РАЗБОЙНИК И ОТШЕЛЬНИК Джунгли закончились и на открывшейся равнине, над обрывом, под которым протекала узкая река, Бо Чи увидел хижину отшельника. Он, не мешкая, пошел прямо к ней. Верно, заприметив Бо Чи, из хижины вышел опиравшийся на посох, но ещё достаточно молодой мужчина - сам отшельник Мель Ти Шонг. - Приветствую тебя! - окликнул гостя Мель Ти Шонг. - Я Абибас, - сказал Бо Чи. - Ты знаешь меня? - Абибас-разбойник, - уточнил отшельник. - Жители окрестных деревень много пострадали от тебя. Бо Чи подошёл вплотную к отшельнику и выхватил у того его посох. - Трусливые дикари. Они и должны

1 частина: "Поступове Розкриття Таємниці Цирку" Розділ 1: Ознайомлення про цирк У невеликому місті був цирк, і у цьому цирку постійно показували всякі витівки, наприклад як клоун показував як він йде по канату, і всі аплодували йому, та були здивовані, і не розуміли як він це робив, але цирк через декілька років закрили, тому що у цирку нібито був ремонт, але все було інакше. Був один такий випадок і зараз я вам його розповім… Розділ 2: Таємниця про цирк. Зустріч з Клоуном. Жили були два друга першого звали Степан а другого Павло, й вони товаришували з самого дитинства, і у місті

Олександр Бойко. Побачимося. Частина 1. Розділ 1. Незважаючи на ранок, грецьке сонце вже відчутно пригрівало. Аеропорт Елеферіос, з його натовпами і метушнею, слава богу залишився позаду. З м'яким шарудінням відчинилися двері випускаючи в світ нову порцію спраглих вражень туристів, або, може, туристів, що повернулися додому. Аеропорт - вічний пункт руху, безупинного, іноді повільного, а іноді на межі надзвуку. Комусь подобалися аеропорти, Івану Клочку – ні. Поставивши сумки на прогрітий асфальт чоловік повільно озирнувся. Старий коледжський друг, наполегливо і прямо маніакально попросив

Олександр Бойко “Червоний Товариш” Розділ 1. Початок липня навіть у лісі давив спекою, душив в'язким гарячим повітрям, висушував горло. Сонце повільно і велично опускаючись за верхівки дерев не дарувало прохолоду, лише додавало тіням густоти, а двом фігурам, що пробираються крізь кущі та гілки незручності. Обидва були невисокі на зріст, в однакових сорочках, чоботях. Суворі на лице, злі. Вже другу годину чухрала пара лісом уникаючи дороги на яку випадково натикалися вже двічі. Жоден з них не мав досвіду та й уявлення, як у лісі орієнтуватися. Ішли просто на захід, вже на це знань та

І не знав той віщун, віщування свого, Що лине його міць, зі світу цього. —Тільки знав що біда наступає. Тому відав віщун, кому знання те дать, І прийде той юнак, буде знання благать. —В віщуна сива-вуса благає. Той віщун він навчив, юнака своєго, І кришталі минулого, чтити цього. —І юнак все новітнє приймає. Юнак став віщуном, і чекає кнутом, Коли старий віщун, відійде за світом. —Коли кине його, він не знає. Але той сива-вус, він сидить на столі, Як король королів, у тім троні в теплі. —Так кончину сидить дожидає. Та не хоче юнак, того дня він чекать, І він зілля пошле, щоб діда похилить. —І

Зіронька сяє, серце стучить, Щось у мені до коханой біжить Ой ти кохана, люба моя! Чом голосок твій як солов'я? Душу здирає, плоть обкрадає, Ти, без рушника, виходь за меня! Зіронька сяє, серце стучить, Щось у коханої в грудях лежить Я би й вийти хотіла до тя! Не хоче та мати й доля твоя Душу здирає, плоть обкрадає, Луна з зозулі довжезно стоя! Зіронька сяє, серце стучить, Щось за тинами, то любий кричить Гей ти кохана, люба моя! Кинь злую мати йди до меня Душу здирає, плоть обкрадає, Я ж з тобой мила запряжу коня! 01.01.24

Ніжний звук лютні губився у гамірному шумі лісу. Листя сухо шаруділо під ногами, заважаючи ясно чути. Ал перебирав струни свого інструменту уважно прислухаючись і прикладаючи вухо до грифу. Лютня ніби гуділа. Він повільно проходився пальцями по струнах і підтягував їх, налаштовуючи звучання. Зелена шапка була напнута на нього аби-як, а повисле перо, що її мало б прикрашати – виглядало якось розтріпано і зовсім не ошатно. Кафтан теж якось ніби сидів не так, як слід: у плечах був широкий, а на лацканах і подолі – зім’ятий. Здавалось, ніби барда добряче десь витріпала лиха година. Він повільно

Їх завжди було двоє. Дві сестри. Дві долі. Одна історія. Дзвінкий дитячий сміх розливався між дерев. Вони, як завжди, гралися у саду, після обіду. Ласкаве сонце пробивалось крізь соковиті крони яблуневого саду. Зелене листя давало прохолодний затінок, в якому можна було сховатися і перепочити. Вітер, ніжний і ласкавий, куйовдив волосся дівчат, що наввипередки бігли до незримої цілі. Одна – була світла, мов сонце, інша – темна, як ніч. Одна виважена і справедлива, інша – хитра і непосидюча. Та незважаючи на цю несхожість, вони все-одно були нерозлучні. Ніхто і ніколи не бачив їх окремо.

Свічка невтомно бринить язиками вогню Сіль четвергову з мішечку на захист сипну, Звіробій, кропива, часник, ялівець, конюшина, – Й дрібочка чар на додачу до власної сили. Місячну нитку зі срібла в мольфу заплету: Силам землі я подяку за міць принесу, Ще і умиюсь росою живою з криниці – Щоб розгадати усі їх дива й таємниці.

Це місце дивне та особливе водночас. Але я не відразу це зрозуміла. Тільки повертаючись одного разу пізно ввечері з Тіною моєю колежанкою, яка на моє зауваження, що місяць у повні дуже гарний, великий і здається, що його можна торкнутися рукою. Вона раптом відповіла, - Тут завжди місяць уповні. Я тоді застигла, і здивовано перепитала,- Що серйозно!? Ти певне жартуєш? Так не буває у природі. А вона засміялася і додала, - Це місце дуже особливе, природна аномалія, тут все відбувається не так як в нормальному світі. Я здивовано вирячила на неї очі, - Не так!? Тобто це якесь інше місце? Інший

Сказання невідомого. Початок - "Початок" Спочатку була темрява, пітьму пронизувала стріла… Матерію розсікав меч.. Пустоту наповював крик. А очі бачили кольори. “Пітьма. Така сама піться з якої створений я, наповнює все що є навколо, не певен, чи можна взалалі сказати, чи існує навколо, і чи є щось окрім мене та цієї пьтьми” - що якщо саме такою, була перша думка що виникла в цьому всесвіті? Та навіть темрява може здобути форму з думки, так і з’явився він. Чотири уламки відділились з цієї пітьми, але там де є пітьма, з’являється і світло, світло та матерія створена впротивагу

Навколо мене немає мене. З потрісканих сухих губ стікає лише самотнє: — Вода. Жорстко. Я хочу, щоб мій голос лунав жорстко, і мені здається — саме так народиться те, чого я настільки прагну. Але голос стікає надто повільно, встигаючи висохнути в лабіринтах тріщини уст, і сухе повітря з моїх легень просто хрипить. Мене не зрозуміють. Сам себе не можу зрозуміти. Вода. Здається, довкола світло. Мої очі — дві свинцеві кулі, що вдавлюють голову в твердий ґрунт. Вона болить, і хочеться відкрити налиті вагою повіки; тоді очі вирвуться на волю, і не будуть боляче вбивати голову в землю з кожним