Їх завжди було двоє. Дві сестри. Дві долі. Одна історія.
Дзвінкий дитячий сміх розливався між дерев. Вони, як завжди, гралися у саду, після обіду. Ласкаве сонце пробивалось крізь соковиті крони яблуневого саду. Зелене листя давало прохолодний затінок, в якому можна було сховатися і перепочити. Вітер, ніжний і ласкавий, куйовдив волосся дівчат, що наввипередки бігли до незримої цілі.
Одна – була світла, мов сонце, інша – темна, як ніч. Одна виважена і справедлива, інша – хитра і непосидюча. Та незважаючи на цю несхожість, вони все-одно були нерозлучні. Ніхто і ніколи не бачив їх окремо. Завжди за руку, завжди пліч-о-пліч. Здавалось, що їхні вузи були міцніші за будь що…
- О, дивись! – вигукнула одна із них, і вказала пальцем на темну грудку на землі. Це ж гніздо!
Сестри підбігли до маленького кубельця, що самотньо і понівечено лежало у зеленій траві.
- Напевно воно впало з дерева. – промовила одна із них і заклала золотаву прядку кучерявого волосся за вухо.
- Там є пташеня! – вигукнула інша, нахилившись над гніздом і уважно роздивляючись його своїми чорними, як вугілля очима.
- Не займай його, - підійшла ближче її сестра.
- Але воно скалічене, - скривилась дівчинка. – воно не зможе вижити.
Сіре пташеня відкривало жовтого дзьобика, ніби хапаючи повітря. Його тільце було понівечене, а маленьке, ще навіть не оперене крило, виламане.
- Звідки ти знаєш? Може воно зміцніє і зможе навчитися жити?
- Подивись на нього… Воно страждає і не схоже, що воно має шанс. Я можу йому допомогти…
- Не займай пташеня! – обурилась біловолоса сестра. – Може така його доля. Не втручайся!
- Це жорстоко, лишити його тут помирати. – нахмурила брови її сестра і в ту ж мить вхопила пташеня в руки. – Якщо я можу полегшити його страждання…
- Ні! Поклади його! Не тобі вирішувати житиме воно чи ні!
- Воно – мучиться!
- Хай навіть так, але воно помре своєю смертю.
- Довгою і нестерпною! – відповіла кароока, відчуваючи, як тремтить маленьке тільце в її долонях.
- Віддай!
- Ні! – викрикнула дівчинка і почала бігти.
Вона неслася садом, поміж старих, розлогих яблунь. Стрибаючи по їхніх гілках, що часом, від ваги, стелились понад самою землею. Перестрибувала товсте коріння, що грілось на сонці. Втікаючи від сестри, із скаліченим пташеням у руках. Вона мчала вперед, озираючись, чи встигне наздогнати її сестра і не зчулась, як опинилась на самому краєчку їхнього саду, що переходив у стрімке урвище. Вона відчула, як ґрунт вислизає з-під ніг. Як тіло втрачає рівновагу.
Дівчинка летіла спиною вниз і бачила страх у широко розплющених очах своєї сестри, що кинула руку, аби вхопити її. Та марно.
В ті кілька секунд, що вона падала, її боляче вдарило відчуття, що вона не хоче помирати. Вона хоче жити. І якби в неї тільки був шанс… Як у пташеняти, яке вона стискала у руці.
Раптова темрява проковтнула її. Вона стояла, огорнута у чорний густий туман, в якому було так важко дихати. Дівчинка роззирнулась довкола.
- Де це я? – стривожено промовила вона і опустила свій погляд на руку. Пташеняти там не було.
- Куди ж ти зникло… - її голос ніби провалився під товщу води.
- Таке миле і таке наївне… - жіночий липкий голос, прозвучав десь з-за спини.
Дівчинка повернулась і побачила перед собою жінку. Красиву, струнку, одягнену у розкішні чорні шати, тонку невагому сукню, розшиту срібними краплями, що ніби сльози, стікали і струменіли по тканині. Тонкі бліді руки незнайомки, торкнулись щоки дівчинки і вона відчула холод, що пронизував усе тіло. В ту мить, їй здалось, що пітьма проникла у саму душу, забилась у кожний закуток її тіла.
- Хто Ви? – ледь вимовила дитина. – Де я?
- Тс-с-с-с-, - приклала пальця до її губ жінка і усміхнулась , - Тобі ще не час, тут бути, дитя, але я прийду по тебе.
- Я..? Я померла? – запитала дівчинка.
- Ще ні, - похитала головою незнайомка. – Але на тебе із сестрою покладена особлива місія. Я розповім тобі таємницю, але пообіцяй, що нікому її не розповіси.
Дівчинка, кивнула зі страху.
- Коли вам виповниться вісімнадцять - для вас приготована інша доля. ВИ зміните світ.
- Як змінимо?
- Ваша смерть усе змінить.
- Наша… Ми.. помремо?
- Так, але це для блага, дитя моє. Це для блага…
Незнайомка розчинилась у повітрі і дихати стало нестерпно. Ніби простір навколо згустився. Дівчина знову поринула у щільну пітьму.
Глибокий вдих.
- Сестро! Сестро! Отямся! – наляканий голос доносився звідкілясь дуже далеко.
Дівчинка розплющила очі. Світло чомусь було дуже яскраве і від нього було нестерпно боляче. Ніби тьма всередині неї противилась сонцю.
- Ти жива! – вигукнула сестра, стривожено тримаючи її за плечі. – Хвала Богиням, ти жива. Я думала, що вже втратила тебе.
На ясних, мов небо, очах забриніли сльози.
- Не сьогодні, сестро. Не сьогодні… - хрипло відповіла кароока, відчуваючи, як холодне тільце пташеняти, в’яло лежало в руці. Вона таки полегшила його страждання, та через це дізналась дещо куди більше, ніж могла собі уявити.
Вони закопали його під однією із яблунь у своєму саду і більше ніколи не говорили про той випадок… Та з того дня все змінилось.
Вони - змінилась. Дівчата росли і дорослішали. Їхні погляди починали різнитись, та вони все ще лишались нерозлучними.
Одна - ніколи не боялась зазирати смерті в очі, бо вважала її частиною життя. Неминучою і такою ж природньою, як їжа чи сон. І знала, що після смерті її чекатиме щось нове. Покірно вірила у долю і у те, що кожному призначена своя місія.
Інша – втікала від смерті у свої думки, шукаючи можливість жити вічно. Плекаючи таємницю, аби перехитрити Смерть і продовжити життя і собі і сестрі. Відчуваючи, що час втікає крізь пальці, мов пісок, вона занурювалась у нові і нові здогадки, чим лякала своїх близьких. Казали, що вона зійшла з глузду, у своїй погоні за життям, не помічаючи, що воно вислизало у неї з-під ніг.
Та неминуче – лишалось неминучим. В ніч, коли сестрам виповнилось вісімнадцять вони побачили дивний сон.
Ніби вони грають в хованки у дивовижному саду із золотими деревами, і пухкою, мов хмари, землею. Як вони ховаються між коріння і розлогих крон. Як стиглі, золоті плоди висять на гілках, осяяні ніжним сяйвом. Вони ховались одна від одної, і в ту мить, коли вони все ж знайшлись - перед ними явились дві жінки.
Одна із них, золотоволоса і яскрава, мов сонячний промінь, інша – темна, мов зіткана із пітьми. Богиня Життя і Богиня Смерті.
- Ти, Дайно, посядеш моє місце. Ти – справедлива і чесна. – промовила Богиня Життя і торкнулась чола однієї дівчинки. – Ти вправно ховаєшся, тож тепер твоє місце тут, у Наорі, подалі від людських очей. Тепер ти в праві сплести нитку долі для кожної живої душі – таку, яку побажаєш.
- А ти, Морано, - промовила інша богиня. – Тепер займеш моє місце. – Ти шукала, як оминути смерть і стати безсмертною. Ти так спрагло хотіла аби ви з сестрою жили вічно, то ж я дарую тобі безсмертя. Вам обом дається вічне життя. Та ти гарно шукаєш – тож тепер ти шукатимеш душі, які закінчили свій шлях і повертатимеш їх на Небесне Полотно.
- Але чому саме ми? – запитала Дайна.
- Коли ви були маленькими, - промовила Богиня Життя. – Те пташеня було не дарма. Ви показали, що впораєтесь і зможете служити людству… Ми побачили у вас тих, хто впорається.
Богині вклонились і розвіялись, наче зірковий пил.
З того часу одна – плете долі для людей, а інша – полегшує їхні страждання.
