бути тим, і, тим для індивіда в залежності від совісті та усвідомлень. Може бути тим, і, тим для голови в залежності від власних рішень. Цебто сам вирішуй, що ж є твоїм добром, а що є твоїм злом, і, чи є проблеми в них. Цебто не суспільно визначена норма є остаточно вірною властивому собі.