Стоячи на кладовищі, над твоює могилою, я згадую. Згадую тебе, згадую все що було. А ще згадую ту саму розмову, десь посеред ночі, як ми тоді жартували. Жартували голосно регочучи, про те що хто з нас перший помре той приготує місце для іншого. І буде чекати на тій стороні з пляшкою віскі...Жартували, а бачиш як воно вийшло. Той жарт раптом став реальністю...Ти загинув на війні, а я живу далі...
Що ж сподіваюся, коли прийде мій час ти зустрінеш мене там на вході з посмішкою та пляшкою віскі...і ми як в старі добрі часи будемо розмовляти годинами про все на світі...
Якби я палила цигарки, то зараз напевно був би слушний момент запалити цигарку. Але ні, я кинула палити і вже давно, а ти в свій час палив по пачці в день мінімум і я бувало думала, що саме нікотин вб'є тебе, але склалося не так, тебе вбила війна.
Ми давно не спілкувалися, та й те що було, то було так давно, пройшли роки, забулося все погане, пригадуються тільки хороші моменти. Наш мозок така дивна штука, він стирає погане, залишаючи тільки хороше, або навіть часом створює фальшиві спогади і ти гадаєш було чи ні!? Я стою над твоює свіжою могилою, на ній квіти, та вінки майорить прапор України, ти загинув героєм. А я пам'ятаю тебе трохи іншим...таким класичним поганим хлопцем ...
Хоча можливо за стільки років ти змінився!? Хто зна...
Я пам'ятаю нашу першу зустріч, як тоді я шкірою відчула небезпеку. В мої голові пробігла думка - тікай, він небезпечний!.. . Але моя навіжена душа тягнулася на те небезпечне полум'я в тобі, як метелик на світло, знаючи що воно обпече тендітні крильця...
Я залишилася в той вечір, і залишалася знову і знову, довго...можливо надто довго!?
Я не могла покинути тебе, знову і знову повертаючись, після обіцянок самій собі, що це був останній раз, ну цей вже точно останній.
А потім, ти після тижневого мовчання, тиші, телефонував чи писав і я кидаючи все летіла до тебе серед ночі знову і знову...
Що мене так приваблювало в тобі!?
Зовнішність!? Безперечно! Чорні очі, смаглява шкіра що виблискувала золотом у полум'ї свічок, які ти любив запалювати, чорне шовковисте волосся. Спортивна статура та м'яка шкіра? Так! Безперечно! Ти був гарним...
Але, але не це було головним в тобі. Зовсім не це.
Було в тобі щось таке дике, первісне, звіряче.
Іноді в твоїх руках я відчувала себе шматком м'яса, що шматує звір зубами, рве залишаючи криваві сліди ...хижак в людській подобі ...
В твоїх очах палав чорний дикий вогонь і я як загіпнотизована йшла на те полум'я, щоб у ліжку з тобою як жертовне ягня згоріти до тла і знову відродитися феніксом з попелу...
Шовкові простирадла, ні не чорні, а червоні, пелюстки троянд, що росли в твоєму саду, свічки...так ти умів створити атмосферу...
А ці розмови до пізньої ночі чи то до ранку!? Розмови про геть усе на світі.
Жарти та танці на тісній прокуреній кухні !? О, так цигарки були твоїм захопленням. Щирим і безнадійним. Ти нищив димом свої легені день за днем і я думала, що колись паління тебе вб'є, якщо звичайно не вб'ють в черговій бійці в які ти вв'язувався зятято і завзято приходячи потім з побитими руками та навіть розбитим носом і шаленою посмішкою на губах...
Але як виявилося я помилялася. Тебе вбила війна, як багатьох таких як ти...
Скільки всього було за той короткий проміжок часу, що ми були разом. Так багато спогадів, так багато емоцій, не завжди хороших та приємних.
Ти вмів зробити боляче, так щоб до сліз і потім говорив - люблю бачити як люди плачуть, тоді вони справжні...
Ти знав як маніпулювати людьми та створювати враження на незнайомців. Ти мав цілий набір масок на всякий випадок у житті. Вони думали, що то ти такий і є веселий та добрий, ладний віддати усе і допомогти кожному...але ж то була тільки ілюзія, створена щоб справити враження, втертися в довіру і потім обравши слушний момент скористатися наївними дурнями ...
Цікаво чи бачила я тебе справжнього чи те все були тільки твої ролі та маски!? Але якось так вийшло, що саме мені завжди діставалася твоя найтемніша сторона, самі огидні твої вчинки...ти робив дуже боляче і потім смакував мій біль та сльози, тобі подобалося грати в ці ігри. Ти вмів знаходити больові точки і бити саме туди. А потім казав, я хочу тебе навчити - не будь надто хорошою, не довіряй людям. Я в твоєму житті щоб навчити тебе...
Я не була на твоєму похороні, та й дізналася вже пост фактум, так би мовити випадково.
Ми не спілкувалися. Ні, то був не той випадок коли можна залишитися друзями. Я спалила всі мости і зачинила двері назавжди. Розуміла, що не витримаю того темного вогню в тобі, згорю. Розуміла, що не витримаю того болю, якого ти так любиш завдавати. І обірвала всі ниточки ...
Ні, не шкодую...надто різними ми були. Ні, то не було кохання, сліпа пристрасть. Дика первісна темна, тягуча як смола...
Таке не закінчується хеппі ендом та жили вони довго і щасливо...такі історії мають відкритий фінал, глядачі вирішують самі, що там далі, а герої мовчки розходяться в різні кінці сцени та зникають розчиняючись у темряві.
Іноді я ловлю себе на тому, що розмовляю твоїми словами і навіть поводжуся так як ти колись. Стаю цинічною та холодною, не довіряю людям, не вірю у кохання. ..
Можливо я стала такою як ти!? Я задаю собі це питання, зараз через багато років після закінчення тих стосунків...
Чи, можливо ти просто розбудив, відкрив мою ту саму темну, древню дику частину!? Ту що я приховувала сама від себе!? Ти ж казав , що я схожа на тебе, а я чомусь тоді тобі не вірила. Може дарма!?
І я не знаю відповіді...але я знаю одне спогади про тебе і те полум'я, що палало тоді між нами майже обпікаючи, залишаться зі мною назавжди...
Ти ніби ювелір огранив мене, додав шику та блиску, того темного і таємного, що ховається на дні моїх очей...того самого, що здатен зводити з розуму та труїти собою...я ховаю цю грань від світу та самої себе...мені страшно випускати на свободу ту саму дику, первісну частинку, бо немає того хто б міг їй дати раду...
