Я пишу тобі, Алісо, бо я усвідомив все:
Колись я думав ти хвиля, яка мене понесе,
Я давав тобі якості, сюжети та імена,
І без зупину думав—хто ця жінка. хто ж вона?
І знаєш, раптово, мені сниться сон:
Ти стоїш на березі озера, довкола блакитний фон,
Ти переш своє сарі й бурмотиш щось під ніс,
Я стояв і дивився на тебе, неначебто вріс.
Зі всіх сил вслухався, що ти казала собі,
А ти нашіптувала мантри й пускала їх по воді,
В них звучала любов і моє коротке ім'я--
Хто ж тоді я? Хто тоді я?
Потім картина змінилася— давній квартал,
Десь жінки готують коржі, пахне сандал,
Ми два чоловіка у довгому одязі зі свитком в руках,
І я дивлюся на тебе, а переді мною монах.
Ми в кружляннях всміхаємось—як говорив Аллах,
Ми залишаємо пристрасті і легко зникає страх,
І від цього світу, мій друже, не крутиться голова,
Наше тіло легке і в ньому душа жива.
Я прокинувся так, ніби все прожив:
І монаха, і жінку я безумовно любив,
Ти вийшла із кухні і кажеш: "Мій рідний, ось твоя кава!",
А я всміхувся від думки—як ти довго тривала...
Ти тривала водою, молитвою, жінкою, що пече коржі,
Ти жила на поверхні, в небі й в моїй глибині,
Народжувалася і вмирала для зустрічі всіх часів,
Щоб я знову тебе впізнав і запросив.
Йди зі мною, бо я знаю всіх, ким ти була,
Хто був мені рідним, для кого я знав слова,
І тримаючи зараз руку тонку твою –
Я приймаю тебе, я тебе визнаю!
Алісо, ти уявляєш, наскільки я був сліпим?
Я не бачив тебе і все називав "своїм",
А тепер я виписую кожен рядок як карб,
Ти та, хто була в мені як першочерговий скарб.
Змінилися пори року в новому мені,
Тепер не потрібно імен й ходіння на голові,
Я зазираю в тебе і не бачу там більше тебе,
Я визнаю лиш душу, яка завжди вільно йде.
