Чи то я не я Чи то ти не ти Чи то світ такий Чи то ми такі Або ще не час Або ще не слід Або я німа Або ти глухий

Молодшому сержанту Віталію Володимировичу Волчку. *** СОНЕТ *** І До Світлани Н авіщо ти на мене позирала І д ý шу — не забуду! — пронизала?! Не треба! Годі! Нащо завдаєш Такої м ý ки?! Схаменися! Б’єш Мені у серце! А затóго — рвеш! Як можна?! Повернись! Куди пропала?! *** Зізнайся! Ти мене причарувала! Ще й надто! Сон у мéне відібрала! Не пожалієш... Ах! Ти з розуму зведеш! У погребі — голодного! — запреш... Не вирвуся! У пута закуєш! Не вийду... Ні! Якби ж ти випускала... Не прийдеш... Ех! Не вірю! Байдужé Тобі... Нікóли ти не приголубиш! Мене — заприсягну! — колись погубиш! Кохана! Ти

Na świecie jeszcze, lecz już nie dla świata! Adam Mickiewicz, „Dziady”, Upiór . *** У хму́ристому надвечір’ї Саме́ на Вдовин í м узгір’ї Дівча бентежливе стоїть. Внизу тривожні хвилі б’ються І, може, гребнями торкнуться До тіла ніжного за мить. *** Аж ось в обійми холоднаві Щонайлюбішому Варнаві Небога щиро подалась. «Гадав я, що тебе лишився!» «І з цим бодай ти примирився, Бо світла я ще не зреклась. Якщо зі мною прагнеш бути, Пітьм í дозволь мене здобути, А поки я — минуща тлінь». «Тебе не хочу погубляти І милої перетворяти На проклятущу напівтінь». *** Тоді, журливо усміхнувшись І

Я давно хочу дещо тобі сказати, але кожен раз слова десь зникають. З тобою можна говорити про що завгодно: про погоду, про приготовлений зранку сніданок; про те, яку сорочку тобі краще за все одягнути на роботу. Легко вітати тебе і так сам легко прощатися, бо я знаю, що ми скоро побачимося. А найбажаніші слова досі застрягають в горлі кожен раз, коли хочеться їх сказати. Сьогодні втретє прокидаюся сама. Ночі досі холодні, тому не можу поскаржитися на холодну постіль. Колись ти казав, що думками про близьку людину можна зігрітися. Тоді ти навіть не здогадувався, що з цими словами я одразу

Це місто мовчить у нічних кав’ярнях, де втома розлилася по гірких горнятках. Ти дивишся так, що стираються всі межі – між вчора, сьогодні й між «я» і «ти». Тримай мене ближче, допоки не зникнем. Між вулиць, що світять вогнями нічними, мов полум’я свіч, що горить до кінця.

1. Коли я зрозуміла, що сплю? Це відчуття прийшло несподівано, наче легкий дотик осіннього вітру. Я сиділа на балконі, загорнувшись у м'який плед, і дозволяла променям заходу сонця пестити моє обличчя. Спокійний, тихий, теплий осінній парк розгортався переді мною, ніби сторінка з книги, де кожна деталь дихає затишком. Я не думала про те, що було колись, що буде потім. У цьому світі був лише теперішній момент — я і ці золотаві кольори, що переливалися між гілками дерев. Здавалося, що навіть час вирішив зупинитися, аби не порушити цієї гармонії. Це негласне правило сну: хоч ти і про щось

Ти уміляла рано встала а ле я тебе знайшов Ти танцювала їла грала а, я не уйшов Ти говорила пила но я, не на мить... Прип З ранку й до зі рок від тебе не на крок Мені все до зірок Бо ти мій крок. Побігла на балкон. Хотів тебе закрить Почала танцювати. Ну а я ревіть. Відкрив, як метеором ти пройшла, І зрозумів: без тебе я: Прип З ранку й до зі рок від тебе не на крок Мені все до зірок Бо ти мій крок.

Приятель, уезжая в Канаду, оставил собственные переводы поэзии венгерской поэтессы Шанды Пуэцоши (Будапешт) из ее цикла "Хламидиоз" (1989-1991). Просил представить общественности. Публикую. Толик прислал канадских сладостей (и не сладостей тоже)). Вкусно. Не все понятно, но все вкусно. Спасибо, Толик. Инцидент с его необъявленным визитом на родину считаем исчерпанным. Толик выслал электронкой ещё несколько переводов стихов Шанды. Как он сказал, тех, которые ему особенно дороги. Ладно, Толик, опубликую позже. Ещё... Толик дал мне номер мобильного этой женщины - самой Шанды Пуэцоши!

Приятель, уезжая в Канаду, оставил собственные переводы поэзии венгерской поэтессы Шанды Пуэцоши (Будапешт) из ее цикла "Хламидиоз" (1989-1991). Просил представить общественности. Публикую. Толик... Толик признался, что недавно был здесь. И не заехал! Так вот друг. Я спросил Толика, не для того ли он приезжал, чтобы разыскать свою венгерскую бомжиху Шанду Пуэцоши. Толик ничего не ответил. А я не сомневаюсь, что именно из-за нее. Не заехал. Спасибо, Толик, друг. Собирался бросить это дурацкое занятие с публикацией стихов этой странной дамочки, но подумал, что кому-то этот цикл, все

Приятель, уезжая в Канаду, оставил собственные переводы поэзии венгерской поэтессы Шанды Пуэцоши (Будапешт) из ее цикла "Хламидиоз" (1989-1991). Просил представить общественности. Публикую. Спросил у Толика, откуда у него эти стихи. Он сказал, что в году 93-м или 4-м Шанда приезжала к ним в НИИ стали, они познакомились, узнали, что оба любят поэзию и венгерка дала Толику тетрадку со стихами собственного сочинения. Потом женщина как-то неожиданно исчезла, и тетрадка осталась у Толика. Я спросил, спал ли он с ней. Не с тетрадкой, с Шандой Пуэцоши. Толик ответил, что нет. Не знаю, не

Приятель, уезжая в Канаду, оставил собственные переводы поэзии венгерской поэтессы Шанды Пуэцоши (Будапешт) из ее цикла "Хламидиоз" (1989-1991). Просил представить общественности. Публикую. Толик, успехов тебе в Виннипеге. "Была пизда, теперь цветут каштаны", 1991 (Перевод - Анатолий Ващенин) Как мы плакали... Как это было по-настоящему... Янош... Дорогой наш товарищ... Товарищ Кадар... Сознание дважды теряла... Кошелек один раз... Девственность сохранила... Удивительно даже... Лучше бы наоборот... Кошелек нужнее... Как выжила?.. Удивляюсь... Все так странно... Теперь не

РАЗБОЙНИК И ОТШЕЛЬНИК Джунгли закончились и на открывшейся равнине, над обрывом, под которым протекала узкая река, Бо Чи увидел хижину отшельника. Он, не мешкая, пошел прямо к ней. Верно, заприметив Бо Чи, из хижины вышел опиравшийся на посох, но ещё достаточно молодой мужчина - сам отшельник Мель Ти Шонг. - Приветствую тебя! - окликнул гостя Мель Ти Шонг. - Я Абибас, - сказал Бо Чи. - Ты знаешь меня? - Абибас-разбойник, - уточнил отшельник. - Жители окрестных деревень много пострадали от тебя. Бо Чи подошёл вплотную к отшельнику и выхватил у того его посох. - Трусливые дикари. Они и должны