Розбите скло вже не склеїти більше. Розбиту любов уже не вернути назад. Ти не просто пішла – ти зрадила з іншим! Тут слів вже не має – один лише мат! Слова усі твої порожні! Не більше. Котрим я не вірю бо в них правди нема! Ще й кажеш тепер, що випадково так вийшло! Й питаєш чому між нами стіна! Гуляти не треба було на право й на ліво, Розводити шмарклі як лиш щось не так! Водити за ніс й брехати так нагло І сміятись під ніс собі, що я дурак. Як бачиш я виріс і зрозумів все: Дешеві обмани, холодні слова. Спочатку ніяк прийняти не міг це. А потім прийшла й розуміння пора. Був час – довіряв! А

В очі мої подивись, Бачиш як сяють для тебе вони? Губи шепочуть тобі: "Не журись, Я повернусь навесні". Як навесні журавлі З півдня летять у домівки свої, Так повернусь у обійми твої, Чутно коли солов'їв. В час, коли з яблуні цвіт В твоє віконце легенько стучить, Спів солов'я на зорі зазвучить, Знову скажу: "Привіт!" В очі тобі подивлюсь, Лагідно сяють з любов'ю вони. Знаєш, я лиш за тебе молюсь, Ти дочекайся весни.

Я приїхав у Ольгине на день. Давно вже тут не був. Після смерті баби Галі, а потім і батька дорога сюди якось відмерла. Їздили хіба що на проводи — на коротко, як у гості до тіней. Двір зустрів мовчки. Все стоїть на місці — і хата, і сад, і криниця з похиленим журавлем. Але все ніби інше. Зовсім не те, яким було колись. Дивишся — і не віриш, що тут колись кипіло життя. Що баба Галя снувала тут цілими днями, поралася, виносила мені з хати борщ у мисці з вишневим обідком. А там, на призьбі колись сидів батько і клепав косу. Трава кругом по коліна, густий бур’ян вже лізе на стежку, що веде до

Чи то я не я Чи то ти не ти Чи то світ такий Чи то ми такі Або ще не час Або ще не слід Або я німа Або ти глухий

Молодшому сержанту Віталію Володимировичу Волчку. *** СОНЕТ *** І До Світлани Н авіщо ти на мене позирала І д ý шу — не забуду! — пронизала?! Не треба! Годі! Нащо завдаєш Такої м ý ки?! Схаменися! Б’єш Мені у серце! А затóго — рвеш! Як можна?! Повернись! Куди пропала?! *** Зізнайся! Ти мене причарувала! Ще й надто! Сон у мéне відібрала! Не пожалієш... Ах! Ти з розуму зведеш! У погребі — голодного! — запреш... Не вирвуся! У пута закуєш! Не вийду... Ні! Якби ж ти випускала... Не прийдеш... Ех! Не вірю! Байдужé Тобі... Нікóли ти не приголубиш! Мене — заприсягну! — колись погубиш! Кохана! Ти

Na świecie jeszcze, lecz już nie dla świata! Adam Mickiewicz, „Dziady”, Upiór . *** У хму́ристому надвечір’ї Саме́ на Вдовин í м узгір’ї Дівча бентежливе стоїть. Внизу тривожні хвилі б’ються І, може, гребнями торкнуться До тіла ніжного за мить. *** Аж ось в обійми холоднаві Щонайлюбішому Варнаві Небога щиро подалась. «Гадав я, що тебе лишився!» «І з цим бодай ти примирився, Бо світла я ще не зреклась. Якщо зі мною прагнеш бути, Пітьм í дозволь мене здобути, А поки я — минуща тлінь». «Тебе не хочу погубляти І милої перетворяти На проклятущу напівтінь». *** Тоді, журливо усміхнувшись І

Я давно хочу дещо тобі сказати, але кожен раз слова десь зникають. З тобою можна говорити про що завгодно: про погоду, про приготовлений зранку сніданок; про те, яку сорочку тобі краще за все одягнути на роботу. Легко вітати тебе і так сам легко прощатися, бо я знаю, що ми скоро побачимося. А найбажаніші слова досі застрягають в горлі кожен раз, коли хочеться їх сказати. Сьогодні втретє прокидаюся сама. Ночі досі холодні, тому не можу поскаржитися на холодну постіль. Колись ти казав, що думками про близьку людину можна зігрітися. Тоді ти навіть не здогадувався, що з цими словами я одразу

Це місто мовчить у нічних кав’ярнях, де втома розлилася по гірких горнятках. Ти дивишся так, що стираються всі межі – між вчора, сьогодні й між «я» і «ти». Тримай мене ближче, допоки не зникнем. Між вулиць, що світять вогнями нічними, мов полум’я свіч, що горить до кінця.

1. ЛЮСТДОРФ Вагон був переповнений. Влітку всі одеські трамваї переповнені. Особливо ті, які прямують до моря. Двадцять сьомий маршрут, в якому лейтенант Максим Корецький їхав до місця своєї служби, також не був виключенням. Ще вранці Максим з хвилюванням дожидався в управлінні кадрів штабу округу як складеться його доля. У спекотний липневий день в Одесі, коли сонце вже зранку нещадно гріє узбережжя, кожен знаходить свій порятунок від спеки. Відпочивальники на пляжі радіють свободі носити шорти і майки, насолоджуючись прохолодою води і свіжим бризом. А для військових в очікуванні припису

1. Коли я зрозуміла, що сплю? Це відчуття прийшло несподівано, наче легкий дотик осіннього вітру. Я сиділа на балконі, загорнувшись у м'який плед, і дозволяла променям заходу сонця пестити моє обличчя. Спокійний, тихий, теплий осінній парк розгортався переді мною, ніби сторінка з книги, де кожна деталь дихає затишком. Я не думала про те, що було колись, що буде потім. У цьому світі був лише теперішній момент — я і ці золотаві кольори, що переливалися між гілками дерев. Здавалося, що навіть час вирішив зупинитися, аби не порушити цієї гармонії. Це негласне правило сну: хоч ти і про щось

Ти уміляла рано встала а ле я тебе знайшов Ти танцювала їла грала а, я не уйшов Ти говорила пила но я, не на мить... Прип З ранку й до зі рок від тебе не на крок Мені все до зірок Бо ти мій крок. Побігла на балкон. Хотів тебе закрить Почала танцювати. Ну а я ревіть. Відкрив, як метеором ти пройшла, І зрозумів: без тебе я: Прип З ранку й до зі рок від тебе не на крок Мені все до зірок Бо ти мій крок.

І мармур, і Сезам, І в тиші хлюпаючі звуки І гомін твого тіла, наче грам Чи гран забутої колись між нами штуки І лишене-полише, тупе Образливе, занедбане, грайливе Воно стоїть наскрізь таке фальшиве Таке байджуже до твого життя. Йому я дав для решти копійки - Монети, стерті липкими руками Вони дешеві, як твої дзвінки До мого каяття і до твоєї драми. Якщо постукаєш відкрию і піду А ти повільно переступиш через себе. І ляжеш тут, коли дивлюсь на тебе Коли бажаю, хочу і краду. Але, спіткнулась, впала, не дійшла Лежиш, але не так, як обіцяла Така одна, така простоволоса, крижана Опала і чужа, і