Я давно хочу дещо тобі сказати, але кожен раз слова десь зникають.
З тобою можна говорити про що завгодно: про погоду, про приготовлений зранку сніданок; про те, яку сорочку тобі краще за все одягнути на роботу. Легко вітати тебе і так сам легко прощатися, бо я знаю, що ми скоро побачимося. А найбажаніші слова досі застрягають в горлі кожен раз, коли хочеться їх сказати.
Сьогодні втретє прокидаюся сама. Ночі досі холодні, тому не можу поскаржитися на холодну постіль. Колись ти казав, що думками про близьку людину можна зігрітися. Тоді ти навіть не здогадувався, що з цими словами я одразу подумала про тебе. І я не уявляла собі, що ми будемо проводити ночі разом і зустрічати ранок з парними чашками чаю. Я все частіше згадую той час, коли власні почуття були для нас обох загадкою. Наче дивишся мелодраму, де чекаєш, коли нарешті герої зрозуміють, що кохають один одного, та урочисто поцілуються. Недарма в мелодрамах так рідко показують, що стає після великого гепі-енду.
Мені вже відомо. Саме тому я перестала їх взагалі дивитися.
Я ніколи не казала тобі тих самих слів. Погодилася зустрічатися, жити й любити. Годувала сніданки та прасувала одяг, бо хотіла, щоб тобі жилося трішечки легше. Ти також годував мене смачними стравами, масажував ноги після довгих прогулянок і гладив моє волосся, коли мене долали головні болі. Я приймала все, що ти мені давав, і відповідала взаємністю не менш пристрасно. Але заповітних слів ти так і не чув від мене. Можливо, саме тому ти постійно сумнівався в мені. В моїх почуттях.
«Ти кохаєш мене?»
Я сміялася над твоїм питанням і не хотіла помічати, наскільки штучною була твоя посмішка. Ти завжди зводив до жартів незручні для себе ситуації, і я завжди це помічала. Але тільки не тоді, коли це стосувалося мене.
Зрозуміла я це занадто пізно.
Чи питаєш ти когось іншого про кохання? Ти також обіймаєш, шепочеш на вухо з бажанням дізнатися, чи кохає вона тебе? Чи відповідає вона тобі настільки ж щиро, наскільки тобі цікаво? Я намагаюся про це не думати. Але знову думаю. Тому пишу сюди, бо мені ні з ким про це поговорити.
За вікном майже ранок. Я так і не виключила лампу за всю ніч. Пальці болять від писанини, але я не можу зупинитися. Мені треба, щоб папір всмоктала ті сльози, які не можуть вийти вже котрий день. Я не вмію плакати. Така я людина. Не вмію казати «Я тебе люблю». Не знаю, кого мені звинувачувати в цьому, та це точно не твоя провина. Ніколи не звинувачу тебе в тому, що ти пішов. Твій вибір. Як і мій був сміятися або мовчати.
Просто сподіваюся, що ти щасливий.
Мені шкода, що я не змогла подарувати тобі справжнє щастя. Або що не змогла стати твоїм уявленням про любов. Шкода, що роки, які ми провели разом, перетворилися на історію. На «досвід». Сподіваюсь, це був приємний для тебе досвід. Для мене точно був. Ніколи це не забуду.
Шкодую по-справжньому тільки про те, що не могла сказати тобі. Ні одразу, ні впродовж всього часу. Не можу сказати й тепер, бо нічого не зміниться.
Я можу сказати тільки хіба що тут — на сторінках, які ніхто ніколи не побачить. Це така ж частина історії, як і наші стосунки.
Будь щасливий.
Я тебе кохаю.
