Під струнким оливковим деревом, Над освітленим місяцем берегом, Я цілую твою ніжну шию, устелену Теплим сяйвом. І, почувши хвилі, Мимоліть зʼявляється в памʼяті, Як цілувала Я руки простягнуті До Мене Твої, вже тисячі років тому. Й раз за разом бʼється об камені Вода чорна, і під твоє схвалення Девʼятий вал штовхає і звалює З ніг мене, і стою на колінах у піску.

Можливо, якби змалечку я Бачила, як верблюди незрушно Ковтають колючки бездушні, Як їх товсту шкіру обпалює Безжалісне сонце Аравії, Тоді б я писала уміло Вірші тобі справа наліво. Та ростив мене інший світ, Тож пишу я від серця на схід. Мені не знайомі пустелі Сіро-брунатні пастелі. Бачиш у чому проблема? Залена я, зовсім зелена.

Білий Жінка чесала і смикала довге попелясте волосся, яке слухняно вкладалося у її старих, проте вправних руках. у дзеркалі сиділа молода, підтягнута та ніжна красуня. —я страшенно переживаю! —пані, не варто. усе приходить з досвідом, тим більше—ви така мила- її руки ніжно вкладали одне пасмо за іншим, аж доки гребінець не зачепився —що це... мак? —..перепрошую. —звідки він? -та, що сиділа знітилась і намагалась сховати очі відвернувши голову —не соромтесь мене, будь ласка -жінка ніжно повернула її назад, поглядом до свого відображення, і продовжила: —ви виглядаєте, як справжня наречена!

циган Рама з картиною була самотнім вікном у паралельний світ, у ній, хлопець схилився в благоговінні, і у вдячності приймав присягу на колінах, стаючи на дорогу шляхетного лицаря. Простір навколо виявляв привітність: вкладена на підлозі плитка відбивала тепле освітлення люстри. Це місце, зазвичай людне, зараз лінувалося, поки декілька відвідувачів сонно розглядати незліченні картини. Дівчина, з рудуватим довгим волоссям, зачаровано оглядала картину, доки поряд з нею стояв висковий хлопець. А тоді звернулася: —хіба це не ми? Дивись які вони.. Благочестиві? —радше, врівноваженні та смирні.

О красна панно, Чи знаєте, як я себе почуваю? Чесно кажучи, Я на це чіткої відповіді І сам не маю, Але певні здогадки я вам все ж таки на співаю. Я втомився, чесно втомили люди, Але дехто з них мене рятує. Радий бачити посмішку на вустах, Радий бачити щирість в очах. Хотів би дарувати натхнення і надію теж Тому все одно хотів би взяти приклад З однієї дуже красномовної персони з минулого. Вона свого часу так само говорила: «Хтось комусь цікавий, не байдужий, хтось комусь подобається і комусь дуже сильно хочеться когось обійняти». Мансуров Артур

Вона унікальна, Очі її — неповторні, Вуста її — незрівнянні, Рухи її такі плавні. О, вона унікальна І мені огидна. Як побачу її ненависний погляд — Я хочу блювати. Як почую рухи її губ — Я хочу ридати. Як постане вона переді мною — Я хочу кричати. О так, вона унікальна, Неповторно незрівнянна, І вона — отруйна. Не намагайся їй щось сказати — Вона не почує. Не намагайся для неї щось зробити — Вона не відчує. Лишень охоче прокине тебе і зуроче. Тож, любий мій друже, Не підкоряйся і не піддавайся, Прошу, тільки від неї ти відбивайся. Бо вона унікальна, Так, звісно ж бо, вона унікальна...

Тенета ласкаві, мов бурі ясні, Чому Ти не сходиш, Сонце в вікні? Чом кроки не робиш До мене навпроти? Чом сни мої щирі, Але до болі жорстокі? Чому ми не плачемо вдвох, Чому я сміюся одна? Чому у твоїх очах вічна пітьма? Де лід, що вогнем своїм маю топити? Де крига, по якій не варто ходити? Де сходинки, що до зірок ведуть кожного? Де пташки, що пісню співають кожному? Не прокинулись і не зівʼянуть. Буде мить, І вони точно повстануть. Не прямим кутом, можливо — похилою, Та все одно, для Тебе одного, Віч-на-віч я завжди буду красивою. Для пісень, які не почули, Для доріг, якими не пройшлися, Для

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ: ПРИСМЕРК ЛЮДСТВА Повітря в Модульі-7 мало присмак іржі та втоми. Влад прокинувся за п’ять хвилин до того як спрацювали реле освітлення. В його каюті, розміром три на два метри, панувала абсолютна темрява, яку порушувало лише слабке зеленувате мерехтіння індикатора на системі очищення повітря. Цей звук — низьке, ледь чутне гудіння вентиляторів — був колисковою для останніх представників людства. Якщо він затихне, через чотири години вони всі стануть частиною вічної мерзлоти. Він спустив ноги на холодну металеву підлогу. Холод тут був не ворогом, а сусідом. Він пробивався крізь

Цей світ не згине не стане без тебе. І я жити буду, як доти жила. Та очі твої, порожні без мене. Без тебе і я зовсім інша була. В коханні зізнатись не можу. Бо лише крок на зустріч ступила. Прийняти я все таки мушу, Почуття, що відчути посміла. Не треба ні зірок ні квітів у полі. Я хочу лиш груди слухать твої. І хочу спитати у нашої долі. Коли вже ці руки стануть мої? Мушу зізнатись що в грудях палають, Таємні і теплі, та милі чуття. Світ від думок моїх мов завмирає. таке сьогодення мойого життя. Чого ти запнувся, стоїш в далині? Я тут, я справжня, з почуттями тобі. Крок за кроком на зустріч

Розбите скло вже не склеїти більше. Розбиту любов уже не вернути назад. Ти не просто пішла – ти зрадила з іншим! Тут слів вже не має – один лише мат! Слова усі твої порожні! Не більше. Котрим я не вірю бо в них правди нема! Ще й кажеш тепер, що випадково так вийшло! Й питаєш чому між нами стіна! Гуляти не треба було на право й на ліво, Розводити шмарклі як лиш щось не так! Водити за ніс й брехати так нагло І сміятись під ніс собі, що я дурак. Як бачиш я виріс і зрозумів все: Дешеві обмани, холодні слова. Спочатку ніяк прийняти не міг це. А потім прийшла й розуміння пора. Був час – довіряв! А

В очі мої подивись, Бачиш як сяють для тебе вони? Губи шепочуть тобі: "Не журись, Я повернусь навесні". Як навесні журавлі З півдня летять у домівки свої, Так повернусь у обійми твої, Чутно коли солов'їв. В час, коли з яблуні цвіт В твоє віконце легенько стучить, Спів солов'я на зорі зазвучить, Знову скажу: "Привіт!" В очі тобі подивлюсь, Лагідно сяють з любов'ю вони. Знаєш, я лиш за тебе молюсь, Ти дочекайся весни.

Я приїхав у Ольгине на день. Давно вже тут не був. Після смерті баби Галі, а потім і батька дорога сюди якось відмерла. Їздили хіба що на проводи — на коротко, як у гості до тіней. Двір зустрів мовчки. Все стоїть на місці — і хата, і сад, і криниця з похиленим журавлем. Але все ніби інше. Зовсім не те, яким було колись. Дивишся — і не віриш, що тут колись кипіло життя. Що баба Галя снувала тут цілими днями, поралася, виносила мені з хати борщ у мисці з вишневим обідком. А там, на призьбі колись сидів батько і клепав косу. Трава кругом по коліна, густий бур’ян вже лізе на стежку, що веде до