Лист до тої, яку не спиняє час

Повернутись назад

Я пишу тобі, Алісо, бо я усвідомив все:

Колись я думав ти хвиля, яка мене понесе,

Я давав тобі якості, сюжети та імена,

І без зупину думав—хто ця жінка. хто ж вона?

 

І знаєш, раптово, мені сниться сон:

Ти стоїш на березі озера, довкола блакитний фон,

Ти переш своє сарі й бурмотиш щось під ніс,

Я стояв і дивився на тебе, неначебто вріс.

 

Зі всіх сил вслухався, що ти казала собі,

А ти нашіптувала мантри й пускала їх по воді,

В них звучала любов і моє коротке ім'я--

Хто ж тоді я? Хто тоді я?

 

Потім картина змінилася— давній квартал,

Десь жінки готують коржі, пахне сандал,

Ми два чоловіка у довгому одязі зі свитком в руках,

І я дивлюся на тебе, а переді мною монах.

 

Ми в кружляннях всміхаємось—як говорив Аллах,

Ми залишаємо пристрасті і легко зникає страх,

І від цього світу, мій друже, не крутиться голова,

Наше тіло легке і в ньому душа жива.

 

Я прокинувся так, ніби все прожив:

І монаха, і жінку я безумовно любив,

Ти вийшла із кухні і кажеш: "Мій рідний, ось твоя кава!",

А я всміхувся від думки—як ти довго тривала...

 

Ти тривала водою, молитвою, жінкою, що пече коржі,

Ти жила на поверхні, в небі й в моїй глибині,

Народжувалася і вмирала для зустрічі всіх часів,

Щоб я знову тебе впізнав і запросив.

 

Йди зі мною, бо я знаю всіх, ким ти була,

Хто був мені рідним, для кого я знав слова,

І тримаючи зараз руку тонку твою –

Я приймаю тебе, я тебе визнаю!

 

Алісо, ти уявляєш, наскільки я був сліпим?

Я не бачив тебе і все називав "своїм",

А тепер я виписую кожен рядок як карб,

Ти та, хто була в мені як першочерговий скарб.

 

Змінилися пори року в новому мені,

Тепер не потрібно імен й ходіння на голові,

Я зазираю в тебе і не бачу там більше тебе,

Я визнаю лиш душу, яка завжди вільно йде.

31-03-2021, 20:58