стою на коліях метро метушня чіпляє ноги пливе на станцію ваш поїзд і пронизує моє око що надію все шукає насамкінець у чорній ямі свого рота і різні барви вилітають вам відблиск світла нагадає страшенно небезпечна варта яку оминути мабуть, варто пішоходи йдуть собі надалі серця обвиті залізними сітками в дитинстві їх учили співчувати та навичка обернулась на гармату що раз на рік - і то стріляє марно мій хмурий зайчик у цих стінах гримить грозою за горами його чути страшно цим комахам вільним тож вікна радять зачиняти у вухо шепчуть Контрактова а я впустила в себе горе світу і вже не

Електричка зі скрипом набирала швидкість тягнучи своє важке, металеве тіло за межі перону. Бабуся, що зайшла до вагону, підсіла до мовчазної і стомленої компанії, перша завела розмову: —куди їде молодь? Двоє дівчат переглянулись між собою, але замість них відповіла Вільте: —до чиповичів, на дачу —як пощастило! Я теж їду в Чоповичі. А де ваша дача? —жінка підсунулася вперед, аби краще почути співрозмовницю —в загреблі, там зовсім трохи пішки. Ліс гарний, і річка чиста Жінка округлила очі та перепитала, куди вони їдуть —в за-гре-блю —діти, та ви зовсім подуріли! Неможна вам туди Вільте, і інші

Це сталося в ті далекі часи, коли земля ще пам'ятала дихання льодовиків, коли дуби виростали до небес, а між їхніми коріннями ховалися стежки в інші світи. Тоді боги не цурались землі, а їхні коні залишали на траві срібні сліди, які люди називали росою. Серед небесних вершників найпрекраснішим був Білий Шепіт – кінь самого Дажбога, що возив сонячного бога від світанку до заходу. Копита того коня були викувані з першого зимового інею, що кристалізувався на зорях Великої Ведмедиці. Коли Білий Шепіт ступав небесними шляхами, за ним линув холодок вічності, а грива його сяяла, наче перша

Микола не спав тієї ночі. Сидів на порозі казарми на Зміїному, дивився на зоряне небо і курив сигарету. Море шуміло неспокійно, наче щось відчувало. Хвилі бились об скелі з якоюсь особливою настирливістю, а вітер свистів так, ніби намагався щось сказати. І Микола, прикордонник зі стажем, теж відчував – щось насувається. Не добре щось. Микола пам'ятав усі історії про цей острів. Ще дідусь його розповідав, а той чув від свого діда - як греки називали це місце Левкосом, Білим островом. Казали що тут стояв храм Ахілла, того самого напівбога, що брав Трою. Як його мати, морська богиня Фетіда,

* * * З висоти долинає дивний звук. Де лісове листя яскраве і падає, немов клаптики світла, на землю, підсвічуючи своїми променями небесну та земну поверхню. Якщо ми зможимо чесно, допитливо, сміливо зазирнути всередину себе, то знайдемо легку цятку на листі, яка горить незалежно від усіх наших інтриг. Якщо ми зможеио ближче зблизитися з цим світлом, бути більш відкритими до нього, воно почне бути нашим провідником. Там, де колись ми шукали зовнішнього світла для листя душі, тепер ми будемо дивитися на це світло. І чим більше ми можемо бути відкритими, тим більге воно буде рости. Спочатку

Жінка, яку мені порадили, була радше схожа на відьму, ніж на знахарку. Вона сиділа в кріслі-гойдалці на критій веранді, мала пронизливий погляд і стрекочучий голос. – Ти певен, що хочеш про те знати? – жінка встала з крісла. Судячи зі слухів, вона часто ворожила на кавовій гущі та воску, іноді давала поради. І мешкала на околиці села. Саме тому я прийшов до неї. Хто як не вона могла знати, що тут відбувається. Ось тільки її одповідь мене трохи спантеличила. – Звісно, хочу. Інакше навіщо б я приходив? Вона підійшла до невеликої шафки і дістала звідти маленьку записну книжку. – Ну що ж, це твій

Глава: У пошуках кохання Давним - давно Князь мав трьох доньок. Старша - Абаддона та середня дочка - Мамона не проявляли дружелюбності до молодшої - Зореслави. Вони постійно чиплялися до неї, і навіть батьки підбурювали конфлікти. Зореслава ображалася на всіх, хто завдавав їй болю. Поряд із замком розташовувалося одиноке озеро, куди вона ходила, аби заспокоїтися. Сидячи біля води, Зореслава плакала і плакала допоки не виплакала всі свої сльози до останку. Лише після останньої краплі - сльози озеро прошепотіло: «не плач мила, напиши історії про свої печалі та образи», і раптом усе затихло.

Глава: Сварка Чорнобога і Білобога Комета спостерігала за панянкою. Вона була переконана, з нею щось негаразд — її посвіт виглядав мляво. Це спонукувало її розпочати розслідження. З'ясувавши обставини, Комета повістувала про можливе отруєння пані. «Панна поранішня Зірка, розкажіть, що відбувалося дотеперішньої ночі? Хто дав вам трутину? Хто намагається вас убивати? Прошу поділіться з нами», - звернулися ми до неї. «ми всі готові підпомогати, окрім Чорнобога і Білобога, оскільки вони повсякчас гиркаються безпричинно й по причині». «Що?! Отруя? Хто міг мені її дати?», - страхітливо

Глава: Пекельний вузол Династія демонів впоряджали урочисті нічняні зібрання, під час яких відбувався церемоніал коронації Демона, й він ще раз став їхнім законним велителем. Сторіччями вікував у колодязі, де царювала навічна тьма. Темрявої ноченьки Елія рушала до криниці, яка була такою ж чорною, як сльота. Несподівано розчула плач і, зазирнувши наниз, помітила Ангела, котрий стояв і плакав. Прудко побігенькала по драбину додому, а вертаючись до колодязя, звісила ліствицю вділ і угледіла, що Посланець вже пропав. Витягнувши драбину, дівчина верталася до житла, безмаль аніщо не видячи. Проте

- Ти куди це? А ну стій я тобі сказав! Куди це ти з мотузкою подався? Ти що це надумав? Степан зупинися, накоїш лиха! От чортів син, коли потрібно він мене звісно не бачить та не чує, а коли я нишком у хаті хочу вкрасти окраєць хліба, так одразу Домовик, Домовик. От кляті люди й допомагай їм після цього. Що ж робити? Як же зупинити це божевілля? Мабуть, прийшов таки час показатися йому на очі, не вмре від своїх рук, вмре зі зляку. Ну одне добре, якщо з переляку, то хоч на небо, а не як самовбивця. Біда, біда прийшла. Що ж це люди людям коять? Домовик повернувся навколо себе тричі, і побіг в

Кріпак і чорт Божий пан дарів схотів Кріпаку мовляв указ: - Ти у мене всіх жуків повбивав за один раз! - Ти від скоту всіх вовків залякав, думою втряс!.. ти у мене розумніший! ти у мене найхитріший! дам тобі завдання се - ти найди золото, срібло мені на кашталь лице! чи болото, див гніздо бісів, чортів, зло лихе!.. в нагороду за се діло дам тобі життя вольне!... Думав кріпак що дістати Не срібло і не злото Їх в житті важко впіймати Тому ж вибрав болото!.. Летить, ходить отримати По землі і по хмаркам - До коваля: дуж кувати! Сил-залізо по справам! Коваль, молот і гриміти Так що гори по

Я боялася, що скло на дорозі проріже взуття. Треба ж було програти йому бажання — він знав мої страхи і вирішив використати їх проти мене. Ми стояли на порозі головного корпусу занедбаного дитячого табору, серед розкиданих уламків старих іграшок та вирваних дерев. Здавалося, навіть вітер, що тихо завивав у покинутих вікнах, попереджав нас не заходити всередину, а невидимий погляд темряви ніби обіцяв жахливі секрети, що чекають усередині. — Чому, кажеш, його закрили? — Кажуть, що один з вожатих зійшов з розуму. Одного дня в приступі він зарізав усіх людей, з'їв їхні серця і пішов у