Ніяк тяжіння, білий простір Очей до ночі не схилить, Ніяк не спинений мундир До ласки діда не вклонить. Він йде, несе, він завірюха, Він холодом тріщить як нюха, Но в мить вітра загнали в край Хмарок поплічників його, Вони мабуть кричать "бувай! І не вертай до нас цього!" А поки гомін, крик і рух, Дивлюсь, дивуюсь я в вікно На все як бігає воно Очами, мозок, навіть дух Увесь собою у

Зіронька сяє, серце стучить, Щось у мені до коханой біжить Ой ти кохана, люба моя! Чом голосок твій як солов'я Душу здирає, плоть обглодає, Ти, без рушника, виходь за меня! Зіронька сяє, серце стучить, Щось у коханої в грудях лежить Я би і вийти хотіла до тя! Не хоче та мати і доля твоя Душу здирає, плоть обглодає, Зозулею луна довжезно стоя! Зіронька сяє, серце стучить, Щось за тинами любий

Ніжний звук лютні губився у гамірному шумі лісу. Листя сухо шаруділо під ногами, заважаючи ясно чути. Ал перебирав струни свого інструменту уважно прислухаючись і прикладаючи вухо до грифу. Лютня ніби гуділа. Він повільно проходився пальцями по струнах і підтягував їх, налаштовуючи звучання. Зелена шапка була напнута на нього аби-як, а повисле перо, що її мало б прикрашати – виглядало якось

Їх завжди було двоє. Дві сестри. Дві долі. Одна історія. Дзвінкий дитячий сміх розливався між дерев. Вони, як завжди, гралися у саду, після обіду. Ласкаве сонце пробивалось крізь соковиті крони яблуневого саду. Зелене листя давало прохолодний затінок, в якому можна було сховатися і перепочити. Вітер, ніжний і ласкавий, куйовдив волосся дівчат, що наввипередки бігли до незримої цілі. Одна – була

Свічка невтомно бринить язиками вогню Сіль четвергову з мішечку на захист сипну, Звіробій, кропива, часник, ялівець, конюшина, – Й дрібочка чар на додачу до власної сили. Місячну нитку зі срібла в мольфу заплету: Силам землі я подяку за міць принесу, Ще і умиюсь росою живою з криниці – Щоб розгадати усі їх дива й таємниці.

Сказання невідомого. Початок - "Початок" Спочатку була темрява, пітьму пронизувала стріла… Матерію розсікав меч.. Пустоту наповював крик. А очі бачили кольори. “Пітьма. Така сама піться з якої створений я, наповнює все що є навколо, не певен, чи можна взалалі сказати, чи існує навколо, і чи є щось окрім мене та цієї пьтьми” - що якщо саме такою, була перша думка що виникла в цьому

Навколо мене немає мене. З потрісканих сухих губ стікає лише самотнє: — Вода. Жорстко. Я хочу, щоб мій голос лунав жорстко, і мені здається — саме так народиться те, чого я настільки прагну. Але голос стікає надто повільно, встигаючи висохнути в лабіринтах тріщини уст, і сухе повітря з моїх легень просто хрипить. Мене не зрозуміють. Сам себе не можу зрозуміти. Вода. Здається, довкола світло. Мої

ЖІНКА В КІМНАТІ ТА ДІВЧИНКА В СКРИНІ Хвіртка зачинилась зі скрипом. Вона підійшла до чорного входу в будинок, колись занедбана недобудова перетворилась на придатну для життя домівку, але думки ковтуни затягували усе дужче: дверцята машини зачинені чи ні, а комп’ютер на роботі вимкнутий, чи був відправлений той імейл… Психіатриня пояснювала їй, що коли до неї повертається подібний стан треба

Я зробила іще один ковток. Скоро я помру — я вже була досить п’яна. Я не мислила холодно. Я просто прийняла це як факт. Мене вже нічого не хвилювало і я голосніше включила музику. Я була як зомбі — вже не було жаги виживати. Мені було все одно. Я не хочу жити — це було безглуздо, адже я знала, що не завдам собі шкоди. Я просто не вірила у своє жалюгідне існування. Чому я так довго живу? Треба

Зелений острів Існують настільки давні часи, що не згадати ані імен учасників, ані місця події. Проте, природа може увібрати у себе більше ніж здатні побачити і відчути люди, це не про пам’ять, як ми її розуміємо, а про момент який застиглим відпечатком віддзеркалює події минулого та майбутнього, час як крихітний шматочок янтарної смоли, позбавляє швидкоплинність забуття. Озеро не пам’ятало, не

Я зупинив електричний самокат біля темного старого занедбаного скверу. Увімкнув ліхтарик, бо тут було зовсім неосвітлено, та пройшов повз розвалені рештки фонтану до сходів, що вели з Польского спуску до вулиці Дерибасівської. Мало хто з одеситів знає, що ці сходи колись називали “Сходами Мерців”, та й з тих хто знає про це, майже ніхто не пам’ятає історію з цим пов’язану. Я був одним із

Вона стояла там, така прекрасна, яскрава та приваблива. Ідеальні форми та лінії. Мені так хотілося хоч на мить до неї доторкнутися. Провести пальцями її вигинами. Відчути, як це тримати її в руках. Я милувався нею здалеку, навіть підійти не смів. Вона чудова, сама досконалість. Ну куди мені простому хлопцю до неї. А потім якось проходячи повз я побачив, як її придбав інший. Він тримав її у