Це літо було для мене абсолютно руйнівним. Я була впевнена, що віднайшла себе і, нарешті, все стало на свої місця. Але хвиля сумнівів і вигорання почали незворотній відлік.
Один.. чулося відлунням у вухах. Два... Повільно темніло в очах. Три… Щось голками штирхало руку. Страх, страх, страх…
Так я почала втрачати себе. Чи знаходити? Досі мені було не зрозуміло. Дні ставали коротшими, моментів для радості все меншало й меншало. Безумовно, було щось, що на лічені години повертало мене до життя. Яскравого, веселого. Такого звичайного, людського життя. А потім починались розмови про роботу, самореалізацію, успіх. І я знову втрачала можливість дихати. На очах з'являлись сльози і істерика повільно підкрадалась між дерев.
Дивина. Життя наповнювалось купою сумнівів, невпевненості в майбутньому, теперішньому. Я за якихось три місяці змогла знайти та втрати сенс свого існування. Докорінно в мене нічого не змінилось. Мене все ще надихали люди, проєкти, діти. Я все ще раділа зустрічам з друзями, знайомими. Милувалась природою, любила, танцювала, співала. Це все ще була я. Але зміни, які відбулись не давали жити далі так, як було до цього.
Це було відчуття неповноцінності. Наче якась вагома частина мене зникла, зачинена в невідомому підвалі. Без світла, іжі та води. Без цього шматка незнайомі люди лякали. Складалось відчуття, що я всім накапостила і тепер мене переслідує незлічима кількість очей.
Знаходитись в людних місцях було нестерпно. В усіх їх косих поглядах, словах сказаних не тим тоном, не тою інтонацією я відчувала свою вину. Від цього ставало ще гірше. Світ був занадто швидким для мене. Світ втрачав свій сенс.
Я повільно деградувала.
